Справа № 755/4000/24
"10" січня 2025 р. Дніпровський районний суд міста Києва (далі - Суд)
у складі головуючого судді ОСОБА_1 одноособово,
за участю
секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,
сторін кримінального провадження:
прокурора ОСОБА_3 ,
захисника ОСОБА_4 ,
обвинуваченого ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15 лютого 2024 року за № 12024100040000542, за обвинуваченням
ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець міста Києва, громадянин України, з середньою освітою, неодружений, не працює, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше, в силу ст. 89 Кримінального кодексу (далі - КК) України, не судимий,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 185 КК України
І. Суть питань, що вирішуються судом
З обвинувального акта від 29 лютого 2024 року, який складено слідчим СВ Дніпровського УП ГУ НП в м. Києві ОСОБА_6 та затверджено прокурором Дніпровської окружної прокуратури міста Києва ОСОБА_7 , слідує, що ОСОБА_5 обвинувачується у таємному викраденні 15 лютого 2024 року майна ОСОБА_8 в умовах воєнного стану, за попередньою змовою групою осіб.
Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню в т.ч. 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення .
Особливості наведених правовідносин свідчать, що у провадженні необхідно надати відповідь на такі ключові питання:(1) чи вчиняв обвинувачений діяння, які охоплюються складом певного кримінального правопорушення, передбаченого КК ?; (2) чи доведено стороною обвинувачення винуватість обвинуваченого у вчиненні певного кримінального правопорушення ?;(3) як слід кваліфікувати дії обвинуваченого, у випадку доведення винуватості ?
Суд надає ствердні відповіді на 1 та 2 питання, у зв'язку з чим кваліфікує дії обвинуваченого за ч. 4 ст. 185 КК, з огляду на наступне.
ІІ. Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення
ОСОБА_5 15 лютого 2024 року, приблизно 14 год. 00 хв., тобто під час дії Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року, який в подальшому продовжений та діяв на день вчинення злочину, спільно з невстановленою досудовим розслідуванням особою, матеріали відносно якої виділено в окреме кримінальне провадження, прийшов до наглядно знайомої ОСОБА_8 , яка поживає за адресою: АДРЕСА_2 , де разом продовжили вживати алкогольні напої.
Через деякий час потерпіла ОСОБА_8 , перебуваючи в стані сильного алкогольного сп'яніння, заснула в приміщенні квартири, залишивши без нагляду наглядно знайомих чоловіків.
У цей час у ОСОБА_5 виник злочинний умисел на таємне викрадення чужого майна, з корисливих мотивів, в умовах воєнного стану, за попередньою змовою з невстановленою досудовим розслідуванням особою, а саме майна, що перебувало у вищевказаній квартирі та належить ОСОБА_8 .
Скориставшись тим, що потерпіла ОСОБА_8 в стані сильного алкогольного сп'яніння спала, та за діями ОСОБА_5 і невстановленої досудовим розслідуванням особи ніхто зі сторонніх осіб не спостерігає, таємно викрали майно, яке належить ОСОБА_8 , а саме телевізор «LG» «55LX9500», вартість якого з урахуванням зносу, станом на 15 лютого 2024 року, становила 9663, 00 грн.
Після чого, ОСОБА_5 спільно з невстановленою досудовим розслідуванням особою, утримуючи при собі телевізор «LG» «55LX9500» покинули місце вчинення кримінального правопорушення, а викраденим майном розпорядилися на власний розсуд, чим завдали матеріального збитку потерпілій ОСОБА_8 на загальну суму 9663, 00 грн.
ІІІ. Стаття (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений
Винятково законами України визначаються діяння, які є кримінальним правопорушенням (п. 22 ст. 92 Конституції України), зокрема ним (злочином) є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК України), у т.ч. до них відноситься, у руслі обставин справи, такий вчинок, як таємне викрадення чужого майна (крадіжка) , зокрема, вчинена повторн о та/або в умовах воєнного стану (ч. 1, 2, 4 ст. 185 КК).
Відповідно до п. 3-4 постанови Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності», які віднайшли своє відображення у позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 11 вересня 2019 року в справі № 725/2266/18, слідує, що крадіжка (таємне викрадення чужого майна) - це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб.
ІV. Мотиви суду
Суд провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, виходить з наступного у своїх висновках.
IV.I. Докази на підтвердження встановлених обставин та процедура розгляду
Згідно положень ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об'єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (див. постанову ВС від 28 березня 2019 року в справі № 154/3213/16).
В цьому випадку, будучи допитаним, у порядку ст. 351 КПК, обвинувачений ОСОБА_5 свою вину у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення визнав повністю, дав покази, підтвердив обставини вчинення діяння, викладені у п. ІІ вироку, зокрема в частині часу, місця та способу, щиро розкаявся у вчиненому.Дійсно, за наведеного алгоритму дій вчинив крадіжку майна 15 лютого 2024 року ОСОБА_8 .
Останній також виразив готовність понести покарання за вчинене у межах своєї вини. Крім повного визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення обвинувачений просив визнати недоцільним дослідження доказів в частині обставин вчинення, оскільки повністю погоджується з встановленими обставинами.
Згідно з ч. 3 ст. 349 КПК суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
В цьому випадку, повне визнання вини, не заперечення обвинуваченим фактичних обставин кримінальних проваджень та кваліфікації своїх дій, правильне розуміння та усвідомлення змісту обставин діяння, в якому він обвинувачується, правових наслідків розгляду за спрощеною процедурою, а також відсутність сумнівів у добровільності позиції щодо усвідомлення останнім цих обставин є передумовами для здійснення розгляду провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України.
Відповідно, Суд, у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються, обмежившись допитом обвинуваченого, дослідженням, зібраних досудовим слідством матеріалів, що характеризують його особу, а також інших доказів, в яких викладені та посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин кримінального провадження та інших з метою правильної кваліфікації дій обвинуваченого, у відповідності до положень Кримінального Кодексу України, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, за обставин встановлених судом.
IV.ІI. Кваліфікація дій
Згідно ст. 2, 11 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом, вчинене суб'єктом кримінального правопорушення.
Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2018 року в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов'язана з необхідністю обов'язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб'єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
Склад кримінального правопорушення - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.
Обов'язковими (універсальними) елементами складу будь-якого кримінального правопорушення є: 1) об'єкт кримінального правопорушення; 2) об'єктивна сторона кримінального правопорушення; 3) суб'єктивна сторона кримінального правопорушення; 4) суб'єкт кримінального правопорушення.
Об'єкт кримінального правопорушення - це те, на що завжди посягає кримінальне правопорушення і чому воно завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.
Об'єктивна сторона - зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту кримінального правопорушення.
Суб'єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК, див. постанову Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 січня 2023 року в справі №761/37225/20).
В цьому випадку слід врахувати, що частина 4 статті 185 КК із змінами, внесеними згідно із Законом № 2117-IX від 03 березня 2022 року «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за мародерство», котра дії з 07 березня 2022 року, визначено відповідальність за таємне викрадення чужого майна (крадіжка) вчинене у т.ч. в умовах воєнного стану.
На території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, згідно Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, та строк дії якого надалі, згідно зі змінами, внесеними Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, Указом від 1 травня 2023 року № 254/2023, затвердженим Законом України від 2 травня 2023 року № 3057-IX, Указом від 26 липня 2023 року № 451/2023, затвердженим Законом України від 27 липня 2023 року № 3275-IX, Указом від 06 листопада 2023 року № 734/2023, затвердженим Законом України від 08 листопада 2023 року № 3429-IX, Указом від 05 лютого 2024 року № 49/2024, затвердженим Законом України від 06 лютого 2024 року № 3564-IX, продовжено з 05 години 30 хвилин 14 лютого 2024 року на 90 діб.
Згідно зі ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ВС забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такий спосіб судову практику на однакове застосування норм права (див. п. 28 постанови ВС від 25 травня 2023 року в справі № 457/885/22).
Об'єднаною палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 15 січня 2024 року у справі № 722/594/22 зроблено висновок щодо застосування положень ч. 4 ст. 185 КК України за кваліфікуючою ознакою «вчинення злочину в умовах воєнного або надзвичайного стану». ОП ККС дійшла висновку, що з урахуванням змін, внесених Законом України від 03 березня 2022 року № 2117-IX «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за мародерство», норма закону України про кримінальну відповідальність, передбачена ч. 4 ст. 185 КК України, підлягає застосуванню у разі вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного або надзвичайного стану. Тобто за ч. 4 ст. 185 КК України кримінальна відповідальність передбачена за вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного або надзвичайного стану на території, на якій він введений.
У місті Києві на дати вказані у п. ІІ вироку діяв воєнний стан.
Також, у ч. 2 ст. 28 КК кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку кримінального правопорушення, домовилися про спільне його вчинення.
З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним,Суд кваліфікує дії ОСОБА_5 за ч. 4 ст. 185 КК України, позаяк він вчинив таємне викрадення чужого майна (крадіжку) в умовах воєнного стану, за попередньою змовою групою осіб.
Підстав для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни, Суд, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено.
IV.ІІI. Покарання
Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому Суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує
(1) ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання;
(2) те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами;
(3) юридична відповідальність особи, за ч. 2 ст. 61 Конституції України, має індивідуальний характер.
Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.
Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом'якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .
В рішенні від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […]має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов'язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, […].
Отже, принцип домірності зобов'язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).
Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.
Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).
В цій ситуації, обставиною, що пом'якшує покарання є відшкодування матеріальної шкоди потерпілій у сумі 10 000 грн, що слідує із заяви потерпілої 09 січня 2025 року та її свідчень з цього питання в суді у вказану дату.
Щодо щирого каяття, то воно полягає у визнанні обставин регламентованих п. 1 ч. 2 ст. 91 КПК щодо події кримінального правопорушення, у т.ч. час, місце, спосіб учинення. Така дія характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23 грудня 2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).
Тобто, розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанову ВС від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к).
Цих обставин у провадженні не встановлено. Позаяк, на переконання суду, не може йтися про щире розкаяння. Так, ККС ВС постанова від 27 квітня 2021 року у справі №520/16394/16-к відмічає, що засуджений визнав свою вину, не може безумовно свідчити про щире каяття з приводу вчиненого. Адже щире каяття передбачає, окрім визнання особою факту вчинення кримінальних протиправних діянь, ще й щирий жаль із цього приводу та осуд своєї поведінки.
Обвинувачений не висловив щирий жаль з приводу учинених дій та осуд своєї поведінки, хоча і визнав свою вину.
Обставин, що обтяжують покарання, відповідно до ст. 67 КК, не установлено.
Також, Суд враховує, що обвинувачений на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває; має місце проживання, стан здоров'я, спосіб життя (див. дані установочної частині цього рішення), що свідчить про те, що оточуюча його обстановка у сім'ї та побуті, виражає прийнятні соціальні зв'язки; позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання; відношення обвинуваченого до вчиненого, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а саме: класифікацію за ст. 12 КК, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій та вважає за необхідне призначити покарання у межах санкції ст. 185 КК у виді позбавлення волі.
Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом покарання щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення.
Суд не вбачає підстав для звільнення від відбування покарання з випробуванням, у відповідності до вимог ст. 75 КК, або ж застосування ст. 69-1 КК до обвинуваченого, у зв'язку з відсутністю передумов за яких дані правові норми мають змогу бути застосовані. У т.ч., на бачення суду, не можливо оминути фактору перебування особи на етапі розгляду справи в суді у розшуку в період з 29 серпня по 24 грудня 2024 року. Тому, призначення будь-якого іншого виду покарання, в цій ситуації, в ключі характеристик особи, характеру вчинюваного кримінального правопорушення, Суд сприймає, як діяння, яке б указувало на не можливість досягнення мети регламентованої ст. 50, 65 КК України.
IV.ІV. Інші рішення щодо питань, які вирішуються судом
Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, як захід забезпечення кримінального провадження відносно обвинуваченого, враховуючи визнання його винуватим у вчиненні вказаних кримінальних правопорушень та призначення покарання у виді позбавлення волі в поєднані з даними про його особу, слід залишити без змін до набрання вироком законної сили.
Позаяк, ст. 374 КПК передбачає, що суд у резолютивній частині вироку має зазначити, крім іншого, «рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили».
Суд враховує, що різниця між пунктами а) та с) статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказує, що ці пункти визначають різний правовий характер, різні підстави, різні вимоги до рішення про тримання під вартою.
Пункт а) вимагає лише законного вироку суду, яким особу визнано винуватою і призначено відповідне покарання. Пункт с) вимагає розумної підозри, наявності ризиків, якомога коротшого періоду перебування під вартою невинуватої особи. Крім того, для затримання за пунктом с) передбачаються спеціальні гарантії частини 3 статті 5 Конвенції. Також гарантії частини 4 статті 5 Конвенції мають дуже обмежене застосування до пункту а).
За правом багатьох країн затримання у очікуванні розгляду апеляції вважається попереднім триманням під вартою, і засуджена особа не починає відбувати своє покарання, поки вирок не набере чинності. Однак відмінності між підходами до процедури призначення покарання є відмінності за формою, а не за суттю, якщо розглядати наслідки для зацікавленої особи. Слід вважати, що стаття 5 §1 а), в якій не зазначається про припустимі форми правового механізму, за яким особа може законно триматися під вартою «після засудження», залишає державам-учасницям свободу вибору в цьому питанні (правова позиція, викладена у рішенні «Monnel and Morris v. the United Kingdom», заяви № 9562/81 та 9818/82, від 02 березня 1987 року, https://hudoc.echr.coe.int/ app/conversion/pdf/?library=ECHR&id=0013649& filename=MONNELL% 20and%20MORRIS%20v.% 20THE% 20UNITED% 20KINGDOM.pdf).
Обвинувачений вважається затриманим «після засудження компетентним судом» у значенні статті 5 § 1 a) після того, як рішення було винесено в першій інстанції, навіть якщо воно ще не виконується і підлягає оскарженню (правова позиція, викладена в рішенні ЄСПЛ «Ruslan Yakovenko v. Ukraine», заява № 5425/11, від 04 червня 2015 року, https://hudoc.echr.coe. int/eng?i=001-154978).
Термін «після засудження» не можна тлумачити так, ніби він стосується лише остаточного засудження. Не можна ігнорувати того, що винуватість особи, яка тримається під вартою під час апеляційного або наглядового провадження, вже встановлена в ході судового розгляду, проведеного відповідно до вимог статті 6 (правова позиція, викладена в рішенні ЄСПЛ «Wemhoff v. Germany», заява 2122/64, від 27 червня 1968 року, https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57595).
Отже, незважаючи на те, що за законодавством України таке тримання під вартою термінологічно відрізняється від відбування покарання за вироком, що набрав законної сили, з погляду статті 5 Конвенції воно буде розглядатися як таке, що підпадає під пункт а) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом.
Відповідно (1) немає необхідності у будь-якому клопотанні при вирішення питання запобіжного заходу на цій стадії, оскільки Суд у цьому випадку діє у якості влади, що призначила покарання і забезпечує його виконання, а не вирішує спір між сторонами; (2) немає потреби аналізувати питання, необхідні для тримання під вартою до вироку: розумна підозра стає неактуальною, оскільки є вже висновок про винуватість, ризики не мають значення, оскільки відбувається де факто відбування покарання, обґрунтованість вироку не потребує періодичного перегляду; (3) обмеження строку дії запобіжного заходу має на меті забезпечити можливість періодичного перегляду тримання під вартою до вироку у разі винесення обвинувального вироку міркування, які зумовлюють необхідність періодичного перегляду, не мають значення, тому тримання під вартою на підставі вироку здійснюється для забезпечення його виконання, в той час, як ст. 197 КПК передбачає не строк тримання під вартою, а строк дії відповідної ухвали, після якого вона втрачає силу, а тому вирок діє протягом строку покарання, якщо не скасований. Обґрунтованість вироку не стосується законності тримання під вартою, навіть у разі його скасування, тримання під вартою на його підставі буде законною (у тому числі з погляду статті 5 Конвенції).
Строк відбуття покарання обвинуваченому слід обчислювати з 24 грудня 2024 року, із зарахуванням у нього, згідно ч. 5 ст. 72 КК України, строку попереднього ув'язнення в період з 15 по 17 лютого 2023 року у строк покарання день за день.
Процесуальні витрати розподілено у порядку регламентованому ч. 2 ст. 124 КПК.
Питання щодо речових доказів Суд вирішує у відповідності до ст. 100 КПК.
На підставі викладеного та керуючись статтями 368-371, 373-374, 376 Кримінального процесуального кодексу України, Суд
ОСОБА_5 визнати винуватим у пред'явленому обвинуваченні за частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років.
Запобіжний захід відносно ОСОБА_5 у вигляді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироком законної сили.
Строк відбуття покарання ОСОБА_5 обчислювати з 24 грудня 2024 року із зарахуванням у нього, згідно ч. 5 ст. 72 КК України, строку попереднього ув'язнення в період з 15 по 17 лютого 2023 року у строк покарання день за день.
Стягнути з ОСОБА_5 (паспорт ID від 02.01.2024 орган, що видав 8013) на користь судового експерта ОСОБА_9 (свідоцтво № 1886 від 09 червня 2017 року видане на підставі рішення Центральної експертно-кваліфікаційної комісії України) процесуальні витрати за проведення експертизи у розмірі 260, 00 грн на розрахунковий рахунок ІВАN НОМЕР_1 .
Речові докази: відео носії DVD-R залишити в матеріалах судового провадження.
Вирок може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд міста Києва протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.
Копію судового рішення негайно після його проголошення вручити обвинуваченому, прокурору, іншим учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні.
С у д д я ОСОБА_10