Справа № 560/6924/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Ковальчук О.К.
Суддя-доповідач - Біла Л.М.
14 січня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Білої Л.М.
суддів: Моніча Б.С. Гонтарука В. М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 серпня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 та Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо застосування приводу до ІНФОРМАЦІЯ_3 ;
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо призову на військову службу під час мобілізації;
- визнати протиправним та скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо зарахування до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та на всі види забезпечення, а також прийняття та допущення до виконання службових обов'язків.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 серпня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку.
Обгрунтовуючи доводи апеляційної скарги, апелянт відзначив про невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та порушення судом норм матеріального права, що в сукупності призвело до ухвалення протиправного рішення та невірного вирішення справи.
Так, на переконання скаржника, встановлений ст. 65 Конституції України обов'язок щодо захисту Вітчизни не є абсолютним, оскільки іншою нормою Конституції встановлюється виключення із зазначеного обов'язку, а саме гарантовано віруючим особам заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою (ч.4 ст. 35 Конституції України).
При цьому, така заміна не є «увільненням» віруючої особи від своїх обов'язків перед державою, а, навпаки, є передбаченим Конституцією України для такої особи способом виконати свої конституційні обов'язки у спосіб, що не суперечить її релігійним переконанням.
Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів встановила наступні обставини.
Позивач - ОСОБА_1 , з 16.09.2018 є служителем релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою від 05.04.2024 № 5842 релігійної організації "Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні".
05.04.2024 на підставі направлення ІНФОРМАЦІЯ_1 для проходження медичного огляду щодо визначення ступеня придатності до військової служби військово-лікарська комісія здійснила медичний огляд позивача, в результаті якого встановила його придатність до військової служби.
05.08.2024 відповідач виписав повістку на відправку, якою зобов'язав позивача з'явитись 08.04.2023 до ІНФОРМАЦІЯ_1 для відправки у Збройні Сили України за призовом під час мобілізації. У зв'язку з відмовою позивача від отримання зазначеної повістки військовослужбовці ІНФОРМАЦІЯ_4 склали акт про відмову від отримання повістки, у якому одночасно зафіксували факт усного ознайомлення позивача з її змістом.
07.04.2024 позивач подав до ІНФОРМАЦІЯ_4 заяву про заміну військової служби невійськовою за процедурою, передбаченою частиною четвертою статті 35 Конституції України, оскільки виконання військового обов'язку суперечить його релігійним переконанням та має бути замінене на альтернативну невійськову службу.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 08.04.2024 №99 позивач направлений для проходження військової служби у військову частину НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 08.04.2024 №103 позивач зарахований до списків особового складу частини з 08.04.2024.
Листом від 11.04.2024 відповідач-1 повідомив позивача про відсутність підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або заміни йому військової служби під час мобілізації на альтернативну невійськову службу, вказавши, що належність до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, не є передбаченою статтею 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" підставою для відстрочки від призову саме під час мобілізації. Чинне законодавство надає право на заміну альтернативною (невійськовою) службою виключно строкову військову службу, але не військову службу за призовом під час мобілізації. Зазначає, що наразі в Україні, не здійснюється призов на строкову військову службу, а здійснюється призов на військову службу під час мобілізації, які за змістом частини 6 статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", які є окремими та різними видами військової служби, заміна військової служби за призовом під час мобілізації альтернативною (невійськовою) службою неможлива в силу відсутності відповідних норм.
Вважаючи протиправними дії відповідачів щодо призову на військову службу під час мобілізації, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем належними засобами доказування наявність у нього права на заміну військової служби під час мобілізації в особливий період на альтернативну (невійськову) службу, а також підстав для визнання оскаржуваних дій та рішень відповідачів протиправними.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Так, згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Згідно з положеннями ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений і діє станом на дату прийняття рішення у даній справі.
Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 №65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
У відповідності зі ч.1 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
При цьому, частиною 1 статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Згідно ч. 2 ст. 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Приписами статті 3 Закону №2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно ч. 1 ст. 15 Закону №2232-ХІІ на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону №3543-ХІІ).
Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону №3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Водночас, статтею 23 Закону №3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.1991 №1975-ХІІ (далі - Закон №1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно ст. 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону №1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
10.11.1999 постановою Кабінету Міністрів України за №2066 (далі - Положення №2066) затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно п.п. 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Із системного аналізу вказаних норм вбачається, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.
Разом з тим, Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена.
При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Як встановлено з доводів апеляційної скарги, оскільки позивач з 16.09.2018 є служителем релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою від 05.04.2024 № 5842 релігійною організацією "Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні", а тому він належить до "інших військовозобов'язаних або окремої категорії громадян", які на підставі абз. 16 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підтримку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації та має право на заміну військової служби альтернативною.
В даному випадку, судовою колегією враховуться, що п. 4 ст. 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Поряд з цим, з матеріалів справи встановлено, що позивач є військовозобов'язаний та висновком ВЛК визнаний придатним до військової служби. Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 08.04.2024 №99 позивач направлений для проходження військової служби у Військову частину НОМЕР_1 . Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 08.04.2024 №103 позивач зарахований до списків особового складу частини з 08.04.2024.
Тобто, як вірно зазначає суд першої інстанції, у даному випадку, позивач є мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не призваний на строкову військову службу, яка дає право на заміну такої служби альтернативною.
Враховуючи те, що позивач являється мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, у спірному випадку, судова колегія погоджується з позицією суду першої інстанції, що позивач не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу .
Колегія суддів також зазначає, що Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби. в умовах воєнного стану.
Крім цього, Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" також не визначено порядок направлення та проходження служби саме під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові №9902/64/23 від 25.09.2023, які, у відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Зважаючи на встановлені обставини справи, беручи до уваги норми чинного законодавства, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що позивач, будучи військовозобов'язаним, підлягав призову на військову службу під час мобілізації.
В контексті вказаного, судова колегія також приходить до висновку, що вчиняючи дії щодо призову позивача на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_3 діяв у відповідності до вимог чинного законодавства.
При цьому, ні матеріали позовної заяви, ні матеріали апеляційної скарги не містять жодних належних та достатніх доказів в підтвердження факту вчинення відповідачами порушень прав позивача, зокрема, застосування примусового приводу для проходження медичного огляду та примусової доставки у військову частину, а також докази вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 146 КК України (Незаконне позбавлення волі) і частиною 5 статті 426-1 КК України (Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень).
Стосовно вимог позивача про скасування наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України від 08.04.2024 №103 щодо зарахування до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та на всі види забезпечення, судова колегія відзначає наступне.
Як достеменно встановлено судом першої інстанції, підставою для наказу від 08.04.2024 №103 про зарахування позивача до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 слугував складений Кам'янець - Подільським районним ТЦК СВ поіменний список військовозобов'язаних, призваних в період військового стану під час мобілізації.
Судом першої інстанції вірно зауважено, що позивачем не вказано, в чому, за його думку, полягає протиправність зазначеного наказу та які норми законодавства порушені Військовою частиною НОМЕР_1 під час його виготовлення.
Відповідних доводів не міститься і в апеляційній скарзі.
В контексті викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
При цьому, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, судова колегія враховує, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 серпня 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Головуючий Біла Л.М.
Судді Моніч Б.С. Гонтарук В. М.