П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
13 січня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/6494/23
Головуючий І інстанції: Білостоцький О.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2024 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 17.06.2024р.) про відмову у встановленні судового контролю за виконанням рішення суду у справі ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
16.02.2023р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просила суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати йому, головному сержанту, кінологу кінологічного взводу грошового забезпечення за посадою та військовим званням у повному розмірі, встановленому у відповідності до ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», положень постанови Кабінету міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017р. №704, «Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» (затв. наказом Міністра оборони України від 07.06.2018р. №260);
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснювати нарахування та виплату з 05.12.2022р., йому, головному сержанту, кінологу кінологічного взводу грошового забезпечення за посадою та військовим званням у повному розмірі, встановленому відповідно до ч.2 ст.9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», положень постанови Кабінету міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017р. №704, «Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» (затв. наказом Міністра оборони України від 07.06.2018р. №260) включно з посадовим окладом, надбавкою за вислугу років, щомісячних та одноразових додаткових видів грошових зобов'язань.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач перебуває на військовій службі за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді кінолога кінологічного взводу. Станом на 24.02.2022р. позивач продовжував виконання обов'язків військової служби в АДРЕСА_1 , втім після окупації збройними військовими формуваннями російської федерації міста не міг продовжувати військову службу, а також виїхати з окупованої території, оскільки на блокпостах російські військові перевіряли осіб за списками військовослужбовців Збройних Сил України для застосування до них сили, у тому числі вербування або ж ліквідації. Протягом періоду часу перебування в окупації позивачу не нараховувалось та не виплачувалось грошове забезпечення.
Після деокупації м.Херсон Збройними Силами України позивачу стало відомо про те, що 03.03.2022р. відносно нього посадовими особами ДБР було внесено відомості до Єдиного реєстру досудового розслідування про порушення статутних вимог протягом дії режиму воєнного стану в Україні та самовільне залишення території Військової частини НОМЕР_1 . При цьому, було позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення. Однак, у подальшому, позивачу продовжено військову службу та дію контракту. Тобто, головний сержант ОСОБА_1 продовжує виконувати обов'язки військової служби у складі Військової частини НОМЕР_1 , однак, на переконання останнього, грошове забезпечення у встановленому законом розмірі протиправно та безпідставно відповідачем не нараховується та не виплачується.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.07.2023р., залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 28.02.2024р., позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати позивачу з лютого 2023р. грошового забезпечення лише у розмірі окладу за військовим званням. Зобов'язано відповідача нарахувати і виплатити ОСОБА_1 з лютого 2023р. грошове забезпечення у повному розмірі у відповідності до вимог ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанови Кабінету міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017р. за №704, а також положень «Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам» (затв. наказом МВС України від 15.03.2018р. за №200), із урахуванням раніше виплачених сум. В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
04.06.2024р. ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із заявою в порядку ст.382 КАС України, в якій, посилаючись на неналежне невиконання відповідачем рішення суду, яке набрало законної сили, просив:
- зобов'язати командира Військової частини НОМЕР_1 подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення від 17.07.2023р. у справі №420/6494/23;
- накласти на командира Військової частини НОМЕР_1 штраф за невиконання судового рішення від 17.07.2023р. у справі №420/6494/23.
В обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначив, що Військова частина НОМЕР_1 , згідно з судовим рішенням від 17.07.2023р. у справі №420/6494/23, зобов'язана здійснювати виплату грошового забезпечення, починаючи з лютого 2023р. протягом всього часу його перебування на військовій службі. Враховуючи зазначене, 24.05.2024р. до Військової частини НОМЕР_1 направлено адвокатський запит з проханням надати інформацію щодо виконання військової частиною вказаного рішення суду. У листі командира Військової частини НОМЕР_1 від 27.05.2024р. зазначено, що військова частина виконала вищезазначене рішення суду, надавши підтверджуючі документи, зокрема, перерахунок грошового забезпечення позивача з лютого по березень 2023р. та довідку про його нараховане грошове забезпечення за період з квітня по травень 2024р. Разом з цим, на думку позивача, з даних документів вбачається, що відповідач здійснив виплату позивачу грошового забезпечення лише за період з лютого по березень 2023р., проігнорувавши обов'язок виконання рішення з травня 2023р. та подальші місяці. Таким чином, на думку сторони позивача, має місце невиконання командиром Військової частини НОМЕР_1 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.07.2023р. у справі №420/6494/23 без поважних причин.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2024 року (постановленою в порядку письмового провадження) у задоволенні заяви ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 27.06.2023р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваної ухвали, порушено норми матеріального та процесуального права, у зв'язку із чим просив скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 17.06.2024р. та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги його заяви в повному обсязі.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2024р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху.
17.07.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
16.09.2024р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване судове рішення першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
У відповідності до ч.1 ст.312 КАС України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення у межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для її задоволення.
Частиною 1 ст.5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Положеннями ч.2 ст.55 Конституції України регламентовано, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або ж бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Як передбачено у ст.129-1 Конституції України, судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання ж судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ч.ч.2,3 ст.14 КАС України).
За приписами ст.370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
У Рішенні від 30.06.2009р. за №16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив про те, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абз.1 пп.3.2 п.3, абз.2 п.4 мотивувальної частини).
Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід'ємна частина судового процесу для цілей ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 19.03.1997р. у справі «Горнсбі проти Греції» Суд підкреслив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, повинно розцінюватись як невід'ємна частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін.
Також, варто звернути увагу на те, що обов'язковість виконання судового рішення є однією зі складових елементів вимоги щодо ефективного правосуддя, яка виражається, головним чином, у тому, що державні органи зобов'язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio» (в силу своєї посади та визначених законом повноважень). Виконання рішення суду повинно бути справедливим, швидким, ефективним та пропорційним, тобто для цього мають бути забезпечені необхідні кошти та чіткі правові норми, що визначають доступні ресурси, відповідальні органи та механізми повного виконання судового рішення, яке набрало законної сили.
Частиною 2 ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Приймаючи оскаржувану ухвалу, суд 1-ї інстанції, з урахуванням обставин справи, характеру спірних правовідносин, предмета та категорії спору, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 фактично виклав нові позовні вимоги, які в судовому рішенні від 17.07.2023р. №420/6494/23 судом не задовольнялися, а тому можуть бути предметом спору в іншому позовному провадженні.
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції та зазначає про те, що питання судового контролю за виконанням судових рішень врегульовано, зокрема, ст.382 КАС України.
Відповідно до ч.1 ст.382 КАС України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або ж в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч.2 ст.382 КАС України).
Системний аналіз вищезазначених норм права свідчить, що правовий інститут контролю за виконанням рішення суду, механізм якого унормований, у тому числі, і ст.382 КАС України, має на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Судом можуть бути вжиті заходи реагування у межах судового контролю за виконанням судових рішень у формі встановлення нового строку для подачі звіту та/або накладення штрафу на особу відповідальну за виконання рішення суду. Підставами його застосування є, відповідно, неподання звіту суб'єктом владних повноважень про виконання рішення суду або ж якщо в поданому звіті причини невиконання чи неповного виконання судового рішення (дій зобов'язального характеру) є неповажними.
Для застосування вищенаведених процесуальних заходів мають бути наявні відповідні правові умови. При цьому, зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати у встановлений строк звіт про виконання судового рішення, встановлення нового строку подання звіту або ж накладення на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штрафу є дійсно правом суду, а не його обов'язком.
Переслідуючи мету забезпечення реалізації конституційного принципу обов'язковості судових рішень, суд має зважено підходити до вибору процесуальних засобів такого забезпечення, а саме: встановлювати дійсні причини виникнення затримки у виконанні судового рішення, аналізувати акти законодавства, враховувати здійснені дії, спрямовані на виконання судового рішення, та їх відповідність вимогам законодавства. Це не повинно зумовлювати порушення основоположних засад судочинства, серед іншого, пропорційності, необхідності дотримання оптимального балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи та цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) тощо. Такі засоби не можуть бути надмірними за визначених умов та не мають призводити до порушення прав, гарантованих Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Вказана позиція узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 13.05.2021р. у справі №9901/598/19 та від 01.02.2022р. у справа №420/177/20.
Як встановлено судами обох інстанцій та підтверджується матеріалами цієї справи, старшина ОСОБА_1 , відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 25.10.2019р. №241, приступив до виконання обов'язків за посадою кінолога кінологічного взводу з 25.10.2019р.
Однак, в подальшому, як свідчать матеріали справи, т.б. 04.03.2022р. наказом командира Військової частини НОМЕР_1 №44птд позивача було виключено із всіх видів забезпечення, як такого, що самовільно залишив військову частину.
А потім, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 28.03.2022р. №57птд, кінолога кінологічного взводу, головного сержанта ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
Далі, як видно з матеріалів справи, з 23.11.2022р. наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 05.12.2022р. за №291-птд, головного сержанта ОСОБА_1 знову було зараховано на всі види забезпечення та вказано вважати таким, якому продовжено військову службу, дію контракту і вважати таким, що перебуває в розпорядженні начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Так, згідно з наявною у справі довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 17.04.2023р. №7, позивачу було нараховано та виплачено:
- за листопад 2022р. - 3501,78 грн.: посадовий оклад - 752 грн., оклад за військовим званням - 234,67 грн., надбавка за вислугу років - 345,33 грн., надбавка за особливості проходження служби - 666 грн., щомісячна премія - 1353,60 грн., індексація - 150,18 грн.;
- за грудень 2022р. - 13131,69 грн.: посадовий оклад - 2820 грн., оклад за військовим званням - 800 грн., надбавка за вислугу років - 1295 грн., надбавка за особливості проходження служби - 2497,50 грн., щомісячна премія - 5076,00 грн., індексація - 563,19 грн.;
- за січень 2023 року - 9864,58 грн.: посадовий оклад - 2068 грн., оклад за військовим званням - 800 грн., надбавка за вислугу років - 949,67 грн., надбавка за особливості проходження служби - 1831,50 грн., щомісячна премія - 3722,40 грн., індексація - 413,01 грн.
Отже, позивачу за листопад, грудень 2022р. та січень 2023р. грошове забезпечення було нараховано та виплачено в повному обсязі, враховуючи його посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, щомісячну премію та індексацію.
Натомість, як уже було встановлено судами, у лютому та березні 2023р. позивачу нараховано і виплачено виключно суму окладу за військовим званням у розмірі - 880 грн.
Аналізуючи правове регулювання спірних правовідносин у контексті встановлених обставин справи, 17.07.2023р. Одеський окружний адміністративний суд рішенням у справі №420/6494/22 зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 з лютого 2023р. його грошове забезпечення у повному розмірі відповідно до ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Постанови №704, та Інструкції №200, з урахуванням раніше виплачених сум.
Зазначене судове рішення набрало законної сили - 28.02.2024р. та позивачем в апеляційному порядку оскаржено не було.
При цьому, враховуючи, що ключовим правовим питанням у справі, щодо якого фактично й виник спір, було саме право позивача на отримання грошового забезпечення, суд першої інстанції наголосив, що питання щодо розміру грошового забезпечення або його складових, яке мало бути виплачено позивачу за відповідний період, у даному випадку не вирішується (не є предметом даного спору).
Саме крізь призму наведеного підходу судом 1-ї інстанції було відмовлено у задоволенні заяви позивача про встановлення судового контролю у даній справі.
Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції у межах доводів і вимог апеляційної скарги, судова колегія зауважує на тому, що в межах розгляду справи №420/6494/23 питання нарахування ОСОБА_1 грошового забезпечення з врахуванням всіх його складових (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років, надбавка за особливості проходження служби, щомісячна премія, індексація) у період після березня 2023р. дійсно не розглядалося, оскільки спірним періодом був саме лютий та березень 2023р., коли йому нараховувалася та виплачувалася виключно сума окладу за військовим званням у розмірі - 880 грн.
На користь таких висновків беззаперечно свідчить і той факт, що ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом 29.03.2023р., а тому його вимоги не могли охоплювати, а у судів, в свою чергу, були відсутні будь-які підстави вирішувати питання законності нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за календарний період після його звернення до суду за захистом (тобто після березня 2023р).
За змістом ст.5 КАС України, захисту підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути порушено у майбутньому.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення, що має існувати на момент їх звернення до суду, передувати йому та, у свою чергу, підтверджуватися належними доказами. Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності відповідного органу щодо неї.
Як наслідок, моментом порушення прав, свобод або ж інтересів особи є момент прийняття рішення, вчинення дій чи бездіяльності, які породжують чи можуть породити в майбутньому негативні наслідки. Іншими словами, таке рішення (дії чи бездіяльність) є юридичним фактом, котрий повинен існувати на момент звернення до суду, передувати йому та підтверджуватися належними доказами.
Таким чином, колегія суддів зазначає про наявність ознак виникнення іншого (нового) спору, не дотичного до спірних правовідносин у справі №420/6494/23, адже відповідачем були здійснені достатні дії, спрямовані на належне виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.07.2023р. у справі №420/6494/23 у чіткій відповідності до його резолютивної частини зобов'язального характеру.
Так, 30.04.2024р. на виконання вказаного вище судового рішення відповідачем було здійснено нарахування грошового забезпечення позивача у повному обсязі за період з лютого по березень 2023р. у розмірі 27470,66 грн., що підтверджується платіжною інструкцією від 29.04.2024р. №976. При цьому, розрахунок перерахованого грошового забезпечення за період з лютого по березень 2023р. підтверджується наданим відповідачем перерахунком грошового забезпечення ОСОБА_1 .
Проаналізувавши усі встановлені вище обставини, доводів сторін та наявні у справі докази, колегія суддів погоджується із висновком суду попередньої інстанції про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду та накладення штрафу на відповідача за невиконання рішення суду у справі №420/6494/23.
Інших належних обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права або ж порушень норм процесуального права апеляційна скарга ОСОБА_1 не містить, а її доводи критично оцінюються колегією суддів, оскільки вони не спростовують висновків суду 1-ї інстанції та були враховані судом під час прийняття оскаржуваного судового рішення.
У відповідності до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі ст.316 КАС України, суд 2-ї інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.249,308,311,315,317,321,322,325,328,382 КАС України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2024 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено: 13.01.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко