09 січня 2025 року м. Харків Справа № 922/3396/21
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Здоровко Л.М. , суддя Мартюхіна Н.О.,
за участю секретаря судового засідання Фурсової А.М.,
за участю представників:
прокурор - Ногіна О.М. - на підставі службового посвідчення від 01.03.2023 № 072833,
від 1-го відповідача - Василенко Ігор Юрійович (в залі суду) - витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, довіреність від 17.10.23 (в порядку самопредставництва),
від 2-го відповідача - Василенко Ігор Юрійович (в залі суду) - витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, довіреність від 17.10.2023 (в порядку самопредставництва),
від 4-го відповідача- Розумовський Олександр Сергійович (в залі суду) - ордер на надання правничої (правової) допомоги серії АХ №1070350 від 24.05.2022,
від інших учасників справи - не з'явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 (вх.№4045 Х/2) та апеляційну скаргу Харківської міської ради (вх.№205 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21, ухвалене у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Смірновою О.В., повний текст складено 16.12.2021,
за позовом керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області, м. Харків,
до 1. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків,
2. Харківської міської ради, м. Харків,
3. Фізичної особи-підприємця Капустіної Віти Михайлівни, м. Харків,
4. Фізичної особи ОСОБА_1 , с. Приморське Чугуївського району Харківської області,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ФО-П Капустіної Віти Михайлівни: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Саутенко Наталія Владиславівна,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Коваленко Тетяни Пантелїївни: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Козирева - Кравченко Жанна Володимирівна,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - фізичної особи ОСОБА_2 , м. Харків,
про визнання недійсним договору, визнання незаконним та скасування рішення, витребування майна,
Рішенням Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21 позов задоволено повністю.
Визнано незаконним та скасовано пункт 58 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 14.08.2018 №5623-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Капустіною Вітою Михайлівною, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за №2776.
Витребувано у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення 1-го поверху № ІІ-1-:-ІІ-7, ІІ-4', ІІ-6а загальною площею 196,8 кв.м. у нежитловій будівлі літ. "А-3", розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , зобов'язавши Харківську міську раду Харківської області прийняти останні.
Стягнуто з Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 3820,20 грн. Стягнуто з Харківської міської ради на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 3820,20 грн. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Капустіної Віти Михайлівни на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 3820,20 грн. Стягнуто з фізичної особи ОСОБА_1 на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 3820,20 грн.
Вказане рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що Харківською міською радою незаконно обрано спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, зазначений спосіб приватизації є незаконним, суперечить інтересам держави та територіальної громади; виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) викуп може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш, як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу. Матеріали приватизаційної справи не містять жодних належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що орендарем - ФОП Капустіною В.М. здійснювались будь-які поліпшення орендованого нею приміщення за договором оренди від 23.01.2018 № 19660.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновків, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, орендованих фізичною особою підприємцем Капустіною В.М., від 14 серпня 2018 року № 5623-В-С, укладений у тому числі на підставі пункту 58 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18, підлягає визнанню недійсними, оскільки укладений з порушенням вимог статей 203, 215, 228 ЦК України. В даному випадку, зазначені обставини зумовлюють застосування правового механізму, охопленого нормами статей 387, 388 ЦК України щодо витребувані від ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради спірного майна. При цьому, при ухваленні рішення місцевий господарський суд врахував, що спірне майно набуто четвертим відповідачем як фізичною особою, а також норми пункту 2 частини 1 статті 20 ГПК України, відповідно якої справи щодо приватизації майна підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. Крім того, суд визнав причини пропуску прокурором строку позовної давності поважними та зазначив, що прокурор має право отримати судовий захист. У даній справі прокурор, з огляду на статтю 53 Господарського процесуального кодексу України, є самостійним позивачем, оскільки Харківська міська рада виступає в якості одного із співвідповідачів, рішення якої оскаржується через недотримання вимог законодавства стосовно приватизації нерухомого майна.
Не погодившись з вказаним рішенням місцевого господарського суду, ОСОБА_1 звернулась до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (вх.№4045 Х/2), в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі; стягнути зі Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу.
Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим господарським судом неправильно застосовані норми матеріального права та допущено порушення норм процесуального права, зазначивши, що позовна заява задоволена до неналежного відповідача, оскільки станом на 06.12.2021 апелянт вже не був власником спірних нежитлових приміщень; апелянт посилався на безпідставну відмову у задоволенні клопотання про призначення оціночно-будівельної експертизи, оскільки 4й відповідач ставить під сумнів звіт про незалежну оцінку нерухомого майна виконаний суб'єктом оціночного майна ФОП Буйницьким М.В.; судом першої інстанції не враховано обставини проведення ОСОБА_1 ремонтних робіт та переобладнання спірних нежитлових приміщень на загальну суму 4212425,00 грн., при цьому у разі задоволення позову у власність Харківської міської ради будуть повернуті спірні приміщення, проте поліпшення здійсненні кінцевим власником неможливо відокремити від приміщень та структури приміщень; посилався на порушення прокурором строків звернення до суду з позовом, зазначивши, що прокурором не наведено жодних переконливих аргументів в обґрунтування поважності причин пропуску строку на звернення до суду з вказаним позовом; заявник зазначив про порушення судом першої інстанції правил підсудності, оскільки позов, де фізична особа є відповідачем, не може бути розглянутим в порядку господарського судочинства, а вимоги про витребування нежитлового приміщення мають розглядатися за правилами цивільного судочинства, у зв'язку із чим провадження у даній справі підлягало закриттю в частині вимог звернутих до апелянта щодо витребування зазначених нежитлових приміщень. Заявник також зазначив, що прокурором не були заявлені вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу №2203 від 18.08.2018, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , у зв'язку із чим вимоги прокурора про витребування спірного майна у 4-го відповідача, на думку апелянта, є передчасними. При цьому вказав, про відсутність протиправної поведінки покупця при укладені правочинів, зазначивши про безпідставне покладання на приватного учасника відповідальності за порушення, які допущенні органом місцевого самоврядування.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 14.02.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 (вх.№4045 Х/2), повідомлено учасників справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться 24.03.2022 о 15:00 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань №104.
Водночас, Харківська міська рада також не погодилась з вказаним рішенням місцевого господарського суду та звернулась до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (вх.№205 Х/2), в якій просить скасувати повністю рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована неправильним застосування судом першої інстанції при ухваленні рішення норм Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про прокуратуру", Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 № 691/17. Апелянт зазначив про правомірність дій Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Харківської міської ради під час проведення процедури приватизації та прийняття оскаржуваного рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 № 1008/18. При цьому апелянт наголошував, що ФОП Капустіною В.М. не здійснено жодних протиправних дій, які б могли вплинути на дії органів приватизації, в поданій заяві про приватизацію орендованого майна не було зазначено яким саме способом потрібно провести процедури приватизації, адже визначення способу приватизації належить виключно до компетенції Управління комунального майна та приватизації; ОСОБА_1 взагалі не була учасником приватизації. Крім того, прокуратурою не дотримано вимог ч.4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо попереднього повідомлення відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення з даним позовом до суду. Також посилався на порушення прокурором строків звернення до суду з позовом, що є підставою для відмови в задоволені позовних вимог.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 14.02.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської міської ради (вх.№205 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21.
Враховуючи, що апеляційні скарги Харківської міської ради (вх.№205 Х/2) та ОСОБА_1 (вх.№4045 Х/2) подані на один і той самий процесуальний документ, а саме на рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21, колегія суддів вирішила призначити до спільного розгляду вказані апеляційні скарги.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 30.08.2022 зупинено апеляційне провадження у справі №922/3396/21 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 (вх.№4045 Х/2) та апеляційною скаргою Харківської міської ради (вх.№205 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 до закінчення перегляду в касаційному порядку судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин і права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №925/1133/18, та оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень повного тексту постанови Верховного Суду у справі №925/1133/18. Зобов'язано сторін невідкладно повідомити Східний апеляційний господарський суд про результати розгляду в касаційному порядку справи №925/1133/18.
Розпорядженням керівника апарату Східного апеляційного господарського суду від 03.07.2024 у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.
Відповідно до витягів з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.07.2024 для розгляду апеляційних скарг визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Здоровко Л.М., суддя Мартюхіна Н.О.
Судовій колегії Східного апеляційного господарського суду з Єдиного державного реєстру судових рішень стало відомо про оприлюднення 17.07.2024 повного тексту постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №925/1133/18.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 28.10.2024 поновлено провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та апеляційною скаргою Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21; встановлено учасникам справи строк до 22.11.2024 для подання пояснень з урахуванням правової позиції, викладеної Верховним Судом у справі №925/1133/18; призначено справу до розгляду.
25.11.2024 через підсистему "Електронний суд" Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради подано заяву про застосування строку позовної давності, а також письмові пояснення з приводу своєї правової позиції щодо спірних правовідносин у справі (вх.№ 14985).
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 04.12.2024 розгляд справи відкладено; залучено до участі у справі № 922/3396/21 ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів; зобов'язано ОСОБА_1 та Харківську міську раду направити на адресу ОСОБА_2 копії апеляційних скарги в строк - до 09.12.2024 (включно). Ухвалено докази надсилання (надання) копій апеляційних скарг та доданих до них документів ОСОБА_2 надати суду; встановлено ОСОБА_2 процесуальний строк для надання відзиву на апеляційні скарги ОСОБА_1 та Харківської міської ради, пояснень, заявклопотань - до 16.12.2024 (включно).
Копію вказаної ухвали було надіслано третій особі ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за адресою, відомості щодо якої містить Єдиний державний демографічний реєстр станом на 05.12.2024 (витяг № 947740): АДРЕСА_2 (трек-номер поштового відправлення 0610214703583).
05.12.2024 ОСОБА_1 через підсистему "Електронний суд" подано додаткові пояснення з приводу кінцевого власника спірного майна ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ), місцезнаходження якої відповідно до договору дарування від 04.12.2021 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 відповідно до (вх.№ 15607).
08.12.2024 ОСОБА_1 через підсистему "Електронний суд" подано докази направлення копії апеляційної скарги ОСОБА_2 (вх.№ 15688).
26.12.2024 Харківською міською радою через підсистему «Електронний суд» подано докази направлення копії апеляційної скарги Харківської міської ради третій особі Симоненко Н.А. (вх.№ 16512).
07.01.2025 фізичною особою ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подано заяву (вх.№ 178) про повернення поштового відправлення з направленою копією апеляційної скарги вказаного учасника процесу на адресу третьої особи ОСОБА_2 з довідкою АТ «Укрпошта» «за закінчення встановленого терміну зберігання».
08.01.2025 Слобідською окружною прокуратурою м. Харкова через підсистему «Електронний суд» подано заяву (вх.№ 274), в якій повідомлено суд, що згідно відомостей Державної міграційної служби України № 6.2-15122/6-24 від 31.12.2024 місце проживання фізичної особи ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 зареєстровано 05.10.2017 за адресою: АДРЕСА_2 .
08.01.2025 Слобідською окружною прокуратурою м. Харкова через підсистему «Електронний суд» подано заперечення на заяву Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради про застосування строку позовної давності (вх.№ 320), яку було досліджено судовою колегією та долучено до матеріалів справи.
В судовому засіданні представники 1-го, 2-го відповідачів та 4-го відповідача підтримали вимоги поданих у справі апеляційних скарг, просили суд задовольнити їх в повному обсязі. Прокурор заперечував проти задоволення апеляційних скарг, просив суд рішення суду залишити без змін. Представники інших сторін у справі в судове засідання не з'явились.
Судова колегія звертає увагу, що ухвали Східного апеляційного господарського суду, якими сторін у справі було повідомлено про час та місце розгляду справи, направлено на адреси третіх сторін у справі, які зазначено в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та інших державних реєстрах стосовно фізичних осіб.
Кореспонденція суду, направлена третім особам, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів, повернулася з відміткою органу поштового зв'язку АТ "Укрпошта" про відсутність адресату за вказаною адресою.
Відповідно до частин 3, 7 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Отже, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження №11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б).
Крім того, за змістом статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі №921/6/18, від 21.03.2019 у справі № 916/2349/17).
Відтак, колегія суддів вважає, що права відповідачів на участь у судовому розгляді справи не були порушені.
Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторін, а також те, що явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов'язковою, колегія суддів вважає за можливе переглянути оскаржуване рішення за відсутності представників 3-го відповідача та третіх осіб.
Відповідно до ч.1 ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 ГПК України.
Розглянувши матеріали справи, апеляційні скарги та надані у справі письмові пояснення, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила наступне.
Як зазначає прокурор, вивченням стану додержання органами державної влади та місцевого самоврядування вимог законодавства у сфері приватизації державного та комунального майна встановлено, що 23 січня 2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (орендодавець, перший відповідач по справі) та фізичною особою - підприємцем Капустіною Вітою Михайлівною (орендар, третій відповідач по справі) укладено договір оренди № 1966 (далі за текстом - договір), за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення 1-го поверху № ІІ-1-:-ІІ-7, ІІ-4', ІІ-6а загальною площею 196,8 кв.м. (технічний паспорт КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" від 19.05.2017), далі "майно", яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Харкова, розташоване за адресою: м. Харків, Кооперативна, 22, літ. "А-3" (далі - спірне майно) та відображається на балансі КП "Жилкомсервіс". Право на оренду цього майна отримано орендарем на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 17.01.2018 № 28 "Про передачу в оренду нежитлових приміщень". Майно передається в оренду з метою використання - для розміщення суб'єкта господарювання, який здійснює побутове обслуговування послуги населення (пункт 1.2 договору).
Відповідно до п. 3.1 договору оренди, вартість об'єкту оренди складала 473 600 грн. (без ПДВ станом на 09.11.2017).
Згідно з п. 4.7 договору оренди, змінювати стан орендованого майна орендар зобов'язаний виключно за письмовою згодою орендодавця.
Відповідно до п. 4.8 договору оренди орендар зобов'язаний здійснювати ремонт та реконструкцію за письмовою згодою орендодавця на підставі документації, оформленої відповідно до чинного законодавства.
Згідно з п. 5.3 договору оренди орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта у власність. Поліпшення, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов'язання орендодавця відшкодувати їх вартість.
Відповідно до п. 10.1 договору оренди строк його дії до 23.12.2020.
30.01.2018 ФО-П Капустіна В.М. звернулась до Управління комунального майна із заявою № 1353, в якій просила дозволити приватизацію вказаних приміщень. При цьому, прокурор зазначає, що до вказаної заяви не було долучено жодних документів, які б надавали право на таку приватизацію.
Рішенням 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 № 1008/18 “Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» вирішено провести відчудження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова згідно з додатком.
Згідно з п. 58 додатку до вищевказаного рішення Харківської міської ради вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади шляхом викупу ФО-П Капустіною В.М. спірного майна.
22.02.2018 ФО-П Капустіна В.М. звернулась до Управління комунального майна з заявою про приватизацію за номером 3565, розглянувши яку, орган приватизації визначив спосіб приватизації - викуп.
Крім того, 27.02.2018 ФО-П Капустіна В.М. звернулась до Управління комунального майна з листом за номером 3241, в якому просила доручити проведення оцінки для приватизації вказаного майна суб'єкту оціночної діяльності ФО-П Буйницькому М.В.
Розглянувши вищезазначений лист, 28.02.2018 Управління комунального майна звернулося до ФО-П Буйницького М.В. листом за номером 2540, в якому запропонувало останньому, з метою визначення вартості майна для приватизації шляхом викупу провести оцінку вартості спірного майна, яке знаходиться в оренді ФО-П Капустіної В.М. Також, вказаним листом призначено дату оцінки та інвентаризації - 28.02.2018.
28.02.2018 між ФО-П Буйницьким М.В. (оцінювач) та ФО-П Капустіною В.М. (замовник) укладено договір на проведення експертної оцінки майна №28/02/12-18, згідно умов якого оцінювач взяв на себе зобов'язання щодо виконання робіт з оцінки спірного майна, з метою визначення вартості об'єкту для приватизації шляхом викупу, а замовник взяв на себе зобов'язання оплатити вказані роботи замовника.
Суб'єктом оціночної діяльності ФО-П Буйницьким М.В. на виконання вищевказаного листа Управління комунального майна та приватизації 28.02.2018 було проведено обстеження спірного майна.
ФОП Буйницьким М.В. 06.03.2018 затверджено звіт про незалежну оцінку нерухомого майна. Вартість спірного майна станом на 28.02.2021 складає 470 600,00 грн без урахування ПДВ. Прокурор зазначає, що у вказаному звіті відсутні будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи у вказаних нежитлових приміщеннях, в тому числі невід'ємні поліпшення.
Відповідно до ст.ст. 4, 13 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" при проведенні оцінки майна, якщо зазначена оцінка затверджується уповноваженим органом місцевого самоврядування, проводиться обов'язкове рецензування звіту, яке полягає в критичному розгляді та наданні висновків щодо повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур вимогам нормативно-правових актів.
05.03.2018 проведено рецензування звіту наданого ФО-П Буйницьким М.В. про оцінку спірного майна, рецензентом оцінювачем ФО-П Белихом Б.М. (посвідчення про підвищення кваліфікації МФ № 2848 - ПК від 15.03.2017). Згідно з висновком рецензента: звіт, представлений суб'єктом оціночної діяльності Буйницьким М.В., зареєстрованим в державному реєстрі оцінювачів, свідоцтво про реєстрацію №6239 від 31.01.2008, виконано згідно із загальноприйнятими нормами міжнародної практики оцінки нерухомості, керуючись стандартами та нормативними документами. Звіт про оцінку майна може бути використаний, згідно із метою оцінки - визначення ринкової вартості об'єкта оцінки для визначення вартості, з метою приватизації шляхом викупу.
Ринкова вартість нежитлових приміщень 1-го поверху № ІІ-1-:-ІІ-7, ІІ-4', ІІ-6а загальною площею 196,8 кв.м у нежитловій будівлі літ. "А-3", розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , складає 470 600 грн без урахування ПДВ. Рецензію затверджено 05.03.2018.
14 серпня 2018 року, на підставі Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 рр., затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання № 691/17 від 21.06.2017 та рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання №1008/18 від 21.02.2018 “Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради в особі Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФОП Капустіною В.М. (покупець) укладено договір № 5623-В-С купівлі-продажу спірного майна, за умовами якого продавець зобов'язався передати у власність, а покупець зобов'язався прийняти спірне майно, орендоване ФО-П Капустіною В.М. згідно з договором оренди № 1966 від 23.01.2008. Договір посвідчений нотаріально та зареєстрований у реєстрі під номером 2776.
За актом приймання-передачі від 14.08.2018 продавець передав, а покупець прийняв продане спірне майно, згідно з оціночною вартістю 470 600,00 грн (без ПДВ), разом з ПДВ 564720,00 грн. Даний акт був підписаний без зауважень.
Право власності на спірне майно, зареєстровано за ФО-П Капустіною В.М., що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17.08.2018 за №134718307.
Відповідно наказу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради №371 від 20.08.2018, визначено вважати завершеним процес приватизації спірного майна, ціна продажу яких становить 564720,00 грн.
Проте, прокурор зазначає, що згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, встановлено, що 18.08.2018 на підставі договору купівлі - продажу нежитлових приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Козиревою - Кравченко Ж.В., зареєстрованого за № 2203, право власності на нежитлові приміщення перейшло до ОСОБА_1 .
Відповідно до договору купівлі - продажу нежитлових приміщень від 18.08.2018, ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ) передано у власність ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) спірне майно.
Пунктом 3 вищевказаного договору визначено, що цей продаж вчинено за 2 490 300,00 грн (два мільйони чотириста дев'яносто тисяч триста гривень 00 копійок).
Згідно п. 4 вказаного договору зазначено, що відповідно до звіту з незалежної оцінки майна, виданого 17.08.2018 ТОВ “Юриспруденція та Консалтинг» оціночна вартість приміщень становить - 693 720 грн. Ідентифікатор за базою ФДМУ №УЗПЕЗХ114079.
Отже, прокурор вказує, що через 4 дні після укладення договору купівлі - продажу від 14.08.2018 №5623-В-С, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрованого в реєстрі за № 2776, ФОП Капустіною В.М. було продано приватизоване спірне майно за ціною, що в 4,4 рази вища від попередньої, що підтверджує факт продажу комунального майна за заниженою ціною.
Звертаючись із даним позовом до суду, прокурор зазначив, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем. Прокурор наполягає на тому, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління комунального майна, має укласти відповідний договір купівлі-продажу, як правило, за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме в даному випадку продаж шляхом викупу орендарем об'єктів, які вже перебувають у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. Зокрема, досудовим розслідуванням встановлено, що у звіті про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заявці орендаря з проханням надати дозвіл на приватизацію будь які відомості про такі поліпшення відсутні. А отже, орендарем до органу приватизації не подавались документи, що містять невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації. Прокурор вважає, що обраний спосіб приватизації не тільки є незаконним, а й суперечить інтересам держави та територіальної громади.
Вважаючи, що під час прийняття оскаржуваного рішення Харківської міської ради, в процесі здійснення процедури відчуження об'єктів нерухомості та укладання спірних договорів купівлі-продажу відповідачами були порушені вимоги Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017 - 2022 роки, що безпосередньо порушує права та інтереси територіальної громади м. Харкова, прокурор звернувся з відповідною позовною заявою до господарського суду Харківської області, в якій просить: визнати незаконним та скасувати п. 58 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання “Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18. Також, прокурор просить визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 14.08.2018 № 5623-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Капустіною Вітою Михайлівною (код НОМЕР_3 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за №2776.
Крім того, прокурор просить витребувати у Коваленко Тетяни Пантеліївни (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення 1-го поверху № ІІ-1-:-ІІ-7, ІІ-4', ІІ-6а загальною площею 196,8 кв.м. у нежитловій будівлі літ. "А-3", розташовані за адресою: м. Харків, вул.Кооперативна, 22, зобов'язавши Харківську міську раду Харківської області прийняти останні.
06.12.2021 винесеено оскаржуване судове рішення з підстав, викладених вище.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Щодо права прокурора на звернення з даним позовом.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зазначене конституційне положення встановлює обов'язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.
Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до частини 4 цієї статті, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Як вказує прокурор, недотримання під час проведення приватизації вимог чинного законодавства, принципів відкритості, максимальної ефективності та економії унеможливлює раціональне та ефективне використання комунального майна, що, у свою чергу, порушує матеріальні інтереси держави, а також безпосередньо порушує права та інтереси територіальної громади.
Колегія суддів зазначає, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте, у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування вчинив дії у вигляді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем, оскільки іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 01.09.2020 у справі №922/1441/19, від 24.09.2020 у справі №922/3272/18 зі схожих правовідносин.
З урахуванням обставин цієї справи, прокуратурою визначено відповідачами Харківську міську раду та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, які розпорядилися спірним майном в порушення, як вказує прокурор, вимог законодавства про приватизацію, а отже прокурор мав право звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів територіальної громади.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 01.09.2020 у справі №922/1441/19, від 24.09.2020 у справі №922/3272/18 зі схожих правовідносин.
При цьому, встановлена Законом України "Про прокуратуру" умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункти 26, 27; від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, пункти 57, 58; від 28.09.2022 у справі №483/448/20, пункт 7.18; від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц, пункт 8.18).
Тобто, визначений частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 дійшла таких висновків:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: - відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; - орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави
Відтак, прокурор не має надавати докази, що він до подання цього позову звертався до уповноважених органів, а уповноваженим органом надана відповідь, що такий орган не в змозі здійснити захист інтересів.
Щодо суті позовних вимог колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
У частині 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.
Згідно із частиною 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування й оренду.
Згідно з частиною 3 статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Підставами для визнання акту незаконним і скасування рішення є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акту незаконним і його скасування є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб.
Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) приватизація державного майна (далі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Статтею 15 вказаного Закону визначені способи приватизації, зокрема, шляхом: продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс); продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону; продажу акцій на міжнародних фондових ринках, у тому числі у вигляді депозитарних розписок; іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей.
Згідно із статтею 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) викуп акцій (часток, паїв), що належать державі в статутному капіталі господарських товариств, інших господарських організацій та підприємств, заснованих на базі об'єднання майна різних форм власності, здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації та з урахуванням установчих документів таких товариств. Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Статтею 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення) установлено, що продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва; органи приватизації, створені місцевими радами.
Статтею 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення) визначено способи приватизації об'єктів малої приватизації. Приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс). Шляхом продажу за конкурсом може здійснюватися приватизація окремих єдиних майнових комплексів групи А та окремих об'єктів групи Ж.
Частиною шостою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" установлено, що доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.
Таким чином, орган місцевого самоврядування, її виконавчий комітет, міський голова (в межах їх компетенції) у спірних правовідносинах реалізують права власника майна, що перебуває у комунальній власності, щодо володіння, користування та розпорядження таким майном на підставі та у порядку, визначеному чинним законодавством України.
В оспорюваному рішенні 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18 зазначено, що його прийнято на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 №691/17.
Відповідно до пункту 1.1 зазначеної вище Програми, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.
У пунктах 1.2, 2.2 Програми визначено мету, пріоритети та умови приватизації комунального майна територіальної громади міста на 2017-2022, а також її принципи.
Метою приватизації є підвищення ефективності використання майна, створення конкурентного середовища, залучення інвестицій з метою забезпечення соціально-економічного розвитку міста, а також забезпечення надходження коштів від приватизації до міського бюджету.
До пріоритетів проведення приватизації у 2017-2022 роки належать досягнення максимальної ефективності приватизації об'єктів, що підлягають приватизації відповідно до Програми.
До основних принципів індивідуальної приватизації відноситься досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта приватизації; вибір способу приватизації об'єкта.
Відповідно до пунктів 3.3, 3.4 Програми приватизація об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою. Приватизація здійснюється шляхом: викупу, продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс), іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей.
Відповідно до ст.1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинний на час прийняття рішення міською радою) (далі - Закон) приватизація проводиться з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Згідно з ч.4 ст.3 Закону відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
За змістом частини 1 статті 5-1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній на час прийняття рішення про відчуження об'єктів комунальної власності) з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано. Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно.
Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" встановлено, що об'єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об'єктами малої приватизації. Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Відповідно до статті 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу, продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону.
З моменту прийняття рішення про приватизацію об'єктів, які перебувають у комунальній власності, органами приватизації здійснюється підготовка до їх приватизації відповідно до статті 8 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), що полягає, зокрема, у встановлені ціни продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об'єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об'єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України; публікації інформації про об'єкти малої приватизації у відповідних інформаційних бюлетенях та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації; а також вчиненні інших дій, необхідних для підготовки об'єктів малої приватизації до продажу.
Відповідно до ст.9 зазначеного Закону за рішенням органів приватизації проводиться інвентаризація майна об'єкта малої приватизації в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, та оцінка такого об'єкта відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України. Ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, та початкова ціна об'єкта малої приватизації на аукціоні або за конкурсом встановлюється на підставі результатів його оцінки.
Викуп застосовується до об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Порядок викупу встановлений Фондом державного майна України. На час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 №439 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України14 травня 2012 р. за № 753/21066 (далі - Порядок №439).
Згідно з пунктом 8.1 Порядку №439 викуп об'єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об'єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено чинним законодавством України.
Як встановлено місцевим господарським судом, нежитлові приміщення 1-го поверху №ІІ-1-:-ІІ-7, ІІ-4', ІІ-6а, загальною площею 196,8 кв.м у нежитловій будівлі літ. «А-3», розташованій за адресою: м. Харків, вул. Кооперативна, 22, які другий відповідач рішенням від 21.02.2018 №1008/18 вирішив відчужити шляхом викупу ФОП Капустоною В.М., про що зазначено у пункті 58 додатку до цього рішення, є окремим індивідуально визначеним майном, тобто відноситься до групи А об'єктів приватизації, та перебуває у комунальній власності міста Харкова.
Згідно з п.8.2 Порядку №439 ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.
Як зазначено вище, оцінка майна, яке підлягає приватизації, проводиться відповідно до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №1891 від 10.12.2003 (далі - Методика).
Відповідно до п.69 Методики вимоги цього розділу поширюються на випадки проведення оцінки об'єктів у матеріальній формі з метою їх приватизації (окреме індивідуально визначене майно, об'єкти незавершеного будівництва, включаючи законсервовані об'єкти, об'єкти соціально-культурного призначення) як об'єктів малої приватизації, застави та інші способи відчуження відповідно до законодавства.
Згідно з п.70 Методики для визначення вартості об'єктів нерухомості, що приватизуються відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", у тому числі разом із земельними ділянками, на яких розташовані такі об'єкти, застосовується незалежна оцінка, яка проводиться відповідно до національних стандартів оцінки з урахуванням вимог цієї Методики та Методики оцінки земельних ділянок.
Відповідно до п.71 Методики вибір виду вартості об'єктів малої приватизації регулюється вимогами національних стандартів оцінки з урахуванням особливостей, визначених цією Методикою. При цьому враховуються способи їх продажу, строк корисного використання таких об'єктів, належність їх до спеціалізованого або неспеціалізованого майна. У разі викупу об'єктів малої приватизації може визначатися їх ринкова вартість або спеціальна вартість залежно від наявності передумов їх застосування, визначених Національним стандартом №1.
Згідно з абз.6 п.73 Методики порядок оцінки орендованого нерухомого майна (майна, що надавалося у концесію), що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди (концесії), під час приватизації, встановлюється Фондом державного майна. Порядком також визначається процедура ідентифікації невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря (концесіонера).
Зазначений порядок встановлений Фондом державного майна України, а саме Порядком оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації, затверджений наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 №377 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 18 березня 2004 р.за № 343/8942 (далі Порядок № 377).
Відповідно до п.1.1 Порядку № 377 цей Порядок установлює вимоги до проведення незалежної оцінки орендованого нерухомого майна (крім земельних ділянок), що містить невід'ємні поліпшення (далі - орендоване нерухоме майно), під час приватизації способами, визначеними законодавством, а також процедур ідентифікації невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Порядок застосовується для оцінки орендованого нерухомого майна, що перебуває у державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим, щодо якого прийнято рішення про приватизацію та компенсацію орендарю вартості невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Невід'ємними поліпшеннями орендованого майна є здійснені орендарем за час оренди заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого майна та (або) його споживчих якостей, відокремлення яких призведе до зменшення його ринкової вартості.
Згідно з п.2.1 Порядку № 377 ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки.
Відповідно до п.2.2 Порядку № 377 підтверджувальні документи про здійснені орендарем поліпшення, що подаються ним до відповідного органу приватизації, включають:
договір оренди, укладений з дотриманням вимог законодавства; письмову згоду орендодавця на здійснення орендарем поліпшень орендованого нерухомого майна за його кошти;
погоджену орендодавцем проектно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо;
аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря. Аудиторський висновок має містити розшифровку періодів освоєння, напрямів та джерел фінансування поліпшень, у тому числі за рахунок коштів орендаря, з посиланням на підтверджувальні документи;
довідку, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв'язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат. При визначенні суми зазначених витрат ураховується невідшкодована орендодавцю вартість придатних для подальшого використання будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, устаткування, отриманих орендарем під час здійснення поліпшень;
інші документи, необхідні для виконання положень цього Порядку.
Натомість, як вбачається із матеріалів справи, третій відповідач до органу приватизації документи, передбачені пунктом 2.2 Порядку № 377, під час приватизації не подавав, що, в свою чергу, свідчить про відсутність здійснення ФОП Капустіною В.М. жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна у нього в оренді, а саме з 23.01.2018 по 27.02.2018, тобто по день подачі нею заяви до Харківської міської ради для викупу.
Дослідивши звіт про оцінку майна, наданий суб'єктом оціночної діяльності - ФОП Буйницьким М.В. від 28.02.2018, про вартість спірних нежитлових приміщень, місцевий господарський суд встановив відсутність будь-яких відомостей про те, що третім відповідачем проводились ремонтні роботи у цих нежитлових приміщеннях, у т. ч. було здійснено їх невід'ємні поліпшення.
Так, станом на момент укладення договору оренди - 23.01.2018 ринкова вартість орендованого об'єкта нерухомого майна без ПДВ складала 473 600,00 грн, а станом на момент приватизації 470 600,00 грн без ПДВ.
Не містять таких відомостей також і договір купівлі-продажу нежитлових приміщень №5623-В-С від 14.08.2018.
Даний факт відповідачами не спростований, в матеріалах справи такі докази також відсутні.
Доводи відповідачів, що орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими та безпідставними, оскільки органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти у відповідності до вимог законодавства, що регулює порядок приватизації комунального майна задля дотримання законності при прийнятті рішень і недопущенні порушення прав територіальної громади, інтереси якої він представляє.
У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 "Черемшина" щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (справа про визначення способу малої приватизації), роз'яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 17.06.2020 у справі №922/2593/19, від 17.06.2020 у справі №922/1958/19, від 23.06.2020 у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 у справі №922/2932/19, від 08.07.2020 у справі №922/1969/19 зі схожих правовідносин.
При цьому апеляційний суд також зазначає про безпідставні посилання відповідачів на загальне положення частини 2 статті 777 ЦК України, якою передбачено, що наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання, та на загальну норму частини 1 статті 289 ГК України, якою передбачено право орендаря на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди, оскільки спірні правовідносини виникли під час приватизації, порядок проведення якої регулюються спеціальним законодавством, яке підлягає пріоритетному застосуванню перед нормами Цивільного та Господарського кодексів України. Крім того, частиною 4 статті 289 ГК України встановлено, що приватизація єдиних майнових комплексів, нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна, зданих в оренду здійснюється у випадках і порядку передбачених законом.
Виходячи з системного аналізу змісту положень законодавства про приватизацію (статей 51, 162 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного до 06.03.2018), статей 11, 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (чинного до 06.03.2018)), Харківська міськрада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації (у цьому випадку Управління комунального майна та приватизації Харківської міськради) має право укласти відповідний договір купівлі-продажу. При цьому такий продаж має бути проведений шляхом аукціону або за конкурсом. У виняткових випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендар за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснив поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менше 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Колегія суддів зауважує, що зазначений правовий висновок сформовано не лише в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, а є усталеною судовою практикою, відображеною, зокрема у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.06.2020 у справі № 922/2593/19, від 17.06.2020 у справі № 922/1958/19, від 23.06.2020 у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 у справі № 922/2932/19, від 08.07.2020 у справі №922/1969/19, від 23.07.2020 у справі № 922/2762/19, від 03.11.2020 у справі №922/3814/19, від 16.03.2021 у справі № 922/1009/20, від 18.03.2021 у справі №922/4169/19, від 24.03.2021 у справі №922/2244/19, від 24.03.2021 у справі №922/3276/19, від 31.03.2021 у справі № 922/3272/18, від 01.04.2021 у справі № 922/250/20, від 06.04.2021 у справі № 922/1668/20, від 13.04.2021 у справі № 922/2934/19, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 20.04.2021 у справі №922/2811/19 зі спорів, що виникли із подібних правовідносин приватизації способом викупу комунального майна територіальної громади м. Харкова за участю Харківської міськради і Управління комунального майна та приватизації Харківської міськради.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(ІІ)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (іех speciaiis derogat generali)" "загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
Зважаючи на імперативні положення частини 4 статті 289 ГК України, частини 4 статті 3 і частини 9 статті 17 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного до 06.03.2018) і частини 2 статті 1 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) (чинного до 06.03.2018), а також з огляду на укладення з фізичною особою-підприємцем договору оренди від 23.01.2018 вже після завершення пільгового періоду набуття права на викуп орендованого майна виключно на підставі договору оренди, тобто після 16.05.1995, суд апеляційної інстанції вважає, що у питанні регулювання спірних правовідносин відчуження комунального нерухомого майна Закон України "Про приватизацію державного майна" (чинний до 06.03.2018), Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (чинний до 06.03.2018) з одного боку, та ЦК України і ГК України з іншого боку, співвідносяться як спеціальний та загальний закони відповідно.
В контексті зазначеного безпідставними є і посилання відповідачів на пункт 5.6 договору оренди, яким встановлено, що орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передано в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп, з огляду на те, що таке право виникає у орендаря лише за умов, визначених Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Статтею 13 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" визначено, що продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.
У статті 14 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" зазначено, що продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов'язання виконати умови конкурсу.
З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об'єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком місцевого господарського суду, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - ФОП Капустіною В.М. здійснювалися поліпшення орендованого приміщення у визначеному законом порядку до звернення із заявою до органу приватизації про викуп майна, а обраний спосіб приватизації шляхом викупу за відсутності доказів здійснення поліпшень суперечить інтересам територіальної громади, у зв'язку з тим, що він фактично свідчить про не проведення конкурсного продажу нежитлових приміщень (аукціон або конкурс), що виключає можливість отримати за об'єкт приватизації більше ринкової вартості, адже на аукціон або конкурс такий об'єкт виставляється з початковою вартістю, що дорівнює ринковій, та в ході їх проведення ціна продажу може збільшитись.
Згідно із частиною 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що пункт 32 до рішення Харківської міської ради 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 06.07.2016 №283/16 прийнято з порушенням вимог Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а, відтак, є незаконним.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи, оскільки зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням.
Схожі за змістом правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (пункт 39), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 51), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.67), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.13), від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (пункт 180), від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 (пункт 143).
Відтак, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, також не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване (подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).
З огляду на те, що на час звернення прокурора з позовом до господарського суду пункт 58 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 №1008/18 уже реалізований та вичерпав свою дію виконанням, а саме шляхом укладення 14.08.2018 договору № 5623-В-С між Управлінням комунальним майном та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФОП Капустіною В.М., визнання незаконним і скасування такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, має наслідком спростування в судовому порядку законності укладення договору купівлі-продажу та повернення об'єкта приватизації в комунальну власність (схожий висновок викладено в пункті 8.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21).
Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 92.5/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).
Таким чином, позовна вимога прокурора про визнання незаконним та скасування пункту 58 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18 задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішенням Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21 в цій частині підлягає скасуванню.
В частині позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень №5623-В-С від 14.08.2018, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та ФОП Капістіною В.М., посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Саутенко Н.В., суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави недійсності правочину, до яких, зокрема, відноситься наступне: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За приписами статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що продовжує змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду.
Таким чином, у разі відсутності спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень №5623-В-С від 14.08.2018, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та ФОП Капустіною В.М. на підставі, зокрема, рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18, яке з підстав, зазначених вище, визнано незаконним.
Таким чином, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.
Таку правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16, від 15.03.2017 у справі №916/2130/15.
В контексті зазначено колегія суддів враховує викладені в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №922/623/20 обґрунтовані висновки про те, що:
1) передача права власності на майно, у тому числі у результаті приватизації, передбачає наявність волевиявлення як у продавця, так і у покупця такого майна. Отже, покупець, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу шляхом приватизації орендованого нежитлового приміщення, та достовірно знаючи, що поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, ним здійснені не були та жодні дії, які би свідчили про намір здійснити такі поліпшення, ним не вчинялись, не міг не усвідомлювати, що такі дії суперечать пункту 1 частини 1 статті 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (чинного до 06.03.2018), зміст якого є загальнодоступним, чітким і зрозумілим. За встановлених судами попередніх інстанцій у цій справі обставин, безумовна участь орендаря у приватизації орендованого майна шляхом викупу, без дотримання з його боку умов, передбачених законом щодо поліпшення такого майна, не може вважатися "законним і обґрунтованим очікуванням" у розумінні Першого протоколу до Конвенції;
2) продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачених статтею 2 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного до 06.03.2018);
3) порушення Харківською міськрадою умов та порядку приватизації призвели не тільки до можливих економічних збитків (недотримання територіальною громадою коштів від відкритого продажу майна конкурентним способом), а позбавили інших зацікавлених фізичних та юридичних осіб можливості придбати комунальне майно на відкритому конкурсі, створили для них і орендаря несправедливі умови конкуренції на ринку продажу комунального майна. При цьому орендар, як наслідок, отримав непередбачені законом привілеї викупити майно неконкурентним способом;
4) Міськрада, розпорядившись таким чином майном, діяла всупереч суспільним інтересам, поставивши в нерівні умови орендаря, який користувався комунальним майном і не здійснив його невід'ємних поліпшень, і інших потенційних покупців комунального майна, фактично протиправно позбавивши останніх права на участь у приватизації;
5) тобто в справі № 922/623/20 встановлено як обставини порушення органами місцевого самоврядування умов і порядку приватизації комунального майна, так і наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв'язку з нездійсненням ним поліпшень майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, що свідчить про недобросовісність дій орендаря;
6) отже, позбавлення такої особи майна не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки такі наслідки обумовлені протиправною поведінкою самого набувача майна.
Аналогічної правової позиції також дотримується Верховний суд у постанові від 17.09.2024 у справі № 922/787/20.
Разом з тим, слід враховувати, що на час звернення прокурора з даним позовом, спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 18.08.2018, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Козирекою В.М., було передано ФОП Капустіною В.М. фізичній особі ОСОБА_1 .
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (пункти 10.7-10.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13, провадження № 12- 158гс19).
У пунктах 8.36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2024 у справі №496/1059/18 сформульовано такі релевантні до спірних правовідносин правові висновки:
"Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34).
Наведене виключає необхідність визнання недійсними в судовому порядку як оспорюваного договору купівлі-продажу, укладеного в процесі приватизації спірного нерухомого майна, так і договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.08.2018, за яким наступним набувачем спірного майна стала фізична особа ОСОБА_1 .
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.09.2024 у справі № 922/2555/21.
З урахуванням практики Верховного Суду в даному випадку прокурор повинен був звернутися до суду саме з віндикаційним позовом до останнього набувача спірного нерухомого майна.
За таких обставин, позовна вимогам про визнання недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 14.08.2018 №5623-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Капустіною Вітою Михайлівною, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за №2776, є неналежно обраним прокурором способом захисту, що виключає наявність правових підстав для її задоволення. Відповідно, рішення господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21 в цій частині також підлягає скасуванню.
За наслідками розгляду по суті позовної вимоги про витребування у фізичної особи ОСОБА_1 на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради спірних нежитлових приміщень, судова колегія зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 квітня 2020 року в справі №182/18/17 дійшла висновку про наявність підстав для розгляду справи та вирішення спору про визнання права державної власності та витребування майна із чужого незаконного володіння за позовом як до юридичних осіб, так і до фізичної особи,- в межах єдиного судового провадження.
Велика Палата зазначила, що спосіб, який обрав позивач для захисту порушених прав держави, не змінює правової природи спору, який виник щодо приватизації спірного майна. Адже в позовній заяві позивач посилається на відповідність обраного ним для захисту прав держави на спірне майно способу шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння, змісту стверджуваного позивачем порушення та забезпечення таким витребуванням на користь держави належного відновлення порушеного права.
Відтак, враховуючи характер спірних правовідносин, а також наявність прямої вказівки закону на вид судочинства, у якому має розглядатись така категорія справ, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред'явлення позову про витребування майна, як такого, що, на думку прокурора, не підлягало приватизації, у тому числі до фізичної особи, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі статтею 387 цього ж Кодексу власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
За змістом статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Так, висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для витребування у 4-го відповідача спірного нерухомого ґрунтується на встановлених цим судом обставинах незаконного вибуття спірної земельної ділянки з володіння територіальної громади за відсутності волевиявлення власника - територіальної громади на відчуження такої земельної ділянки у приватну власність, оскільки відповідне рішення про таке відчуження прийнято уповноваженим органом не у спосіб, який передбачений Законом.
Разом з тим слід враховувати, що, вирішуючи питання про можливість витребування у відповідача майна, зокрема, про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01.04.2020 у справі №610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).
Також, у постанові від 12.07.2023 у справі № 911/1265/21 Верховний Суд зазначив, що добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно. Перевірка судом добросовісності/недобросовісності набувача є суттєвою як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Добросовісним набувачем вважається особа, яка в момент набуття майна не знає і не може знати, що отримує майно від особи, яка не має права на його відчуження. Відповідно, недобросовісним є набувач, який знав або за фактичних обставин набуття майна міг знати, що отримує майно від особи, яка не має права його відчужувати. При цьому добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь поінформованості набувача про правомірність набуття майна в особи, яка не має права на його відчуження. Добросовісність дій набувача має оцінюватись судом у кожному конкретному випадку.
Як наслідок, добросовісний набувач перебуває в невигідному становищі порівняно з недобросовісним власником (який не дотримався вимог закону при укладенні правочину, спрямованого на відчуження майна). Отже, на такого набувача, попри його добросовісність, буде покладено індивідуальний і надмірний тягар, пов'язаний з втратою майна та необхідністю шукати способи компенсації своїх втрат (зокрема витрат на придбання майна, на його утримання, збереження, а також поліпшення відповідно до положень статті 390 Цивільного кодексу України). Водночас можливість застосування положень статті 330 Цивільного кодексу України буде значною мірою необґрунтовано обмежена.
Наведене не сприятиме забезпеченню принципу правової визначеності як невід'ємної складової верховенства права, а також може призвести до невиправданого та непропорційного втручання у мирне володіння майном добросовісної особи, що набула його за відплатним правочином. При цьому таке втручання буде здійснено на користь особи, що діяла недобросовісно, зловживаючи своїм правом.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить саме від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).
Таким чином, у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки обставин добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, а також за відсутності наведення належних мотивів стосовно практики ЄСПЛ із питання втручання держави у право власності, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 922/443/20.
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.
17.10.2019 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування «вірогідність доказів».
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Під час розгляду цієї справи прокурор не навів, а суд апеляційної інстанції, який у відповідності до ч. 1 ст. 269 ГПК України переглядає справу за наявними у ній доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не встановив обставин, які свідчили би про недобросовісність 4-го під час набуття спірного нерухомого майна.
Так, у разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що юридична особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними (пункт 5.24 постанови Верховного Суду від 25.09.2024 у справі № 923/1137/21).
Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов'язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.
В свою чергу, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що 4-й відповідач, на час набуття права власності на спірне майно знав чи міг знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття ними майна всупереч закону.
Враховуючи викладене, зважаючи, що на момент набуття права власності не було судових рішень, що визнавали незаконність первісного відчуження спірних нежитлових приміщень, колегія суддів вважає, що 4-й відповідач на момент набуття майна не був обізнаний про будь-які претензії або правові обмеження щодо спірного майна, що свідчить про добросовісність набуття майна за відплатними договорами купівлі-продажу відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19, Суд зазначив:
"..було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей".
Отже, 4-й відповідач був вправі покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно яких право власності на спірне майно було зареєстроване за ОСОБА_3 .
Крім того, у постанові від 08.12.2022 у справі № 916/329/21(916/3073/21) Верховний Суд зауважив, зокрема, що продаж спірного майна за ціною, яка є значно нижчою за ринкову, та несплата в повному обсязі визначеної сторонами договору ціни ставить під сумнів добросовісність сторін відповідного договору.
Водночас сама лише обставина набуття спірного майна за ціною (2 490 300 грн), яка перевищує вартість майна, визначену в договорі купівлі-продажу від 14.08.2018 № 5623-В-С, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. (за наслідками проведеної процедури "приватизації комунального майна"), перебуває в площені саме ринкових правовідносин між суб'єктами господарської операції, не є свідченням недобросовісності дій з боку ОСОБА_1 , яка на власний розсуд обрала єдиний можливий (законний) для себе спосіб набуття права власності на таке майно.
Наведене не спростовано прокурором під час розгляду справи.
Враховуючи оплатний характер набуття 4-м відповідачем спірного нерухомого майна, його необізнаність та можливості бути обізнаними (протилежного прокурором не доведено) про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, а також відсутність в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які (відомості) добросовісно мала право покладатися) станом на момент укладення договору купівлі-продажу від 18.08.2018, апеляційний господарський суд, керуючись принципом вірогідності доказів, не вбачає ознак недобросовісності у діях набувача спірного нерухомого майна - ОСОБА_1 .
В свою чергу, згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми:
(1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;
(2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями;
(3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.
Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Також колегія суддів враховує, що критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі обставини:
- чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі. Тобто втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції є, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Водночас відсутність такого порушення є тоді, коли дотримані всі три критерії.
Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять "принцип автономного тлумачення понять", "принцип еволюційного (динамічного) тлумачення", "принцип європейського консенсусу", "принцип розсуду держави", "принцип ефективного тлумачення" та "принцип пропорційності та балансу інтересів".
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.
Так, у рішенні у справі "Фрессо і Руар проти Франції" (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.
У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
До того ж колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Оскільки у даному випадку прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади у особи, яка була його фактичним власником (останнім) на час вирішення даної справи судом першої інстанції.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 48 ГПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад. Правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 28.10.2020 у справі №761/23904/19, від 20.01.2021 у справі №203/2/19).
Якщо заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов'язків іншої особи, яка не залучена до участі у справі в якості відповідача, вони не можуть бути розглянуті судом, оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд взмозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення (постанова Верховного Суду від 21.11.2022 у справі №754/16978/21).
Належними сторонами у судовому процесі є суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. Належний позивач - особа, якій належить право вимоги; належний відповідач - особа, котра повинна відповідати за позовом. Відповідно, належними сторонами будуть ті особи, які є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку.
Належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Таким чином, визначення відповідача (відповідачів), предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість установлення належності відповідача (відповідачів) й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі №523/9076/16-ц).
У разі пред'явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому (на цьому наголосив Верховний Суд у своїй постанові від 28.04.2021 у справі №707/2-1006/2011, провадження № 61-5425св20).
З'ясувавши, що позов пред'явлений до неналежного відповідача, суд відмовляє у позові до такого відповідача. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
З матеріалів справи, а також отриманої відповіді від 05.12.2024 №947760 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05.12.2024, судом апеляційної інстанції було встановлено, що на підставі договору дарування від 04.12.2021 № 540 новим власником спірного нерухомого майна з 04.12.2021, тобто до прийняття рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/21, стала ОСОБА_2 , яка не була залучена до участі у розгляді даної справи судом першої інстанції; державну реєстрацію права власності вказаної особи в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно було проведено 04.12.2021 (т.6, а.с. 61, т. 7, а.с. 223).
Згідно з ч. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Частиною 5 статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом.
З огляду на наведене та враховуючи те, що рішення у справі може вплинути на права та обов'язки ОСОБА_2 , як власника спірного майна станом на момент прийняття оскаржуваного рішення у справі, ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 04.12.2024 розгляд справи відкладено; залучено до участі у справі № 922/3396/21 ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів.
Враховуючи відсутність станом на час прийняття оскаржуваного судового рішення у даній справі спірного нерухомого майна у фактичному володінні ОСОБА_1 та його набуття у власність згідно встановленого законом порядку фізичною особою ОСОБА_2 , яка не є відповідачем у справі, що не спростовано прокурором, колегія суддів дійшла висновку, що позовна вимога про зобов'язання повернути на користь територіальної громади міста Харкова спірні нежитлові приміщення, заявлена прокурором до неволодіючої цим майном особи - ОСОБА_1 (неналежного відповідача у справі), що не може поновити порушене право власника такого майна (є неефективно обраним способом захисту порушеного права).
Разом з тим, слід враховувати, що обставини передачі права власності спірного нерухомого майна ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 04.12.2021 № 540 з 04.12.2021, не було доведено до відома суду першої інстанції під час розгляду справи, у зв'язку з чим не були предметом розгляду. Відтак, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах вказаних доводів апеляційної інстанції не переглядається. Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29.12.2021 (т.6, а.с. 61) стосовно останнього набувача спірного нерухомого майна, який було додано лише до матеріалів апеляційної скарги ОСОБА_1 , з огляду на вимоги ст. ч. 3 ст. 269 ГПК України, не приймається судом апеляційної інстанції в якості належного доказу у справі.
Водночас, за наявності встановлення апеляційним судом обставин у цій справі, а саме звернення прокурора до суду з позовом із застосуванням неналежного способу захисту та недоведеністю наявності правових підстав для витребування в порядку ст. 388 Цивільного кодексу України у фізичної особи ОСОБА_1 майна (недобросовісності дій особи щодо набуття права власності на таке майно), колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відмову в задоволенні позову з зазначених підстав.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні вказаної позовної вимоги з підстав її необґрунтованості, питання про застосування позовної давності не вирішується.
Щодо інших аргументів учасників справи, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу і не впливають на результат вирішення спору, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною у залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", рішення від 10.02.2010).
Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Частиною першої статті 277 ГПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Зважаючи на викладене, апеляційні скарги Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та фізичної особи ОСОБА_1 підлягають задоволенню, рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі № 922/3396/21 - скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції виходить з такого.
За змістом частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини дев'ятої статті 129 ГПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 14 статті 129 ГПК України).
Враховуючи, що даний спір виник внаслідок неправомірних дій, зокрема, 2-го відповідача, судові витрати Харківської міської ради за подання апеляційної скарги покладаються на цього скаржника.
За наслідками задоволення апеляційної скарги фізичної особи ОСОБА_1 судові витрати вказаної особи за подання апеляційної скарги у відповідності до ч. 1 ст. 129 ГПК України покладаються на Харківську обласну прокуратуру.
Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 2 ст. 275, ст. 277, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу фізичної особи ОСОБА_1 задовольнити.
Апеляційну скаргу Харківської міської ради задовольнити.
Рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2021 у справі №922/3396/12 скасувати.
Прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
Стягнути з Харківської обласної прокуратури (вулиця Богдана Хмельницького, 4, м.Харків, Харківська область, 61001, код ЄДРПОУ 02910108) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 19 516,20 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки оскарження постанови апеляційного господарського суду передбачені статтями 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 20.01.2025.
Головуючий суддя В.В. Лакіза
Суддя Л.М. Здоровко
Суддя Н.О. Мартюхіна