21 січня 2025 року м. Чернівці Справа № 718/2520/24
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Лисака І.Н.,
суддів: Кулянди М.І., Перепелюк І.Б.,
секретар: Собчук І.Ю.,
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідачі: Мамаївська сільська рада Чернівецького району, ОСОБА_2 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Кіцманська державно нотаріальна контора, Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області,
при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2024 року, ухваленого під головуванням судді Скорейка В.В., дата виготовлення повного тексту рішення не зазначена,
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до відповідачів, в якому просила:
застосувати наслідки нікчемності заповіту та визнати незаконним і скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом НСК №322734 від 10.05.2023 року, яке видане державним нотаріусом Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. від 10 травня 2023 року, зареєстроване в реєстрі за №67531189 на ім'я ОСОБА_2 ;
визнати незаконним та скасувати Свідоцтво про право на спадщину за заповітом НСК №322733 від 10.05.2023 року, яке видане державним нотаріусом Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. від 10 травня 2023 року, зареєстроване в реєстрі за №67531189 на ім'я ОСОБА_2 ;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний №67531189 від 10.05.2023 року державного нотаріуса Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1595 га, кадастровий №7322588500:01:001:0356, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 ;
Провадження №22-ц/822/53/25
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний №67531189 від 10.05.2023 року державного нотаріуса Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності за ОСОБА_2 на житловий будинок, з належними до нього будівлями та спорудам, що знаходиться в АДРЕСА_1 ;
визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1595 га, кадастровий №7322588500:01:001:0356, для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд та житлового будинку, з належними до нього будівлями та спорудам що знаходяться в АДРЕСА_1 .
В обґрунтування вимог вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , а 04.10.2022 року нею направлено заяву до Кіцманської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини за законом після смерті батька.
В подальшому, Кіцманською державною нотаріальною конторою позивачу надана довідка за №31/02-14 від 01.03.2023 року, якою повідомлено про те, що 30.08.2016 року покійний ОСОБА_3 склав заповіт на все майно, посвідчений секретарем Стрілецько-Кутської сільської ради Кіцманського району Чернівецької області Малярчук О.В., на ім'я ОСОБА_2 , який є сином померлого.
Стверджувала, що вказаний заповіт є недійсним, оскільки складений із порушенням вимог щодо його посвідчення, а саме: посвідчений особою яка немала на це права, оскільки, відповідно до п.1.2 Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 року №3306/5, нотаріальні дії вчиняються посадовими особами, на яких рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення таких дій. Однак, на секретаря Стрілецько-Кутської сільської ради Кіцманського району Чернівецької області Малярчук О.В. такі обов'язки рішенням органу місцевого самоврядування покладені не були.
Звернула увагу суду на те, що вже зверталася до Кіцманського районного суду Чернівецької області з позовом про визнання заповіту недійсним, проте, у задоволенні такого їй відмовлено у зв'язку з тим, що вказаний заповіт є нікчемним в силу закону, а тому додаткового судового рішення з приводу цього не потрібно.
За вказаних обставин з посиланням на норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, просила позов задовольнити.
Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2024 року в задоволенні вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Наводить обставини та мотиви викладені в позовній заяві. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити а повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позову суд врахував висновок Верховного суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 369/7921/21 від 29.01.2024 року та виходив з того, що оспорюваний заповіт посвідчено уповноваженою на те особою - секретарем Стрілецько-Кутської сільської ради Кіцманського району Чернівецької області Малярчук О.В., а відтак підстав для застосування наслідків нікчемності оскаржуваного заповіту, про які зазначив Кіцманський районний суд у рішенні 21.11.2023 року, та на які покликається позивачка у цій справі, судом не встановлені.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам закону не відповідає, виходячи з наступного.
Щодо суті спору, суд апеляційної інстанції вказує наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується копіє Витягу з державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію смерті №00039696852 від 13.05.2023 року (а.с.11).
30.08.2016 року ОСОБА_3 усе своє майно рухоме та нерухоме, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті і на що він за законом матиме право, заповів своєму сину ОСОБА_2 (а.с.12).
Згідно копії витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі №70219651 вбачається, що 04.10.2022 року була зареєстрована спадкова справа №69757560 (а.с.15).
Після смерті ОСОБА_3 , позивачка звернулася до Кіцманської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом та отримала лист від 01.03.2023 року за № 31/02-14, згідно якого державний нотаріус Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. повідомив ОСОБА_1 , що її батько ОСОБА_3 склав заповіт на все майно на ім'я іншої особи (а.с.19).
10.05.2023 державним нотаріусом Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. видано свідоцтва на право на спадщину за заповітом на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка складається із житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 , та на земельну ділянку площею 0,1595 га, цільове призначення якої для будівництва та і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована за вказаною вище адресою (а.с.72).
Відповідно до копій витягів з Державного реєстру речових прав №33176512 та №331768158 від 10.05.2023 року відповідач ОСОБА_2 є власником спірного спадкового майна (а.с.70-71).
Архівним відділом Чернівецької районної військової адміністрації Чернівецької області від 03.05.2023 року №ІІ-05-06-05/07, повідомлено представника позивача, що в документах фонду за період, який вказаний у запиті, інші дані про уповноваження секретаря сільської ради на посвідчення заповітів не значиться. Крім того, із рішень сесії Стрілецько-Кутської сільської ради від 05.11.2015 року № 03-01/2015 та № 02-01/2015, та рішення виконавчого комітету №52/11 від 11.11.2015 року не підтверджено факт того, що секретаря сільської ради Малярчук О.В. було уповноважено вчиняти нотаріальні дії (а.с.13-14).
Згідно копії рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області №718/2408/23 від 21.11.2023 року вбачається, що ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позову до Мамаївської сільської ради Чернівецького району Чернівецької, ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.
В цьому рішенні судом викладене наступе: «…З огляду на встановлену обставину, а саме: посвідчення спірного заповіту не уповноваженою особою, - вона свідчить про порушення вимог посвідчення заповіту, а тому він відповідно до положень частини 1 статті 1257 ЦК України є нікчемним.
Визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки правочин є нікчемним в силу закону…».
Зазначене рішення суду набрало законної сили.
Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджене порушення було обґрунтованим.
Здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, а суд, вирішуючи спір, зобов'язаний надати суб'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Так, для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 та від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/ набуття/ зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
В силу статті 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи, а часом відкриття спадщини є день смерті особи.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
У постанові КЦС ВС від 20.07.2022 року у справі №461/2565/20 зроблено висновок, що право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.
Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
У постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі №759/2328/16 зроблено висновок, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Відповідно до частини 4 статті 1257 ЦК України у разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
За наведеного можна дійти висновку, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.
Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 року у справі №907/29/19.
Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі №442/3663/20).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п'ята статті 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі №917/1345/17 та в постанові Верховного Суду від 10.01.2025 року у справі №362/643/21.
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Подібний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц, від 02.11.2021 року у справі №917/1338/18 та від 03.07.2018 року у справі №917/1345/17.
У постанові Верховного Суду від 05.09.2023 року у справі №910/11761/21 викладено висновок про те, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 29.06.2021 року у справі №910/11287/16, від 19.12.2019 року у справі №520/11429/17.
Отже, преюдиційність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було би не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.08.2023 року у справі №910/4316/22, від 16.05.2023 року у справі №910/17367/20 та від 29.06.2021 року у справі №910/11287/16.
Отже, з аналізу змісту рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області №718/2408/23 від 21.11.2023 року апеляційний суд констатує, що цим рішенням встановлено обставину посвідчення заповіту особою без відповідного рішення органу місцевого самоврядування (неуповноваженою) та зроблено висновок, що заповіт посвідчено неповноважною особою та є нікчемним.
З цього приводу суд керується правовою визначеністю як елементом верховенства права, який не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. На думку Конституційного Суду України, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абзац 4 п. 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.05.2018 № 5-р/2018).
В абз.7 п.7.7. вказаного рішення Конституційний Суд України виходить із того, що додержання принципу остаточності судового рішення (res judicata) є надважливим для забезпечення поваги до суду, його рішень та дієвості всієї системи правосуддя в державі, керованій правовладдям.
Таким чином, сутність принципу обов'язковості рішень суду можна визначити як нормативне положення про обов'язковість підкорення дій усіх суб'єктів права волі держави в особі державного судового органу. Судові рішення ухвалюються іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання та врахування на всій території України, а в певних випадках - і за її межами.
Отже, цивільне судочинство спрямоване на розгляд конкретних справ і реальний захист прав, свобод, законних інтересів та їх реальне поновлення. Основою здійсненності судового рішення є його обов'язковість як конституційна вимога, якій мають відповідати акти правосуддя і які відбивають властивості судової влади як самостійної гілки державної влади.
За протилежного, можливість переоцінювати встановлені в судовому рішенні обставин, яке набрало законної сили, а також ухвалення за ними протилежного висновку нівелюватиме значення рішення суду, підірве авторитет судової влади й призведе до порушення конституційних засад обов'язковості судового рішення та правового нігілізму.
З врахуванням встановлених обставин та наведених висновків, доводи ОСОБА_1 з приводу належності їй права на частку спадкового майна після смерті батька за законом знайшли своє підтвердження.
Порядок визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину врегульовано ст.1301 ЦК України, якою передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Порушення у зв'язку із виданням свідоцтва про право на спадщину прав інших заінтересованих осіб є самостійною підставою для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним.
ОСОБА_1 як спадкоємиця першої черги за законом ОСОБА_3 наділена правом на спадкування за законом у рівних частках з відповідачем ОСОБА_2 .
Таким чином, суд доходить висновку, що ефективним способом захисту порушеного права, який відповідає встановленим судом правовідносинам, за вказаних обставин є прямо встановлений ст.1301 ЦК України спосіб захисту.
Вирішуючи вимоги про скасування записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1595 га, кадастровий №7322588500:01:001:0356, для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 та житловий будинок, з належними до нього будівлями та спорудам, що знаходиться в АДРЕСА_1 , суд враховує зміст ч.2 ст.26 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень», згідно з якою у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом є підставою для скасування запису про державну реєстрацію права власності, здійсненого на підставі вказаного свідоцтва.
При розв'язанні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування за законом, суд застосовує наведені вище норми закону про те, що фізична особа, яка в силу ст.12 ЦК України є вільною у здійсненні своїх прав, вправі прийняти спадщину або не прийняти її (ч. 1 ст.1268 ЦК України).
ОСОБА_1 04.10.2022 року здійснила право на прийняття спадщини, звернувшись протягом встановленого законом строку до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті свого батька ОСОБА_3 (а.с.51).
За роз'ясненнями п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» №7 від 30.05.2008 року свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Наявність в суді спору про незаконність спадкування за заповітом та про розмір частки в спадковій масі, належної позивачці, унеможливило отримання нею свідоцтва про право на спадщину у нотаріуса, і ці обставини не повинні звужувати право учасника цивільних правовідносин.
У зв'язку з викладеним суд апеляційної інстанції вважає за необхідне задовольнити і вимогу про визнання права власності в порядку спадкування за законом та з урахуванням рівності часток у спадщині кожного із спадкоємців визнати за позивачкою право власності на 1/2 частину спірних будинку та земельної ділянки в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 .
Що стосується вимог ОСОБА_1 до Мамаївської сільської ради, то в задоволенні таких слід відмовити за недоведеністю належними та допустимими доказами порушеного права цією особою, оскільки позовна заява не містить жодних мотивів порушення прав позивача Мамаївською сільською радою Чернівецького району.
Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального, і порушенням норм процесуального права, і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог у відповідності до ст.376 ЦПК України.
У відповідності до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч.13 ст.141 ЦПК України).
За подання позовної заяви позивач в суді першої інстанції сплатила судовий збір в розмірі 7102,16 грн, за подання апеляційної скарги 10653 грн, які за результатами розгляду справи підлягають компенсації за рахунок відповідача ОСОБА_2 .
На підставі наведеного та керуючись ст.ст.141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити по справі нову постанову.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнити частково.
Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії НСК №322734 від 10.05.2023 року, яке видане державним нотаріусом Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. від 10 травня 2023 року, зареєстроване в реєстрі за №67531189 й видане на ім'я ОСОБА_2 , на земельну ділянку площею 0,1595 га, кадастровий номер 7322588500:01:001:0356, що розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії НСК №322733 від 10.05.2023 року, яке видане державним нотаріусом Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. від 10 травня 2023 року, зареєстроване в реєстрі за №67531189 й видане на ім'я ОСОБА_2 , на житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 .
Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний №67531189 від 10.05.2023 року державного нотаріуса Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1595 га, кадастровий №7322588500:01:001:0356, для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний №67531189 від 10.05.2023 року державного нотаріуса Кіцманської державної нотаріальної контори Беженар А.М. про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності за ОСОБА_2 на житловий будинок, з належними до нього будівлями та спорудам, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1595 га, кадастровий номер 7322588500:01:001:0356, що розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Мамаївської сільської ради Чернівецького району відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 17 755 (сімнадцять тисяч сімсот п'ятдесят п'ять) грн 16 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту.
Суддя-доповідач І.Н. Лисак
Судді: М.І. Кулянда
І.Б. Перепелюк