Справа № 755/21727/24
"10" січня 2025 р. Дніпровський районний суд міста Києва (далі - Суд)
у складі головуючого судді ОСОБА_1 одноособово,
за участю
секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,
сторін кримінального провадження:
прокурора ОСОБА_3 ,
захисника ОСОБА_4 ,
обвинуваченого ОСОБА_5 ,
та його учасника -
потерпілого ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 11 жовтня 2024 року за № 12024100040003514, за обвинуваченням
ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Миронівка, Київської області, громадянин України, не працює, без постійного місця реєстрації на території України, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимий,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 194, частиною другою статті 289 Кримінального кодексу (далі - КК) України,
І. Суть питань, що вирішуються судом
З обвинувального акта від 09 грудня 2024 року, який складено слідчим СВ Дніпровського УП ГУ НП в м. Києві ОСОБА_7 та затверджено прокурором Дніпровської окружної прокуратури міста Києва ОСОБА_8 , слідує, що ОСОБА_5 обвинувачується в умисному знищенні чужого майна, вчиненому шляхом підпалу та незаконному заволодінні транспортним засобом.
Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню в т.ч. 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення .
Особливості наведених правовідносин свідчать, що у провадженні необхідно надати відповідь на такі ключові питання: (1) чи вчиняв обвинувачений діяння, яке охоплюються складом кримінального правопорушення, передбаченого КК ?; (2) чи доведено стороною обвинувачення винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення ?; (3) як слід кваліфікувати дії обвинуваченого, у випадку доведення винуватості ?
З урахуванням того, що обставини цього кримінального провадження свідчать, що
1. необхідно надати відповідь на такі питання:
а. у сфері права:
(і) чи шкода у великих розмірах виступає криміноутворюючою ознакою для ч. 2 ст. 194 КК України з огляду на словосполучення «те саме діяння», вжите в її диспозиції?
б. щодо обвинуваченого:
(і) чи вчиняв діяння, які охоплюються складом кримінального правопорушення, передбаченого КК?; (іі) чи доведено стороною обвинувачення винуватість у вчиненні?; (ііі) як слід кваліфікувати діяння, у випадку доведення винуватості?
2. наявні підстави, щоб ствердно відмітити, що.
а. у сфері права:
(і) словосполучення «те саме діяння», вжите в диспозиції ч. 2 ст. 194 КК України, вказує на те, що до діяння, передбаченого цією статтею, слід відносити тільки знищення (пошкодження) майна, а шкода у великих розмірах є наслідком, який виступає криміноутворюючою ознакою лише для ч. 1 ст. 194 КК України, і не є необхідною для кваліфікації за ч. 2 цієї статті. При кваліфікації випадків умисного знищення чи пошкодження майна шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 194 КК України) розмір спричиненої майнової шкоди не має правового значення;
б. щодо обвинуваченого
(і) обвинувачений вчиняв діяння, які охоплюються складом кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 289 КК, враховуючи доведеність його винуватості, а тому за цими статтями КК, власне, слід кваліфікувати такі дії, з огляду на наступне.
ІІ. Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення
ОСОБА_5 11 жовтня 2024 року приблизно о 02 год 50 хв, перебуваючи за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Павла Полуботка, буд. 26/9, магазин взуття «Ricker», у нього виник злочинний умисел, спрямований на умисне пошкодження чужого майна шляхом підпалу, а саме дверей вказаного магазину.
В подальшому, ОСОБА_5 реалізуючи свій злочинний умисел спрямований на умисне пошкодження чужого майна шляхом підпалу, а саме дверей магазину « ІНФОРМАЦІЯ_2 », що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , близько 02 год 50 хв, 11 жовтня 2024 року, усвідомлюючи суспільно небезпечний та протиправний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, діючи умисно, обравши метод підпалу, як спосіб пошкодження чужого майна, що є загально-небезпечним способом, підійшов до вказаних дверей, дістав тканину, яку попередньо приніс із собою, та шляхом піднесення вогню запальнички до тканини здійснив підпал вхідних дверей магазину «Ricker», внаслідок чого останні будо пошкоджено.
Після чого, ОСОБА_5 з місця вчинення кримінального правопорушення зник, залишивши двері магазину горіти.
Своїми діями, які виразились у умисному знищенні чужого майна, вчиненому шляхом підпалу, ОСОБА_5 завдав потерпілому ОСОБА_9 матеріальний збиток на суму 48 416 грн 19 коп.(сорок вісім тисяч чотириста шістнадцять гривень дев'ятнадцять копійок).
Окрім того, ОСОБА_5 14 жовтня 2024 року приблизно о 00 год 00 хв перебував в хостелі за адресою: АДРЕСА_3 , де вживав спиртні напої разом зі своїм наглядно знайомим ОСОБА_10 .
В подальшому, приблизно о 01 год 00 хв, 14 жовтня 2024 року ОСОБА_5 , перебуваючи за вказаною адресою в загальній кімнаті хостелу, скориставшись тим, що всі мешканці спали та не звертали уваги на його дії, викрав з сумки ОСОБА_11 , ключі від транспортного засобу марки Hyundai Sonata, cipoго кольору, 2013 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , з д.н.з. НОМЕР_2 , що перебуває в користуванні останнього та на праві власності належить ОСОБА_6 .
Після чого, ОСОБА_5 , приблизно о 04 год 15 хв, 14 жовтня 2024 року, вийшовши з приміщення хостелу на вулицю, де помітив на паркувальному майданчику за адресою: м. Київ, вул. Юності, буд. 8/2, вказаний транспортний засіб марки Hyundai Sonata, сірого кольору, 2013 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 .Н.З. НОМЕР_2 .
В цей час, у ОСОБА_5 , виник злочинний умисел спрямований на незаконне заволодіння вказаним транспортним засобом, в ході реалізації якого, ОСОБА_5 , використовуючи викрадені попередньо ключі, відчинив даний транспортний засіб, сів всередину та привів в дію двигун внутрішнього згорання, після чого поїхав з місця вчинення кримінального правопорушення.
В подальшому, продовжуючи реалізовувати свої злочинні дії ОСОБА_5 , керуючи транспортним засобом марки Hyundai Sonata, сірого кольору, 2013 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , з д.н.з. НОМЕР_2 , перебуваючи за адресою: м. Київ, пр-т. Броварський, буд. 2 (зупинка громадського транспорту «ШЕУ Дніпровського району») не впорався з керуванням та допустив зіткнення з перешкодою.
Отже, своїми діями, які виразились у незаконному заволодінні транспортним засобом, ОСОБА_5 , завдав потерпілому ОСОБА_6 матеріального збитку на суму, яка, згідно висновку судової транспортно-товарознавчої експертизи, становить 337 750 грн 00 коп. (триста тридцять сім тисяч сімсот п'ятдесят гривень 00 копійок).
ІІІ. Стаття (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений
Винятково законами України визначаються діяння, які є кримінальним правопорушенням (п. 22 ст. 92 Конституції України), зокрема ним (злочином) є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК України), у т.ч. до них відноситься, у руслі обставин справи, такі вчинки, як умисне знищення або пошкодження чужого майна , вчинене шляхом підпалу (ч. 1, 2 ст. 194 КК) та незаконне заволодіння транспортним засобом , якщо предметом незаконного заволодіння є транспортний засіб, вартість якого становить від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
ІV. Мотиви суду
Суд провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, виходить з наступного у своїх висновках.
IV.I. Докази на підтвердження встановлених обставин та процедура розгляду
Згідно положень ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об'єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (див. постанову ВС від 28 березня 2019 року в справі № 154/3213/16).
В цьому випадку, будучи допитаним, у порядку ст. 351 КПК, обвинувачений ОСОБА_5 свою вину у вчиненні зазначених кримінальних правопорушень визнав повністю, дав покази, підтвердив обставини вчинення діяння, викладені у п. ІІ вироку, зокрема в частині часу, місця та способу, щиро розкаявся у вчиненому.Дійсно, за наведеного алгоритму дій вчинив підпал та заволодіння ТЗ.
Останній також виразив готовність понести покарання за вчинене у межах своєї вини. Крім повного визнання своєї вини у вчиненні кримінальних правопорушень обвинувачений просив визнати недоцільним дослідження доказів в частині обставин вчинення, оскільки повністю погоджується з встановленими обставинами.
Згідно з ч. 3 ст. 349 КПК суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
В цьому випадку, повне визнання вини, не заперечення обвинуваченим фактичних обставин кримінальних проваджень та кваліфікації своїх дій, правильне розуміння та усвідомлення змісту обставин діяння, в якому він обвинувачується, правових наслідків розгляду за спрощеною процедурою, а також відсутність сумнівів у добровільності позиції щодо усвідомлення останнім цих обставин є передумовами для здійснення розгляду провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України.
Відповідно, Суд, у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються, обмежившись допитом обвинуваченого, дослідженням, зібраних досудовим слідством матеріалів, що характеризують його особу, а також інших доказів, в яких викладені та посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин кримінальних проваджень та інших з метою правильної кваліфікації дій обвинуваченого, у відповідності до положень Кримінального Кодексу України, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбаченихч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 289 КК України, за обставин встановлених судом.
IV.ІI. Кваліфікація дій
Згідно ст. 2, 11 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом, вчинене суб'єктом кримінального правопорушення.
Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2018 року в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов'язана з необхідністю обов'язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб'єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
Склад кримінального правопорушення - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.
Обов'язковими (універсальними) елементами складу будь-якого кримінального правопорушення є: 1) об'єкт кримінального правопорушення; 2) об'єктивна сторона кримінального правопорушення; 3) суб'єктивна сторона кримінального правопорушення; 4) суб'єкт кримінального правопорушення.
Об'єкт кримінального правопорушення - це те, на що завжди посягає кримінальне правопорушення і чому воно завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.
Об'єктивна сторона - зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту кримінального правопорушення.
Суб'єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК, див. постанову Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 січня 2023 року в справі №761/37225/20).
В цьому випадку слід врахувати, що юридичний аналіз ч. 1 ст. 194 КК України свідчить про те, що законодавець указав на дві ознаки об'єктивної сторони складу злочину: суспільно небезпечне діяння («знищення або пошкодження чужого майна») та суспільно небезпечні наслідки («шкода у великих розмірах»).
За конструкцією об'єктивної сторони склад злочину, передбачений ч.1 ст.194 КК України, є матеріальним, оскільки передбачає наслідки як обов'язковий елемент його об'єктивної сторони (причинний зв'язок між діяннями та наслідками).
Водночас ч. 2 ст. 194 КК України передбачає відповідальність за «те саме діяння, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки».
Кваліфікований склад, передбачений ч. 2 ст. 194 КК України, містить кілька альтернативних (окремих) кваліфікуючих ознак: 1) вчинення шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або 2) заподіяння майнової шкоди в особливо великих розмірах, або 3) спричинення загибелі людей чи інших тяжких наслідків. При цьому обґрунтовано кожній із них надано цілком самостійне значення.
Якщо припустити, що словосполучення «те саме діяння», застосоване законодавцем у ч. 2 ст. 194 КК України, віддзеркалює повністю ч. 1 цієї статті, тобто: «умисне знищення або пошкодження чужого майна», і «заподіяння шкоди у великому розмірі», то за такого підходу кожна із обставин, зазначених у ч. 2 ст. 194 КК України, потребує як попередня умова встановлення також заподіяння шкоди у великому розмірі.
Наприклад, за наявності такої кваліфікуючої ознаки, як «заподіяння майнової шкоди в особливо великих розмірах», що свідчить про необхідність установлення саме такого розміру шкоди, безвідносно від наявності інших обставин та великого розміру, зазначеного у ч. 1 ст. 194 КК України. Якщо ж стати на позицію, що й тут потрібно встановити шкоду у великих розмірах, як у ч. 1, то вийде, що спочатку слід встановити великий, а потім ще й особливо великий розмір шкоди. Такий підхід є суперечливим.
Тобто, вживаючи слова «те саме діяння», законодавець має на увазі лише «суспільно небезпечне діяння» як ознаку об'єктивної сторони складу аналізованого злочину.
При диференціації кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження чужого майна у випадку вчинення відповідного злочину шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом обов'язковою характеристикою є не наслідки, а «загальнонебезпечний спосіб знищення або пошкодження».
Спосіб знищення пріоритетний, оскільки основним аргументом на його користь є більш вагома соціальна значущість (суспільна небезпека) способу знищення або пошкодження чужого майна порівняно з «шкодою у великих розмірах».
Позиція стосовно того, що «заподіяння шкоди у великих розмірах» не входить до змісту формулювання «те саме діяння», співвідноситься із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 5 грудня 2018 року в справі №301/2178/13-к.
Також, згідно ст. 289 КК нею передбачено відповідальність за незаконне заволодіння транспортним засобом.
Примітка до вказаної статті КК передбачає, що під незаконним заволодінням транспортним засобом у цій статті слід розуміти вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі.
В постанові від 13 січня 2022 року в справі № 521/10497/20 Верховний Суд вказав, що диспозицією ст. 289 КК встановлено, що особа підлягає притягненню до кримінальної відповідальності за незаконне заволодіння транспортним засобом.
Системне тлумачення норм кримінального закону свідчить про те, що під незаконним заволодінням транспортним засобом слід розуміти вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі шляхом запуску двигуна, тощо. При цьому закінченим злочин, передбачений ст. 289 КК України, вважається з моменту, коли транспортний засіб почав рухатися внаслідок запуску двигуна.
Об'єктивна сторона злочину полягає у вчиненні відповідних дій, направлених на незаконне заволодіння транспортного засобу. При цьому воля потерпілого або ігнорується (при таємному заволодінні транспортним засобом), або фальсифікується (при заволодінні шляхом обману).
Із суб'єктивної сторони кримінальне правопорушення характеризується умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони вказаного злочину є мета.
Разом з тим правовий аналіз Особливої частини КК України свідчить про те, що мета незаконного заволодіння транспортним засобом законодавцем не конкретизована, а тому, на переконання суду в цій справі намір особи, яка незаконно заволоділа чужим транспортним засобом, може бути направлений на будь-яку ціль, котрої прагне досягнути винуватець.
З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним,Суд кваліфікує дії ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 194 КК, позаяк він вчинив умисне знищення чужого майна, вчинене шляхом підпалу та за ч. 2 ст. 289 КК, оскільки він скоїв незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого становить від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Підстав для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни, Суд, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено.
IV.ІІI. Покарання
Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому Суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує
(1) ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання;
(2) те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами;
(3) юридична відповідальність особи, за ч. 2 ст. 61 Конституції України, має індивідуальний характер.
Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.
Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом'якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .
В рішенні від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […]має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов'язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, […].
Отже, принцип домірності зобов'язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).
Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.
Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).
В цій ситуації, обставинами, що пом'якшують покарання є
? щире каяття, яке полягає у визнанні у суді обставин регламентованих п. 1 ч. 2 ст. 91 КПК щодо події кримінального правопорушення, у т.ч. час, місце, спосіб учинення.
Адже, щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23 грудня 2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).
Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанову ВС від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к).
Обвинувачений висловив щирий жаль з приводу учинених дій та осуд своєї поведінки;
? активне сприяння розкриттю злочину, що виразилось у активному сприянні у встановленні обставин регламентованих ст. 91 КПК України та розгляду провадження у порядку ч. 3 ст. 349 КПК.
Обставин, що обтяжують покарання, відповідно до ст. 67 КК, не установлено.
Також, Суд враховує, що обвинувачений на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває; має місце проживання, стан здоров'я, спосіб життя (див. дані установочної частині цього рішення), що свідчить про те, що оточуюча його обстановка у сім'ї та побуті, виражає прийнятні соціальні зв'язки; позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання; відношення обвинуваченого до вчиненого, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а саме: класифікацію за ст. 12 КК, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій та вважає за необхідне призначити покарання у межах санкції ст. 194, 289 КК у виді позбавлення волі із визначенням остаточного покарання у порядку ст. 70 КК.
Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом покарання щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення.
Суд не вбачає підстав для звільнення від відбування покарання з випробуванням, у відповідності до вимог ст. 75 КК, або ж застосування ст. 69-1 КК до обвинуваченого, у зв'язку з відсутністю передумов за яких дані правові норми мають змогу бути застосовані. Тому, призначення будь-якого іншого виду покарання, в цій ситуації, в ключі характеристик особи, характеру вчинюваного кримінального правопорушення, Суд сприймає, як діяння, яке б указувало на не можливість досягнення мети регламентованої ст. 50, 65 КК України.
IV.ІV. Цивільний позов
Цивільний позов ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про відшкодування шкоди завданої вчиненням кримінального правопорушення, а саме матеріальної шкоди в сумі 337750 грн та 100000 грн моральної шкоди, а всього 437750 грн, обумовлений вартістю викраденого майна та пережитими моральними стражданнями.
В ході судового розгляду цивільний позивач позов підтримав.
Цивільний відповідач позов визнав у повному обсязі.
Відповідно Суд дослідивши наявні у справі докази з точки зору належності і допустимості, та розглянувши сам спір у кримінальному провадженні, на підставі ч. 5 ст. 128 КПК України, за правилами, встановленими цим Кодексом та в частині процесуальних відносин, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, які цим Кодексом не врегульовані, застосувавши норми Цивільного процесуального кодексу України в частині, що не суперечать засадам кримінального судочинства, вважає за необхідне зазначити про таке.
Згідно з ч. 1 ст. 128 КПК України, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого.
Відповідно до ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У цій ситуації, установлено, що судом визнано доведеним, що обвинувачений заволодів майном позивача на суму 337 750 грн.
Згідно абз. 1 п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності», розмір майна, яким заволоділа винна особа в результаті вчинення відповідного злочину, визначається лише вартістю цього майна, яка виражається у грошовій оцінці. Вартість викраденого майна визначається за роздрібними (закупівельними) цінами, що існували на момент вчинення злочину.
Тому, позов щодо матеріальної шкоди слід задовольнити, як дійсний.
В частині моральної шкоди, то слід зауважити, що поняття «моральна шкода» визначено у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 року, а саме під нею слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. При цьому під немайновим шкодою, завданою юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням ділової репутації, а також вчинення дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до діяльності.
Відповідно до ст. 1167 ЦК, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Згідно ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає зокрема у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
У відповідності до ч. 3 ст. 23 ЦК, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Тому, враховуючи обставини визначені ч. 3 ст. 23 ЦК, Cуд вважає за необхідне, враховуючи визнання позову в цій частині відповідачем у повному обсязі, задовольнити вимоги про компенсацію моральної шкоди, завданої шляхом пошкодження майна у сумі 100 000 гривень.
IV.V. Інші рішення щодо питань, які вирішуються судом
Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, як захід забезпечення кримінального провадження відносно обвинуваченого, враховуючи визнання його винуватим у вчиненні вказаних кримінальних правопорушень та призначення покарання у виді позбавлення волі в поєднані з даними про його особу, слід залишити без змін до набрання вироком законної сили.
Позаяк, ст. 374 КПК передбачає, що суд у резолютивній частині вироку має зазначити, крім іншого, «рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили».
Суд враховує, що різниця між пунктами а) та с) статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказує, що ці пункти визначають різний правовий характер, різні підстави, різні вимоги до рішення про тримання під вартою.
Пункт а) вимагає лише законного вироку суду, яким особу визнано винуватою і призначено відповідне покарання. Пункт с) вимагає розумної підозри, наявності ризиків, якомога коротшого періоду перебування під вартою невинуватої особи. Крім того, для затримання за пунктом с) передбачаються спеціальні гарантії частини 3 статті 5 Конвенції. Також гарантії частини 4 статті 5 Конвенції мають дуже обмежене застосування до пункту а).
За правом багатьох країн затримання у очікуванні розгляду апеляції вважається попереднім триманням під вартою, і засуджена особа не починає відбувати своє покарання, поки вирок не набере чинності. Однак відмінності між підходами до процедури призначення покарання є відмінності за формою, а не за суттю, якщо розглядати наслідки для зацікавленої особи. Слід вважати, що стаття 5 §1 а), в якій не зазначається про припустимі форми правового механізму, за яким особа може законно триматися під вартою «після засудження», залишає державам-учасницям свободу вибору в цьому питанні (правова позиція, викладена у рішенні «Monnel and Morris v. the United Kingdom», заяви № 9562/81 та 9818/82, від 02 березня 1987 року, https://hudoc.echr.coe.int/ app/conversion/pdf/?library=ECHR&id=0013649& filename=MONNELL% 20and%20MORRIS%20v.% 20THE% 20UNITED% 20KINGDOM.pdf).
Обвинувачений вважається затриманим «після засудження компетентним судом» у значенні статті 5 § 1 a) після того, як рішення було винесено в першій інстанції, навіть якщо воно ще не виконується і підлягає оскарженню (правова позиція, викладена в рішенні ЄСПЛ «Ruslan Yakovenko v. Ukraine», заява № 5425/11, від 04 червня 2015 року, https://hudoc.echr.coe. int/eng?i=001-154978).
Термін «після засудження» не можна тлумачити так, ніби він стосується лише остаточного засудження. Не можна ігнорувати того, що винуватість особи, яка тримається під вартою під час апеляційного або наглядового провадження, вже встановлена в ході судового розгляду, проведеного відповідно до вимог статті 6 (правова позиція, викладена в рішенні ЄСПЛ «Wemhoff v. Germany», заява 2122/64, від 27 червня 1968 року, https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57595).
Отже, незважаючи на те, що за законодавством України таке тримання під вартою термінологічно відрізняється від відбування покарання за вироком, що набрав законної сили, з погляду статті 5 Конвенції воно буде розглядатися як таке, що підпадає під пункт а) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом.
Відповідно (1) немає необхідності у будь-якому клопотанні при вирішення питання запобіжного заходу на цій стадії, оскільки Суд у цьому випадку діє у якості влади, що призначила покарання і забезпечує його виконання, а не вирішує спір між сторонами; (2) немає потреби аналізувати питання, необхідні для тримання під вартою до вироку: розумна підозра стає неактуальною, оскільки є вже висновок про винуватість, ризики не мають значення, оскільки відбувається де факто відбування покарання, обґрунтованість вироку не потребує періодичного перегляду; (3) обмеження строку дії запобіжного заходу має на меті забезпечити можливість періодичного перегляду тримання під вартою до вироку у разі винесення обвинувального вироку міркування, які зумовлюють необхідність періодичного перегляду, не мають значення, тому тримання під вартою на підставі вироку здійснюється для забезпечення його виконання, в той час, як ст. 197 КПК передбачає не строк тримання під вартою, а строк дії відповідної ухвали, після якого вона втрачає силу, а тому вирок діє протягом строку покарання, якщо не скасований. Обґрунтованість вироку не стосується законності тримання під вартою, навіть у разі його скасування, тримання під вартою на його підставі буде законною (у тому числі з погляду статті 5 Конвенції).
Строк відбуття покарання обвинуваченому слід обчислювати з 20 листопада 2024 року.
Процесуальні витрати розподілено у порядку регламентованому ч. 2 ст. 124 КПК.
Питання щодо речових доказів Суд вирішує у відповідності до ст. 100 КПК.
На підставі викладеного та керуючись статтями 368-371, 373-374, 376 Кримінального процесуального кодексу України, Суд
ОСОБА_5 визнати винуватим у пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 289, частиною четвертою статті 194 Кримінального кодексу України та призначити йому покарання та призначити йому покарання:
? за ч. 2 ст. 289 КК України - у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років;
? за ч. 2 ст. 194 КК України - у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначити ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років.
Запобіжний захід відносно ОСОБА_5 у вигляді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироком законної сили.
Строк відбування покарання ОСОБА_5 обчислювати з 20 листопада 2024 року.
Цивільний позов ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про відшкодування шкоди завданої вчиненням кримінального правопорушення задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 матеріальну шкоду в сумі 337750 грн (триста тридцять сім тисяч сімсот п'ятдесят) гривень та 100000 (сто тисяч) гривень моральної шкоди, а всього 437750 (чотириста тридцять сім тисяч сімсот п'ятдесят) гривень.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави процесуальні витрати на проведення експертизи у розмірі 14 326, 20 грн.
Речові докази:
? залишки продуктів горіння, які поміщено до спец пакету № 7162702, змив з дверей та спиртову серветку, які поміщено до спец-пакету № 7162691, 3 (три недопалки), які поміщено до паперового конверту та оклеєно биркою NPU-2293244, залишки продуктів горіння, які поміщено до спец пакету № 7162690, змив з дверей, який поміщено до спец-пакету № ICR 0122654, пляшка скляна з написом «Nemirov», яка поміщена по картонної коробки, оклеєна клейкою стрічкою та поміщена до спец-пакету № SUP 4010721, пара кросівок червоно-біло-чорного кольору, які поміщено до спец-пакету № PSP 4198166, котрі передано на відповідальне зберігання до камеру схову Дніпровського УП ГУНП у м. Києві, знищити;
? транспортний засіб марки Hyundai Sonata, сірого кольору, 2013 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , з д.н.з. НОМЕР_2 , який було поміщено на спец-майданчик тимчасово вилучених транспортних засобів, за адресою: м. Київ, вул. Гната Хоткевича, буд. 20-Б, - повернути власнику.
Вирок може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд міста Києва протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.
Копію судового рішення негайно після його проголошення вручити обвинуваченому, прокурору, іншим учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні.
С у д д я ОСОБА_12