21 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 158/3477/24 пров. № А/857/32885/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Заверухи О.Б.,
суддів Гінди О.М., Ніколіна В.В.,
за участю секретаря судового засідання Гладкої С.Я.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Крупінської Н.Л.,
представника відповідача Срібної Є.С.,
розглянувши у судовому засіданні (в режимі відеоконференції) в м. Львові апеляційну скаргу громадянина російської федерації ОСОБА_1 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 27 листопада 2024 року у справі за адміністративним позовом громадянина російської федерації ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення,
суддя (судді) в суді першої інстанції - Поліщук С.В.,
час ухвалення рішення - 13:58:58,
місце ухвалення рішення - м. Ківерці,
дата складання повного тексту рішення - 28 листопада 2024 року,
12 листопада 2024 року громадянин російської федерації ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся в суд з позовом до Зіньківського сектору Управління Державної міграційної служби України у Полтавській області в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення від 26 вересня 2024 року про його примусове видворення з України.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що є громадянином російської федерації, прибув до України 05 березня 2014 року, перетнувши державний кордон через пункт пропуску «Щорс» за паспортним документом № НОМЕР_1 з метою здійснення постійного стороннього догляду за своєю бабою, яка проживає в с. Вирішальне, Миргородського району Полтавської області. Вказує, що проживаючи у вказаному населеному пункті не мав фізичної можливості отримати дозвіл на легалізацію свого проживання на території України, а через повномасштабне вторгнення та розрив дипломатичних відносин з російською федерацією, це стало взагалі неможливим. Зазначає, що 26 вересня 2024 року Управлінням Державної міграційної служби України у Полтавській області стосовно нього прийнято рішення про його примусове видворення з України як іноземця. Не погоджується з таким рішенням, оскільки воно ставить під небезпеку життя його близької родички - баби, за якою він здійснював постійний догляд. Вважає, що причини його перебування в Україні є поважними та не несуть небезпеки для інтересів держави Україна чи інтересів будь-яких інших осіб, наміру повертатись до російської федерації не має.
Ухвалою Ківерцівського районного суду Волинської області від 27 листопада 2024 року клопотання представника позивача по справі адвоката Крупінської Н.Л. про заміну первісного відповідача належним відповідачем задоволено. Замінено у справі первісного відповідача Зіньківський сектор Управління Державної міграційної служби України у Полтавській області належним відповідачем Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області.
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 27 листопада 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наведені позивачем обставини щодо його перебування на території України, такі як необхідність здійснення постійного стороннього догляду за близькою особою не є законною підставою для перебування на території України та не мають значення для правильного вирішення даного спору, оскільки за час перебування на території України з 2014 року та станом на час звернення до суду з даним позовом ОСОБА_1 до підрозділів ДМС України щодо легалізації свого перебування на території України не звертався. Станом на дату винесення оскаржуваного рішення (26 вересня 2024 року) жодних правових підстав для перебування позивача в Україні не існувало, останній на вказану дату знаходився на території України з порушенням вимог чинного міграційного законодавства. Оскільки позивачем порушено законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, останній проживав на території України після закінчення встановленого терміну його перебування, рішення про примусове повернення до країни походження чи третьої країни не виконане, що ним не заперечується, а також враховуючи відсутність обмежень і заборон на примусове видворення позивача, передбачених положеннями Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», суд першої інстанції прийшов до висновку, що рішення Управління Державної міграційної служби України у Полтавській області від 26 вересня 2024 року про примусове видворення громадянина російської федерації ОСОБА_1 є правомірним та прийняте згідно вимог чинного законодавства.
Не погодившись з прийнятим рішенням, громадянин російської федерації ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити повністю.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги його доводи, зокрема, про те що є метою його перебування в Україні. Вказує, що до затримання здійснював постійний догляд своєї рідної баби, яка проживає в АДРЕСА_1 та є особою похилого віку і потребує стороннього догляду. Зауважує, що виконання оскаржуваного рішення про його видворення з території України ставить під пряму небезпеку життя його близьких родичів, зокрема його баби, яка хворіє та потребує постійного стороннього догляду. Вважає, що причини його перебування в Україні є поважними та не несуть небезпеки для інтересів держави Україна чи інтересів будь-яких інших осіб.
Представником відповідача подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог. Вказує що 12 січня 2022 року Гадяцьким відділом УДМС у Полтавській області прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов'язано його покинути територію України у термін до 22 січня 2022 року, однак позивач не виконав вказаного рішення, за що був притягнутий до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КупАП). Звертає увагу на те, що оскаржуване рішення про примусове видворення прийнято у відповідності до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Представником позивача подано відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якому вказано, що згідно з ч. 1 ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» прийняття рішення про примусове видворення з України є правом, а не обов'язком органів міграційної служби.
В судовому засіданні позивач та представник позивача апеляційну скаргу підтримали, в своїх поясненнях представник позивача покликалась на доводи в ній викладені.
Представник відповідача щодо апеляційної скарги заперечила, просила залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, відповіді на відзив на апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, його ідентифіковано та підставі паспорта громадянина рф № НОМЕР_1 від 04 грудня 2012 року (а.с. 8).
26 вересня 2024 року Зіньківським сектором УДМС у Полтавській області прийнято рішення про примусове видворення з України громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з України як іноземця або особи без громадянства (а.с.20).
З вищезазначеного рішення слідує, що ОСОБА_1 прибув до України 05 березня 2014 року, перетнувши державний кордон через пункт пропуску «Щорс» за паспортним документом громадянина російської федерації № НОМЕР_1 до своєї рідної тітки ОСОБА_2 .
Крім того, 12 січня 2022 року Гадяцьким відділом УДМС у Полтавській області ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу на суму 2040 грн, який на даний час не сплачено.
Також 12 січня 2022 року Гадяцьким відділом УДМС у Полтавській області було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов'язано останнього покинути територію України у термін до 22 січня 2022 року. З вищевказаним рішенням ОСОБА_1 був ознайомлений 12 січня 2022 року та зобов'язався його виконати у строк до 22 січня 2022 року, проте, у вказаний термін рішення не виконав, територію України не покинув. Даний факт підтверджується інформацією, отриманою з інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан».
26 вересня 2024 року працівниками Зіньківського сектору управління ДМС у Полтавській області за адресою м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 40 Полтавської області було виявлено ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є уродженцем м. Мурманськ та громадянином російської федерації, який проживає без документів на право проживання в Україні та ухиляється від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування.
За невиконання рішення Гадяцького відділу про примусове повернення до країни походження або третьої країни у термін, передбачений для добровільного виконання рішення про примусове повернення 26 вересня 2024 року ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу на суму 5100 грн, який сплачено не було.
Судом першої інстанції також встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на території України порушуючи міграційне законодавство України, жодних дій щодо своєї легалізації та оформлення документів на право перебування в Україні не вчиняв, до підрозділів Державної міграційної служби України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту не звертався, що не заперечив позивач в судовому засіданні.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до висновку про безпідставність позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з обгрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні визначає Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI).
Відповідно до частини 2 статті 14 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку.
Частиною 1 статті 26 Закону № 3773-VI визначено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Згідно з частиною 3 статті 26 Закону № 3773-VI один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України.
Відповідно до частини 5 статті 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
Згідно із частиною 1 статті 30 Закону № 3773-VI центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.
Проаналізувавши вищевказані норми, колегія суддів зазначає, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства підлягають особи у випадку їх ухилення без поважних причин від виїзду в установлений рішенням про примусове повернення строк, або коли існують обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства буде ухилятися від виконання такого рішення ще до спливу цього строку.
Тобто, процедурі видворення іноземця або особи без громадянства передує прийняття компетентним органом рішення про його примусове повернення, яке може бути оскаржено до суду, а також ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.
Положеннями ч. 1 ст. 9 Закону № 3773-VI встановлено що іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України.
Згідно до ч. 3 ст. 9 Закону № 3773-VI, строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Виключний перелік підстав для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України визначений Закону № 3773-VI.
Зокрема, відповідно до ч. 16 ст. 4 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Відповідно до Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України затвердженого КМУ від 15 лютого 2012 року № 150, а саме пп. 2 п. 2 встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території: не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС.
Відповідно до абзаців 1 та 2 ст. 1 Угоди між Урядом України і Урядом російської федерації про безвізові поїздки громадян України і російської федерації від 16 січня 1997 року, громадяни держави однієї Сторони можуть в'їжджати, виїжджати та пересуватися територією держави іншої Сторони без віз з дотриманням правил перебування, що діють в цій державі, по документах, що посвідчують особу і підтверджують громадянство, зазначених у Додатках 1 та 2 до цієї Угоди. Громадяни держави однієї Сторони на основі взаємності звільняються від реєстрації у компетентних органах за місцем їхнього перебування на території держави іншої Сторони, якщо термін такого перебування не перевищує 90 днів з моменту в'їзду на територію держави цієї іншої Сторони, за наявності у них міграційної картки з позначкою органів прикордонного контролю, проставленої при в'їзді на територію держави перебування.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 прибув до України 05 березня 2014 року, перетнувши державний кордон через пункт пропуску «Щорс» за паспортним документом громадянина російської федерації № НОМЕР_1 до своєї рідної тітки ОСОБА_2 , після в'їзду в Україну її територію не покидав, чим порушив вимоги Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Як слідує з матеріалів справи, 12 січня 2022 року Гадяцьким відділом УДМС у Полтавській області ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу на суму 2040 грн, який на даний час не сплачено.
Також 12 січня 2022 року Гадяцьким відділом УДМС у Полтавській області було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов'язано останнього покинути територію України у термін до 22 січня 2022 року. З вищевказаним рішенням ОСОБА_1 був ознайомлений 12 січня 2022 року та зобов'язався його виконати у строк до 22 січня 2022 року, проте, у вказаний термін рішення не виконав, територію України не покинув. Даний факт підтверджується інформацією, отриманою з інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан».
Суд апеляційної інстанції зауважує, що рішення про примусове повернення ОСОБА_1 за межі території України було винесене 12 січня 2022 року та ним зобов'язано останнього покинути територію України не пізніше 22 січня 2022 року, тобто ще до повномасштабного вторгнення російської федерації та оголошення воєнного стану на території України, позивач не оскаржував у суді рішення про примусове повернення.
26 вересня 2024 року Зіньківським сектором УДМС у Полтавській області прийнято рішення про примусове видворення з України громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з України як іноземця або особи без громадянства (а.с.20).
Статтею 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:
- де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;
- де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;
- де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;
- де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Згідно з Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 353/271/150 від 23 квітня 2012 року та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 травня 2012 року за №806/21119, контроль за дотриманням іноземцями та особами без громадянства вимог законодавства здійснюють в межах своєї компетенції територіальні підрозділи Державної міграційної служби України, до повноважень яких віднесено прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 26 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» іноземець та особа без громадянства можуть бути примусово видворенні за межі України з підстав та в порядку, що визначені статтею 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Разом з тим, згідно Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» та продовженого відповідними Указами Президента України, у зв'язку із повномасштабною збройною агресією зі сторони російської федерації.
У позовній заяві та апеляційній скарзі позивач покликається на наявність обставин, передбачених ст. 31 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», про неможливість його видворення, проте жодних доказів на підтвердження своїх доводів суду не надав та не посилався на наявність даних обставин і в судовому засіданні.
Наведені скаржником обставини щодо його перебування на території України, такі як необхідність здійснення постійного стороннього догляду за близькою особою (родичкою) не є законною підставою для перебування на території України та не мають значення для правильного вирішення даного спору, тому суд апеляційної інстанції оцінює їх критично, оскільки за час перебування на території України з 2014 року та станом на час звернення до суду з цим позовом ОСОБА_1 до підрозділів Державної міграційної служби України щодо легалізації свого перебування на території України не звертався.
Крім цього, колегія суддів зауважує, що факт проживання позивача протягом тривалого періоду часу на території України, наявність у нього близьких родичів (тітки, баби), жодним чином не дає підстав для недотримання позивачем вимог чинного законодавства України в сфері міграції, що також відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 522/14416/18, від 23 січня 2020 року у справі № 343/2242/16, від 10 жовтня 2019 року у справі № 340/2910/18 та від 12 серпня 2020 року у справі № 755/14023/17.
Отже, станом на дату винесення оскаржуваного рішення про видворення (26 вересня 2024 року) жодних правових підстав для перебування позивача в Україні не існувало, останній на вказану дату перебував на території України з порушенням вимог чинного міграційного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Зі змісту наведеної норми слідує, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення. Тобто, обов'язковим є попереднє прийняття вказаними органами рішення про примусове повернення.
Подібний висновок про застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 754/2198/17.
Іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», забороняється подальший в'їзд в Україну строком на п'ять років. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня прийняття такого рішення та додається до строку заборони в'їзду в Україну, який особа мала до цього, що також слідує з матеріалів цієї адміністративної справи (а.с.49).
Оскільки позивачем порушено законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, останній проживав на території України після закінчення встановленого терміну його перебування, рішення про примусове повернення до країни походження чи третьої країни не виконане, що ним не заперечується, а також враховуючи відсутність обмежень і заборон на примусове видворення позивача, передбачених положеннями Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що рішення Управління Державної міграційної служби України у Полтавській області від 26 вересня 2024 року про примусове видворення громадянина російської федерації ОСОБА_1 є правомірним та прийняте згідно вимог чинного законодавства.
Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. 243, ст. 289, ст. 308, ст. 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 328 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу громадянина російської федерації ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 27 листопада 2024 року у справі № 158/3477/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та не може бути оскаржена.
Головуючий суддя О. Б. Заверуха
судді О. М. Гінда
В. В. Ніколін