Справа №420/26262/24
06 січня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Свиди Л.І.
розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
До суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 23.07.2024 року №112-24, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За цією позовною заявою відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами у відповідності до ст. 262 КАС України та наданий відповідачу строк для подання до суду відзиву на цю заяву, позивачу - відповіді на відзив.
Позов, відповідь на відзив обґрунтовані позивачем тим, що оскаржуване рішення є протиправним, оскільки існує ризик переслідування позивача у разі його повернення до Сірійської Арабської Республіки по причинах, що підпадають під перелік підстав для надання статусу біженця або додаткового захисту згідно п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту» - політичні переконання, а також у зв'язку із належністю до певної соціальної групи - особи, що ухиляється від проходження військової служби.
З відзиву на позовну заяву вбачається, що відповідач позов не визнає та вказує, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. На думку відповідача, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, а також він не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину, ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину під час звернення до ДМС. Також, під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов передбачених пп. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Альгзлані ОСОБА_2 є громадянином Сирії, уродженцем м. Дамаск, за етнічною належністю араб, за національністю - сирієць, за віросповіданням - іслам-суніт. Рідна мова - арабська. За сімейним станом - одружений з громадянкою Сирії - Сара ОСОБА_3 , яка перебуває у Сирії. Позивач має незакінчену середню освіту, яку здобув у школі «Джусрін» Сирія м. Дамаск. Військовозобов'язаний, строкову службу не проходив. Щодо трудової діяльності у період 2009-2022 роки працював на території Сирії зварювальником. В Україні з моменту приїзду не працює. На території Сирії чи інших країн позивач не був членом жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій.
Альгзлані ОСОБА_2 13.03.2023 року на підставі національного паспорту здійснив офіційний в'їзд на територію ОАЕ, де перебував декілька діб. З ОАЕ вибув повітряним шляхом до Республіки Молдова, транзитом через Вірменію. До Республіки Молдова (м. Кишинів) прибув 20.03.2023, в'їзд до країни скасовано. Зі слів позивача, через відсутність дозволу на в'їзд до вказаної країни, він звернувся за міжнародним захистом в Республіці Молдова, 21.03.2023 в паспортному документі серії НОМЕР_1 проставленні відповідну відмітку про в'їзд до країни.
У червні 2023 року шляхом сплати хабара у розмірі 5500 доларів США посереднику на ім'я Олександр (невстановлена особа) позивач намагався нелегально переправитись до Республіки Румунія, водночас за невідомих обставин опинився на території України (Вінницька область). В подальшому, за порадою невстановлених земляків, громадян Сирії вибув до м. Одеси, після чого 21.07.2023 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального органу ДМС.
В заяві про надання статусу біженця позивач зазначив, що він є громадянином Сирії, на території якої тривалий час йде війна, також під час бойових дій загинув його брат, залишатися на території Сирії є небезпечним для життя.
В якості причин потрапляння на територію України та звернення за міжнародним захистом позивачем повідомлено про бажання тимчасової легалізації та подальшого пошуку кращого життя в економічно-розвинених європейських країнах (зокрема Норвегії), а серед обставин, що змусили виїхати з Сирії повідомлено про незадовільну соціально-економічну ситуацію в країні, зокрема про відсутність можливостей для працевлаштування, окремо висловлено побоювання про ймовірність примусового рекрутування до урядових збройних сил.
Наказом №153 Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 02.08.2023 року прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Сирії ОСОБА_1 .
За результатами розгляду особової справи громадянина Сирії ОСОБА_1 03.06.2024 року Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складений висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Висновок мотивований тим, що заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, клопотання не відповідає умовам, передбаченим п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» через відсутність загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Рішенням Державної міграційної служби України №112-24 від 23.07.2024 року ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5, 7 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Альгзлані ОСОБА_2 13.08.2024 року отримав повідомлення №85 від 31.07.2024 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.
Відповідно до п. 1, 4, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до ч. 1-2 ст. 5, ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області 21.07.2023 року із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, при цьому до України позивач потрапив нелегально 05.06.2023 року, що ставить під сумнів обґрунтованість його звернення до Державної міграційної служби України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Верховний Суд в постанові від 23.06.2021 року у справі №420/5005/20 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Крім того, суд встановив, що під час проведення процедури міжнародного захисту позивач неодноразово порушував процедуру набуття міжнародного захисту шляхом ігнорування відповідних опитувальних заходів, розгляд заяви двічі призупинявся відповідно до наказів територіального органу ДМС від 06.09.2023 року та від 18.12.2023 року.
Також, 06.09.2023 року ОСОБА_1 здійснив спробу незаконного перетину державного кордону України в напрямку Словацької Республіки на території Ужгородського району Закарпатської області, через що був притягнений до адміністративної відповідальності представниками НОМЕР_2 прикордонного загону ДПС України одночасно з прийняттям рішення про примусове повернення від 08.09.2023 року №34.
Суд встановив, що за результатами проведених співбесід та наданих пояснень з позивачем відповідач дійшов висновку про їх сумнівність.
Суд погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступні обставини.
Під час звернення за захистом позивачем для підтвердження громадянства надано оригінал паспортного документу гр. Сирії, оформлений компетентними органами країни громадянської належності (період дії з 04.08.2022 року по 03.08.2024 року), який підтверджує особу заявника, його громадянство, місце народження та установчі дані, лат: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Сирії, уродженець м. Дамаск.
Відповідно до п. 99, 100 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) під відмовою в захисті слід розуміти, що особі відмовлено в наданні послуг (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін його дії або відмова в дозволі повернутися на свою територію), що зазвичай надаються його співгромадянам, то це може розцінюватися як відмова у захисті згідно з визначенням. Термін «не бажає» відноситься до біженців, котрі відмовляються прийняти захист країни своєї громадянської належності, його сенс розкриває фразою «в слідстві таких побоювань». Коли особа бажає скористатися захистом своєї країни, таке бажання, як правило незрівнянно з твердженням, що воно знаходиться поза своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». У кожному разі, якщо захист з боку країни громадянської належності доступний або немає ніяких підстав для відмови через цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
З урахуванням наведеного, суд погоджується з відповідачем, що оформлення паспортних документів свідчить про можливість та бажання позивача користуватись захистом країни своєї громадянської належності.
За матеріалами особової справи позивача вбачається, що в ході проведеного анкетування та протоколів співбесід встановлено, що елементи переслідування за ознаками громадянства, національності (етнічної належності) чи віросповідання не виявлені (арк. 4 співбесіди від 29.09.2024 року), на території Сирії позивач не належав до жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій, політичною діяльністю не займався, а також відсутні політичні переконання, що можуть слугувати підставою для переслідування компетентними органами країни (арк. 5 анкети від 21.07.2023 року), відомості, які можуть підтверджувати обставину належності заявника до певної (окремої) соціальної групи в Сирії відсутні, інцидентів пов'язаних із застосуванням насильства або пов'язаних з расовою, національною належністю чи політичними поглядами під час проживання в Сирії заявник не зазнавав (арк. 5 анкети від 21.07.2023 року).
В позовній заяві позивач вказує про існування ризику переслідувань за політичні переконання, а також у зв'язку з належністю до певної соціальної групи - особи, що ухиляються від проходження військової служби, однак дані твердження фактично ним самостійно спростовані під час проведення процедури розгляду його заяви про надання міжнародного захисту, де позивач самостійно зазначав про відсутність таких переслідувань.
Верховний Суд в постанові від 03.11.2022 року у справі №260/197/20 зазначив, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Таким чином, за матеріалами особової справи позивача вбачається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів або усних тверджень, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, шукачем захисту не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля в країні громадянської належності.
Як вже зазначалося, ОСОБА_1 13.03.2023 року в'їхав на територію ОАЕ, потім повітряним шляхом транзитом через Вірменію 20.03.2023 року дістався до Республіки Молдова, в якій звернувся за міжнародним захистом, про що свідчить відповідна відмітка в паспортному документів від 21.03.2023 року.
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до аналізу ІКП встановлено, що військова операція під керівництвом «Хаят Тахрір аш-Шам» («ХТШ») поклала кінець жорстокому правлінню родини Асадів у Сирії, яке тривало десятиліттями. Лідер «ХТШ» Абу Мохаммед аль-Джолані пообіцяв об'єднати Сирію. Прем'єр-міністр перехідного уряду Сирії Мохаммед аль-Башир заявив, що для сирійців настав час «насолоджуватися стабільністю та спокоєм». У Дамаску поступово відновлюється повсякденне життя: у сирійській столиці знову відкрилися магазини, а урядовий персонал, за повідомленнями, повернувся до роботи. Сирійці, які святкують падіння режиму Асада, кажуть, що сподіваються на краще майбутнє. Багато сирійських біженців почали повертатися до Сирії з Туреччини та Лівану.
Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивач є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).
За таких обставин, під час розгляду справи позивачем не доведено факту вчинення з боку відповідача порушення його прав, свобод та інтересів.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У розвиток цієї конституційної норми частиною 1 та 3 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. До суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право.
При цьому, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав, свобод чи інтересів особи, що звернулася до суду з позовом, у публічно-правових відносинах (стаття 2 КАС України).
Конституційний Суд України, надаючи тлумачення частини другої статті 55 Конституції України в своєму Рішенні від 14.12.2011 року №19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Це означає, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.
Суд зазначає, що таке порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи - позивача з боку відповідача, який стверджує про їх порушення.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.06.2018 року у справі №826/4406/16 та від 29.06.2021 року у справі №1/380/2019/000578.
З урахуванням зазначеного, якщо право позивача порушеним не є, то, відповідно, воно не може бути захищеним (поновленим) судом, а тому відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо такі рішення прийняті суб'єктом владних повноважень поза межами визначеної законом компетенції, або ж оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
В даному ж випадку під час розгляду справи суд не встановив порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, що є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позову.
Таким чином, у суду відсутні підстави визнавати протиправним та скасовувати рішення відповідача від 23.07.2024 року №112-24, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язувати його прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, не знайшли свого підтвердження впродовж розгляду справи та спростовуються наведеними в рішенні суду обставинами, адже згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно з ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищезазначене та оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 не обґрунтовані, не відповідають вимогам законодавства та не підлягають задоволенню.
Керуючись ст. 6, 14, 90, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення від 23.07.2024 року №112-24, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Леонід СВИДА