Справа № 686/26922/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Дем'янов Ю.М.
Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.
20 січня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гонтарука В. М.
суддів: Білої Л.М. Моніча Б.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 11 жовтня 2024 року (ухвалене в м. Хмельницький) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про скасування рішення про примусове видворення іноземця,
позивач звернулась до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про скасування рішення про примусове видворення іноземця.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 11 жовтня 2024 року адміністративний позов задоволено.
Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити в задоволенні адміністративного позову.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
12 грудня 2024 року до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність її доводів.
До суду від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції, яке ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду було задоволено.
06 січня 2025 року від представника позивача надійшло клопотання про відкладення судового засідання, оскільки представник позивача буде приймати участь у розгляді справи Другого апеляційного адміністративного суду 14.01.2025 року об 11:00 год.
Суд дослідивши клопотання, дійшов висновку, що вказане клопотання не підлягає задоволенню у зв'язку з його безпідставністю.
Відповідач в судове засідання не з'явився про, дату, час та місце розгляду справи повідомлено завчасно та належним чином. Причини неявки суду не відомі.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що ОСОБА_1 є громадянкою російської федерації, в'їхала на територію України 31.10.2021 року через КПП «Нові Яриловичі», де перебуває по теперішній час.
12.01.2022 року позивачка була документована Управлінням з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , терміном дії до 11.01.2023 року.
12.09.2023 року ОСОБА_1 УДМС у Хмельницькій області притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Не погодившись із вказаною постановою, позивач оскаржила її до суду.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24.11.2023 року, яке залишене без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2024 року позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про скасування постанови - задоволено.
Постанову серії ПН МХМ №001107 від 12 вересня 2023 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності, винесену заступником начальника управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області Майданом В.Б. за ч. 1 ст. 203 КУпАП, якою накладено штраф у розмірі 3400,00 грн. - скасовано.
Провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП - закрито.
Також, 12 вересня 2023 року відносно ОСОБА_1 Хмельницьким РВ УДМС в Хмельницькій області було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства на підставі сг.26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Не погодившись із вказаним рішенням, позивач оскаржила його до суду.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20.02.2024 року, яке залишене без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2024 року позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про скасування рішення про примусове повернення іноземця до країни походження або третьої країни - задоволено.
Тобто, наразі рішення про примусове повернення позивача від 12 вересня 2023 року про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження скасовано.
Після винесення вищезазначених судових рішень, позивач вчергове подала свою заяву-анкету до до управління Державної Міграційної служби Україні в Хмельницькій області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з тим, заяву позивача не прийняли, та не надали їй письмової відповіді, лише усно відмовили в прийнятті її заяви.
Крім того, позивач з метою отримання статусу біженця зверталась з листами до УДМС, Управління ДМС в Хмельницькій області, Уповноваженого ВРУ з прав людини, Президента України.
23.09.2024 року відносно ОСОБА_1 було прийнято рішення про примусове видворення з території України.
Вважаючи вказане рішення протиправним, позивач звернулась до суду для його скасування.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Статтею 26 Конституції України гарантовано, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
У статті 33 Конституції України закріплено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Статтею 18 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави.
Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною волею.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та порядок їх в'їзду в Україну визначено в Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі Закон № 3773-VI).
Згідно з приписами частини 3 статті 9 Закону № 3773, строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Відповідно до ст. 17 Закону № 3773 іноземцю або особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування (за наявності законних підстав).
Вказаною нормою визначено, що продовження строку перебування в Україні здійснюється на підставі письмових звернень іноземця або особи без громадянства та поданих документів в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Порядком продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 р. №150 визначено, що іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території:
1) протягом наданого візою дозволу в межах строку дії візи в разі в'їзду осіб без громадянства чи іноземців, які є громадянами держав з візовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України;
2) не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС;
3) на період дії візи, але не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду за візою, оформленою до 11 вересня 2011 року.
За визначенням, наведеними у п.14 ч.1 ст.1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
Згідно з ч.1 ст.13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі; якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну; якщо така особа намагається здійснити в'їзд через контрольні пункти в'їзду - виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в'їзду - виїзду.
За змістом ст. 30 Закону України №3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть підлягати примусовому видворенню, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
В свою чергу ч.1 ст.31 Закону України №3773-VI унормовано, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворенні або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Як було зазначено вище, позивач, після закінчення посвідки на тимчасове проживання в Україні, неодноразово зверталась з листами до УДМС, Управління ДМС в Хмельницькій області, Уповноваженого ВРУ з прав людини, Президента України про надання їй захисту в Україні, що свідчить про вжиття заявником усіх заходів для реалізації свого права на отримання статусу біженця.
При цьому, суд звертає увагу і на те, що відповідач, вказуючи, що позивач перебуває в Україні понад встановлений строк, перейшовши на нелегальне становище, водночас фактично не заперечує, посилаючись на постанову КМУ №1232 від 01.11.2022 «Деякі питання надання Державною міграційною службою адміністративних послуг в умовах воєнного стану», що строк надання адміністративних послуг щодо розгляду заяв про оформлення дозволу на імміграцію, оформлення (у тому числі замість втрачених або викрадених) та обмін посвідок на постійне чи тимчасове проживання, зупинено.
Відтак, на переконання колегії суддів відповідач приймаючи оскаржуване рішення про примусове видворення діяв протиправно, оскільки зазначені дії прямо порушують норми статті Закону № 3773-VI.
Крім того, при прийнятті оскаржуваного рішення позивач надала письмові пояснення, де вказала, що їй небезпечно повертатися до країни походження.
Застосовуючи приписи частини першої статті 30 Закону № 3773-VI, варто зважати, що примусове видворення з України іноземця на підставі прийнятої постанови адміністративного суду застосовується, якщо рішення компетентного органу про примусове повернення не виконано іноземцем в установлений строк без поважних причин.
Отже, зі змісту наведеної норми слідує, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 359/5975/17, від 28.02.2019 у справі № 754/2198/17, від 26.06.2019 у справі № 755/12159/18, від 09.08.2019 у справі № 359/5823/16-а, від 27.04.2023 у справі № 522/11882/22, від 24.05.2023 у справі № 296/8455/22.
В даному випадку, колегія суддів вважає, що відсутні обставини, які б мали передувати прийняттю рішення про примусове видворення з території України: невиконання рішення про примусове повернення, адже таке рішення скасоване с судовому порядку, крім того, відсутні підстави вважати, що позивач буде ухилятися від виконання законних вимог державних органів, адже вона самостійно та неодноразово зверталася, зокрема до ДМС, Управління ДМС в Хмельницькій області, Уповноваженого ВРУ з прав людини, Президента України тощо з питанням її документування.
При цьому, апелянт не подав жодного доказу негативної поведінки позивача в Україні, яка б свідчила про її намір ухилитися від добровільного виконання рішення Державної міграційної служби про примусове повернення, намір ухилятися від виконання рішення про примусове видворення, перешкоджання проведенню процедури видворення або існування ризику втечі тощо.
Водночас, згідно з частиною 14 статті 4 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз'єднання сім'ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій - тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання дозволу на імміграцію.
Крім того, як слідує з матеріалів справи, чоловік позивача є громадянином України і на даний час проживає на території України.
Відтак, зобов'язавши позивача покинути Україну, відповідач розлучає сім'ю, що прямо суперечить вимогам законодавства і основним засадам гуманізму.
Так, згідно з ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Право на возз'єднання сім'ї, тобто на в'їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім'ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, передбачено також статтею 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Важливо, що це право виникає незалежно від того, коли виникли сімейні відносини - до чи після прибуття іноземця або особи без громадянства до України.
У контексті практики Європейського суду з прав людини, за статтею 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім'ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі "Moustaquim v. Belgium").
Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 червня 1988 року у справі "Боррехаб проти Нідерландів" висвітлив правову позицію щодо захисту права на "сімейне життя" у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав'язків між батьком та його неповнолітньою донькою. У наведеній справі суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року №ETS N005 (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування. їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Водночас, відповідно ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Проте, досліджуючи матеріали справи, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що в даному випадку апелянтам належними та достатніми доказами не доведено, що дії позивача під час перебування на території України суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку чи її видворення необхідне для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України, що могло б слугувати причиною подальшого видворення позивачки чи потенційного взяття під варту.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення про примусове видворення іноземця - громадянки російської федерації ОСОБА_1 , прийняте 23.09.2024 начальником відділу організації запобігання нелегальної міграції, реадмісії та видворення УДМС України у Хмельницькій області є протиправним та підлягає скасуванню.
Оцінюючи позицію апелянта, колегія суддів вважає, що обставини, наведені в апеляційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, у апеляційній скарзі не зазначено.
Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області залишити без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 11 жовтня 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Гонтарук В. М.
Судді Біла Л.М. Моніч Б.С.