10 січня 2025 року м. Чернігів Справа № 620/3182/24
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління (служби) у справах дітей Чернігівської міської ради про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) 01.03.2024 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління (служби) у справах дітей Чернігівської міської ради (далі - Управління, відповідач), у якому просить:
- визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні йому дозволу на продаж 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути його заяву про надання дозволу на продаж належної йому 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Свої вимоги обґрунтовує тим, що відмова відповідача у задоволенні його заяви жодним чином не обґрунтована нормами права. Крім того, належні йому та колишній дружині частини квартири є самостійними об'єктами права власності. Позивач зазначає, що він не несе відповідальності за майновими зобов'язаннями ОСОБА_2 та не є батьком малолітньої дитини, яка зареєстрована у вказаній квартирі, тому здійснення ним продажу частини квартири не змінить обсягу майнових прав зазначених осіб. У свою чергу, майнові права позивача не мають обтяжень.
Ухвалою судді Ткаченко О.Є. від 29.03.2024 відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Ухвалою суду від 29.04.2024 представнику позивача відмовлено у задоволенні клопотання про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою суду від 04.11.2024 заяву про самовідвід судді Ткаченко О.Є. задоволено, відведено суддю Ткаченко О.Є. від розгляду справи №620/3182/24.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа передана для розгляду судді Бородавкіній С.В.
Ухвалою судді Бородавкіної С.В. від 12.11.2024 прийнято позовну заяву до свого провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, установлено відповідачу 15-денний строк для подання відзиву на позов.
Від відповідача у встановлений судом строк надійшов відзив, у якому Управління позовні вимоги не визнало, у їх задоволенні просило відмовити та зазначило, що при вирішенні питання ОСОБА_3 комісією з питань захисту прав дитини було дотримано всіх вимог законодавства, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини. Зокрема, позивач мав намір продати належне йому майно третім особам, що суперечить вимогам пункту 1 статті 362 Цивільного кодексу України.
Представник позивача надіслав відповідь на відзив, у якій позовні вимоги підтримав, позов просив задовольнити.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини.
На підставі рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 29.06.2011 по справі №2/2506/1650/11 у спільній частковій власності ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ) перебуває по 1/2 частини квартири у кожного за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 8-10).
Інформація про право власності внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 18.01.2023 №320533825 (а.с. 47-48).
Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 14.03.2013 по справі №2506/9357/2012 встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 таким чином: ОСОБА_1 - житлову кімнату №5 площею 12,5 кв.м та лоджію №II, площею 1,8 кв.м; ОСОБА_2 - житлову кімнату №3 площею 12,6 кв.м та лоджію №I площею 1,8 кв.м; житлову кімнату №4 площею 17,1 кв.м., коридор №1 площею 4,3 кв.м, коридор №2 площею 8,8 кв.м, коридор №6 площею 3,8 кв.м, кухню №7 площею 8,6 кв.м, вбиральню №8 площею 1,0 кв.м та ванну №9 площею 2,6 кв.м залишити у загальному користуванні (а.с. 11).
Згідно з довідкою Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради №105035 станом на 30.10.2023 склад зареєстрованих у вказаному житловому приміщенні осіб становить: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ОСОБА_4 та малолітня ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_2.) (а.с. 7).
01.11.2023 позивач звернувся до виконавчого комітету Чернігівської міської ради із заявою про надання дозволу на продаж належної йому частини квартири АДРЕСА_1 (а.с. 6).
Вказана заява розглянута на засіданні комісії з питань захисту прав дитини Чернігівської міської ради, за наслідками якого прийнято рішення, оформлене протоколом від 07.11.2023 №26, яким вирішено, що задоволення вимог, викладених у заяві, буде суперечити діючому законодавству та інтересам дитини. Так, комісією встановлено, що згідно з постановою Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції на усе нерухоме майно гр. ОСОБА_2 накладено арешт та заборона його відчуження. Також гр. ОСОБА_2 заперечувала проти продажу 1/2 частини квартири, в якій зареєстрована і проживає її малолітня дитина, оскільки вона має намір скористатись своїм переважним правом на купівлю вказаного майна (а.с. 52).
Про прийняте рішення позивача повідомлено листом Управління від 15.11.2023 №01-31/02/2881 (а.с. 5).
Вважаючи вказану відмову протиправною, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 41 Конституції України Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Згідно з статтею 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до частин 1, 2, 6 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності.
Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до статті 358 Цивільного кодексу України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.
Статтею 361 ЦК Цивільного кодексу України передбачено, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Відповідно до частини першої статті 242 Цивільного кодексу України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Статтею 3 Конвенції ООН про права дитини, прийнята резолюцію 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989 визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Закон України від 26.04.2001 №2402-III «Про охорону дитинства» (далі - Закон №2402-ІІІ) визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
Статтею 12 Закону України від 02.06.2005 №2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна, об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості. Зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо житлових приміщень не допускається. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав, інших прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості та охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке належить дитині, а у випадках, визначених законом, - також щодо нерухомого майна, право користування яким належить дитині, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.
Відповідно до частини третьої статті 17 Закону №2402-III батьки або інші законні представники не мають права без дозволу органу опіки та піклування, наданого відповідно до закону, вчиняти від імені малолітньої дитини правочини, визначені частиною другою статті 177 Сімейного кодексу України.
Частиною другою статті 18 цього Закону №2402-III передбачено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Згідно з частиною четвертою статті 177 Сімейного кодексу України дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.
Порядок отримання дозволу на вчинення правочинів щодо майнових прав дитини установлений статтею 177 Сімейного кодексу України та пунктами 66, 67 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 №866 «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом прав дитини» (далі - Порядок №866).
Відповідно до пункту 67 Порядку №866 дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об'єднаної територіальної громади за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Для здійснення правочинів щодо нерухомого майна дитини батьки, опікуни або піклувальники подають службі у справах дітей документи, зазначені у пункті 66 цього Порядку. Служба у справах дітей розглядає протягом 10 робочих днів подані документи та з'ясовує наявність (відсутність) обставин, що можуть бути підставою для відмови у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини.
Абзацом 3 пункту 67 визначено, що виконавчий комітет міської ради може відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса для накладення заборони відчуження такого майна лише у випадках, передбачених частиною п'ятою статті 177 Сімейного кодексу України.
Таким чином, органи опіки та піклування можуть відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса щодо накладення заборони відчуження такого майна лише у випадках, якщо ними встановлено, що:
1) мати та/або батько дитини, які (яка, який) звернулися за дозволом, позбавлені судом батьківських прав відповідно до статті 164 цього Кодексу;
2) судом, органом опіки та піклування або прокурором постановлено (прийнято) рішення про відібрання дитини від батьків (або того з них, який звернувся за дозволом) без позбавлення їх батьківських прав відповідно до статті 170 цього Кодексу;
3) до суду подано позов про позбавлення батьків дитини (або того з них, який звернувся за дозволом) батьківських прав особами, зазначеними у статті 165 цього Кодексу;
4) особа, яка звернулася за дозволом, повідомила про себе неправдиві відомості, що мають суттєве значення для вирішення питання про надання дозволу чи відмову в його наданні;
5) між батьками дитини немає згоди стосовно вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини;
6) між батьками дитини або між одним з них та третіми особами існує судовий спір стосовно нерухомого майна, за дозволом на вчинення правочину щодо якого звернулися батьки дитини (або один з них);
7) вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.
Суд звертає увагу, що дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Необхідність отримання дозволу органу опіки і піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини обумовлена необхідністю гарантування збереження права дитини на житло та недопущення звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.
Поряд з цим, зазначеними нормами встановлено обов'язок отримання такого дозволу батьками або особами, які їх замінюють лише у відносинах з їхніми дітьми під час відчуження нерухомого майна, яке належить дітям або яким вони користуються.
Разом з тим, ОСОБА_1 не є батьком малолітньої дитини, яка зареєстрована та проживає у квартирі, що перебуває у спільній частковій власності позивача та його колишньої дружини. У позивача відсутні будь-які інші малолітні або неповнолітні діти, що свідчить про об'єктивну неможливість порушення прав таких дітей при розпорядженні належної йому частки квартири.
Положення Закону Україну «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» також не передбачають заборону на укладання договорів співвласником житлового приміщення, який не є батьком дитини і дитина не перебуває на його утриманні.
Частиною першою статті 383 Цивільного кодексу України та статтею 150 Житлового кодексу України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Частиною першою статті 156 Житлового кодексу України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить стаття 405 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 Житлового кодексу України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Таким чином, малолітня ОСОБА_5 має право лише на проживання у спірній квартирі, а тому її житлові права відчуженням належної позивачу частки квартири не можуть бути порушені.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20.03.2019 по справі №1612/2343/12 (провадження №61-6301св18).
Суд звертає увагу, що комісія з питань захисту прав дитини, приймаючи рішення, оформлене протоколом від 07.11.2023 №26, жодним чином не мотивувала власної позиції відносно того, яким чином ймовірна зміна власника 1/2 частини квартири, що належить іншим особам, порушить гарантоване державою право зареєстрованої в ній малолітньої дитини на житло, або звузить обсяг існуючих майнових прав дитини чи порушить її інтереси, враховуючи, зокрема ту обставину, що судовим рішенням встановлено порядок користування цією квартирою.
Водночас учаснику спільної часткової власності надається право на оплатне або безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні. Набувачами такої частини можуть бути не тільки інші співвласники, але і сторонні особи.
У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної власності, тобто відбувається лише заміна суб'єкта цивільних правовідносин.
Крім того, суд звертає увагу, що питання, які віднесені до повноважень органів опіки і піклування, визначені пунктом 1.7 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.1999 № 34/166/131/88, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.06.1999 за №387/3680.
За правилами цього пункту, органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації, зокрема: вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням); беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням); установлюють опіку над майном у передбачених законом випадках; оформлюють належні документи щодо особи підопічного та щодо майна, над яким установлюється опіка; охороняють та зберігають житло і майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми; провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування.
Зі змісту наведеного пункту вбачається, що основною функцією органів опіки і піклування є діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування.
Водночас, відповідно до витягу з протоколу від 07.11.2023 №26 відповідач не досліджував питання порушення прав дітей, не навів доводів та аргументів з цього приводу, а обмежився власним тлумаченням застосування положень цивільного законодавства стосовно порядку розпорядження майном, яке перебуває у спільній частковій власності, що до його компетенції як органу опіки і піклування чинним законодавством не віднесено.
З огляду на викладене суд дійшов висновку, що відповідач як орган опіки і піклування, розглядаючи заяву позивача про надання дозволу на продаж належної йому частини квартири, у межах власної компетенції, не навів достатніх мотивів, яким чином у спірних правовідносинах порушуються права малолітньої дитини на житло, або як вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.
Отже, доводи відповідача, що задоволення заяви позивача буде суперечити діючому законодавству та інтересам дитини, є необґрунтованими.
Водночас суд звертає увагу на те, що рішення Управління, оформлене протоколом від 07.11.2023 №26, має рекомендаційний характер та не має вирішального значення. Протокол як документ, яким оформляються рішення, не є ні нормативно-правовим актом, ні актом індивідуальної дії та не створює будь-яких правових наслідків для позивача.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони, окрім іншого, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, заяву позивача відповідач по суті не розглянув, чим допустив протиправну бездіяльність.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності є визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії. Тобто дії, які він повинен вчинити за законом.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України установлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
З огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправної бездіяльності відповідача щодо неприйняття рішення за заявою позивача про надання дозволу на продаж 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 ; зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на продаж 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись статтями 241-243, 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління (служби) у справах дітей Чернігівської міської ради про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.
Визнати протиправною бездіяльність Управління (служби) у справах дітей Чернігівської міської ради щодо неприйняття рішення за заявою ОСОБА_1 про надання дозволу на продаж 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Зобов'язати Управління (служби) у справах дітей Чернігівської міської ради повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на продаж 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління (служба) у справах дітей Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.
Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту. Апеляційна скарга подається безпосередньо до адміністративного суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 10 січня 2025 року.
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).
Відповідач: Управління (служби) у справах дітей Чернігівської міської ради (код ЄДРПОУ 43649710, вул. Івана Мазепи, буд. 19, м. Чернігів, 14017).
Суддя С.В. Бородавкіна