Єдиний унікальний номер: 760/12541/24
Провадження № 2/378/22/25
"17" січня 2025 р. Ставищенський районний суд Київської області в складі:
головуючого - судді: Марущак Н. М.
за участю секретаря: Замші В. С.,
за участю позивача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Ставище Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за невиконання зобов'язання задовольнити,
ОСОБА_1 звернувся з вищевказаним позовом до ОСОБА_2 посилається на те, що він (позивач) 08.06.2023 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 11000 доларів США на купівлю автомобіля в Польші, яка зобов'язалась повернути їх до 01 травня 2023 року, на підтвердження чого надала йому розписку від 05 квітня 2024 року. Згідно з даною домовленістю ОСОБА_2 збов'язалась перегнати та розмитнити автомобіль протягом тижня - півтора. Після зацінчення цього строку відповідачка почала вигадувати різні причини невиконання зобов'язань, зокрема: проблеми з банком, затримки на кордоні тощо. Коли він попросив повернути кошти, відповідачка заявила, що автомобіль вже куплений, і вона не має можливості повернути гроші. 23.02.2024 року під час телефонної розмови відповідачка запевнила його, що автомобіль знаходиться в м. Луцьк і чекає на розмитнення. Проте, 25.02.2024, перевіривши інформацію про автомобіль на офіційному сайті Польщі, виявив, що цей автомобіль був зупинений польською поліцією з пробігом 190219 км, тоді як на момент його купівлі пробіг становив 170000 км. Наступний запис в цьому звіті стосується техогляду від 02.04.2024 року, де вказано, що автомобіль зареєстрований в місті Ополе, Польша. Протягом 10 місяців відповідачка постійно вигадувала різні причини невиконання своїх зобов'язань. Відповідачка відповідно до розписки зобов'язувалась пригнати автомобіль або повернути кошти до 01.05.2024. Станом на день подачі позовної заяви ОСОБА_2 не повернула йому кошти, чим порушила свої зобов'язання.
Позивач просить суд стягнути з відповідачки на його користь заборгованість в сумі 11000 доларів США та витрати по сплаті судового збору в сумі 4434.10 грн.
Ухвалою Ставищенського районного суду від 08.10.2024 відкрито провадження по даній справі постановлено розгляд справи проводити в порядку загального провадження з призначенням підготовчого судового засідання (а. с. 123).
Ухвалою суду від 02.12.2024 року закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду (а. с. 137).
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, підтвердив обставини, на які посилається в позові
Відповідачка в судове засідання вдруге не прибула, про час і місце розгляду справи повідомлена належним чином шляхом направлення судової повісти, копії ухвали про відкриття та позовної заяви з додатками за зареєстрованим місцем проживання (а. с. 83, 138, 146), проте, вказані поштові відправлення повернулись з довідками відділення ПАТ «Укрпошта» з відміткою щодо отримання поштового відправлення «адресат відсутній за вказаною адресою» (а. с. 144, 149).Тому суд вважає, що відповідачка відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України про розгляд справи повідомлена належним чином. Крім того, відповідачка про розгляд справи повідомлена шляхом розміщення оголошення на офіційному сайті судової влади України (а. с. 140, 148), відзив на позовну заяву не надала.
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі №911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, в даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
Отже, зважаючи на те, що судом вжито всіх можливих та розумних заходів щодо повідомлення відповідача про розгляд справи, та неподання у встановлений судом строк письмового відзиву на позов, справа вирішується за наявними матеріалами у відповідності з нормою частини 8 ст. 178 ЦПК України.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача ОСОБА_1 ,суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Згідно розписки від 05.04.2024 ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 кошти у сумі 11 000 доларів США для придбання транспортного засобу Вольксваген пасат Б 8 (він код WVWZZZ3CZKE081193) влітку 23 року, в зв'язку з проблемами які затягнулись на 9 місяців авто знаходиться в м. Луцьк до теперішнього часу; зобов'язується повернути авто або грошові кошти в повному обсязі до 01.05.2024 (а. с. 6).
Як зазначив позивач в позові та під час розгляду справи, відповідачка ОСОБА_2 під час спілкування в чаті Телеграм та Viber, неодноразововигадувала різні причини невиконання зобов'язання, зокрема: проблема з банком, затримки на кордоні тощо. На підтвердження такого спілкування позивачем надано скрінінг чату сторін у справі з месенджеру Телеграм (а. с. 8-73). 23.02.2024 року під час телефонної розмови відповідачка запевнила його, що автомобіль знаходиться в м. Луцьк і чекає на розмитнення. Проте, 25.02.2024, перевіривши інформацію про вищевказаний автомобіль на офіційному сайті Польщі «HistoriaPojazdu.gov.pl» (Безкоштовний звіт ЦРБ), виявив, що цей автомобіль був зупинений 24.02.2024 польською поліцією з пробігом 190219 км, тоді як на момент його купівлі пробіг становив 170000 км., наступний запис в цьому звіті стосується техогляду від 02.04.2024 року, де вказано, що автомобіль зареєстрований в місті Ополе, Польша, на підтвердження вказаного позивачем надано витяг з вказаного сайту (а. с. 78 - 80, 151 - 153).
Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.
Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів.
Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також встановлення з чого вони виходили при його виконанні.
Третім рівнем тлумачення (у випадку безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору;(е) інших обставин, що мають істотне значення.
Наведені правила тлумачення умов договору відповідають правовим висновкам Верховного Суду щодо правил застосування статті 213 ЦК України, сформульованим у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 447/559/18 (провадження № 61-5144св20).
У вказаній справі, аналіз змісту розписки від 05.04.2024 року (а. с. 6) та тлумачення її змісту (зокрема, з урахуванням намірів сторін, які вони виражали при вчиненні правочину) дозволяють зробити висновок про те, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично склалися правовідносини, які випливають з договору комісії з приводу придбання транспортного засобу, які сторони реалізували у розписці від 05.04.2024 року.
За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (частина перша статті 1011 ЦК України).
Відповідно до статті 1012 ЦК України, договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Комітент може бути зобов'язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами. Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.
Згідно приписів статті 1013 ЦК України, комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії. Якщо комісіонер поручився за виконання правочину третьою особою, він має право на додаткову плату. Якщо договором комісії розмір плати не визначений, вона виплачується після виконання договору комісії виходячи із звичайних цін за такі послуги. Якщо договір комісії не був виконаний з причин, які залежали від комітента, комісіонер має право на комісійну плату на загальних підставах. У разі розірвання або односторонньої відмови від договору комісії комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії.
Згідно ч. 1 ст.1014 ЦК України комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок не має, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочин відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 1018 ЦК України майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента.
Відповідно до частини 1 статті 1022 ЦК України після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії, а також повернути інше майно, передане йому комітентом для виконання договору. Закон не встановлює вимог щодо форми, змісту та порядку надання комісіонером комітентові звіту, тому дане питання має регулюватися за домовленістю сторін.
У постанові Верховного Суду 10 червня 2021 року в справі № 910/7223/18 міститься висновок про те, "що договір комісії відноситься до числа договорів про надання нематеріальних посередницьких послуг, головним чином при здійсненні торгових операцій. Сутність договору комісії полягає в тому, що одна сторона (комітент) уповноважує іншу сторону (комісіонера) вчинити один або кілька правочинів від імені останнього і за власний (комітента) рахунок. Отже законом чітко визначено таку особливість договорів комісії, як зобов'язання комісіонера вчинити правочин за рахунок саме комітента".
Предметом договору комісії є надання посередницьких послуг в сфері торгового обороту, що передбачає вчинення одного або кількох правочинів. Тобто, предметом договору комісії виступає діяльність комісіонера, а саме послуга, яка ним надається, а не сам правочин як результат діяльності комісіонера (постанова Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 686/9750/15-ц).
Згідно з частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Верховний Суд в постанові від 27.08.2020 р. у справі № 419/2304/18 зазначив, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що «згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм». З аналізу наведених норм процесуального права убачається, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Варто також зазначити, що відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року в справі № 537/4259/15-ц (провадження № 61-592св20) зроблено висновок по застосуванню частини третьої статті 651, частини четвертої статті 653, пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України та вказано, що «якщо одна із сторін договору передала у власність іншій стороні певне майно (сплатила кошти) і судом встановлено порушення еквівалентності зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов'язків однієї із сторін, сторона, що передала майно (сплатила кошти), має право вимагати повернення переданого іншій стороні в тій мірі, в якій це порушує погоджену сторонами еквівалентність зустрічного надання. Тобто, якщо сторона яка вчинила виконання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам) і згодом відмовилася від договору, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічне надання, повернення майна (коштів) на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.
Крім цього, зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають також у зв'язку з такими договірними відносинами, що мали виникнути у майбутньому, і це сторони попередньо погодили на момент передачі речі (грошей) (постанова Верховного Суду від 05.02.2020 р. у справі № 527/91/16-ц)
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач вказував на те, що відповідачка безпідставно набула кошти у розмірі 11000 доларів США, які відповідачка мала використати для придбання позивачу автомобіля з-за кордону, проте, відповідач жодних витрат на придбання автомобіля не понесла (доказів протилежного суду не надано).
Відповідно до частини 1 статті 1022 ЦК України після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії.
Водночас, матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що відповідач надала позивачу звіт про виконання договірних відносини з приводу придбання транспортного засобу, які сторони реалізували у розписці від 05.04.2024 року.
Судом встановлено, та вбачається з матеріалів справи, що відповідач отримала від позивача грошові кошти в розмірі 11000,00 доларів США, що підтверджується відповідною розпискою. Згідно вказаної розписки відповідачка зобов'язалась повернути авто або грошові кошти в повному обсязі до 01.05.2024.
Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Будь-яких належних та беззаперечних доказів, які б свідчили про те, що відповідачкою була використана сума коштів, яка була отримана нею від позивача у розмірі 11000,00 дол. США, матеріали справи не містять.
За ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Отже, оскільки відповідачкою не надано належних та беззаперечних доказів на підтвердження того, що сума у розмірі 11000,00 доларів США була нею використана на придбання автомобіля для позивача, яка була отримана нею за розпискою від 05.04.2024 року, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову про стягнення грошових коштів за невиконання зобов'язання.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
У контексті статей 524, 533 ЦК України можна зробити висновок, що грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Враховуючи, що за умовами розписки від 05.04.2024 відповідач отримала грошові кошти в сумі 11000 доларів США, стягненню підлягає заборгованість у валюті, визначеній у розписці.
Висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року в справі № 639/224/16-ц (провадження № 61-46386вссу18) за позовом про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, у якій Верховним Судом досліджено зміст боргової розписки і встановлено відповідні обставини.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, не суперечить чинному законодавству.
Оскільки укладення і виконання зобов'язання в розписці від 05.04.2024 року сторонами визначено в доларах США, тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 11000,00 доларів США, що не суперечить чинному законодавству.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України слід стягнути з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору в сумі 4434.10 грн.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 16, 23, 202, 206, 208, 213,524, 536, 549, 610, 625, 1011-1014, 1018, 1022, 1212 ЦК України, ст.ст. 12, 13, 76 - 81, 141, 263, 265, 273 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за невиконання зобов'язання задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 11000 (одинадцять тисяч) доларів США.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 4434 (чотири тисячі чотириста тридцять чотири) гривні 10 копійок.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками її розгляду.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.
Повне найменування учасників справи:
Позивач ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).
Відповідач ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ).
Повне рішення виготовлено 17 січня 2025 року.
Суддя Н. М. Марущак