вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"14" січня 2025 р. Справа № 910/4817/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Демидової А.М.
суддів: Владимиренко С.В.
Ходаківської І.П.
за участю секретаря судового засідання: Мельничука О.С.
за участю представників учасників справи:
від позивача: Лазарчук Г.В. (у режимі відеоконференції)
від відповідачки: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Господарського суду міста Києва від 07.08.2024 (повне рішення складено та підписано 07.08.2024) (суддя Князьков В.В.)
у справі № 910/4817/24 Господарського суду міста Києва
за позовом ОСОБА_1
до фізичної особи-підприємця Кивенко Людмили Євгеніївни
про стягнення 391 336,00 грн
Короткий зміст і підстави позовних вимог
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1., позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до фізичної особи-підприємця Кивенко Людмили Євгеніївни (далі - Кивенко Л.Є., відповідачка) про застосування наслідків нікчемності договору № 19\05.2021 оренди приміщення від 19.05.2021 (далі - Договір) шляхом повернення безпідставно набутих грошових коштів у сумі 391 336,00 грн (в редакції заяви про усунення недоліків).
В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що між сторонами було укладено Договір, який із боку відповідачки підписаний Іванютою Денисом Сергійовичем (далі - Іванюта Д.С. ), який, на думку позивача, відповідних повноважень не мав. Крім того, згідно з п. 1.1 Договору відповідач зобов'язався передати в оренду нежитлове приміщення, тоді як приміщення є житловим. Також, як на момент укладання Договору, так і станом на момент подання цього позову зазначене в Договорі приміщення не є власністю Орендодавця (відповідачки).
Позивач також вказав, що приміщення Орендарю (позивачу) так і не було передано, тоді як платежі за Договором ОСОБА_1 у рахунок майбутніх платежів з оренди та компенсації вартості комунальних послуг було перераховано на загальну суму 391 336,00 грн.
За доводами позивача, Договір було укладено внаслідок введення Орендаря в оману, що є підставою для його недійсності та повернення сплачених грошових коштів як безпідставно набутих згідно зі ст. 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.08.2024 у справі № 910/4817/24 відмовлено повністю в задоволенні позову ОСОБА_1 до ФОП Кивенко Л.Є. про застосування наслідків нікчемності договору оренди приміщення № 19\05.2021 від 19.05.2021 шляхом повернення безпідставно набутих коштів у сумі 391 336,00 грн.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із того, що в даному випадку позивачем обрано неправильний спосіб захисту своїх прав та законних інтересів.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись із рішенням Господарського суду міста Києва від 07.08.2024 у справі № 910/4817/24, ОСОБА_1. звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення та застосувати наслідки нікчемності Договору, а саме повернути грошові кошти, перераховані позивачем в якості майбутньої орендної плати згідно з Договором на рахунок відповідачки в сумі 391 336,00 грн.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, скаржник вказує, що:
- оскаржуване рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, ухваленим із порушенням норм матеріального права; суд першої інстанції не виклав усі обставини в оскаржуваному рішенні, які були встановлені під час судового засідання, не навів аргументи, чому відкидає докази позивача та вважає їх неналежними та такими, що не підтверджують позовні вимоги, хоча відповідачка не спростувала вказані докази під час судового розгляду;
- суд, дослідивши в судовому засіданні Договір та долучену відповідачем довіреність від Кивенко Л.Є. на ім'я Іванюти Д.С., не надав належної оцінки вказаним документам в якості доказів. Відповідно до дослідженої довіреності Кивенко Д.Є. (а не ФОП Кивенко Д.Є.) уповноважила Іванюту Д.С. на здійснення ряду дій, серед яких не має права на укладання договору оренди приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Крім того, вказана довіреність надана саме Кивенко Л.Є., а не ФОП Кивенко Л.Є., таким чином, Іванюта Д.С. згідно із вказаною довіреністю має право представляти інтереси лише фізичної особи Кивенко Л.Є. , а не інтереси ФОП Кивенко Л.Є., через різний обсяг прав та обов'язків фізичної особи та фізичної особи-підприємця;
- відповідно до п. 1.1 Договору Орендодавець ФОП Кивенко Л.Є. зобов'язується передати Орендарю приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , що є власністю Орендодавця, тобто ФОП Кивенко Л.Є. (що насправді не відповідає дійсності та було встановлено в судовому засіданні, однак не знайшло свого відображення в оскаржуваному судовому рішенні), з метою використання його в якості шоу-руму студії дизайну інтер'єра. Під час судового засідання позивачем було наголошено, що саме цей пункт Договору не відповідає дійсності та також створює основні наслідки нікчемності Договору через відсутність такого об'єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , взагалі. Відповідачка надала документи (витяг з реєстру нерухомого майна) щодо права власності на об'єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 , яке виникло 05.07.2023. Таким чином, на момент укладання Договору - 19.05.2021, об'єкта Договору (нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ) просто не існувало в природі, як не існує і зараз. Однак у судовому рішенні цей факт не врахований та жодним чином не знайшов своє відображення.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.10.2024 (колегія суддів у складі: Демидової А.М. - головуючого, Владимирено С.В., Ходаківської І.П.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 07.08.2024 у справі № 910/4817/24; призначено розгляд апеляційної скарги на 03.12.2024 о 10:40; встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, пояснень, клопотань, заперечень - до 18.11.2024.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2024 задоволено заяву ОСОБА_1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.12.2024 продовжено строк розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 07.08.2024 у справі № 910/4817/24; оголошено перерву в судовому засіданні до 14.01.2025 об 11:10.
Позиції учасників справи
Відповідачка у відзиві на апеляційну скаргу проти апеляційної скарги заперечує і просить суд залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Явка представників учасників справи
У судовому засіданні 14.01.2025 взяв участь представник позивача у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Відповідачка або її представник у судове засідання 14.01.2025 не з'явились.
Усі учасники справи належним чином повідомлені судом про дату, час та місце судового засідання.
Зважаючи на викладене та враховуючи, що явка представників учасників справи в судове засідання обов'язковою не визнавалась, а нез'явлення в судове засідання відповідачки або її представника не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, враховуючи аргументи апеляційної скарги і доказове наповнення матеріалів справи, колегія суддів вважає за можливе здійснити перегляд оскаржуваного судового акта в апеляційному порядку без участі в судовому засіданні відповідачки або її представника.
У судовому засіданні представник позивача (скаржника) апеляційну скаргу підтримав і просив суд її задовольнити.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
19.05.2021 між ФОП Кивенко Л.Є. в особі Іванюти Д.С. (Орендодавець) та ФОП Шевандіним О.О. (Орендар) було укладено договір № 19\05.2021 оренди приміщення (Договір).
Як вбачається з матеріалів справи, в судовому засіданні 10.07.2024 судом першої інстанції було оглянуто оригінал Договору і встановлено, що він містить підписи як із боку Орендаря, так і з боку Орендодавця. Копію оглянутого оригіналу Договору долучено до матеріалів справи.
Згідно з п. 1.1 Договору Орендодавець зобов'язується передати Орендареві, а Орендар зобов'язується прийняти у тимчасове платне користування приміщення, що є власністю Орендодавця. Детальні характеристики приміщення, строк оренди та орендна плата за користування приміщенням за даним Договором наступні:
- загальна площа приміщення - 99 м2;
- адреса приміщення - АДРЕСА_1 ;
- вартість приміщення - 9 000 000 грн;
- строк оренди - 24 місяці;
- орендна плата за місяць - місяць оренди з 1-го по 13-й місяці визначається в сумі 49 896 грн; з 13-го місяця сума оренди визначається в сумі, що є еквівалентом 2 277 дол. США та фіксується в гривні за курсом 28 гривень за 1 долар США, що складає 63 756 грн. Сторони домовилися, що починаючи з 13-го місяця у разі підвищення курсу долара США до гривні більше, ніж на 30 відсотків, орендна ставка у гривні може бути переглянута за домовленістю сторін, що повинно бути оформлено додатковою угодою до цього Договору;
- приміщення надається Орендареві для: Шоу-рум студії дизайну інтер'єру.
За умовами п. 1.3 Договору протягом строку оренди Орендодавець надає Орендареві, включаючи, але не обмежуючись, співробітникам, відвідувачам і клієнтам Орендаря, право мати доступ на територію приміщення.
Згідно з п. 2.1 Договору приміщення передається Орендодавцем і приймається Орендарем в оренду на підставі акта приймання-передачі приміщення.
Приймання-передача приміщення здійснюється уповноваженими представниками сторін у момент підписання Договору або в інший погоджений сторонами час. Приміщення вважається переданим в оренду з моменту підписання акта приймання-передачі (п. 2.2, 2.3 Договору).
Відповідно до п. 5.1 Договору він набирає чинності з моменту його підписання сторонами (уповноваженими представниками). Договір залишається чинним до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за ним.
На виконання умов Договору ФОП Шевандіним О.О. вносились грошові кошти (орендна плата та відшкодування вартості комунальних послуг) на загальну суму 391 336,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями, які наявні в матеріалах справи.
За твердженням позивача, Договір є нікчемним, оскільки: у Іванюти Д.С. не було достатнього обсягу повноважень на його укладення; предметом Договору є нежитлове приміщення, тоді як фактично зазначений об'єкт нерухомого майна є квартирою; приміщення так і не було передано Орендодавцем Орендареві в належному стані; Договір було укладено внаслідок введення позивача в оману, що згідно зі ст. 230 ЦК України є підставою для недійсності правочину. Зазначені обставини і стали підставою для звернення до суду з позовом про застосування наслідків нікчемності Договору, а саме повернення безпідставно набутих грошових коштів, які перераховані ФОП Шевандіним О.О. на рахунок ФОП Кивенко Л.Є. в сумі 391 336,00 грн.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно із ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частиною другою статті 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно зі ст. 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Така правова позиція Верховного Суду викладена, зокрема, в постанові від 19.01.2022 у справі № 924/316/21.
Встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Таких висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, в постанові від 10.12.2024 у справі № 910/15208/23.
У рішенні № 18-рп/2004 від 01.12.2004 Конституційного Суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний Суд України у вказаному рішенні зазначив, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Відповідно, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Таких висновків дійшов Верховний Суд, зокрема в постанові від 18.12.2024 у справі № 924/101/24.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відповідно до усталеної позиції Великої Палати Верховного Суду застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Таким чином, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.
Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Одночасно згідно із ч. 1 ст. 3 ГПК України (в редакції, чинній до 01.01.2025) судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до приписів статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 ГПК України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
Згідно із частиною першою статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Тому способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції.
Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд з прав людини акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
У постанові від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 об'єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду вказала, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, постановах Верховного Суду від 21.12.2021 у справі № 917/664/19 та від 18.12.2024 у справі № 907/780/21.
Таким чином, виходячи зі змісту ст. 15, 16 ЦК України, ст. 20 ГК України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Такі правові висновки викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 04.12.2024 у справі № 910/6314/23.
Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 759 ЦК України в редакції, чинній на момент укладення Договору, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму (ст. 761 ЦК України ).
Згідно зі ст. 774 ЦК України в редакції, що діяла на момент укладення Договору, передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму.
Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Нікчемний правочин є недійсним тільки у випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, тому сторони не вправі вимагати одна від одної його виконання.
Нікчемний правочин не породжує правових наслідків, притаманних правочинам даного виду, і сторони не досягнуть бажаного результату внаслідок вчинення нікчемного правочину.
Нікчемний правочин породжує лише наслідки, пов'язані з його недійсністю. Відповідно до статті 216 ЦК України такими наслідками будуть поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція) та відшкодування збитків або моральної шкоди, завданих другій стороні або третій особі внаслідок його вчинення.
Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 12.12.2024 у справі № 910/11162/23.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (п. 72, 73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц).
Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Підтвердження чи спростування обставини нікчемності такого правочину судом встановлюються за результатами перевірки відповідних доводів у спорі, щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04.07.2024 у справі № 911/459/23.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із ч. 1-3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься в ч. 1 ст. 74 ГПК України.
За вимогами ч. 3 ст. 162 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Як зазначено вище, обґрунтовуючи позовні вимоги про застосування наслідків нікчемності Договору, позивач вказав, що Договір є нікчемним, оскільки: у Іванюти Д.С. не було достатнього обсягу повноважень на укладення вказаного правочину; предметом Договору є нежитлове приміщення, тоді як фактично зазначений об'єкт нерухомого майна є квартирою; приміщення так і не було передано Орендодавцем Орендареві в належному стані; Договір було укладено внаслідок введення позивача в оману, що, як правильно зауважив суд першої інстанції, згідно зі ст. 230 ЦК України є підставою для недійсності правочину. Жодної норми права, в силу якої Договір є нікчемним, позивачем не наведено, а судом не встановлено.
Місцевий господарський суд правильно звернув увагу позивача на те, що Договір є оспорюваним, а фактично кожен із його доводів стосується недійсності договору, тоді як відповідної вимоги про визнання договору недійсним позивачем не заявлялось.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Відтак, місцевий господарський суд правильно зауважив, що в даному випадку всі доводи позивача стосовно невідповідності укладеного між сторонами Договору вимогам чинного законодавства повинні досліджуватись саме в межах спору про визнання Договору недійсним.
При цьому суд першої інстанції слушно звернув увагу позивача на те, що якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абз. 2 ч. 5 ст. 216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).
Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто повинне залежати як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 04.07.2023 у справі № 373/626/17).
Тож особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами спору.
З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду про те, що в даному випадку позивач при зверненні до суду обрав неправильний (неналежний) спосіб захисту своїх прав та законних інтересів, і він не позбавлений права та можливості звернутись до суду з позовом про визнання Договору недійсним і застосування наслідків недійсності правочину.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності.
Такі правові висновки наведено в постанові Верховного Суду від 28.11.2024 у справі № 915/187/22(915/136/24).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21).
При цьому, на відміну від розгляду спору по суті, який має супроводжуватися встановленням обставин справи і вирішенням питань про факти, для розгляду позову із завідомо неналежним способом захисту немає значення, існують чи ні ті обставини, про які стверджує позивач. Завдання ефективного судочинства і принцип процесуальної економії зобов'язують суд зробити цей висновок якнайшвидше.
Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18.12.2024 у справі № 910/19114/19.
За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до ФОП Кивенко Л.Є. про застосування наслідків нікчемності Договору шляхом повернення безпідставно набутих грошових коштів у сумі 391 336,00 грн.
У рішенні у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції враховує висновки Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006), де зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
У даній справі скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин згідно з нормами матеріального та процесуального права.
Доводи скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування ухваленого у справі рішення.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до положень ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно зі ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладені обставини, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 07.08.2024 у справі № 910/4817/24 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, і підстав для його скасування або зміни не вбачається.
За таких обставин, підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Судові витрати
У зв'язку з відсутністю підстав для задоволення апеляційної скарги судові витрати за її розгляд відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.08.2024 у справі № 910/4817/24 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.
4. Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.
5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складення її повного тексту.
Повний текст постанови складено 20.01.2025.
Головуючий суддя А.М. Демидова
Судді С.В. Владимиренко
І.П. Ходаківська