Постанова
Іменем України
20 листопада 2024 року
м. Київ
Справа № 545/400/22
Провадження № 61-1702св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду - головуючого судді Крата В. І., судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І. - розглянув у порядку письмового провадження справу,
учасниками якої є
позивач - ОСОБА_1 (далі - позивач), в інтересах якого діє адвокат Любченко Олексій Олександрович (далі - адвокат),
відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця», відповідач),
про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час відсторонення
за касаційною скаргою відповідача на постанову Полтавського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, прийняту колегією суддів у складі Чумак О. В., Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І.
(1) Вступ
1. Позивач працює машиністом залізнично-будівельних машин (далі - ЗБМ). Відповідач відсторонив позивача від виконання трудових обов'язків через відсутність вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до усунення причин відсторонення. Позивач вважав відсторонення неправомірним. Просив визнати незаконним і скасувати наказ про відсторонення від роботи, поновити його на роботі, стягнути середній заробіток за час незаконного відсторонення, допустити негайне виконання судового рішення у частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення від роботи в межах суми платежу за один місяць.
2. Суд першої інстанції вважав, що відсторонення позивача від роботи було непропорційним меті охорони здоров'я населення та самого позивача. Томузадовольнив позов частково: визнав незаконним і скасував наказ про відсторонення; стягнув із відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу; допустив до негайного виконання рішення у частині стягнення середнього заробітку у межах платежу за один місяць. Апеляційний суд із цим рішенням погодився.
3. Відповідач оскаржив постанову апеляційного суду. Зауважив, що останній не оцінив загрозу, яку для оточення міг нести на роботі невакцинований позивач. Наголосив, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, оскільки не прийняв від відповідача нові докази.
4. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду мав відповісти на питання про те, чи було правомірним втручання відповідача у право позивача на повагу до приватного життя шляхом його відсторонення від роботи. Відповідь на це питання - негативна. Вирішив, що нагальної потреби у відстороненні саме позивача від роботи не було. Вдаючись до такого обмеження права позивача на повагу до приватного життя, відповідач не врахував характер трудових обов'язків позивача, зокрема мінімальну об'єктивну необхідність особистого контакту з іншими людьми.
(2) Зміст позовної заяви
5. У лютому 2022 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив:
5.1. Визнати незаконним і скасувати наказ виконуючого обов'язки начальника Виробничого структурного підрозділу «Полтавський центр механізації колійних робіт» (далі - Полтавський ЦМКР) філії «Центр з ремонту та експлуатації колійних машин» АТ «Укрзалізниця» від 4 січня 2022 року № 03 «Про відсторонення від роботи» (далі - наказ про відсторонення від роботи).
5.2. Поновити позивача на посаді машиніста ЗБМ.
5.3. Стягнути з відповідача середній заробіток за час відсторонення, починаючи з 4 січня 2022 року, до ухвалення рішення суду.
5.4. Відповідно до статті 430 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) допустити негайне виконання судового рішення у частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення від роботи в межах суми платежу за один місяць.
6. Мотивував позовні вимоги так:
6.1. Позивач працює на посаді машиніста ЗБМ Полтавського ЦМКР.
6.2. 4 січня 2022 року в. о. начальника вказаного виробничого підрозділу прийняв наказ про відсторонення позивача від виконання обов'язків, обумовлених трудовим договором, із 4 січня 2022 року у зв'язку з відсутністю вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до усунення причин відсторонення.
6.3. Оскаржений наказ про відсторонення без збереження заробітної плати є незаконним і таким, що грубо порушує права позивача на працю. Чинне законодавство не визначає окремого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності зазначеного щеплення.
6.4. У Законі України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не передбачене щеплення від COVID-19 як обов'язкове.
7. У судовому засіданні в суді першої інстанції адвокат позивача наголосив, що позивач працює на посаді машиніста ЗБМ, які пересуваються коліями; під час виїздів, що тривають два тижні, ремонтна група у складі трьох осіб не контактує з іншими особами; після повернення ремонтна група відпочиває наступні два тижні. Тобто під час виконання трудових обов'язків позивач контактує безпосередньо лише з двома іншими людьми протягом двох тижнів на місяць, а ще два тижні перебуває на відпочинку. Приймаючи рішення про відсторонення позивача, відповідач не взяв до уваги характер роботи позивача, не з'ясував, чи справді позивач за відсутності щеплення може нести загрозу для великої кількості людей.
(3) Зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
8. 14 червня 2023 року Полтавський районний суд Полтавської області ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив частково: визнав незаконним і скасував наказ про відсторонення; стягнув з відповідача на користь позивача 18 172,80 грн середнього заробітку за період з 4 січня до 28 лютого 2022 року включно; допустив до негайного виконання рішення у частині стягнення середнього заробітку у межах платежу за один місяць; відмовив у задоволенні решти вимог; стягнув із відповідача на користь держави 1 984,80 грн судового збору. Мотивував так:
8.1. Відсторонення позивача від роботи з урахуванням особливостей умов праці та займаної ним посади не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самого позивача.
8.2. Роботодавець не застосував індивідуальний підхід, вирішуючи питання про відсторонення позивача.
8.3. За час відсторонення з 4 січня до 28 лютого 2022 року позивачу не виплачували заробітну плату, що є підставою для стягнення з відповідача на користь позивача 18 172,80 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
8.4. Позивача відсторонили від роботи, а не звільнили. Тому відсутні підстави для поновлення його на роботі.
9. 12 грудня 2023 року Полтавський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. Навів аналогічні до останнього мотиви. Додатково зазначив про відсутність підстав для прийняття нових доказів, які відповідач долучив до апеляційної скарги, а саме копій: звіту за зміну про роботу колійної машини від 1 грудня 2021 року, де вказані відомості про бригаду у складі трьох осіб, які займають посади машиністів; довідки від 4 липня 2023 року № 36 про загальну чисельність працівників, які працювали у цеху ЗБМ і рухомого складу підрозділу з січня по квітень 2022 року; довідки від 3 липня 2023 року про кількість працівників, задіяних у технологічному процесі ЗБМ; наказу від 30 березня 2021 року № 185 про укомплектування ЗБМ Полтавського ЦМКР обслуговуючими бригадами на період колійних робіт 2021 року (далі - нові докази). Обґрунтував тим, що відповідач не навів в апеляційній скарзі переконливих підстав неможливості подання вказаних доказів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від відповідача.
(4) Провадження у суді касаційної інстанції
10. 1 лютого 2024 року відповідач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову апеляційного суду й ухвалити нове судове рішення, а саме відмовити у задоволенні вимог про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відмовити у допуску до негайного виконання рішення суду у частині стягнення середнього заробітку в межах суми платежу за один місяць; в іншій частині оскаржене судове рішення просив залишити без змін.
11. 21 лютого 2024 року Верховний Суд у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою залишив касаційну скаргу без руху та встановив для усунення її недоліків десятиденний строк із дня вручення копії тієї ухвали.
12. 5 березня 2024 року відповідач подав до Верховного Суду матеріали на виконання вказаної ухвали.
13. 30 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження, витребування справи із суду першої інстанції, відмову у задоволенні заяви про зупинення виконання рішення та постанови судів попередніх інстанцій.
14. 18 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою призначив справу до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів.
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
15. Відповідач мотивував касаційну скаргу так:
15.1. Суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, про те, що: (1) у кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і відповідно для відсторонення працівника від роботи треба враховувати не тільки Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2021 року № 2153 (далі - Перелік № 2153), але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник; (2) зокрема, слід враховувати такі обставини: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакти працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням; визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище й інших факторів.
15.2. Апеляційний суд указані обставини не дослідив, залишив поза увагою письмові пояснення відповідача щодо цих обставин, не встановив неможливість дистанційної/надомної форми роботи для працівника, який не був щепленим, а також умови праці позивача.
15.3. 1 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 191/4364/21 з подібним предметом спору передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Це означає, що не всі проблеми, які виникають у такій категорії справ, були вирішені.
15.4. Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у справах з аналогічним предметом спору, у яких позивач займав посаду машиніста ЗБМ.
15.5. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 вказала, що суди повинні оцінювати, чи був застосований до працівника індивідуальний підхід. Але жодний нормативно-правовий акт не визначає, що такий підхід мав бути відображеним у наказі про відсторонення працівника від роботи. Мотив, який навів суд апеляційної інстанції (обґрунтування нагальної потреби у відстороненні позивача від роботи), не відповідає нормам законодавства, проте може мати прецедентний характер відносно рішень судів першої інстанції.
15.6. Апеляційний суд порушив норми процесуального права, бо не дослідив докази, подані з апеляційною скаргою, і необґрунтовано відхилив додаткові пояснення відповідача щодо важливості цих доказів й обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
15.7. Суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові перерахував обставини, які суди повинні досліджувати, оцінюючи пропорційність втручання у права працівника, однак сам ці обставини у спірних правовідносинах не аналізував.
15.8. Апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду у справах з подібним предметом спору, викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року у справі № 133/3961/21, про те, що, оскільки іншу форму організації роботи (зокрема дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не може, АТ «Укрзалізниця» правомірно ухвалило рішення про відсторонення позивача від роботи; з огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється відразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення, та після допуску до роботи (близькі за змістом висновки є у постановах Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 472/5/22, від 18 квітня 2023 року у справі № 130/3573/21, від 9 серпня 2023 року у справі № 203/965/22).
15.9. Апеляційний суд не звернув увагу на те, що позивач не надав докази на підтвердження доводів про те, що його соціальні контакти є мінімальними.
(2) Позиції інших учасників справи
16. 10 червня 2024 року позивач подав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу відповідача залишити без задоволення. Мотивував так:
16.1. Відповідач не довів, що відсторонення позивача було пропорційним меті цього заходу. Позивач працює машиністом і виконує посадові обов'язки безпосередньо під час виїзду, який здійснює у спеціальних транспортних засобах ремонтна група з трьох осіб. Під час виїздів ремонтна група не контактує з іншими особами. Кожен виїзд триває два тижні. Після повернення наступні два тижні ремонтна група відпочиває. Тобто позивач під час виїздів протягом двох тижнів на місяць контактує безпосередньо лише з двома іншими людьми.
16.2. Відсторонення працівника від роботи має бути обґрунтованим та справедливим. Відстороняючи позивача від роботи, відповідач не врахував, що позивач має на утриманні трьох дітей і дружину. Заробітна плата є єдиним джерелом доходу сім'ї позивача.
(1) Межі розгляду справи у суді касаційної інстанції
17. 30 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за касаційною скаргою відповідача постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження на підставах, визначених пунктами 1, 3 і 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
18. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
19. З огляду на вказаний припис Верховний Суд за загальним правилом переглядає оскаржені судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.
20. Позивач рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову в апеляційному суді не оскаржив. Відповідно немає підстав для перегляду у касаційному порядку відмови у задоволенні вимоги про поновлення на роботі та у допуску до негайного виконання рішення суду в частині такого поновлення. Відповідач оскаржив у касаційному порядку лише постанову апеляційного суду, який залишив без змін рішення суду першої інстанції. Тому Верховний Суд переглядає постанову апеляційного суду у частині задоволення вимог про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час відсторонення та негайного допуску до виконання рішення у частині цього стягнення у межах платежу за один місяць.
(2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
(2.1) Чи було правомірним втручання відповідача у право позивача на повагу до приватного життя шляхом його відсторонення від роботи?
21. Позивач зазначав, що відповідач безпідставно відсторонив його від роботи, мотивуючи відмовою позивача від вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Таке відсторонення порушує права позивача на працю. Чинне законодавство не визначає окремого порядку відсторонення працівників від роботи через відсутність вказаного щеплення. Під час виконання трудових обов'язків позивач протягом двох тижнів щомісячно контактує лише з двома іншими працівниками відповідача.
22. Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Виснував, що відсторонення позивача від роботи з урахуванням особливостей умов праці та займаної посади не є пропорційним меті охорони здоров'я населення і позивача. Зазначив, що роботодавець, вирішуючи питання про відсторонення позивача, не застосував індивідуальний підхід. Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції.
23. Відповідач у касаційній скарзі стверджував, що апеляційний суд не оцінив загрозу, яку потенційно на роботі міг нести невакцинований працівник; залишив поза увагою письмові пояснення відповідача щодо цих обставин; не встановив неможливість дистанційної/надомної форми роботи для працівника, який не був щепленим, а також умови праці останнього.
24. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає доводи відповідача необґрунтованими. Звертає увагу на те, що відсторонення позивача від роботи з огляду на особливості умов праці та займаної ним посади, хоч і ґрунтується на вимогах певних нормативних актів і переслідує мету охорони здоров'я населення та позивача, є непропорційним цій меті, тобто не дозволяє її досягнути.
25. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (частини перша та друга стаття 43 Конституції України).
26. Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).
27. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я (частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
28. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 вказаного Закону).
29. 4 березня 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 83 «Про затвердження переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», згідно з якою затвердив Перелік об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83), до якого відніс, зокрема, АТ «Укрзалізниця».
30. 4 жовтня 2021 року Міністерство охорони здоров'я України видало наказ № 2153 (далі - наказ № 2153), згідно з яким затвердило Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
31. 1 листопада 2021 року Міністерство охорони здоров'я України видало наказ № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 9 грудня 2021 року; Перелік № 2153 доповнило пунктами 4-6, відповідно до яких у цей Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83.
32. 25 лютого 2022 року Міністерство охорони здоров'я України видало наказ № 380, який набрав чинності 1 березня 2022 року, згідно з яким зупинило дію наказу № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.
33. З огляду на наведені приписи відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, зокрема позивача, було передбачене законодавством. Приписи з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяли позивачеві розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяли визначити порядок його дій щодо такого працівника.
34. Мета ужиття заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
35. Відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку, без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Під час розгляду таких справ слід ураховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об'єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті). Якщо відсторонення від роботи як захід втручання у право на повагу до приватного життя не було правомірним, роботодавець зобов'язаний здійснити визначені законодавством виплати працівникові.
36. У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і відповідно для відсторонення працівника від роботи, слід не тільки брати до уваги Перелік № 2153, але й оцінювати загрозу, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, враховувати такі обставини як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника та перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище й інших факторів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21).
37. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
37.1. Позивач працює на посаді машиніста ЗБМ Полтавського ЦМКР філії «Центр з ремонту та експлуатації колійних машин» АТ «Українська залізниця».
37.2. 1 грудня 2021 року відповідач склав акт про те, що позивача проінформували про зміст пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідеміологічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої вірусом SARS-CoV-2» з додатком, Переліку № 2153 з додатком, наказу Міністерства охорони здоров'я України від 1 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» з додатком, постанови Кабінету Міністрів України від 4 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» з додатком (у частині, що стосується АТ «Укрзалізниця»). Від підпису позивач відмовився.
37.3. 4 січня 2022 року відповідач склав акт № 01 про те, що позивач не надав документ, який підтверджує вакцинацію проти COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 (форма № 028-1/о).
37.4. 4 січня 2022 року в. о. начальника Полтавського ЦМКР видав наказ про відсторонення позивача від роботи з 4 січня 2022 року до моменту усунення причин відсторонення. Згідно з цим наказом на час відсторонення нарахування заробітної плати (середнього заробітку) не здійснюється.
37.5. 4 січня 2022 року відповідач склав акт № 01 про відмову позивача від ознайомлення із наказом про відсторонення від роботи.
37.6. Згідно з наказом відповідача від 2 березня 2022 року № 12в після відсторонення на підставі наказу про відсторонення позивача допустили до роботи з 1 березня 2022 року до завершення воєнного стану в Україні.
38. Обґрунтованим є висновок судів про те, що відсторонення позивача від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки характеру його трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми та кількості таких людей. Суди не встановили жодних фактів, які підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи.
39. Відповідач не довів, що позивач, працюючи на посаді машиніста ЗБМ, міг спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників підприємства, учасників дорожнього руху тощо. Його відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що він працював у відповідача, всі працівники якого підлягали обов'язковому щепленню від COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Відповідач не пояснив, як позивач, який має мінімальні контакти з іншими особами під час виконання трудових обов'язків (ремонтна група, до якої входить позивач, складається з трьох осіб, які здійснюють виїзд один раз на місяць тривалістю два тижні), може нести загрозу для необмеженого кола людей, зокрема у порівнянні з працівниками підприємств, які могли мати більшу кількість контактів з іншими людьми, ніж мав позивач, але для яких законодавство передбачало добровільне щеплення від COVID-19.
40. Колегія суддів зауважує, що суди зробили обґрунтований висновок про порушення права позивача на працю внаслідок неправомірного відсторонення від роботи. Такі дії відповідача у цьому випадку були непропорційними переслідуваній легітимній меті охорони здоров'я населення, для досягнення якої була передбачена можливість такого відсторонення.
41. За час відсторонення від роботи на підставі пункту 4 наказу про відсторонення відповідач не виплачував позивачу заробітну плату. Позивач вважав, що має право вимагати від відповідача стягнення середньої заробітної плати за весь період незаконного відсторонення від роботи.
42. Заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу (частина перша статті 1 Закону України «Про оплату праці»).
43. Суд допускає негайне виконання рішень, зокрема, у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць (пункт 2 частини першої статті 430 ЦПК України).
44. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду погоджується з висновком судів першої й апеляційної інстанцій про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час відсторонення від роботи та негайне виконання судового рішення у частині стягнення такого заробітку у межах платежу за один місяць.
45. Колегія суддів також нагадує, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюються без віднімання сум податків і зборів. Податки та збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу роботодавець нараховує під час виконання відповідного судового рішення та відповідно відраховує їх із цієї суми під час виплати працівникові, внаслідок чого присуджена працівнику сума зменшується на суму відповідних податків і зборів (див. близький за змістом висновок у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 752/23602/20).
46. Суд першої інстанції стягнув із відповідача на користь позивача 18 172,80 грн середнього заробітку за період незаконного відсторонення без вказівки про утримання із тієї суми податків і зборів. Апеляційний суд цей недолік не усунув. Тому рішення суду першої інстанції, залишене без змін постановою апеляційного суду, слід змінити, виклавши третій абзац його резолютивної частини у такій редакції: «Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 4 січня 2022 року до 28 лютого 2022 року у розмірі 18 172,80 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів». В іншій частині судові рішення судів попередніх інстанцій належить залишити без змін.
(2.2) Щодо інших доводів відповідача
47. Відповідач вважав, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, бо не дослідив докази, які відповідач подав із апеляційною скаргою, і без наведення переконливих мотивів відхилив додаткові пояснення щодо важливості цих доказів і обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Верховний Суд вважає такі аргументи касаційної скарги відповідача необґрунтованими.
47.1. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).
47.2. За змістом пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, які вона довела. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і на засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не були подані до суду першої інстанції, апеляційний суд має врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо обов'язку особи, яка бере участь у справі, добросовісно реалізовувати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і про відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати висновок в ухвалі за наслідками обговорення заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2020 року у справі № 704/192/18).
47.3. Дослідження нових доказів відбувається, зокрема, у таких випадках:
- якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала та не могла знати про їхнє існування;
- докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду;
- додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції;
- суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи;
- суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їхнє подання до суду становило для цього учасника певні труднощі тощо);
- є інші поважні причини для їхнього неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не були досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень (див. постанову Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17).
47.4. Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не навів в апеляційній скарзі переконливих обґрунтувань існування поважних об'єктивних причин, через які він не міг подати нові докази до суду першої інстанції. Представник відповідача був присутнім на судових засіданнях під час розгляду справи в суді першої інстанції та надав пояснення щодо суті позову, зокрема письмові. Проте жодних доказів на підтвердження заперечень до суду першої інстанції не подав. Отже, правильним є висновок апеляційного суду про відсутність підстав для прийняття нових доказів під час апеляційного перегляду згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК України.
(3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(3.1) Щодо суті касаційної скарги
48. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
49. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК України).
50. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, четверта статті 412 ЦПК України).
51. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм права, касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення суду першої інстанції, яке залишене без змін постановою апеляційного суду, необхідно змінити, виклавши абзац третій його резолютивної частини в такій редакції: «Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 4 січня 2022 року до 28 лютого 2022 року у розмірі 18 172,80 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів»; в іншій частині судові рішення слід залишити без змін.
(3.2) Щодо судових витрат
52. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
53. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати за розгляд справи в суді касаційної інстанції слід покласти на відповідача.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.
2. Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 14 червня 2023 року, залишене без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, у частині задоволеної позовної вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини у такій редакції:
«Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 4 січня 2022 року до 28 лютого 2022 року у розмірі 18 172,80 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів».
В іншій частині судові рішення слід залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко