Справа № 372/2126/24
Провадження № 2-1321/24
06 грудня 2024 року Обухівський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Кравченка М.В.
при секретарі Яворській М.М.,
за участю позивачки ОСОБА_1 ,
представника відповідачки ОСОБА_2 ,
розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про припинення спільної часткової власності, виділення в натурі частини земельної ділянки,
Позивачка звернулась до суду з позовом до відповідачки про припинення режиму спільної часткової власності та виділення в натурі частини земельної ділянки. Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначила, що вона є власником 2/3 частин земельних ділянок розташованих за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 0,52 га., цільове призначення для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва, кадастрові номери земельних ділянок: 1. 3223180501:01:016:0028 (площа 0.1587га); витяг з ДЗК серія та номер: НВ- 3206225722016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі; 2. 3223180501:01:014:0013 (площа 0.1108га); витяг з ДЗК серія та номер: НВ- 3206225212016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі: 3. 3223180500:09:006:0064 (площа 0.1463 га); витяг з ДЗК серія та номер: НВ- 3206225252016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі; 4. 3223180501:01:016:0027 (площа 0.1042 га) витяг з ДЭК серія та номер: НІВ- 320622572016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі. Право власності на земельні ділянки нею та Відповідачкою було набуто за Договором дарування земельної ділянки № 316 від 22.12.2004р., виданим нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу. Кравченко Л.Г. Відповідачка є власником іншої 1/3 частини земельних ділянок. Всі її спроби домовитись про розподіл земельних ділянок та припинення режиму спільної часткової власності Відповідачка категорично відкидає, будь яких своїх пропозицій, що до розподілу, не надає. Тому нею було замовлено схеми розподілу земельних ділянок, у сертифікованого інженера-землевпорядника ОСОБА_4 . Відповідно до схем, наявна технічна можливість поділу земельних ділянок з виділенням співвласникам часток в натурі, а саме: 1. земельну ділянку площею 0.1587га, кадастровий номер 3223180501:01:016:0028 Схема без номеру від 05.04.2024р. (додаток №6); 2. земельну ділянку площею 0.1108 га, кадастровий номер 3223180501:01:014:0013. Схема без номеру від 05.04.2024р. (додаток №7); 3. земельну ділянку площею 0.1463 га, кадастровий номер 3223180500:09:006:0064 Схема без номеру від 05.04.2024р. (додаток №№8); 4. земельну ділянку площею 0.1042га, кадастровий номер 3223180501:01:016:0027 Схема без номеру від 05.04.2024р. (додаток №9), у зв'язку з чим вона вимішена звернутися до суду з даним позовом. Та просить виділити їй в натурі 2/3 чистини земельних ділянок для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва, які становлять: 0.1058га із загальної площі Земельної ділянка 0.1587га кадастровий номер 3223180501:01:016:0028 розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до Схеми розподілу земельних ділянок без номеру від 05.04.2024року; 0.0739га із загальної площі Земельної ділянка 0.1108га кадастровий номер 3223180501:01:014:0013 розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до Схеми розподілу земельних ділянок без номеру від 05.04.2024 року; 0.0975га із загальної площі Земельної ділянка 0.1463га, кадастровий номер 3223180500:09:006:0064 розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до Схеми розподілу земельних ділянок без номеру від 05.04.2024року; 0.0695га із загальної площі Земельної ділянка 0.1042га, кадастровий номер 3223180501:01:016:0027 розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до Схеми розподілу земельних ділянок без номеру від 05.04.2024року, що належжать їй відповідно до Договору дарування земельної ділянки № 316 від 22.12.2004 року виданим нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Кравченко Л.Г., припинивши при такому виділенні право спільної часткової власності.
13.06.2024 року винесено ухвалу про прийняття позовної заяви до розгляду, відкриття провадження у справі та призначення підготовчого судового засідання.
27.08.2024 року винесено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
Позивачка в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила їх задовольнити, загалом посилаючись на обставини викладені в позові. Пояснила, що вона є власницею 2/3 частин земельних ділянок, власницею іншої 1/3 частини земельних ділянок є відповідачка. Право власності на земельні ділянки вона набули на підставі договору дарування, їм їх подарувала їхня мати. На своїй частині належній їй вона хотіла звести тимчасову споруду для зберігання урожаю та інвентарю, однак відповідачка заперечила, хоча вона вже облаштувала фундамент. Вона раніше зверталася до суду з аналогічним позовом, але потім відкликала його. Відповідно до схем розподілу земельних ділянок, наявна технічна можливість розподілу земельних ділянок між власниками, однак вона не буде заперечувати проти іншого розподілу земельних ділянок, ніж визначено схемами.
Представник відповідачки в судовому засіданні проти позову заперечив в повному обсязі та просив відмовити в його задоволенні, посилаючись на його необґрунтованість та недоведеність. Пояснив, що позивачкою не надано належних і допустимих доказів можливості виділу частини земельних ділянок, не доведено технічної можливості визначеного позовом розподілу, також не доведено, що визначений позовом розподіл не унеможливить користування зазначеними земельними ділянками за цільовим призначенням.
Вислухавши позивачку, представника відповідача, перевіривши та дослідивши матеріали цивільної справи, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є власником 2/3 частин земельних ділянок розташованих за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 0,52 га., цільове призначення для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва, кадастрові номери земельних ділянок: 1. 3223180501:01:016:0028 (площа 0.1587га); витяг з ДЗК серія та номер: НВ- 3206225722016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі; 2. 3223180501:01:014:0013 (площа 0.1108га); витяг з ДЗК серія та номер: НВ- 3206225212016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі: 3. 3223180500:09:006:0064 (площа 0.1463 га); витяг з ДЗК серія та номер: НВ- 3206225252016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі; 4. 3223180501:01:016:0027 (площа 0.1042 га) витяг з ДЭК серія та номер: НІВ- 320622572016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі.
Відповідачка ОСОБА_3 є власником 1/3 частин земельних ділянок розташованих за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 0,52 га., цільове призначення для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва, кадастрові номери земельних ділянок: 1. 3223180501:01:016:0028 (площа 0.1587га); витяг з ДЗК серія та номер: НВ- 3206225722016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі; 2. 3223180501:01:014:0013 (площа 0.1108га); витяг з ДЗК серія та номер: НВ- 3206225212016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі: 3. 3223180500:09:006:0064 (площа 0.1463 га); витяг з ДЗК серія та номер: НВ- 3206225252016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі; 4. 3223180501:01:016:0027 (площа 0.1042 га) витяг з ДЭК серія та номер: НІВ- 320622572016 виданий 31.03.2016, Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі.
Право власності на земельні ділянки Позивачкою та Відповідачкою було набуто за Договором дарування земельної ділянки № 316 від 22.12.2004р., виданим нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу. Кравченко Л.Г.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України та частиною 15 ЦК України кожна особа має право в порядку. встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Тобто на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересі. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або ос порені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволенні позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини(факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, яка може вимагати виконання такого обов'язку від інших осіб.
Отже, лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність, чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права, або відмовляє позивачу у захисті встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.
Позовна заява ґрунтується на особистих міркуваннях позивача, без належного правового та доказового обґрунтування. Так дійсно сторони по справі є співвласниками земельних ділянок розташованих в с. Великі Дмитровичі, Обухівського району, Київської області з кадастровими номерами: 3223180501:01:016:0028; 3223180501:01:014:0013; 3223180500:09:006:0064 та 3223180501:01:016:0027. Це єдині обставини які відповідають дійсності.
Згідно ст.78 ЗК України встановлено, що право власності на землю-це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками; право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них; земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Громадяни України, відповідно до ч. 1 ст. 81 ЗК України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділенні в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, а згідно ст. 19 Конституції України - органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, таким чином основним документом, який підтверджується право власності особи на земельну ділянку є відповідний державний акт на право приватної власності на земельну ділянку.
Крім цього згідно ч. 2 ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону, відповідно до п.п. «а»,»б» ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності, а згідно ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Частинами першою - третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.
У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Згідно з частинами першою та другою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.
Відповідно до наведених норм виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно, за загальним правилом, розміру його частки у праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна.
Юридичне значення виділу частки полягає у тому, що учасник отримує в натурі майно, яке відповідає його частці, як самостійний об'єкт. Отже, виділ частки передбачає виокремлення частини об'єкта у самостійний об'єкт.
Частка, яка виділяється, повинна бути саме окремим об'єктом нерухомого майна, як і частка, яка залишається в іншого власника (власників), у розумінні статті 181 ЦК України. Внаслідок виділу частки з нерухомого майна утворюється два самостійних об'єкта майна.
Отже, у спорах про поділ (виділ частки) в натурі учасникам спільної часткової власності може бути виділено відокремлену частину нерухомого майна, яка відповідає розміру їх частки у праві власності. Якщо виділ (поділ) можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.
Крім того, згідно з частиною першою статті 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку.
Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, визначається насамперед угодою співвласників залежно від розміру їхніх часток у спільній власності, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів потрібно брати до уваги цю угоду.
Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є усталений порядок користування майном, розмір часток співвласників, технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.
Такий висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 28 березня 2023 року у справі № 500/3987/16-ц (провадження № 61-21282св21).
Подібні висновки також наведені у постанові ВС КЦС від 23.03.2023 року у справі № 686/1404/19 щодо поділу спірної земельної ділянки.
Під час розгляду справи встановлено, що позивачка наразі не здійснює користування спірною земельною ділянкою, сторонами як співвласниками у позасудовому порядку не встановлювався порядок користування земельною ділянкою, відсутні відомості про наявність фактичного, усталеного порядку користування земельною ділянкою. Відтак, вказані обставини не можуть враховуватись судом при наданні правової оцінки прийнятості певних варіантів розподілу земельної ділянки.
Представник відповідача проти позову заперечив, тобто заперечив щодо запропонованого позовом варіанту поділу земельної ділянки. Натомість будь-яких інших варіантів поділу позивачкою не запропоновано.
Під час судового розгляду позивачкою не зазначалось і доводилось обставини, які б вказували на те, що запропонований нею варіант поділу спірної земельної ділянки є найменш обтяжливим для іншого співвласника, а посилалась лише на своє бажання виділити їй в натурі саме запропоновану позовом частину спірної ділянки, належним чином не навівши правового і фактичного обґрунтування своїх вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно.
Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності обєктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), повязаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).
ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в звязку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).
Установлені судом під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах власника майна, не дають підстав для висновку про відповідність позовних вимог принципам законності, пропорційності втручання у право власності, а також про наявність суспільного інтересу на таке втручання.
За таких обставин, на думку суду, задоволення позовних вимог за наявних у справі доказів та в межах пред'явлених позовних вимог суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.
Отже, з урахуванням аналізу запропонованого позовом лише одного варіанту поділу земельної ділянки, суд погоджується з доводами відповідачки щодо неможливості її поділу за таким варіантом, оскільки такий варіант не враховує інтереси обох сторін, не є справедливим з огляду на правовідносини, які виникли між сторонами, не може вважатись найбільш прийнятним, а отже не забезпечить ефективний варіант захисту прав та інтересів сторін, свідчитиме про неправомірне, непропорційне втручання у право власності відповідачки без достатніх правових підстав.
Частиною 1 статті 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Відповідно до п.1 статті 104 ЦПК України, про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.
Пунктом 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», чітко встановлено, що висновок експертизи може бути доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза була проведена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, установленим Законом України "Про судову експертизу" ( 4038-12 ), і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.
Висновок експерта позивачкою не надавався, проведеня експертизи в межах судового розгляду вона не ініціювала.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Так, позивачкою додані до позовної заяви схеми про розподіл земельних ділянок, зроблених інженером-землевпорядником, а не відповідним експертом, що ставить під сумнів даний висновок. Повноваження особи, яка підписала такий документ суду не представлено. З даних схем не зрозуміло чому так розподілені земельні ділянки, а саме чому з тої, а не іншої сторони виділена ділянка відповідачу, що свідчить про неналежність та однобічність даних схем. Крім цього позивач просить в позовній заяві виділити частину ділянки без зазначення меж та координат ділянки, тобто позовні вимоги не конкретизовані, запропонований позовом порядок поділу під час судового розгляду ідентифікувати не вдалося, ці недоліки позову під час судового розгляду не усунуті. При цьому позивачка не заявляла клопотання про призначення судової експертизи, натомість наполягала на вирішенні справи на підставі наявних у справі доказів.
Таким чином, обставини, що покладені в основу позову не знайшли підтвердження під час розгляду справи.
Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 11 ЦК України передбачені підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Згідно ч.2 ст.14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Суд вважає, що позивачем не доведено обставин, які б породжувала правові наслідки у виді виникнення зобов'язань сплатити визначені позовом кошти, тому достатніх підстав для задоволення позову суд не вбачає.
Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Цей принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист.
Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно визначати правову підставу та предмет позову.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом не встановлено достатніх правових і фактичних підстав для задоволення позову, суду не подано належних і допустимих доказів наявності факту порушення прав позивачки внаслідок неправомірних дій відповідачки, позовні вимоги не доведені належними і допустимими доказами, тому позов не підлягає задоволенню в повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 14, 19, 41, 55, 121 Конституції України, ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76, 81, 89, 259, 263-265, 268, 273, 282, 365 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 78, 79-1, 81, 87, 88, 125, 126, 152 Земельного кодексу України, ст.ст. 181, 182, 210, 319, 321, 328, 334, 356, 358, 364, 367, 373, 391, 392, 396, 655, 657 Цивільного кодексу України,
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про припинення спільної часткової власності, виділення в натурі частини земельної ділянки відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області або безпосередньо до суду апеляційної інстанції шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.В.Кравченко