Провадження № 2/582/1/24
Справа № 587/1935/20
Копія
"06" січня 2025 р.
Недригайлівський районний суд Сумської області у складі: головуючого судді Жмурченка В. Д., за участю секретаря Коваль В. В., з участю: представника позивача ОСОБА_1 , відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Недригайлів за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом
ОСОБА_5 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про стягнення боргу за договором позики,
Позивач ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якому просить ухвалити рішення, яким стягнути в солідарному порядку з відповідачів на його користь борг у розмірі 8000 доларів США, та судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15 листопада 2017 року ОСОБА_2 шляхом оформлення розписки позичив у ОСОБА_5 8000 доларів США, які зобов'язувався повернути не пізніше 15 листопада 2018 року, перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_3 . Оскільки, відповідачі свої зобов'язання за договором позики не виконали, грошові кошти, отримані у позику, не повернули, позивач, звернувся до суду з даним позовом. На підтвердження наявності невиконаних боргових зобов'язань позивачем було надано суду оригінал розписки від 15.11.2017.
Представником відповідача ОСОБА_2 надано до суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування заперечень зазначив, що ОСОБА_2 ніяких коштів від ОСОБА_5 не отримував. Розписка, на яку посилається позивач, була написана не 15 листопада 2017 року, а у 2020 році, не на підтвердження отримання коштів у борг, а на прохання останнього для підтвердження фінансового стану та подальшого отримання кредиту у банківській установі. ОСОБА_2 вказує на фіктивність правочину. Останній також заперечує проти солідарного стягнення заборгованості, в тому числі з його дружини ОСОБА_3 оскільки згоди на отримання у позику грошових коштів остання не надавала.
Відповідачем ОСОБА_3 надано до суду відзив на позовну заяву, в якому вона просила відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки дозволу на позику коштів в сумі 8000 доларів США своєму чоловіку вона не надавала, боргову розписку не підписувала, коштів від ОСОБА_5 не отримувала, а про існування боргу дізналася лише після звернення позивачем ОСОБА_5 до суду.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав повністю, з підстав зазначених у позові та просив суд їх задовольнити.
У судовому засіданні відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та представник останнього ОСОБА_4 заперечували проти позову з підстав, зазначених у відзивах, просили відмовити у задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Заслухавши сторони, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позов та заперечення проти нього, оцінивши подані сторонами докази, суд приходить до наступних висновків.
Із позовної заяви вбачається, що 15.11.2017 між ОСОБА_5 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір позики у виді розписки, відповідно до якої позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові грошові кошти в сумі 8000 (вісім тисяч) доларів США, які мали бути повернені позичальником до 15.11.2018.
На підтвердження наявності невиконаних боргових зобов'язань позивачем ОСОБА_5 було надано суду оригінал розписки від 15.11.2017.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд зазначає, що за приписами ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Приймаючи дане рішення, суд виходить з диспозитивності та рівності сторін процесу, що сторони користуються рівними правами на власний розсуд. Кожна сторона зобов'язана довести перед судом ті обставини на які вона посилається.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Щодо доводів позивача щодо стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 коштів за борговою розпискою в солідарному поряду, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача.
Відповідно до частини першої статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Подібні положення містить і стаття 368 ЦК України.
Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує з частиною четвертою статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов'язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, провадження № 14-72цс19.
Суди повинні досліджувати, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з'ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163цс12.
Верховний суд зазначив, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів, того, що відповідач ОСОБА_3 надавала дозвіл на позику коштів в сумі 8000 доларів США своєму чоловіку, та даний правочин було вчинено ОСОБА_2 в інтересах сім'ї. Сама ОСОБА_3 богову розписку не підписувала, коштів від ОСОБА_5 не отримувала.
Оскільки позивач не довів того факту, що договір позики було укладено в інтересах сім'ї, відтак суд дійшов висновку про відсутність підстав для солідарного обов'язку ОСОБА_3 з повернення грошових коштів за спірним правочином, а остання є неналежним відповідачем у даній справі.
Щодо доводів позивача про стягнення боргу в сумі 8000 доларів США за борговою розпискою, суд зазначає наступне.
Відповідач ОСОБА_2 заперечує факт отримання коштів від позивача, зазначає, що договір позики є безгрошовим і має очевидні ознаки фіктивного правочину, наполягає на тому, що спірну розписку від 15.11.2017 він писав у 2020 році і передав ОСОБА_5 на прохання останнього, для підтвердження фінансового стану та подальшого отримання ОСОБА_5 кредиту у банківській установі.
На підтвердження факту написання спірної розписки у 2020 році відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із клопотанням про проведення судово-технічної експертизи документу.
Згідно висновку експертів за результатами проведення судової технічної експертизи документів від 01.07.2024 № 20315/22-34 (т. 4 а.с. 48-63), виконання записів і підпису від імені ОСОБА_2 в розписці, датованій 15.11.2017, в дату, вказану в досліджуваному документі (15.11.2017), не виключається. Встановити коли саме виконана розписка, датована 15.11.2017, не видається можливим через вплив сторонніх факторів, не властивих для звичайних умов зберігання документів, що призвело до штучного зістарювання досліджуваного документа.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Цивільні обов'язки згідно з вимогами ч. 1 ст. 14 ЦК України виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Стаття 626 ЦК України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Положеннями ст. 638, 639 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Якщо сторони домовилися укласти договір в певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона(позикодавець) передає у власність другій стороні(позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або також кількість речей такого ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
06 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 464/5314/17 досліджував питання щодо наслідків укладення договору позики без фактичної передачі грошових коштів. Наведене відповідає правовій природі реального договору, що прямо передбачено ч.2 ст. 640 ЦК України.
Частина 2 статті 1047 ЦК України передбачає, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Момент виникнення права власності на предмет за договором позики залежить від того, що саме передається позичальникові. Право власності на готівкові кошти виникає у позичальника в момент їх фактичної передачі. В разі безготівкових розрахунків виникає з моменту зарахування коштів на рахунок позичальника. Якщо предметом є речі право власності виникає з моменту фактичної передачі.
Отже, відповідно до цієї правової норми для укладення договору необхідно передання майна або вчинення іншої дії, яка свідчить про перехід права власності на річ. При цьому, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії, а тому договір позики є реальним з усіма притаманними таким договором речовими доказами.
А тому права і обов'язки сторін за договором позики не можуть виникнути до моменту реального його виконання, тобто до моменту передачі грошей або інших речей визначених родовими ознаками.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони(кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, є надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути визнаний фіктивним.
У позовній заяві зазначено, що позивачем вживались заходи по врегулюванню спору шляхом переговорів, однак такі письмові документи в підтвердження врегулювання даного спору позивач не надав.
Окрім того у матеріалах справи містяться копії двох інших боргових розписок які датовані 28.08.2017 на суму 3000 доларів США та 15.11.2017 на суму 5000 доларів США, із яких вбачається, що кожного разу при передачі коштів за борговими розписками були присутні свідки, а при складенні боргової розписки від 15.11.2017 на суму 8 000 доларів США свідки не зазначені.
Із декларації поданої ОСОБА_5 як депутатом Липоводолинської селищної ради за 2017 рік слідує, що доходи останнього становили 111732,00 грн, а в графах «фінансові зобов'язання» та «видатки» відсутні відомості про розмір коштів які надавалися ним у позику (т. 3 а.с. 128-131).
На думку суду, ці документи підтверджують той факт, що договір позики є фіктивним та кошти ОСОБА_2 позивачем не надавались.
Отже аргументи позивача щодо наявності підстав для задоволення позову є явно необґрунтованим та неприйнятним з огляду на законодавство та усталену судову практику.
Враховуючи викладене, суд вважає, що стороною позивача в суді не доведено факту укладання 15.11.2017 договору позики у сумі 8000 доларів США, а отже підстав для стягнення грошових коштів на користь позивача судом не встановлено, тому в задоволенні позову слід відмовити за необґрунтованістю.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі відмови в позову покладаються на позивача.
Оскільки позивачу відмовлено у задоволенні позову, то суд не вбачає підстав для відшкодування відповідачами понесених позивачем витрат зі сплату судового збору.
Відповідно до ч. 3, 4, 6 ст. 139 ЦПК України експерт, спеціаліст чи перекладач отримують винагороду за виконану роботу, пов'язану зі справою, якщо це не входить до їхніх службових обов'язків. Суми, що підлягають виплаті залученому судом експерту, спеціалісту, перекладачу або особі, яка надала доказ на вимогу суду, сплачуються особою, на яку суд поклав такий обов'язок, або судом за рахунок суми коштів, внесених для забезпечення судових витрат. Розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
Судом установлено, що відповідачем ОСОБА_2 подано суду клопотання про проведення судово-технічної експертизи документа, яке задоволено судом і проведення якої доручено експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України.
Згідно квитанції № 17 від 25.08.2022 ОСОБА_2 на рахунки Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України внесено грошові кошти в сумі 40019,24 грн за проведення судово-технічної експертизи.
Таким чином витрати відповідача по проведенню по даній справі судово-технічної експертизи в сумі 40019,24 грн підлягають стягненню із позивача на користь відповідача ОСОБА_2 , так як судом в задоволенні позову відмовлено.
На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 13, 89, 141, 247, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд
У позові ОСОБА_5 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про стягнення боргу за договором позики, відмовити.
Стягнути із ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 (сорок тисяч дев'ятнадцять) грн 24 коп. витрат на проведення судово-технічної експертизи документа.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Сумського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено 10 січня 2025 року.
Суддя:підпис З оригіналом згідно
Суддя : В. Д. Жмурченко