Справа № 161/13929/24
Провадження № 2/161/55/25
08 січня 2025 року місто Луцьк
Луцький міськрайонний суд Волинської області
в складі: головуючого - судді Філюк Т.М.,
за участю помічника судді Коритнюк А.П.
представника позивача ОСОБА_1
законного представника відповідачів ОСОБА_2
представника відповідачів ОСОБА_3
представника третьої особи ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Луцької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
23 липня 2024 року представник позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_9 звернувся в суд з позовом до відповідача ОСОБА_8 , неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_2 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовні вимоги мотивує тим, що приміщення квартири АДРЕСА_1 було надано ОСОБА_10 відповідно до ордеру на жиле приміщення № 14 виданого на підставі рішення від 02.12.1999. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 помер, та рішенням виконкому Луцької міської ради від 08.10.2009 дозволено переоформити квартиру на його дружину - ОСОБА_5 . Станом на липень 2024 року у вказаній квартирі крім позивача зареєстровані ОСОБА_8 - її син, та неповнолітні внуки - ОСОБА_7 та ОСОБА_6 .
Вказує, що відповідачі у 2010 році виїхали з спірного житла, жодних перешкод у користуванні вказаним житловим приміщенням їм не чинилось. Після розірвання шлюбу, ОСОБА_8 повернувся проживати в квартиру АДРЕСА_1 , а його діти залишились проживати з бувшою дружиною в смт. Голоби Ковельського району.
ОСОБА_8 з 2020 року проживає за іншою адресою по АДРЕСА_2 зі своєю цивільною дружиною ОСОБА_11 та її донькою.
Враховуючи ту обставину, що відповідачі без поважних причин не проживають в спірній квартирі понад 6 місяців, просить їх визнати такими, що втратили право на користування в квартиру АДРЕСА_1 .
Ухвалою від 07 серпня 2024 року відкрито загальне провадження у справі з проведенням підготовчого засідання.
03 вересня 2024 року від законного представника неповнолітніх відповідачів надійшов відзив на позовну заяву, в якому вказує, що заперечує щодо втрати права на спірне житло її неповнолітніми дітьми, оскільки за вказаною адресою зареєстрований їх батько, а тому діти мають право на користування квартирою.
В судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги, просила позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_8 в судове засідання не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи. В ході розгляду справи, а саме 16.12.2024 року в судовому засіданні вказав, що позовні вимоги визнає, оскільки його матір - позивач ОСОБА_5 має намір приватизувати квартиру, а реєстрація неповнолітніх дітей є перешкодою для цього.
Законний представник неповнолітніх відповідачів - ОСОБА_2 та її представник - адвокат Кушнірук В.М. в судовому засіданні заперечували щодо задоволення позовних вимог
Представник третьої особи в судовому засіданні вказував, що заперечує проти задоволення позову, оскільки в такому випадку будуть порушені права неповнолітніх дітей.
У частинах першій, четвертій статті 206 ЦПК України передбачено, що позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Отже, в розумінні приписів статті 206 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
Відповідно до частин другої, третьої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Вказуючи на визнання позовних вимог, відповідач ОСОБА_8 пояснював, що не втратив інтересу до вказаного житла, і припускає в майбутньому проживання у спірній квартирі, однак, на даний час його матір, як основний квартиронаймач, має намір приватизувати квартиру, в якій зареєстровані його неповнолітні діти, а він заперечує їх участь в приватизації.
З огляду на викладені норми права та позицію відповідача ОСОБА_8 , суд вважає, що визнання відповідачем позовних вимог покликане на позбавлення права на житло неповнолітніх дітей, а тому, не може слугувати підставою для задоволення позову, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дітей.
Відтак, у прийнятті визнання відповідачем позову слід відмовити, оскільки у даній справі визнання позову суперечить закону та порушує інтереси дітей.
Заслухавши пояснення учасників справи, показання свідків, дослідивши та оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги до задоволення не підлягають.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
При вирішенні питання про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 Житлового кодексу України передбачає загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. Згідно з цією нормою при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках, зокрема, тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
Відповідно до статті 72 Житлового кодексу України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Результат аналізу статей 71, 72 Житлового кодексу України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Судом встановлено, що позивач ордер на жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_1 видано на підставі рішення міськвиконкому від 2.12.1999 № 540 на ім'я ОСОБА_10
Відповідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_10 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
З відповіді Відділу реєстрації житлового фонду Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради, рішенням виконкому Луцької міської ради від 08.10.2009 № 715-1 квартиру АДРЕСА_1 дозволено переоформити на ім'я ОСОБА_5 .
Також встановлено, що в квартирі зареєстровані, крім основного квартиронаймача ОСОБА_5 , її син - ОСОБА_8 , та внуки ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , батьком яких є ОСОБА_8 .
Крім того встановлено, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_8 , неповнолітні діти - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , переїхали за місцем проживання матері - ОСОБА_2 за адресою - АДРЕСА_3 .
Згідно із з частинами першою-третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
В силу частини першої статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Відповідно до статті 160 Сімейного кодексу Українимісце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно із частиною другою статті 29 Цивільного кодексу України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
За змістом зазначених норм права, користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За змістом частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року в справі № 554/3289/20 (провадження № 61-2951св21) зазначено, що: «крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження. Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини».
Права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного із них). Причини непроживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежить від волі неповнолітньої дитини, а тому за своїм характером є поважними.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Враховуючи вищевикладене, оскільки неповнолітні діти, які були зареєстровані за місцем проживання свого батька ОСОБА_8 - сина позивача, самостійно, в силу свого віку, не могли визначати свого місця проживання, а забезпечення найкращих інтересів дітей є визначальним в справах про їх право на житло, то суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову.
Крім того, в ході судового розгляду, визнаючи позов про визнання таким що втратив право на користування житловим приміщенням, відповідач ОСОБА_8 вказував, що не втратив інтересу до спірного житла, в квартирі, де зареєстрований наявні його речі, він приходить в квартиру, де проживає його матір, та в майбутньому припускає там проживати сам, а його не заперечення проти прозову пов'язане з необхідністю приватизації квартири основним квартиронаймачем - його матір'ю ОСОБА_5 .
Тому суд, таке визнання позову розцінює як сприяння позивачу в реалізації свого права на приватизацію квартири без врахування інтересів неповнолітніх дітей.
Показання допитаних в судовому засіданні свідків не впливають на висновки суду про відмову в задоволенні позову.
З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 12, 77 78, 263,265, 268, 282 ЦПК України, суд,-
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Луцької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, в разі проголошення вступної та резолютивної частини зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Дата складення повного тексту рішення - 17 січня 2025 року.
Суддя Луцького міськрайонного суду
Волинської області Т.М. Філюк