08 січня 2025 року
м. Київ
справа № 752/6361/21
провадження № 61-18402св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт»,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2023 року під головуванням судді Чередніченко Н. П. та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Білич І. М., Гуль В. В., Слюсар Т. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт» про часткове визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю, договорів про відступлення права вимоги,
Короткий зміст позовних вимог
В березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила: визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 29 червня 2010 року, укладений між Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк») та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») в частині пункту «Переліку кредитних договорів, що входять до кредитного портфеля» додатку № 1, що стосується відступлення від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № ML-400/262/2007; визнати недійсним з моменту укладення договір про відступлення права вимоги від 07 липня 2010 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині пункту 280, що стосується відступлення від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № ML-400/262/2007 та за договором іпотеки від 22 серпня 2007 року № PCL-400/262/2007; визнати недійсним з моменту укладення договір відступлення права вимоги купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2020 року, укладений між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт» (далі - ТОВ «ФК «Інвестстандарт»).
В обґрунтування вимог вказувала, що 22 серпня 2007 року ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № ML-400/262/2007, відповідно до умов якого остання отримала в кредит кошти в сумі 200 000 дол. США. З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, того ж дня укладені договори іпотеки № PСL-400/262/2007 та поруки № SR-400/243/2007. В подальшому між банком та позивачем укладені додаткові договори до кредитного договору в частині зміни процентної ставки. 23 жовтня 2009 року позивач останній раз провела погашення кредиту, та в подальшому не змогла належним чином виконувати кредитні зобов'язання. 29 червня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» уклали договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до умов якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитними договорами, в тому числі за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № ML-400/262/2007. Крім того, 07 липня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» уклали договір відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави, серед яких в додатку під № 280 зазначено право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним та іпотечними договорами від 22 серпня 2007 року.
Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 січня 2013 року у справі № 2-717/11, яке ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 17 лютого 2017 року залишено без змін, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № ML-400/262/2007 в сумі 1 818 577,51 грн. Постановою Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року, заочне рішення та ухвалу в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором скасовано, та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині заочне рішення та ухвалу судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. 03 лютого 2020 року суд на виконання рішення суду видав виконавчий лист.
15 січня 2021 року позивач отримала лист від ТОВ «ОТП Факторинг Україна» з повідомленням про відступлення права вимоги за кредитним договором на користь ТОВ «ФК «Інвестстандарт».
Разом з тим, позивач з договором про відступлення права вимоги в частині кредитного договору та іпотечного договору, за якими вона є боржником не погоджується, оскільки ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не є фінансовою установою, та на час укладення спірного договору не мало генеральної чи індивідуальної ліцензії на кредитування, а відтак товариство не могло набути право вимоги за кредитним договором. Також, зазначала про невизначеність ціни оспорюваних договорів.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 09 лютого 2023 року у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що відповідачами під час укладання спірних договорів дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинених правочинів, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договорами.
ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконала, позивач з метою забезпечення належного виконання кредитних зобов'язань надала банку в іпотеку нерухоме майно, сума заборгованості стягнута в примусовому порядку за судовим рішенням, яке набрало законної сили.
Належних та допустимих доказів того, що під час переходу від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прав кредитора у зобов'язанні, будь-яким чином збільшився та/або змінився обсяг зобов'язань за кредитним договором, матеріали справи не містять.
Позивач не надала жодного належного та допустимого доказу на підтвердження тієї обставини, що від визнання у судовому порядку недійсними спірних договорів залежить подальша можливість законної реалізації позивачем обов'язку щодо погашення заборгованості за кредитним договором.
Київський апеляційний суд постановою від 19 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2023 року залишив без змін.
Апеляційний суд виходив з того, що під час укладення зазначених договорів, вимоги щодо суб'єктного складу, обумовленого цивільним законодавством для такої категорії договорів, сторонами не порушено. Ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна при укладенні кредитного договору, а в даному випадку між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», а в подальшому між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт», укладені договори купівлі-продажу кредитного портфеля та відступлення права вимоги, що не передбачають наявності генеральної або індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У грудні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 910/5617/21. Суди не дослідили в повному обсязі та не надали належної оцінки доводам позивача щодо недійсності оспорюваних договорів, з підстав відсутності домовленості сторін щодо розміру фінансового активу, зазначеного у грошовому виразі та умов взаєморозрахунків.
Договір факторингу укладений між банком та установою, яка не є банком, а ціна такого договору сформована за рахунок процентів нарахованих поза межами строку кредитування, та на майбутнє такий договір порушує права позивача і є оспорюваним з підстав недодержання в момент вчинення правочину вимог статей 4, 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У квітні 2024 року від ТОВ «ФК «Інвестстандарт» до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
Зазначало, що ТОВ «ФК «Інвестстандарт» на момент укладення оспорюваного договору про відступлення права вимоги було включене до Державного реєстру фінансових установ України та мало ліцензію на здійснення факторингових операцій, а тому мало право здійснювати фінансові послуги.
Крім того, передана сума заборгованості за оскаржуваним договором повністю відповідає розміру заборгованості, встановленому судовим рішенням, що набрало законної сили. З моменту ухвалення відповідного судового рішення жодних додаткових нарахувань за відповідним кредитним договором ні попереднім, ні поточним кредитором не відбулось, а тому заперечення позивача фактично зводяться до незгоди з судовим рішенням, що набрало законної сили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 05 лютого 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Голосіївського районного суду міста Києва.
26 лютого 2024 року цивільна справа № 752/6361/21 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
22 серпня 2007 року ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № ML-400/262/2007, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала в кредит кошти в сумі 200 000 дол. США.
З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором, 22 серпня 2007 року, ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки № PСL-400/262/2007, відповідно до умов якого, в іпотеку банку передано квартиру АДРЕСА_1 .
07 липня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» (фактор) та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» (клієнт) уклали договір відступлення права вимоги. Зі змісту вказаного договору вбачається, що у зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 29 червня 2010 року між фактором та клієнтом, клієнт передає та відступає фактору сукупність прав, належних клієнту за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись правом звертати стягнення на заставне майно.
Згідно з умовами договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 29 червня 2010 року та договору відступлення прав вимоги від 29 червня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором. Відтак, до позивача перейшли всі права щодо виконання відповідачами умов кредитного договору.
Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 січня 2013 року у справі № 2-717/11, яке ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 17 липня 2017 року залишено без змін, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № ML-400/262/2007 в сумі 1 818 577,51 грн.
Постановою Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року, заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 січня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 17 липня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № ML-400/262/2007 скасовано, та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в іншій частині заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 січня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 17 липня 2017 року залишено без змін.
12 листопада 2020 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт» уклали договір факторингу, за яким, ТОВ «ФК «Інвестстандарт» передано право грошової вимоги за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № ML-400/262/2007.
Також, 12 листопада 2020 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт» уклали договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 22 серпня 2007 року № PCL-400/262/2007, за яким ТОВ «ФК «Інвестстандарт» передано всі права за договором від 22 серпня 2007 року № PCL-400/262/2007.
15 січня 2021 року позивач отримала лист від ТОВ «ОТП Факторинг Україна» з повідомленням про відступлення права вимоги за кредитним договором від 22 серпня 2007 року № ML-400/262/2007 на користь ТОВ «ФК «Інвестстандарт».
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
У частині першій статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
За змістом частини першої статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає в тому, що у конкретному договірному зобов'язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, в якому виникло таке зобов'язання.
Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).
Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.
Відповідно до статті 350 ГК України факторинг визначений як передання чи зобов'язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.
Статтею 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Отже, положеннями статей 512, 1077 ЦК України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.
З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа.
Разом з тим із частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.
У статті 350 ГК України зазначено, що фактором може бути лише банк, водночас у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг.
У частинах першій, другій статті 7 цього ж Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.
Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою.
Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 ЦК України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.
Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, то вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Зазначене узгоджується із правовими висновками викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20).
За визначенням, наведеним у пункті 2 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93 (далі - Декрет № 15-93 (у редакції, чинній на момент укладення договорів від 29 червня 2010 року та від 07 липня 2010 року)), який діяв на час укладення оспорюваних договорів, під «валютними операціями» розумілися: операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Декрету № 15-93 Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 був наведений перелік операцій, які потребували отримання індивідуальної ліцензії резидентами і нерезидентами, зокрема підпункти «в» та «г» передбачали отримання індивідуальної ліцензії у разі: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.
У пунктах 1- 4 частини другої статті 9 Закону України «Про валюту і валютні операції» наведений перелік валютних операцій, що здійснюють небанківські фінансові установи на підставі ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій:1) торгівля валютними цінностями в готівковій формі; 2) переказ коштів; 3) здійснення розрахунків у іноземній валюті на території України за договорами страхування життя; 4) факторинг (у частині здійснення розрахунків на території України в іноземній валюті між факторами та клієнтами за операціями з міжнародного факторингу щодо відступлення права грошової вимоги до боржника-нерезидента); 5) інші валютні операції, визначені Національним банком України.
Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що право вимоги за вказаним кредитним договором, яке перейшло до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», а згодом до ТОВ «ФК «Інвестстандарт», не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій.
Суди попередніх інстанцій встановили, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт» є юридичними особами, на момент укладення договорів купівлі-продажу кредитного портфелю (29 червня 2010 року), відступлення права вимоги (07 липня 2010 року), відступлення права вимоги купівлі-продажу кредитного портфеля (12 листопада 2020 року) мали статус фінансової установи за законодавством України, були внесені до Державного реєстру фінансових установ України, а тому мали право здійснювати фінансові послуги, зокрема, послуги з укладення договорів купівлі-продажу кредитного портфелю та відступлення права вимоги.
З огляду на вищенаведене, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт» мали право на укладення оспорюваних договорів без наявності ліцензій на здійснення валютних операцій, оскільки така ліцензія необхідна лише при укладенні кредитного договору, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не укладали з ОСОБА_1 (боржником) кредитний договір.
Наведене узгоджується з висновками викладеними в постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 752/18402/16-ц, від 04 листопада 2020 року в справі №562/3925/18, від 04 квітня 2022 року у справі № 757/11688/20.
Установивши, що оспорювані правочини в оскарженій частині відповідають вимогам чинного законодавства України, не порушують прав і законних інтересів позивача, на укладення цих договорів згода боржника не вимагається, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Посилання в касаційній скарзі на те, що договір факторингу укладений між банком та установою, яка не є банком, а ціна такого договору сформована за рахунок процентів нарахованих поза межами строку кредитування, та на майбутнє такий договір порушує права позивача і є оспорюваним з підстав недодержання в момент вчинення правочину вимог статей 4, 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є безпідставним, оскільки законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов'язанням, з розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов'язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов'язань за відповідним договором, не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами. Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов'язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов'язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов'язанням, що виникло на підставі кредитного договору (постанови Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18,
від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року у справі
№ 639/4836/17).
Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили в повному обсязі та не надали належної оцінки доводам позивача щодо недійсності оспорюваних договорів, з підстав відсутності домовленості сторін щодо розміру фінансового активу, зазначеного у грошовому виразі та умов взаєморозрахунків є необґрунтованими, оскількипід час укладення договору про відступлення права вимоги сторони, відповідно до положень статей 512, 513, 514 ЦК України, дійшли згоди щодо укладання договору на зазначених у ньому умовах, а отже з власної ініціативи визначили для себе правила подальшої поведінки. Відповідачами під час укладання оспорюваних договорів про відступлення права вимоги дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчиненого правочину, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором.
Позивач не є стороною зазначених договорів, за умовами яких відбулося відступлення права вимоги від первісного до нового кредитора, і згода боржника на укладення таких договорів законодавством не передбачена.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 910/5617/21 колегія судів відхиляє, оскільки висновки у цій справі і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Так, у справі № 910/5617/21 судами зазначено, що договору притаманні всі ознаки фінансової послуги факторингу із заміною кредитодавця - банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на не фінансову компанію ВІЕР Глобал Партнерс, Л. П., обмежене партнерство, яке створене на Кайманових островах.
У справі, яка переглядається, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт» є юридичними особами, які на момент укладення оспорюваних договорів мали статус фінансової установи за законодавством України, були внесені до Державного реєстру фінансових установ України, а тому мали право здійснювати фінансові послуги.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров