П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
17 січня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/21668/24
Перша інстанція: суддя Стефанов С.О.,
повний текст судового рішення
складено 16.10.2024, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Федусика А.Г.,
суддів: Бойка А.В. та Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ) та просив:
- визнати протиправною бездіяльність ВЧ щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.06.2022 року по 24.12.2022 року;
- зобов'язати ВЧ нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки виплати всіх сум, що належали в день звільнення, за період з 24.06.2022 року по 24.12.2022 року в розмірі 456919,89 грн. (чотириста п'ятдесят шість тисяч дев'ятсот дев'ятнадцять грн. 89 коп.);
- визнати протиправною бездіяльність ВЧ щодо не виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 23.12.2016 року по 11.06.2024 року;
- зобов'язати ВЧ нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 23.12.2016 року по 11.06.2024 року.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.06.2022 року по 11.06.2024 року.
Стягнуто з ВЧ на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби за період з 23.06.2022 року по 11.06.2024 року включно у розмірі 343824,60 грн. (триста сорок три тисячі вісімсот двадцять чотири гривні 60 коп.).
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 23.12.2016 року по березень 2018 року, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 23.12.2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 11.06.2024 року.
Зобов'язано ВЧ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 23.12.2016 року по березень 2018 року, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 23.12.2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 11.06.2024 року.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апелянт просив його скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, з урахуванням наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 2016 року по теперішній час є військовослужбовцем, що підтверджується довідкою про проходження військової служби.
Станом на час розгляду справи позивач проходить військову службу за контрактом про проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб сержантського та старшинського складу від 01.06.2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та Міністерством оборони України.
Відповідно до контракту, позивач взяв на себе зобов'язання проходити військову службу в Збройних Силах України протягом строку дії контракту, а в разі настання особливого періоду - і понад встановлений строк контракту відповідно до вимог, визначених пунктом 2 частини дев'ятої статті 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
В період з 23.12.2016 року по 23.06.2022 року ОСОБА_1 проходив службу у ВЧ.
23.06.2022 року наказом №161 (далі наказ №161) ВЧ головного сержанта ОСОБА_1 з 23.06.2022 року виключено із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення у зв'язку із вибуттям до нового місця служби.
З отриманої від ВЧ довідки від 19.07.2022 року №1943 про розміри щомісячного грошового забезпечення ОСОБА_1 (далі довідка №1943) позивач встановив, що при увільненні йому не було нараховано та не виплачено за період з 23.12.2016 року по листопад 2019 року, включно, індексацію грошового забезпечення.
Для захисту своїх порушених прав щодо таких невиплат позивач 03.08.2022 року звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із позовними вимогами у справі №420/10657/22.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 31.08.2023 року у справі №420/10657/22 позовну заяву ОСОБА_1 до ВЧ про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 23.12.2016 по 28.02.2018 з встановленням базового місяця січень 2008 року.
Зобов'язано ВЧ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 23.12.2016 по 28.02.2018 зі встановленням базового місяця січень 2008 року.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 за січень, лютий, квітень, травень, листопад 2019 р. індексації грошового забезпечення з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - березень 2018 року.
Зобов'язано ВЧ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за січень, лютий, квітень, травень, листопад 2019 р. індексацію грошового забезпечення з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - березень 2018 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
27.11.2023 року вказане рішення суду набрало законної сили.
На виконання вищевказаного рішення суду, ВЧ 11.06.2024 року було здійснено нарахування та виплату ОСОБА_1 встановлених судом розмірів грошових сум, що підтверджується розрахунком від 01.07.2024 року №169/ ФЕС; платіжною інструкцією №1160 від 11.06.2024 року про виплату нарахованих сум.
Тобто, належні ОСОБА_1 при виключенні із списків особового складу ВЧ у червні 2022 року виплати він отримав тільки 11.06.2024 року після виконання відповідачем рішення Одеського окружного адміністративного суду, що свідчить про втрату позивачем частини належного йому доходу.
Вважаючи дії відповідача щодо несвоєчасного розрахунку протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції врахував зміни до ч.1 ст.117 КЗпП, що відбулись 01.07.2022 року, відповідно до яких статтю викладено у наступній редакції: "у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців" та зазначив, що виходячи з принципу пропорційності, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку щодо виплати індексації грошового забезпечення належна позивачу за період з 23.06.2022 року по 11.06.2024 року, яка підлягає стягненню з відповідача, має складати: 343824,60 грн. (301255,84 грн. + 42568,76 грн.).
Також, суд дійшов висновку, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим Постановою КМУ від 21.02.2001 №159.
Колегія суддів частково погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції і вважає їх такими, що частково відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, з огляду на таке.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст.2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).
Правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу» тощо.
Водночас, спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум.
Отже, в даному випадку вірним є застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року (справа № 240/11214/19), від 24 грудня 2020 року (справа № 340/401/20), від 5 серпня 2020 року (справа № 826/20350/16), від 15 липня 2020 року (справа № 824/144/16-а), від 31 жовтня 2019 року (справа № 2340/4192/18), від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 18 листопада 2022 року у справі № 1.380.2019.005781.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно із статтею 117 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) в разі не виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ст.117 КЗпП України (в чинній редакції) у разі не виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Апеляційний суд наголошує, що в даному випадку, виключення позивача із списків особового складу ВЧ та направлення його до нового місця служби не є звільненням в розумінні ст.116 КЗпП, а тому відсутні підстави для настання відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
За приписами ч.1 ст.26 цього Закону, звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:
а) у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров'я придатні до військової служби;
б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі та у військовому резерві або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби з виключенням з військового обліку.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.
У разі звільнення з військової служби на військовослужбовця оформлюється службова характеристика, в якій відповідний командир (начальник) визначає посаду для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил України. Зазначена характеристика додається до особової справи військовослужбовця.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Разом з тим, в даному випадку, з ВЧ було стягнуто на користь позивача недоплачене грошове забезпечення (індексацію), фактично заробітну плату, в межах справи №420/10657/22, однак позивач продовжив проходити військову службу у Збройних Силах України, тобто факт звільнення з військової служби відсутній.
З наведеного вбачається відсутність підстав для виплати ВЧ позивачу середнього заробітку, передбаченого частиною першою статті 117 КЗпП України.
Правова позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові Верховного Суду по справі № 520/1897/22 від 21 лютого 2024 року.
Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає помилковим висновок суду 1-ї інстанції щодо необхідності зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку, а тому рішення суду 1-ї інстанції у цій частині підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні цієї частини позовних вимог.
Щодо вимог позивача про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим Постановою КМУ від 21.02.2001 №159, колегія суддів зазначає наступне.
Використане у статті 3 Закону України від 19.10.2000 року №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-ІІІ) формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року №21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року у справі №810/1092/17 та від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17.
Таким чином, враховуючи наявність факту невиплати позивачу у повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 23.12.2016 року по березень 2018 року за весь час затримки її виплати, а саме за період з 23.12.2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 11.06.2024 року, суд вважає, що позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Так, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Подібна правова позиція уже була висловлена Верховним Судом у постанові від 04.04.2018 року у справі №822/1110/16, у постанові від 20.12.2019 року у справі №822/1731/16, у постанові від 13.03.2020 року у справі №803/1565/17, у постанові від 15.10.2020 року у справі №240/11882/19.
З огляду на викладене, суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму грошового забезпечення за весь час затримки виплати по день фактичної виплати грошового забезпечення.
З огляду на зазначене, колегія суддів доходить висновку, що при розгляді справи судом першої інстанції частково неправильно надана оцінка фактичним обставинам справи та допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до частково неправильного вирішення справи, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню в частині позовних вимог щодо зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити на користь позивача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні цієї частини позовних вимог.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, суд апеляційної інстанції -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року в частині задоволення позовних вимог щодо визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зобов'язання нарахувати та виплатити такі суми - скасувати.
Прийняти у цій частині нову постанову, якою у задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Федусик
Судді А.В. Бойко О.А. Шевчук