печерський районний суд міста києва
Справа № 757/28089/23-ц
пр. 2-3626/24
13 вересня 2024 року Печерський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Головко Ю. Г.,
за участю секретаря судових засідань Мхітарян М. М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,
До Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями суду.
Так, з обґрунтувань позовної заяви вбачається, що ОСОБА_2 17.11.2021 звернувся до слідчого судді Центрального районного суду м. Миколаєва зі скаргою про скасування постанови слідчого Першого слідчого відділу (з дислокацією у місті Миколаєві) Територіального управління ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Соловйової-Албул К.В. від 12.10.2021 про закриття кримінального провадження № 42021000000001466 від 14.06.2021. Враховуючи той факт, що станом на 29.05.2023 позивач не отримав ні повідомлення про дату судового засідання щодо розгляду скарги від 17.11.2021, ні копії ухвали слідчого судді за результатами її розгляду, що є порушенням норм процесуального права та прав позивача та має ознаки кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 356 і ч. 1 ст. 364 КК України, він відповідно до свого права, зазначеного в ч. 1 ст. 1 Закону України "Про звернення громадян" звернувся до голови Центрального районного суду м. Миколаєва з проханням про відновлення його порушених "особистих прав і законних інтересів" шляхом надіслання на його адресу інформації про рух скарги від 17.11.2021 на постанову слідчого ДБР від 12.10.2021 про закриття кримінального провадження № 42021000000001466 від 14.06.2021 в суді або копію ухвали за результатами розгляду скарги від 17.11.2021.
Однак, станом на 29.05.2023 року позивач не отримав ні відповіді голови суду, ні ухвали слідчого за результатами розгляду скарги від 17.11.2021, а відтак просить відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету моральну шкоду у розмірі 1 600 000,00 грн., завдану ОСОБА_3 бездіяльністю Центрального районного суду м. Миколаєва щодо не розгляду його скарги від 17.11.2021 на постанову слідчого Першого слідчого відділу (з дислокацією у місті Миколаєві) Територіального управління ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Соловйової-Албул К.В. від 12.10.2021 про закриття кримінального провадження № 42021000000001466 від 14.06.2021.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 26.01.2024 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 15.04.2024 підготовче провадження у справі закрите та призначений розгляд справи по суті у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду.
Від позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі.
Відповідач про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, у судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, не надав відзив на позов.
Суд дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.
Встановлено, що 17.11.2021 ОСОБА_1 звернувся до слідчого судді Центрального районного суду м. Миколаєва зі скаргою про скасування постанови слідчого Першого слідчого відділу (з дислокацією у місті Миколаєві) Територіального управління ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Соловйової-Албул К.В. від 12.10.2021 про закриття кримінального провадження № 42021000000001466 від 14.06.2021.
Враховуючи той факт, що станом на 29.05.2023 позивач не отримав ні повідомлення про дату судового засідання щодо розгляду скарги від 17.11.2021, ні копії ухвали слідчого судді за результатами її розгляду, що на його думку є порушенням норм процесуального права та прав позивача, має ознаки кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 356 і ч. 1 ст. 364 КК України, він на підставі ч. 1 ст. 1 Закону України "Про звернення громадян" звернувся до голови Центрального районного суду м. Миколаєва з проханням про відновлення його порушених "особистих прав і законних інтересів" шляхом надіслання на його адресу інформації про рух скарги від 17.11.2021 на постанову слідчого ДБР від 12.10.2021 про закриття кримінального провадження № 42021000000001466 від 14.06.2021 в суді або копію ухвали за результатами розгляду скарги від 17.11.2021.
Однак станом на 29.05.2023 позивач не отримав ні відповіді голови суду, ні ухвали слідчого за результатами розгляду скарги від 17.11.2021, а відтак просить відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету моральну шкоду у розмірі 1 600 000,00 грн., завдану ОСОБА_3 бездіяльністю Центрального районного суду м. Миколаєва щодо не розгляду його скарги від 17.11.2021 на постанову слідчого Першого слідчого відділу (з дислокацією у місті Миколаєві) Територіального управління ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Соловйової-Албул К.В. від 12 жовтня 2021 року про закриття кримінального провадження № 42021000000001466 від 14.06.2021.
Як встановлено судом, відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16.08.2023 скаргу ОСОБА_1 задоволено, постанову про закриття кримінального провадження №42021000000001466 від 12.10.2021 - скасовано.
Здійснення правосуддя в Україні врегульовано конституційними нормами окремо від діяльності інших органів державної влади.
Положеннями ст. 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 22 ЦК України,- особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до статті 23 Цивільного Кодексу України,- особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ст. 62 Конституції України,- матеріальна і моральна шкода, завдана безпідставним засудженням, відшкодовується державою лише в разі скасування вироку як неправосудного. Проте й в цьому разі за заподіяну особі шкоду відповідає не суд або суддя, а держава.
ОСОБА_1 в позові вказує на процесуальні порушення допущених, на його думку, суддями Центрального районного суду м. Миколаєва.
Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Однак, розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є по суті оскарження процесуальних дій судді (суду), пов'язаних з розглядом справи в порядку КПК України, та стягнення у зв'язку із завданими діями і бездіяльністю моральної шкоди, нормами ЦПК України чи іншими законами України - не передбачено.
У відповідності до ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин.
У постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 6 "Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів" судам роз'яснено, що у розумінні положень Кодексу Адміністративного судочинства України судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ.
Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства. Таким чином, зазначеними положеннями ст.ст. 62, 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування матеріальної і моральної шкоди одночасно із оскарженням таких дій) до іншого суду, так як це буде порушувати принцип незалежності судів і заборону втручання в її вирішення незалежним судом. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Скарги на дії чи бездіяльність судів при розгляді ними судових справ у порядку передбачених законом випадках розглядаються також органами і посадовими особами, які мають право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність.
Питання притягнення судді до відповідальності врегульовано законами України "Про судоустрій і статус суддів" та Про "Вищу раду правосуддя" , відповідно до яких громадянин повною мірою може реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій судді під час здійснення правосуддя.
Таким чином, на сьогодні чинне законодавство дає можливість громадянину повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій судді під час здійснення правосуддя.
Отже, законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя й посяганням на процесуальну незалежність (ст. ст. 126, 129 Конституції України).
Зі змісту позовних вимог чітко вбачається, що предметом їх оскарження є процесуальні дії суддів Центрального районного суду м. Миколаєва, внаслідок якої, як вказує позивач, він був позбавлений доступу до правосуддя у розумні строки, що спричинило приниження честі, гідності та порушення його конституційного права, у зв'язку з чим на його думку була заподіяна моральна шкода.
У зв'язку із викладеним, розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов'язаних із розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання), нормами ЦПК України чи іншими законами України не передбачено.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені статтею 1167 Цивільного кодексу України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
При цьому, важливим елементом доказування є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та шкодою, завданою потерпілою стороною. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а шкода, яка завдана особі, - наслідком такої протиправної поведінки.
Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії.
Відповідно до статті 71 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини 2 статті 77 ЦПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Разом з цим, звертаючись з вимогою про відшкодування моральної шкоди позивач не надав суду жодних доказів, які б свідчили про факт заподіяння позивачеві такої шкоди внаслідок неправомірних дій відповідача, а також завдання позивачу моральних страждань або втрат немайнового характеру, обґрунтовуючи свої вимоги винятково оціночними судженнями.
Окрім цього, позивачем не надано суду розрахунку заявленої ним до стягнення суми немайнової (моральної) шкоди та не зазначено, з яких критеріїв він виходив, заявляючи вимогу про стягнення саме 1 600 000,00 грн., а також не надано доказів розумності і справедливості визначеного ним розміру відшкодування немайнової (моральної) шкоди.
Також суд зазначає, що спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 Цивільного кодексу України, та характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Згідно правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
За змістом норм статей 1173, 1174, 1176 ЦК України необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди, у тому числі моральної, є наявність трьох умов: неправомірні дії (бездіяльність) цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі ст. 1176 Цивільного кодексу України.
За відсутності хоча б одного з цих (трьох) елементів цивільна відповідальність не настає.
В спірних деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди (її розмір), протиправність (незаконність) поведінки державного органу (суду) та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування позивач має довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
Відповідно до положень статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Вилив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
Як визначено статтею 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
У зв'язку з викладеним суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що у ч.1 ст.6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" вказано, що суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.
За частиною 1 статті 13 зазначеного Закону судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно з пунктом 9 частини 2 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов'язковість рішень суду.
При цьому відповідно до ч. 1 ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Кожен суддя об'єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно, справедливо та кваліфіковано здійснює правосуддя, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, чесно і сумлінно здійснює повноваження та виконує обов'язки судді, дотримуючись етичних принципів і правил поведінки судді, підвищує свій професійний рівень, не вчиняє дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя.
Згідно з частиною 11 статті 49 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом. Тлумачення норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено.
Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
Аналогічну позицію викладено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.
Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом (частина перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Окрім цього суд зазначає, що нормами чинного законодавства визначено засади та окремі механізми реалізації прав всіх учасників судового процесу, в тому числі, забезпечення права на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, що може бути реалізовано у передбаченому чинним процесуальним законодавством порядку у разі непогодження з процесуальними рішеннями судді.
Аналогічну позицію викладено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.
Таким чином, враховуючи вищевикладене в сукупності, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено обов'язкової умови настання цивільно-правової відповідальності суду за заподіяння шкоди та, відповідно, її стягнення, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення 1 600 000,00 грн. моральної шкоди є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають повністю з огляду на їх необґрунтованість та недоведеність.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Керуючись ст.ст.2, 12, 13, 81, 263-265 ЦПК України, ст. ст. 16, 23, 170, 1167, 1176 ЦК України, суд -
В задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Ю. Г. Головко