Справа № 420/953/25
14 січня 2025 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Завальнюк І.В., розглянувши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому просить суд зобов'язати спеціалізовану вчену раду ОНмеДУ та спеціалізовану вчену раду при Харківському національному медичному університеті вирішити питання щодо відповідальності наукових керівників: завідувача кафедри загальної та клінічної патологічної фізіології ім. В.В. Підвисоцького ОНмеДУ д. мед. н., професора Вастьянова Руслана Сергійовича та завідуючого кафедри медико-біологічного напрямку, проректора з науково-педагогічної роботи ОНмеДУ, д. мед. н., професора ДП «Український НДІ медицини транспорту ОСОБА_3 за невиконання своїх обов'язків, визначених пунктом 19 Порядку, притягнення до академічної відповідальності за порушення академічної доброчесності відповідно до законодавства та подальшому захисту дисертаційної роботи Позивача в спеціалізованій вченій раді при Харківському національному медичному університеті.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_1 є здобувачем звання доктора філософії зі спеціальності “Медицина», у 2020 році був на посаді асистента кафедри загальної та клінічної патологічної фізіології Одеського національного медичного університету, та мав намір захищати дисертаційну роботу на тему : « Патогенетичне обґрунтування діагностичної важливості визначення розміру крововтрати при гострих кровотечах». Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 261 від 23.03.2016 р., він мав право захищати дисертаційну роботу як здобувач. Позивач сам запланував, виконав експериментальні та клінічні дослідження, сам написав статті, тези, патенти, монографію відповідно до матеріалів дослідження. Сам особисто оформив дисертаційну роботу відповідно до правил. Але, в. о. ректора ОНмеДУ завідувач кафедри загальної та клінічної патологічної фізіології ім. В.В.Підвисоцького ОНмеДУ д. мед. н., професор ОСОБА_2 порушив Порядок підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у закладах вищої освіти (наукових установах) затверджений Постановою КМУ№ 261 від 23 березня 2016 р. - далі Порядок. Так, відповідно до абз.2, п. 19 Порядку: «Науковий керівник здійснює наукове керівництво за науковою роботою аспіранта (ад'юнкта) над дисертацією, проведенням його власного наукового дослідження, надає консультації щодо змісту і методології наукових досліджень аспіранта (ад'юнкта), контролює виконання індивідуального плану наукової роботи і відповідає перед вченою радою закладу за належне та своєчасне виконання обов'язків наукового керівника», тобто, повинен був сприяти в плануванні дисертації в тому числі. Але, через свою бездіяльність стосовно планування дисертації та адміністративному тиску на Позивача - безпідставно відмовив у плануванні дисертації в Одеському національному медичному університеті. Письмову відповідь відмовлявся надавати. Тобто навіть не було надано обґрунтованих підстав для відмови у захисті роботи, та не було на це ніякої реакції вченої ради, хоча Позивач звертався з цим питанням до вченої ради неодноразово. Далі Відповідач професор Вастьянов Р.С., через особистий телефонний дзвінок направив Позивача до завідуючого кафедри медико - біологічного напрямку, проректора з науково-педагогічної роботи ОНмеДУ , д. мед. н., професора ДП «Український НДІ медицини транспорту Савицького Івана Володимировича. Професор ОСОБА_3 , який також являється відповідачем по справі як наділений повноваженнями наукового керівника Позивача, порушуючи Порядок, запланував дисертаційну роботу Позивача задніми числами (15.07.2016 р.) і почав процедуру підготовки до подачі та захисту роботи, яка передбачена вже не діючим постановами. Таким чином після прийняття дисертації Позивача до спеціалізованої вченої ради викрилося дане порушення науковим керівником, та робота не була допущена до захисту. Офіційного пояснення ситуації Позивачу надано не було, та дисертаційна робота з 11.09.2023 р. знаходиться на попередньому розгляді в спеціалізованій вченій раді Д. 64.600.03 при Харківському національному медичному університеті. Зважаючи на вищенаведене має місце порушення права на захист дисертаційної роботи, зокрема : Порядку присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії, затвердженому Постановою КМУ від 12.01.2022р. № 44, та своїми діями та бездіяльністю Відповідачі професори ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перешкоджали підготовці до захисту та організації самого захисту дисертаційної роботи. Прямими доказами цих порушень є недопущення роботи до захисту, та після 4 років та 2 місяців роботи потрібно знову виконувати дисертацію в наукових керівників, які порушують чинне законодавство. При тому, що виконано всі експериментальні та клінічні дослідження, написано та опубліковано велику кількість робіт, що підтверджується відгуками на автореферат, впровадження та затвердження дисертаційної роботи до захисту в ДП «Український науково-дослідний інститут медицини транспорту» МОЗ України. Тобто вимоги Порядку підготовки до захисту дисертаційної роботи здобувачем виконано в повному обсязі. Але в зв'язку з діями та бездіяльністю наукових керівників які порушують чинне законодавство, зокрема ст. 54 Конституції України, Порядку присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії, затвердженому Постановою КМУ від 12.01.2022р. № 44, Постанови КМУ від 23.03.2016 № 261, потрібно починати, все з початку з повного 0 через помилки професорів, які призвели до даного результату. Саме завдяки діям та бездіяльності Відповідачів, які були направлені на порушення Порядку, дисертаційну роботу не було допущено до захисту, та на засіданні вченої ради навіть не обговорювалось питання захисту роботи, хоча всі документи, передбачені Порядком було надано, та отримано відгуки про те, що дисертаційна робота рекомендується до захисту. На засіданні вченої ради питання щодо зміни наукових керівників чи притягнення їх до відповідальності за порушення академічної доброчесності відповідно до законодавства - також порушено не було.
Вивчивши подані матеріали, суд дійшов висновку, що у відкритті провадження за адміністративним позовом слід відмовити, з огляду на наступне.
Право особи на доступ до правосуддя гарантоване ст. 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань і посадових осіб.
Свою позицію щодо застосування Конституції України при здійсненні правосуддя Верховний Суд України свого часу відобразив у постанові Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року №9. Зокрема, в п. 8 цієї постанови зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Ст. 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.
У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до ч. 1 і 3 ст. 124 Основного Закону України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно з ч. 1 та 5 ст. 125 Конституції України, судоустрій в Україні будується, зокрема, за принципом спеціалізації, відповідно до якого з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Тобто для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Згідно з ч. 1 і 2 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).
Згідно з ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб з суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 160 КАС України, у позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них. Крім того, згідно з ч. 2 ст. 9 цього Кодексу, суд розглядає адміністративні справи не інакше, як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Згідно з п. 9 ч. 3 ст. 2 КАС України, до основних засад (принципів) адміністративного судочинства віднесено, зокрема, неприпустимість зловживання процесуальними правами. У свою чергу, ст. 45 Кодексу встановлює, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. З урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.
У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).
Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», згідно з якою саме «небезпідставність» доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду. У п. 30- 32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36, Series A №18). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, п. 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, п. 132). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A №93). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №40877/98, п. 54, та рішення у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).
Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених ст. 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, п. 45). У п. 54 рішення у справі «Креуз проти Польщі (Kreuz v. Poland, заява №28249/95) Суд також погодився, що можуть бути справи, в яких майбутній позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять процедуру подання позову (див. рішення суду у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), серія A, №93, п. 59).
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).
Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту (висновок, сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №802/2474/17-а; провадження №11-1081апп18).
При вирішенні питання щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі за п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, слід тлумачити в контексті ч. 3 ст. 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію саме адміністративних судів, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі №800/559/17, від 3 квітня 2018 року у справі №9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі №9901/497/18, від 5 лютого 2019 року у справі №9901/638/18 та від 27 лютого 2019 року у справі №9901/798/18).
У справі №802/2474/17-а (провадження №11-1081апп1812, постанова від 12 грудня 2018 року) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що відсутність спору виключає можливість звернення до суду, оскільки немає права, що підлягає судовому захисту, так як обраний позивачем спосіб захисту прав сам собою не сприяє ефективному відновленню порушеного права.
На переконання позивача, має місце порушення права на захист дисертаційної роботи позивача на тему: «Патогенетичне обґрунтування діагностичної важливості визначення розміру крововтрати при гострих кровотечах» ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які є науковими керівниками позивача, та своїми діями та бездіяльністю допустили недопущення дисертаційної роботи до захисту, чим прямо порушили ст.54 Конституції України та п.19 Порядку.
Відповідно до п. 19 Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у закладах вищої освіти (наукових установах), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 2016 р. № 261, науковий керівник здійснює наукове керівництво за науковою роботою аспіранта (ад'юнкта) над дисертацією, проведенням його власного наукового дослідження, надає консультації щодо змісту і методології наукових досліджень аспіранта (ад'юнкта), контролює виконання індивідуального плану наукової роботи і відповідає перед вченою радою закладу за належне та своєчасне виконання обов'язків наукового керівника.
Тобто в даному випадку вимоги позивача не підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки за характером правовідносин і з урахуванням суб'єктивного складу сторін цей спір не є публічно-правовим.
Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про зобов'язання спеціалізованої вченої ради ОНмеДУ та спеціалізованої вченої ради при Харківському національному медичному університеті вирішити питання щодо відповідальності наукових керівників: завідувача кафедри загальної та клінічної патологічної фізіології ім. В.В.Підвисоцького ОНмеДУ д. мед. н., професора ОСОБА_2 та завідуючого кафедри медико-біологічного напрямку, проректора з науково-педагогічної роботи ОНмеДУ, д. мед. н., професора ДП «Український НДІ медицини транспорту Савицького Івана Володимировича за невиконання своїх обов'язків, визначених пунктом 19 Порядку, притягнення до академічної відповідальності за порушення академічної доброчесності відповідно до законодавства та подальшому захисту дисертаційної роботи позивача в спеціалізованій вченій раді при Харківському національному медичному університеті - сам собою не сприяє ефективному відновленню порушеного права.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Більш того, пред'явлений адміністративний позов взагалі не підлягає судовому розгляду. В основі цього висновку лежить, насамперед, конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється лише на юридичні спори, і саме їх наявність дозволяє особі (позивачеві) реалізувати своє право на звернення до суду.
При зазначених вище обставинах, враховуючи, що спірні правовідносини стосуються планування дисертації, права на захист дисертаційної роботи та ін., - Одеський окружний адміністративний суд не є «встановленим законом судом» щодо розгляду такого спору, суд вважає за необхідне відмовити у відкритті провадження по справі.
На підставі викладеного та керуючись п.1 ч.1 ст.170 КАС України,
Відмовити ОСОБА_1 у відкритті провадження по справі за його позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов'язання вчинити дії.
Копію ухвали надіслати позивачу разом із позовною заявою та доданими до неї матеріалами.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена шляхом подачі протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Суддя І.В. Завальнюк