20 січня 2025 року справа № 580/11242/24
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кульчицького С.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не розгляду рапорту позивача про звільнення з військової служби;
- зобов'язати відповідача звільнити з військової служби позивача ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі п.п. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що мати позивача - ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи, має тяжкі невиліковні хвороби, при погіршеному стані здоров'я та в потребі в сторонньому догляді виховує дитину з інвалідністю віком до 18 років - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Інших осіб які б могли здійснювати догляд за дитиною з інвалідністю, окрім позивача, не має, з чоловіком мати не спілкується, у зв'язку із його перебуванням за кордоном. З урахуванням зазначених обставин, позивач звернувся до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби, однак відповідач відмовив у звільненні з військової служби, у зв'язку із ненаданням документів щодо виховання ОСОБА_3 . Представник позивача зазначає, що командуванням військової частини безпосередньо ОСОБА_1 не було надано відповіді, чим допущено бездіяльність. Крім того, у відмові від 29.10.2024 на звільнення з військової служби не зазначено які документи підтверджують виховання дитини.
Ухвалою від 09.12.2024 суддя Черкаського окружного адміністративного суду прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у адміністративній справі, вирішив розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
23.12.2024 до суду надійшов письмовий відзив на адміністративний позов, в якому представник відповідача просив в задоволенні позову відмовити повністю, зазначивши при цьому, що із наданих до рапорту документів вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є братом (неповнорідним) для ОСОБА_1 . При цьому, батьками ОСОБА_3 є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Позивач не надав до рапорту документів, які підтверджували б факт відсутності у ОСОБА_3 інших осіб, які зобов'язані його виховувати, а саме: батька - ОСОБА_4 , матері - ОСОБА_5 . Також позивачем не було додано документів, які би підтверджували факт того, що ОСОБА_3 був переданий йому на виховання (рішення опікунської ради, рішення суду, тощо). Щодо доводів позивача про те, що його мати - ОСОБА_2 не має змоги здійснювати виховання дитини з інвалідністю представник відповідача зазначив, що відповідно до п. 4 Наказу МОЗ України № 981 від 18.11.2013, за наявності у батька, матері дитини тривалої хвороби з обмеженням життєдіяльності, а саме: повна нездатність до самообслуговування та повна залежність від інших осіб (необхідність постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги) ЛКК закладу охорони здоров'я видається висновок про наявність у батька, матері дитини тривалої хвороби, яка перешкоджає виконанню батьківських обов'язків. Вказаного висновку позивач до свого рапорту не надав, а тому зробити висновок про відсутність інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину - ОСОБА_3 , немає підстав.
Розгляд справи по суті відповідно до частини 3 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розпочато через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, повно, всебічно, об'єктивно дослідивши надані у справі докази, надавши їм юридичну оцінку, суд встановив таке.
26.10.2024 ОСОБА_1 звернувся до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби у зв'язку з необхідністю здійснювати виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років.
До рапорту позивач додав копії: свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 , на 1 арк; паспорта та ІПН ОСОБА_2 , на 1 арк; пенсійного посвідчення серія НОМЕР_3 , на 1 арк; довідки до акта огляду МСЕК серія 123 ААВ №644144, на 1 арк; корінця медичного висновку №47 від 21.04.2023, на 1 арк; медичних виписок ОСОБА_2 на 5 арк; посвідчення серія НОМЕР_4 , на 1 арк; свідоцтва про шлюб, на 1 арк; закордонного паспорта з перекладом, на 3 арк; свідоцтва про народження ОСОБА_3 серії НОМЕР_5 на 1 арк.
За наслідками розгляду рапорту, відповідач листом від 29.10.2024 за вих. № 24874 повідомив позивача, що до рапорту не надано документів щодо виховання ОСОБА_3 позивачем, у зв'язку із чим ОСОБА_1 не може бути звільнений з лав Збройних Сил України.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо не розгляду рапорту позивача про звільнення з військової служби протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Під час вирішення спору по суті суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, здійснює Закон України “Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон № 2232-XII). Він же визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Згідно з частинами першою, другою статті 1 цього Закону захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII і залежать від виду військової служби.
Підстави припинення (розірвання) контракту, та звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, передбачені частиною п'ятою цієї статті.
При цьому, пункт третій визначає підстави для звільнення таких військовослужбовців під час проведення мобілізації та дії воєнного стану.
Згідно з підпунктом “г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу)
Відповідно до абз.8 п.3 ч.12 статті 26 Закону № 2232-XII, військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, під час дії воєнного стану: виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
Отже, визначальними ознаками для звільнення позивача з військової служби у спірних правовідносинах є обставини:
- необхідності виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років;
- відсутності інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю.
Як встановив вище суд, до рапорту позивач додав копії зокрема свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 , посвідчення серія НОМЕР_4 , свідоцтва про народження ОСОБА_3 серії НОМЕР_5 із яких вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є неповнорідним братом (по матері) для позивача. При цьому, батьками ОСОБА_3 є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Суд зазначає, що відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України, обов'язки щодо виховання та розвитку дитини покладені саме на її батьків.
Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (ч.1 ст. 151 Сімейного кодексу України).
Згідно ч. 1, ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Таким чином, положеннями ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» та ст.150 Сімейного кодексу України визначено обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини. При цьому, враховуючи положення ч.1 ст.151 Сімейного кодексу України щодо переважного права батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини, положення ч.2 цієї статті встановлює право батьків залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
Враховуючи практичні аспекти застосування ч.2 ст. ст.151 Сімейного кодексу України, особливість залучення у вихованні дитини інших осіб полягає в тому, що залучається до виховання особа, яка проживає окремо від дитини. Тобто, зміст правовідносин «залучення у вихованні» носить допоміжний характер до основних обов'язків батьків. При цьому, залучення до вихованні дитини інших осіб ніяким чином не обмежує обсяг прав та обов'язків батьків в реалізації їх прав та виконання обов'язків щодо виховання та розвитку дитини.
Згідно ч. 4 ст. 259 Сімейного кодексу України повнолітні особи мають право брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів та сестер, незалежно від місця їхнього проживання.
Отже, підсумовуючи вищевикладене, обов'язок щодо виховання дитини в першу чергу лежить на батьках такої дитини, а брат наділений лише правом брати участь у вихованні.
Разом з тим, аналіз поданих позивачем до рапорту документів свідчить про те, що позивач не надав документів, які підтверджували б факт відсутності у ОСОБА_3 осіб, які зобов'язані його виховувати, зокрема: доказів позбавлення батьківських прав батька - ОСОБА_4 , матері - ОСОБА_5 , рішення суду про встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_3 та призначення позивача його опікуном.
Стосовно доводів позивача про те, що мати ОСОБА_4 - ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи, має тяжкі невиліковні хвороби, при погіршеному стані здоров'я та потребує стороннього догляду, суд врахував таке.
Відповідно до п. 4 Наказу МОЗ України № 981 від 18.11.2013, підставою для видачі висновку лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про наявність у батька, матері дитини тривалої хвороби, яка перешкоджає виконанню батьківських обов'язків є наявність у батька, матері дитини тривалої хвороби з обмеженням життєдіяльності, а саме: повна нездатність до самообслуговування та повна залежність від інших осіб (необхідність постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги).
Суд врахував, що висновку за формою затвердженою Наказом МОЗ України № 981 від 18.11.2013 позивач до свого рапорту не надав, натомість Довідка до акта огляду МСЕК серії 12ААВ № 644144 не вказує на потребу ОСОБА_2 у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.
З урахуванням зазначеного, суд доходить висновку, що матеріали справи не містять доказів подання позивачем до рапорту про звільнення належних доказів, які, у відповідності до вищезазначеного правового регулювання, підтверджували б необхідність виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років за відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати, що свідчить про відсутність заявлених підстав для звільнення позивача з військової служби.
Доводи представника позивача про допущення відповідачем бездіяльності щодо не розгляду рапорту позивача про звільнення з військової служби суд відхиляє, оскільки наявні у матеріалах справи докази підтверджують належний та своєчасний розгляд рапорту позивача.
За таких обставин суд, за правилами, встановленими ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги не обґрунтованими, у зв'язку із чим у задоволенні позову належить відмовити.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому в силу положень частини 2 статті 77 вказаного кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 5 статті 139 вказаного Кодексу, у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Зважаючи на те, що позовні вимоги позивача, звільненого від сплати судових витрат не підлягають задоволенню, то підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 9, 14, 73-77, 139, 242 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснювати.
Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. У разі застосування судом частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Сергій КУЛЬЧИЦЬКИЙ