16 січня 2025 року м. Харків Справа № 922/508/22
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Сгара Е.В., суддя Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І.
при секретарі судового засідання Ламановій А.В.
за участю представників сторін:
від прокурора: Ногіна О.М., службове посвідчення №072833 від 01.03.2023
від відповідача-1: Василенко І.Ю. - посвідчення №201
від відповідача-2: Василенко І.Ю. - посвідчення №201
від відповідача-3: не з'явився
від відповідача-4: Нікіша Д.С. - ордер серія АР №1216438 від 09.01.2025
від відповідача-5: не з'явився
від третьої особи: Хан А.О. - особисто
розглянувши апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури, м.Харків (вх. 2381Х)
на рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 (повний текст складено 07.10.2024) у справі №922/508/22 (суддя Лавренюк Т.А.)
за позовом Керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області, м.Харків
до відповідача 1 Харківської міської ради, м.Харків
до відповідача 2 Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м.Харків
до відповідача 3 Фізичної особи-підприємець Мартинова Романа Сергійовича, м.Харків
до відповідача 4 Фізичної особи ОСОБА_1 , м.Харків
до відповідача 5 ОСОБА_2 , смт. Великий Бурлук Харківської області
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів ОСОБА_3 , м. Харків
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування державної реєстрації з одночасним припиненням права власності та витребування майна
Керівник Слобідської окружної прокуратури міста Харкова звернувся до суду з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фізичної особи-підприємець Мартинова Романа Сергійовича, Фізичної особи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (із врахуванням заяви про зміну предмету позову), в якому просив:
- визнати незаконним та скасувати п. 22 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 01.06.2018 №5577-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Мартиновим Романом Сергійович, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С.А. і зареєстрований в реєстрі за № 826;
- визнати недійсним договір іпотеки від 13.02.2022, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , що діє від імені ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дзюбенко А.П. та зареєстрований в реєстрі № 23;
- витребувати у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення першого поверху № 37-:-45, 38а та балкон в житловому будинку літ. "А-9" загальною площею 80, 4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 у справі №922/508/22:
-у задоволенні позову відмовлено повністю;
-скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Харківської області від 18.07.2022 у справі № 922/508/22.
Не погодившись із вищевказаним рішенням, Заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 у справі №922/508/22 і ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, скаржником зазначено наступне:
- оскільки рішення про приватизацію було прийнято до набрання чинності Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна» (07.03.2018), а дата проведення викупу, зазначена в опублікованому інформаційному повідомленні про продаж комунального майна, припадає на день після набрання чинності цим Законом (2 роки з моменту прийняття рішення Харківською міською радою), в даному випадку наявні усі підстави для застосування виключного випадку, передбаченого абз. 2 п. 2 розділу V Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», а як наслідок - 3 річного строку позовної давності;
- з урахуванням того, що прокурор у даній справі є самостійним позивачем, то строк
звернення до суду за захистом інтересів держави необхідно обраховувати з дня, коли саме прокурору стало відомо про порушене право;
- карантин в Україні встановлено з 12.03.2020, а тому перебіг строків позовної давності з 12 березня 2020 року був зупинений до 01.07.2023;
- висновок суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову прокурора про визнання незаконним та скасування рішення Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова» від 21.02.20218 № 1008/18, є безпідставним та необґрунтованим.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.10.2024: апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 у справі №922/508/22 залишено без руху; встановлено апелянту строк впродовж 10 днів з моменту отримання цієї ухвали на усунення встановлених при поданні апеляційної скарги недоліків, а саме надати докази направлення апеляційної скарги та доданих до неї документів Хану Антону Олександровичу, відповідно до вимог ст. 259 ГПК України.
У зв'язку із усуненням недоліків апеляційної скарги, ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 22.11.2024, зокрема: відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 по справі №922/508/22; призначено справу до розгляду на "16" січня 2025 р. о 12:30 годині.
На адресу Східного апеляційного господарського суду 06.12.2024 від Бродникової Тетяни Олександрівни надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким остання просила в задоволенні апеляційної скарги заступника керівника Харківської обласної прокуратури відмовити в повному обсязі, а рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 по справі №922/508/22 - залишити без змін. Крім того, просила застосувати наслідки спливу строку позовної давності та в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Крім того, на адресу Східного апеляційного господарського суду 08.12.2024 від Фізичної особи-підприємця Мартинова Романа Сергійовича надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з підстав, викладених у вказаному документі.
Прокурор в судовому засіданні 16.01.2025 наполягав на задоволенні апеляційної скарги, вважає оскаржуване рішення суду першої інстанції незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Відповідачі 3, 5 в судове засідання 16.01.2025 не з'явились.
Відповідачі 1, 2, 4 та третя особа в судовому засіданні 16.01.2025 заперечили проти задоволення апеляційної скарги, вважають оскаржуване рішення суду законним та таким, що підлягає залишенню без змін.
Перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази по справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Як вбачається із наявних в матеріалах справи документів та було встановлено місцевим господарським судом, 13.02.2017 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Мартиновим Романом Сергійовичем (далі - орендар) укладено договір оренди № 6484 нежитлового приміщення (будівлі), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення першого поверху № 37-:-45, 38а та балкон загальною площею 80,4кв.м в житловому будинку (далі - майно), яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Харкова, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .
Право на оренду цього майна отримано орендарем на підставі наказу Управління комунального майна та приватизації № 16 від 09.02.2017. Майно передається в оренду з метою надання побутових послуг населенню (п.1.2 договору).
За умовами п.3.1 договору вартість об'єкту визначається на підставі висновку про вартість майна та станом на 23.12.2016 складає 362 800,00грн.
Розділ 5 договору визначає перелік прав орендаря, за якими останній має право, в тому числі здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію, улаштування окремих входів у встановленому порядку, при наявності письмової згоди орендодавця (п.5.2), за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця та Управління, орендар має право на придбання об'єктів оренди у власність (п.5.3), орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп (п.5.6).
Пунктом 10.1 договору встановлено, що цей договір діє з 13.01.2017 до 13.01.2020.
Згідно акту приймання-передачі нежитлового приміщення від 13.02.2017 ФОП Мартинов Роман Сергійович прийняв в орендне користування вищевказані нежитлові приміщення.
ФОП Мартинов Роман Сергійович 23.05.2017 подав на ім'я Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради заяву щодо надання дозволу на приватизацію орендованого майна за адресою: місто Харків, проспект Гагаріна, 56.
Рішенням Харківської міської ради "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18 вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова шляхом викупу (згідно з додатком).
Відповідно до п.22 додатку до рішення об'єкт комунальної власності територіальної громади міста Харкова, розташованого у місті Харкові, проспект Гагаріна, 56 підлягав приватизації шляхом викупу Фізичною особою-підприємцем Мартиновим Р.С.
Матеріали справи також свідчать, що орендарем до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради подано заяву про приватизацію об'єкта шляхом викупу №3597 від 26.02.2018.
У відповідності до звіту про вартість майна, зробленого Фізичною особою-підприємцем Буйницьким Максимом Валерійовичем, який діяв на підставі листа Управління комунального майна та приватизації № 2558 від 28.02.2018 та договору на проведення оцінки № 28/02/13-18 від 28.02.2018, вартість нежитлових приміщень за адресою АДРЕСА_1 , станом на 28.02.2018 складала 240 800,00грн.
В подальшому, 01.06.2018 між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діє Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради (надалі - продавець) та Фізичною особою-підприємцем Мартиновим Володимиром Миколайовичем (надалі - покупець) було укладено договір № 5577-В-С купівлі-продажу нежитлових приміщень, орендованих третім відповідачем.
Відповідно до умов вказаного договору, продавець зобов'язався передати у власність, а покупець прийняти нежитлові приміщення 1-го поверху № 37-:-45, 38а та балкон в житловому будинку літ. "А-9", загальною площею 80,4кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , орендовані третім відповідачем відповідно до договору оренди № 6484 від 13.02.2017. Договір посвідчений нотаріально та зареєстрований у реєстрі під номером № 826.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 298040468 від 04.02.2022 вбачається, що 19.10.2018 на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Остапенко Є.М., зареєстрованим за № 2975, право власності на вищевказані нежитлові приміщення перейшло від Фізичної особи-підприємця Мартинова Володимира Миколайовича до ОСОБА_3 (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору).
Відповідно до п.2.1 даного договору цей продаж вчинено за 262 310,00грн.
В подальшому, 19.07.2019 ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень передав у власність ОСОБА_1 нежитлові приміщення 1-го поверху № 37-:-45, 38а та балкон в житловому будинку літ. "А-9", загальною площею 80,4кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 32468891). Цей продаж вчинено за 810 030,00грн (п.2.1 договору).
Крім того, 13.02.2022 між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , що діє від імені ОСОБА_1 , укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дзюбенко А.П. та зареєстрований в реєстрі № 23.
Відповідно до п.2 договору іпотеки забезпечується виконання зобов'язання ОСОБА_1 перед іпотекодежателем за договором позики грошових коштів, укладеним у простій письмовій формі між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 01.02.2022, а саме: повернення позики в гривнях у розмірі 1 422 775,00грн, що є еквівалентом суми грошей 50 000,00 доларів США в строк до 01.02.2026.
За даним договором (п.4) в іпотеку передаються нежитлові приміщення 1-го поверху № 37-:-45, 38а та балкон в житловому будинку літ. "А-9", загальною площею 80,4кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1097601563101.
Відповідно до п.5 договору іпотеки зазначено, що предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєда Т.Д. 19.07.2019, реєстровий номер 503. Право власності на вищевказані нежитлові приміщення зареєстровано на ім'я ОСОБА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєдою Т.Д. 19.07.2019.
За згодою сторін вартість предмета іпотеки складає 1 682 959,57грн (п.7 договору іпотеки).
Не погодившись із вищевказаними обставинами, керівник Слобідської окружної прокуратури міста Харкова звернувся до суду з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фізичної особи-підприємець Мартинова Романа Сергійовича, Фізичної особи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (із врахуванням заяви про зміну предмету позову), в якому просив:
- визнати незаконним та скасувати п. 22 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 01.06.2018 №5577-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Мартиновим Романом Сергійович, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С.А. і зареєстрований в реєстрі за № 826;
- визнати недійсним договір іпотеки від 13.02.2022, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , що діє від імені ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дзюбенко А.П. та зареєстрований в реєстрі № 23;
- витребувати у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення першого поверху № 37-:-45, 38а та балкон в житловому будинку літ. "А-9" загальною площею 80, 4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .
Як вже зазначалось вище, рішенням Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 у справі №922/508/22 у задоволенні позову відмовлено повністю.
При перегляді рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 у справі №922/508/22 судова колегія апеляційного господарського суду виходить з наступного.
Статтею 131-1 Конституції України встановлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно частини 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Частиною 4 вказаної статті встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Відповідно до частин 1, 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Таким чином, відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорон землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
У пунктах 37-40, 43-47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Як вказує прокурор, недотримання під час проведення приватизації вимог чинного законодавства, принципів відкритості, максимальної ефективності та економії унеможливлює раціональне та ефективне використання комунального майна, що, у свою чергу, порушує матеріальні інтереси держави, а також безпосередньо порушує права та інтереси територіальної громади.
Колегія суддів зазначає, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте, у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування вчинив дії у вигляді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем, оскільки іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує.
З урахуванням обставин цієї справи, прокуратурою визначено відповідачами Харківську міську раду та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, які розпорядилися спірним майном в порушення, як вказує прокурор, вимог законодавства про приватизацію, а отже прокурор мав право звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів територіальної громади.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного від 24.09.2020 у справі №922/3272/18.
При цьому, встановлена Законом України «Про прокуратуру» умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави. За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто, визначений частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 15.01.2020 у справі №698/119/18; від 11.02.2020 у справі №922/614/19; від 28.09.2022 у справі №483/448/20; від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 дійшла наступних висновків:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
З урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, що у даній справі прокурором обґрунтовано звернення до суду в інтересах держави як самостійного позивача. Також суд вказує, що за встановлених обставин справи та враховуючи вищенаведену судову практику, прокурор не зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з частиною 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Відповідно до статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.
У частині 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Згідно із частиною 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування й оренду.
Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» (тут і надалі в редакції чинній, на момент виникнення спірних правовідносин) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного майна», приватизація державного майна (далі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Статтею 15 вказаного Закону визначені способи приватизації, зокрема, шляхом: продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс); продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону; продажу акцій на міжнародних фондових ринках, у тому числі у вигляді депозитарних розписок; іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей.
Частиною шостою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» установлено, що доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.
Таким чином, орган місцевого самоврядування, її виконавчий комітет, міський голова (в межах їх компетенції) у спірних правовідносинах реалізують права власника майна, що перебуває у комунальній власності, щодо володіння, користування та розпорядження таким майном на підставі та у порядку, визначеному чинним законодавством України.
В оспорюваному рішенні Харківської міської ради №1008/18 від 21.02.2018 зазначено, що останнє прийнято на підставі Законів України “Про приватизацію державного майна», “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 №691/17 (далі - Програма приватизації).
Відповідно до п.1.1 Програми приватизації, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.
У пунктах 1.2, 2.2 Програми приватизації визначено мету, пріоритети та умови приватизації комунального майна територіальної громади міста на 2017-2022 рр., а також її принципи.
Метою приватизації є підвищення ефективності використання майна, створення конкурентного середовища, залучення інвестицій з метою забезпечення соціально-економічного розвитку міста, а також забезпечення надходженні коштів від приватизації до міського бюджету.
До пріоритетів проведення приватизації у 2017-2022 рр. належать досягнення максимальної ефективності приватизації об'єктів, що підлягають приватизації відповідно до Програми.
До основних принципів індивідуальної приватизації відноситься досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта приватизації; вибір способу приватизації об'єкта.
Згідно з п.п. 3.3, 3.4 Програми приватизації, приватизація об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою. Викуп застосовується щодо об'єктів комунальної власності, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими та нормативними актами, а також щодо тих, які не продано на аукціоні, за конкурсом.
За змістом частини 1 статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А - окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано. Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно.
Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України «Про приватизацію державного майна» встановлено, що об'єкти приватизації, що належать до групи А є об'єктами малої приватизації. Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Відповідно до статті 3 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (тут і надалі у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу, продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону.
Викуп застосовується до об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
З аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації (Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради), має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж).
У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Отже, викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» може бути здійснений лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №922/623/20.
У відповідності до п.2.1 Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації, затвердженого Наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 №377, визначено, що ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки.
Пунктом 2.2 даного Порядку затверджено перелік підтверджувальних документів про здійснені орендарем поліпшення, що подаються ним до відповідного органу приватизації. Зокрема, такими документами є:
- погоджена орендодавцем проектно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо;
- аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря. Аудиторський висновок має містити розшифровку періодів освоєння, напрямів та джерел фінансування поліпшень, у тому числі за рахунок коштів орендаря, з посиланням на підтверджувальні документи;
- довідка, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв'язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження здійснення орендарем ФОП Мартиновим Р.С. поліпшень орендованих ним приміщень за Договором оренди № 6484 від 13.02.2017, що свідчить про відсутність правових підстав для здійснення приватизації спірного нерухомого майна шляхом викупу.
Про відсутність факту здійснення поліпшень нерухомого майна також свідчить той факт, що станом на момент передачі об'єкту нерухомого майна в оренду його ринкова вартість складала 362 800,00 грн., а станом на момент приватизації лише 240 800, 00 грн.
Приймаючи до уваги вищевикладене, рішення Харківської міської ради "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 в частині п. 22 Додатку до цього рішення прийнято з порушенням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та Програми приватизації.
Доводи Харківської міської ради, що орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими та безпідставними, оскільки органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти у відповідності до вимог законодавства, що регулює порядок приватизації комунального майна задля дотримання законності при прийнятті рішень і недопущенні порушення прав територіальної громади, інтереси якої він представляє.
У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 «Черемшина» щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (справа про визначення способу малої приватизації), роз'яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.
Наведені положення ст. 777 Цивільного кодексу України, якими передбачено переважне право наймача перед іншими особами на придбання, у разі продажу речі, переданої у найм, є загальними, у той час як спеціальним законом, який регулює порядок приватизації об'єктів малої приватизації, зокрема шляхом викупу, є Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
При цьому, в оскаржуваному рішенні міської ради зазначено, що рішення приймається на підставі Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», Закону України «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва», статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Програми приватизації.
Статтею 13 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» визначено, що продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.
У статті 14 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» зазначено, що продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов'язання виконати умови конкурсу.
З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об'єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.
Згідно ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Враховуючи наведене, рішення Харківської міської ради "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 в частині п. 22 Додатку, прийнято з порушенням законодавчих вимог, спрямовано не на досягнення мети, визначеної у законодавчих актах і Програмі приватизації, і тим самим порушує права територіальної громади на отримання максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності.
Отже, доводи прокурора про те, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації спірного нерухомого майна шляхом викупу орендарем знайшли своє підтвердження.
Водночас, Східний апеляційний господарський суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване; подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 01.10.2019 та 15.10.2019 у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17
З огляду на те, що на час звернення прокурора з розглядуваним позовом до господарського суду вже був реалізований пункт 22 додатку до рішення Харківської міської ради "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 та вичерпав свою дію виконанням, а саме шляхом укладення 01.06.2018 договору купівлі-продажу №5577-В-С між відповідачем-2 та відповідачем-3, визнання незаконним і скасування такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади.
Враховуючи означене, відсутні підстави для визнання незаконним та скасування п.22 додатку до рішення Харківської міської ради "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18, оскільки зазначена позовна вимога є неефективним способом захисту, а її задоволення не призведе до відновлення права, яке прокурор вважає порушеним.
Крім того, прокурор під час звернення до суду із позовом просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 01.06.2018 №5577-В-С, визнати недійсним договір іпотеки від 13.02.2022, а також витребувати у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення першого поверху № 37-:-45, 38а та балкон в житловому будинку літ. "А-9" загальною площею 80,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .
Зі змісту поданого позову вбачається, що позовні вимоги прокуратури спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно, речове право на яке на час звернення з позовом та вирішення спору зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, стороною якого не є Харківська міська рада, як представник територіальної громади міста Харкова.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин. Подібна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №922/4206/19, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 22.06.2021 у справі №334/3161/17.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст.ст.387, 388, 1212 ЦК України).
Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об'єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.
Саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі №633/408/18.
Власник з дотриманням вимог ст.388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. Подібна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 10.04.2024 у справі №496/1059/18, від 24.09.2024 у справі № 922/2555/21.
Наведене виключає необхідність визнання недійсними в судовому порядку оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 01.06.2018 №5577-В-С та договору іпотеки від 13.02.2022.
Відтак, оскільки прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади (яка і є фактичним позивачем у цій справі).
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.06.2024 у справі №922/461/22, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21.
У свою чергу, обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав, є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, у зв'язку із чим позовна вимога прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 01.06.2018 №5577-В-С та договору іпотеки від 13.02.2022 підлягають залишенню без задоволення.
Щодо вимог прокурора про витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлових приміщень, колегія суддів апеляційної інстанції виходить з наступного
Частинами 1, 2 ст.321 ЦК України унормовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч.1).
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч.2).
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ч.3).
Застосування інституту віндикації зумовлює необхідність з'ясування судами ознак добросовісності/недобросовісності у діях кінцевого набувача майна для забезпечення дотримання критерію пропорційності при втручанні у його майнові права.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України).
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 ч.1 ст.2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Подібні правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №922/3537/17, від 01.04.2020 у справі №610/1030/18, від 15.06.2021 у справі №922/2416/17, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
У позовній заяві прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні він дізнався про факти порушення вимог закону під час приватизації спірного майна.
Разом із тим, у розглядуваній справі прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_1 , як набувача спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин.
ОСОБА_1 стверджує, що покладалась на легітимність добросовісних дій Управління комунального майна та приватизації, як представника публічної влади та відповідних нотаріусів, які посвідчували договори купівлі-продажу спірного майна.
Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 не мала можливості перевіряти правильність актів Харківської міської ради щодо надання дозволу на приватизацію ФОП ОСОБА_5 , належного тепер ОСОБА_1 на праві власності спірного нерухомого майна.
При цьому, наявні в матеріалах справи документи та встановлені судом обставини справи, свідчать про наявність волі в діях Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на передачу спірного нерухомого майна відповідачу-3, що унеможливлює витребування такого майна від добросовісного набувача.
Враховуючи оплатний характер набуття ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, необізнаність її станом на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна попереднім власником та відсутність можливості у відповідача-4 бути обізнаним (протилежного прокурором не доведено) про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, а також відсутність станом на дату укладення договору купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які добросовісно покладався відповідач-4), колегія суддів апеляційної інстанції не вбачає ознак недобросовісності у діях кінцевого набувача спірного нерухомого майна - ОСОБА_1 .
Згідно зі ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Частиною 1 статті 1 Протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства"напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно. Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, то ЄСПЛ констатує порушення державою ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст.1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. Водночас, апеляційний господарський суд звертає увагу, що питання про компенсацію прокурором не порушується.
Судова колегія також зауважує, що добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст.388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.06.2024 у справі №922/461/22.
У рішеннях у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії", "Трґо проти Хорватії" ЄСПЛ дійшов висновку, що потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення ЄСПЛ у справі "Лелас проти Хорватії").
Принцип “належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти помилки, навіть ті, причиною яких є їхня недбалість, проте, потреба виправити минулу “помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, у даному випадку, ОСОБА_6 .
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що виникненню права власності ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права, слугувала та передувала активна участь у такому процесі органів влади, зокрема Харківської міської ради, а тому відповідальність за вказані процедури не може покладатися на відповідача-4, який розраховував на їх належність та легітимність.
У розглядуваному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у ОСОБА_1 спірного нерухомого майна не відповідатиме наведеному “принципу пропорційності», оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу, яка добросовісно набула право власності на об'єкти нерухомого майна.
Враховуючи наведене, позовна вимога прокурора про витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення першого поверху № 37-:-45, 38а та балкон в житловому будинку літ. "А-9" загальною площею 80,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , підлягає залишенню без задоволення.
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Приймаючи до уваги відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в даній справі, клопотання відповідачів про застосування строку позовної давності не розглядається.
Доводи прокурора були спростовані в даній постанові апеляційного господарського суду, крім того, судова колегія апеляційної інстанції зазначає, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що апеляційна скарга Заступника керівника Харківської обласної прокуратури підлягає залишенню без задоволення а рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 у справі №922/508/22 підлягає залишенню без змін з підстав, викладених в даній постанові.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на скаржника.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281, 282, 283, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 у справі №922/508/22 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 у справі №922/508/22 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки оскарження в касаційному порядку встановлені статтями 286-289 ГПК України.
Головуючий суддя Е.В. Сгара
Суддя Р.А. Гетьман
Суддя О.І. Склярук
Повний текст постанови складено та підписано 20.01.2025 року