Номер провадження: 22-ц/813/794/25
Справа № 229/2163/23
Головуючий у першій інстанції Середа І.В.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
17.01.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.,
розглянувши у передбаченому ст. 369 ЦПК України порядку апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року по цивільній справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
03 квітня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 07 серпня 2008 року між банком та відповідачем був укладений кредитний договір, однак через порушення зобов'язань та з урахуванням внесених коштів на погашення заборгованості, у відповідача станом на 14 лютого 2023 року існує заборгованість у розмірі 64 385,79 грн., яка складається з: 52 641,77 грн. - заборгованості за простроченим тілом кредиту, 11 744,02 грн. - заборгованості за простроченими відсотками, яку позивач просить стягнути на його користь разом з понесеними судовими витратами.
В обґрунтування позову, представник позивача посилався на те, що ОСОБА_1 звернувся до АТ КБ "ПриватБанк" з метою отримання банківських послуг, у зв'язку з чим підписав Анкету-заяву від 07.08.2008 року та приєднався до Умов та правил надання банківських послуг в тій редакції, що діяла на дату підписання та розміщена на сайті банку http://privatbank.ua/terms. На підставі вищевказаної анкети-заяви відповідачу відкрито картковий рахунок та видано кредитну картку, на яку було встановлено початковий кредитний ліміт який в подальшому поступово збільшувався і досяг 52 000,00 грн., що підтверджується випискою по рахунку. Для отримання доступу до рахунку та використання кредитного ліміту відповідач отримав кредитну картку. Відповідач після отримання картки за умовами укладеного з Банком договору здійснив дії щодо проведення її активації, користувалася карткою, а також отримував кредитні кошти з власної ініціативи. Банк свої зобов'язання за Договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу можливість розпоряджатись кредитними коштами на умовах передбачених Договором та в межах встановленого кредитного ліміту. Відповідач зобов'язувався повернути використану частину кредитного ліміту відповідно до умов Договору, а саме щомісячними платежами у розмірі мінімального платежу від суми заборгованості, який встановлений Договором, але в процесі користування кредитним рахунком відповідач не надав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за борговими зобов'язаннями, що має відображення у Розрахунку заборгованості за договором, а також підтверджується випискою по рахунку. У зв'язку з зазначеними порушеннями зобов'язань за кредитним договором та з урахуванням внесених коштів на погашення заборгованості відповідач станом на 14.02.2023 року має заборгованість у розмірі 64 385,79 грн., яка складається з: 52 641,77 грн. - заборгованості за простроченим тілом кредиту, 11 744,02 грн. - заборгованості за простроченими відсотками. На даний час відповідач продовжує ухилятись від виконання своїх зобов'язань і не погашає заборгованість за Договором про надання банківських послуг, що є порушенням законних прав та інтересів АТ КБ "ПриватБанк". Заходи досудового врегулювання спору позивачем не проводились, оскільки законом не встановлена їх обов'язковість для спірних правовідносин. Позивачем були понесені судові витрати у вигляді сплаченого судового збору у розмірі 2 684 грн., які підлягають стягненню з відповідача.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк», заборгованість за кредитним договором б/н від 07 серпня 2008 року в розмірі 52 000 грн. - заборгованості за простроченим тілом кредиту, та судовий збір у сумі 2684 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якого діє представник адвокат Плахтій Олена Володимирівна, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Ухвалами Одеського апеляційного суду від 04.03.2024 року, звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року по цивільній справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та призначено її до розгляду.
Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі, з пропозицією надати відзив протягом встановленого строку, та копію апеляційної скарги було надіслано учасникам справи.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи (їх виклик). У такому випадку судове засідання не проводиться.
Пунктом 1 ч. 4, п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України передбачено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ.
Малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно п. 1 ч. 1, ч. ч. 2, 4 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.
У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об'єднанні з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1 - 5 цієї частини.
Дана справа є малозначною, тому вона підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Згідно зі ст. 369 ЦПК України справу розглянуто апеляційним судом без виклику її учасників.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наведених у цій постанові підстав.
Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч.1 п.2 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо, зокрема справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Задовольняючи позов частково, стягуючи з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором б/н від 07 серпня 2008 року в розмірі 52 000 грн., відмовляючи у стягненні процентів за користування кредитом (прострочених процентів), суд першої інстанції виходив з того, що:
- доведеності використання кредитних коштів відповідачем у розмірі 52000 грн.;
- відповідач не спростував відповідними доказами неналежність йому підпису, не заперечував проти того, що він користувався і користується вказаними картками і використовував грошові кошти банку, які надходили на рахунок та не спростував розрахунку, що оцінюється судом як погодження з використаною сумою кредиту;
- підписаний відповідачем паспорт споживчого кредиту від 01.04.2021 року носить ознайомчий характер і не підтверджує погодження конкретних умов кредитування щодо сплати процентів;
- у зв'язку з задоволенням вимог про стягнення заборгованості в розмірі 52000 грн. з відповідача на користь позивача стягнуто судовий збір у розмірі 2684 грн.
Проте повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна.
Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що:
- 07 серпня 2008 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку та отримав кредитну картку № НОМЕР_1 ;
- 02.08.2017 року відповідачем під час внесення змін в договірну базу по платіжним картам було надано до банку копія паспорту з останніми змінами записів 14.02.2017 року;
- в період з 07.08.2008 року по 24.03.2022 року видавалися кредитні картки № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 , № НОМЕР_6 , № НОМЕР_7 , № НОМЕР_8 , а зміна кредитного ліміту відбувалася з 12.11.2008 року по 31.01.2022 року, де останній розмір ліміту складав 52000 грн, що підтверджується довідками і випискою по рахунку;
- виписка по рахунку, яка надана позивачем на виконання ухвали суду, містить відомості про рух коштів відповідача по рахунку з зазначенням відомостей про операції по карткам № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 , № НОМЕР_6 , № НОМЕР_7 , № НОМЕР_8 зі змісту вказаної виписки вбачається активне користування коштами банку та послугами банку в розрахунках за вказаними картками з магазинами по придбанню товарів, з аптеками, оплатою інтернетпослуг, телекомунікаційних послуг, часткове погашення заборгованості за договором;
- 01 квітня 2021 року відповідач ознайомився з новими Умовами та Правилами надання банківських послуг, підписавши паспорт споживчого кредиту та цього ж дня отримав карту № НОМЕР_6 ;
- 14 червня 2018 року відбулася державна реєстрація та змінено повне та скорочене найменування позивача з Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» на Акціонерне товариство Комерційний Банк «ПриватБанк» (АТ КБ «ПриватБанк»);
- у зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань з повернення отриманих від Банку грошових коштів та з урахуванням внесених коштів на часткове погашення боргу, відповідно до розрахунку станом на 14 лютого 2023 року заборгованість ОСОБА_1 складає 64 385,79 грн., в тому числі 52 641,77 грн. - заборгованості за простроченим тілом кредиту, 11 744,02 грн. - заборгованості за простроченими відсотками.
Колегія суддів виходить з наступного.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного права.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України серед яких передбачено і відшкодування збитків.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними длядоговорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
У заяві, яка підписана позичальником, розмір процентної ставки та відповідальність у вигляді неустойки (пеня/комісія, штрафи), та порядок їх нарахування не зазначено.
Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в частині процентів та неустойки (пені/комісії, штрафів), в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на витяг з Тарифів обслуговування кредитної карти «Універсальна, 55 днів льготного періоду» та витяг з Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, як на невід'ємні частини підписаної заяви.
Проте, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці витяг з Тарифів та витяг з Умов та Правил надання банківських послуг розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи анкету-заяву про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови щодо сплати процентів, пені, комісії, штрафів за користування кредитними коштами у зазначеному банком розмірі і порядку нарахування.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Колегія суддів вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спору до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та з Умов та правил надання банківських послуг у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами та неустойки, надані банком витяг з Тарифів та витяг з Умов та Правил надання банківських послуг не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
Крім того, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та правил приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Такі висновки, відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, провадження № 14-131 цс 19.
У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII«Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII).
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2019 року по справі № 342/180/17 зауважила, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачем, АТ КБ «ПриватБанк» дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Кредитний ліміт - сума кредитних коштів, яку банк готовий позичити клієнту для оплати товарів чи послуг кредитною картою. Клієнт використовує платіжні карти в розмірі Платіжного ліміту відповідного картрахунку, як засіб безготівкових розрахунків за товари (послуги)для перерахування коштів з картрахунку на рахунки інших осіб, а також, як засіб отримання готівки в касах банків, фінансових установ , через банкомати та здійснення інших операцій у відповідності із законодавством.
З наданої Банком виписки по картковому рахунку відкритому на ім'я відповідача вбачається, що остання активно користувалася грошовими коштами на свій розсуд, періодично погашаючи Банку кредит, яким користувався. Всього відповідачем за весь час фактичного користування кредитом починаючи з 2011 року і до 14.02.2023 року було повернуто Банку 310778,47 грн.
З матеріалів справи вбачається, що на час звернення у квітні 2023 року до суду з позовом, заборгованість відповідача станом на 14.02.2023 року становила 64385,79 грн., в тому числі 52641,77 грн. - заборгованості за простроченим тілом кредиту, 11 744,02 грн. - заборгованості за простроченими відсотками.
Тобто неповернутими залишились 52641,77 грн., які Банком наведені у розрахунку заборгованості, як прострочене тіло кредиту.
Відповідно до відзиву на позов, який наданий до суду першої інстанції представником ОСОБА_1 , вбачається, що наведені у даному відзиві доводи самі по собі не достатні для спростування факту підписання ОСОБА_1 анкети-заяви від 07.08.2008 року про надання відповідачу АТ КБ «Приватбанк» кредиту у розмірі 1927 грн. на строк 10 місяців з 07.08.2008 року до 07.06.2009 року, відкриття карткового рахунку, отримання ним картки (карток) та фактичного використання грошових коштів Банку з встановленим кредитним лімітом, який на протязі тривалого часу поступово збільшувався Банком і на 31.01.2020 року досяг 52000 грн.
Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положеннями закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.
Відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254 (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75.
Таким чином, виписка по картковому рахунку є належним доказом щодо заборгованості за тілом кредиту.
Подібного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року (справа № 200/5647/18).
З огляду на те, що відповідач несвоєчасно та не у повному обсязі повертав грошові кошти Банку, якими користувався, вказане спричинило перевищення тіла кредиту над розміром встановленого кредитного ліміту.
Заборгованість за тілом кредиту складається з поточної заборгованості (в розрахунку заборгованості це графа «Тіло кредита поточне») та простроченої (в розрахунку заборгованості це графа «Тіло кредита прострочене»).
Тобто, якщо позичальник своєчасно не повертає заборгованість за фактично використаними кредитними коштами (поточним тілом кредиту), така заборгованість стає простроченою та відображується у відповідній колонці розрахунку заборгованості.
Встановивши підписання відповідачем анкети-заяи про видачу кредиту, відкриття Банком карткового рахунку на ім'я відповідача, отримання відповідачем кредитних карток, фактчине користування відповідачем кредитними коштами Банку, численні повернення відповідачем грошових коштів внесенням їх на картковий рахунок на протязі кількох років, суд набув обгрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення заборгованості у розмірі 52000 грн.
Будь-які докази, які б спростовували не підписання відповідачем анкети-заяви від 07.08.2008 року, не користування грошовими коштами Банку, не здійсненням їх повернення шляхом внесення на відкритий Банком на ім'я відповідача картковий рахунок, а також неправильності розрахунку заборгованості ОСОБА_1 не надано.
Між тим саме ці обставини є визначальними для надання оцінки обгрунтованості заявлених до відповідача вимог чи навпаки належного їх спростування.
Щодо доводів апеляційної скарги про недоведеності користування відповідачем грошовими коштами, які були зараховані Банком на картковий рахунок, відритий на ім'я відповідача, то колегія суддів звертає увагу, що в анкеті-заяві від 07.08.2008 року, підпис якої відповідачем не спростовано, крім анкетних та паспортних даних відповідача зазначений його контактний номер телефону мобільного з'язку: НОМЕР_9 .
Згідно з випискою руху коштів по картковому рахунку, який відкрито на ім'я відповідача вбачається, що у призначеннях неодноразових платежів зокрема за 14.07.2021 року, 16.08.2021 року, 16.09.2021 року, 16.10.2021 року, 16.01.2022 року, 17.02.2022 року здійснені поповнення мобільного номеру - НОМЕР_9 .
При таких обставинах доводи апеляційної скарги щодо неправильно встановлених обставин про фактичне користування відповідачем коштами Банку і недоведеності таких обставин, є неспроможними.
З урахуванням того, що рішення суду не оскаржено позивачем, колегія суддів виходячи з принципу диспозитивності, не знаходить підстав для скасування рішення суду першої інстанції про стягнення заборгованості в частині кредиту, а також для зміни розміру стягнення заборговнаості, який визначений і застосований районним судом в оскаржуваному відповідачем рішенні.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції штучно створив для Банку більш сприятливі умови для реалізації процесуальних прав у порівнянні з відповідачем, не можуть бути прийнятими до уваги, оскільки засновані на невірному розумінні скаржником цивільно-процесуального законодавства.
Так у відповідності до п. п. 3, 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Тобто суд виконав вимоги статті 12 ЦПК України.
При цьому суд не втрати неупередженості, оскільки намагався з'ясувати всі обставини, які необхідні для правильного вирішення справи та не обмежував відповідача у поданні доказів на спростування заявлених позивачем вимог.
Посилання скаржника на те, що розмір заборгованості не може підтверджуватися розрахунком банку, є необґрунтованими.
Колегія суддів зауважує, що на позивача покладено обов'язок довести належними та допустимими доказами наявність та розмір заборгованості, який підлягає стягненню з позичальника на користь банку, а відповідач має довести, що у нього немає такого обов'язку щодо заборгованості, яка підлягає стягненню.
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частини друга, четверта статті 77 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Для встановлення дійсних фактичних обставин справи сторони мають надати до суду належні, допустимі, достатні та достовірні докази, які підлягають оцінці судом.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частини перша, третя статті 77 ЦПК України).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).
Відповідно до статті 79 ЦПК України докази мають бути достовірними, тобто такими, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19 зазначив, що суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
Суд першої інстанції правомірно врахував наданий банком розрахунок заборгованості в частині кредиту та наявні матеріали справи, оскільки указані документи стосуються предмета доказування у справі.
Таким чином доводи апеляційної скарги висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунт овувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).
З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга в частині вирішених по суті позовних вимог про стягнення заборгованості у розмірі 52000 грн. задоволенню не підлягає, внаслідок чого рішення суду першої інстанції в цій частині слід залишити без змін.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги в частині здійсненого судом першої інстанції розподілу судових витрат, оскільки суд задовольнивши позовні вимоги частково, не застосував при розподілі судових витрат у вигляді судового збору пропорційності відшкодування, як це унормовано у п. 3 ч.2 ст. 141 ЦПК України.
Як вбачається суд задовольнив вимоги на суму 52000 грн., а заявлено було на суму 64385,79 грн. Тобто вимоги задоволені на 81%.
Розмір судового збору сплаченого банком при зверненні до суду становив 2684 грн., внаслідок чого з відповідача на користь позивача слід стягнути 2174 грн. 04 коп.
Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, яким з ОСОБА_1 на користь позивача стягнуто судовий збір за подання позову до суду у розмірі 2 684 грн. підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відшкодуванню позивачу з відповідача сплаченого судового збору у розмірі 2174,04 грн.
В іншій частині рішення слід залишити без змін.
Колегія суддів звертає увагу, що при поданні апеляційної скарги ОСОБА_1 було звільнено від сплати судового збору.
На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року в частині розподілу судових витрат - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 2174 грн. 04 коп.
В іншій частині рішення суду - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає за виключенням випадків передбачених частиною 3 статті ст. 389 ЦПК України.
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: А.П. Заїкін
С.О. Погорєлова