21 січня 2025 р. Справа № 120/15131/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Слободонюка М.В., розглянувши у м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
В листопаді 2024 року до Вінницького окружного адміністративного суду через систему "Електронний суд" надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Київ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовуються протиправною бездіяльністю відповідача, що полягає у ненаданні позивачу інформації на його запит від 03.10.2024.
Ухвалою від 26.11.2024 судом задоволено клопотання ОСОБА_1 про звільнення його від сплати судового збору, відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
04.12.2024 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, вказуючи на те, що запитувана інформація не належить до публічної та стосувалась розгляду скарги в порядку статті 74 Закону України “Про виконавче провадження».
Також відповідач звертає увагу на те, що 03.10.2024 Відділом була надіслана відповідь на звернення позивача в якій наголошено на тому, що у зверненні має бути зазначено прізвище, ім?я, по батькові, місце проживання громадянина, виклад суті порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути вказано електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв?язку з ним. Статтею 8 Закону України "Про звернення громадян" передбачено, що письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає. Враховуючи зазначене, на переконання відповідача, електронне звернення громадянина, надіслане на електронну адресу без використання електронного підпису, повинно мати вигляд скан-копії або фотокопії звернення з підписом заявника із зазначенням дати та місця проживання (реєстрації).
Відповідач вказує, що оскільки позивач не конкретизував, яку саме інформацію він бажав отримати, не вказавши жодного реквізиту даних документа (який би мав існувати на час запиту) чи відомостей, то вказане свідчить про невідповідність запиту на інформацію позивача вимогам, визначених Законом України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 № 2939-VI (далі - Закон № 2939-VI).
Інших заяв по суті справи від сторін спору до суду не надходило
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).
Вивчивши матеріали справи та оцінивши наявній у ній докази суд встановив, що позивач 03.10.2024 надіслав на офіційну електронну адресу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Київ) запит на інформацію, в якому з посиланням на ст. 10 Закону № 2939-VI просив надати інформацію на наступні поставлені питання:
“ 1) Зазначте, яку саме інформацію не зазначено із переліку п. 2, 3 частини 4 статті 74 Закону України “Про виконавче провадження» не зазначено?
2) Що саме завадило, при розгляді моєї скарги дотриматись вимог ст. 18-19 Закону України №393/96 в частині запрошення на розгляд скаржника».
У своєму запиті позивач просив направити відповідь на його електронну пошту.
В той же день 03.10.2024 Відділом примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Київ) на електронну пошту позивача була надіслано електронне повідомлення, в якому відповідач зазначив, що відповідно до вимог статті 5 Закону України “Про звернення громадян", у зверненні має бути зазначено прізвище, ім?я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв?язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається. При цьому Законом встановлено вимоги до письмового звернення (у т. ч. надісланого засобами електронного зв?язку), а саме: у зверненні має бути зазначено прізвище, ім?я, по батькові, місце проживання громадянина, виклад суті порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути вказано електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв?язку з ним. Статтею 8 Закону України “Про звернення громадян» передбачено, що письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.
Враховуючи зазначене відповідач у вказаному електронному повідомленні фактично дійшов висновку про те, що оскільки електронне звернення позивача надіслане на електронну адресу без використання електронного цифрового підпису, без зазначення дати та місця проживання (реєстрації) заявника тому не підлягає розгляду.
У свою чергу позивач вважає, що оскільки відповідач в порушення вимог статті 14 Закону України “Про доступ до публічної інформації» не надав йому запитуваної інформації, тим самим порушивши його право на інформацію, тому і звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частинами другою, шостою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Стаття 34 Конституції України закріплює, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Таке конституційне та законодавче регулювання права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року, яким визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір (пункт 2 статті 19). Однією з гарантій реалізації конституційних прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації є законодавче закріплення права кожного на доступ до інформації.
Статтею 5 Закону України "Про інформацію" від 02.10.1996 № 2657-XII (далі - Закон № 2657-XII) визначено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, визначено Законом № 2939-VI.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону N 2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Положеннями частини четвертої статті 13 зазначеного Закону передбачено, що усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.
Згідно зі статтею 5 Закону N 2939-VI доступ до інформації забезпечується в тому числі і шляхом надання інформації за запитами на інформацію.
Поняття розпорядників інформації визначається у статті 13 Закону N 2939-VI. Так, за пунктом 1 частини першої статті 13 Закону N 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
Отже Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Київ) будучи суб'єктом владних повноважень є розпорядником інформації.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону N 2939-VI розпорядники інформації зобов'язані: 1) оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3) вести облік запитів на інформацію; 4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6) надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону N 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту (частина друга статті 19 Закону № 2939-VI). Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача (частина третя статті 19 Закону N 2939-VI).
Частинами 4 та 5 статті 19 Закону України “Про доступ до публічної інформації», передбачено, що письмовий запит подається в довільній формі.
Запит на інформацію має містити:
1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є;
2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;
3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.
Згідно частини першої статті 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
Як передбачено у частині першій статті 22 Закону N 2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
Частиною другою цієї статті встановлено, що відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.
Згідно із частинами першою та другою статті 23 Закону N 2939-VI рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов'язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.
Отже, системний аналіз наведених вище положень дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право скористатися своїм правом на подання інформаційного запиту у встановленому законодавством порядку, якому кореспондує обов'язок розпорядника інформації надати на нього відповідь.
При цьому, законодавець зобов'язує розпорядника інформації надати відповідь на письмовий запит запитувача інформації не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту, яка має бути повною, достовірною та точною або мотивовану відмову у наданні запитуваної інформації, у разі наявності підстав, визначених статтею 22 Закону України “Про доступ до публічної інформації».
Також, незалежно від результатів розгляду запиту про надання інформації (його задоволення чи відмова в задоволенні, відстрочка в задоволенні, перенаправлення належному розпоряднику, тощо) такий суб'єкт зобов'язаний проінформувати про це заявника.
Як з'ясовано судом, відповідач не розглянув інформаційний запит позивача, який надійшов електронною поштою 03.10.2024 з тих підстав, що такий запит не підписаний електронним підписом, без зазначення дати його подання та адреси місця проживання (реєстрації) заявника.
Натомість, з такими доводами відповідача суд погодитись не може, оскільки вказаний запит від 03.10.2024, який був направлений у формі електронного повідомлення електронною поштою, не може вважатись анонімним, так як позивач вказав у ньому своє прізвище ім'я та по батькові, а також залишив свій контактний номер телефону.
Щодо тверджень відповідача, що запит не містить таких реквізитів, як адресу місця проживання позивача, то суд наголошує на тому, що Закон N 2939-VI не встановлює обов'язковість такої інформації у запиті.
Так, як вже було зазначено судом вище, запит на доступ до публічної інформації подається в довільний формі, при цьому ч. 5 статті 19 Закону N 2939-VI не вимагає зазначення в запиті місця проживання заявника.
Щодо відсутності підпису на електронному запиті позивача, то суд вказує на те, що Закон України “Про доступ до публічної інформації» вимагає підпис і дату в запиті лише за умови подання такого запиту в письмовій формі (п. 3 ч. 5 ст. 19 Закону № 2939-VI).
Натомість запит позивача від 03.10.2024 був направлений саме в електронній формі, а тому наявність особистого підпису заявника чи дати його подання в цьому випадку не є обов'язковим.
Отже, за наведених вище обставин суд доходить висновку, що електронний запит позивача від 03.10.2024 по формі та змісту відповідає вимогам статті 19 Закону № 2939-VI, а відтак мав бути розглянутим відповідачем згідно статті 20 Закону № 2939-VI, чого останнім не дотримано. А отже така поведінка відповідача є протиправною.
Відносно доводів відповідача про те, що запитувана позивачем інформація не належить до публічної, то в цьому випадку розглядаючи дану справу суд не вбачає необхідності вдаватися в глибоку оцінку змісту поставлених питань як і суті запитуваної інформації, зазначеної в запиті позивача від 03.10.2024, оскільки першопричиною виникнення даного спору є відмова відповідача у прийнятті до розгляду такого запиту, а не його розгляд по суті.
Тобто, розглядаючи цей спір суд виходить виключно із того факту, що відповідач взагалі жодним чином не прореагував на звернення позивача в порядку, визначеному Законом № 2939-VI.
Таким чином оскільки відповідач не розглянув запит позивача, тому належним способом захисту порушених прав позивача в цьому випадку є визнання протиправною бездіяльності Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не розгляду запиту позивача на інформацію від 03.10.2024 та зобов'язання відповідача розглянути запит позивача на інформацію від 03.10.2024.
При цьому суд звертає увагу на те, що оскільки запит адресувався саме Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), як суб'єкту владних повноважень, а відтак обов'язок щодо розгляду такого запиту слід покласти саме на відповідача, а не на його керівника, як про те просить позивач.
Частиною першою статті 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій, суд приходить до переконання, що адміністративний позов належить задовольнити частково, у спосіб визначений судом.
Окрім того, за результатами вирішення справи позивач у позовній заяві просить допустити негайне виконання рішення суду.
Щодо цього процесуального питання суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи є підстави допустити негайне виконання рішення.
Водночас, негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання рішенням суду законної сили, як це передбачено для більшості судових рішень, а негайно з часу його ухвалення, чим забезпечується швидкий та реальний захист життєвоважливих прав та інтересів позивача.
Перелік рішень суду, що підлягають негайному виконанню, визначається статтею 371 КАС України.
Так, відповідно до абз. 9 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно також виконуються рішення суду, прийняті в адміністративних справах, визначених, зокрема, пунктом 1 частини першої статті 263 КАС України, тобто в справах щодо оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію.
Враховуючи, що дана справа відноситься до тієї категорії справ незначної складності, що визначена п. 1 ч. 1 ст. 263 КАС України, тому наявні передбачені законом обов'язкові підстави для звернення судового рішення у цій справі до негайного виконання.
Оскільки суд звільнив позивача від сплати судового збору, а інших витрат пов'язаних з розглядом справи не встановлено, питання про розподіл судових витрат у справі згідно ст. 139 КАС України судом не вирішується.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 263, 295, 371 КАС України, суд,
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не розгляду запиту ОСОБА_1 про надання інформації від 03 жовтня 2024 року.
Зобов'язати Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) розглянути запит ОСОБА_1 про надання інформації від 03 жовтня 2024 року.
Рішення суду в зобов'язальній частині допустити до негайного виконання.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складено 21.01.25.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 );
Відповідач: Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (вул. Євгена Сверстюка, 15, м. Київ, 02002, код ЄДРПОУ: 43315602).
Суддя Слободонюк Михайло Васильович