Номер провадження: 22-ц/813/912/25
Справа № 947/18931/22
Головуючий у першій інстанції Свячена Ю.Б.
Доповідач Драгомерецький М. М.
09.01.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Зозулянського Дмитра Олександровича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2023 року по справі за позовом адвоката Зозулянського Дмитра Олександровича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_3 , про виділ належної на праві власності частки у спільному неподільному майні подружжя шляхом стягнення компенсації грошової компенсації 1/2 частки автомобіля, -
26 серпня 2022 року адвокат Зозулянський Дмитро Олександрович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про виділ належної на праві власності частки у спільному неподільному майні подружжя шляхом стягнення компенсації грошової компенсації 1/2 частки автомобіля, мотивуючи тим, що після розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відбувся поділ спільного майна подружжя.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2019 року у цивільній справі №520/14802/16-ц, залишеного без змін постановою Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково:
визнано транспортний засіб «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;
визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку транспортного засобу «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 як на об'єкт спільного майна подружжя, залишивши за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку даного транспортного засобу;
визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 07.07.2016 №2110/04/5141/2016, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , щодо купівлі-продажу транспортного засобу «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 ;
витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 транспортний засіб «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 ;
відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики, укладеного 26 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ..
На виконання вказаного рішення суду, 13 грудня 2021 року ОСОБА_2 отримала транспортний засіб «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 згідно із актом приватного виконавця Долинського М.М..
Згідно звіту №0911/2018 про оцінку транспортного засобу від 13.12.2021 ринкова вартість транспортного засобу «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , становить 237 185, 14 грн.
Зважаючи, що вказаний транспортний засіб є неподільною річчю, він визнаний судом об'єктом спільного майна подружжя, а також те, що позивач позбавлений можливості використовувати його та користуватись ним, представник позивача вважав за можливе просити суд виділити ОСОБА_1 належну йому на праві власності частку у спільному неподільному майні подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом стягнення на його користь із ОСОБА_2 грошової компенсації за 1/2 частку автомобіля марки «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 у розмірі 118 592, 57 грн та у зв'язку із цим припинити належне ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку у праві спільної власності на автомобіль «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , стягнути з відповідачки на користь позивача судові витрати.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси 07 вересня 2022 року - матеріали справи за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості направлено за територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Приморського районного суду м. Одеси.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси 07 жовтня 2022 року відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації.
13 грудня 2022 року відповідачка ОСОБА_2 надала суду відзив на позовну заяву, у якій просила суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що для виникнення права власності у ОСОБА_1 та у ОСОБА_2 необхідно провести державну реєстрацію права власності на транспортний засіб. Після прийняття Київським районним судом м. Одеси рішення у справі №520/14802/16-ц та виконання рішення у частині витребування від ОСОБА_3 , яка є рідною сестрою ОСОБА_1 автомобіль неможливо використовувати, оскільки позивач не вжив жодних заходів щодо державної реєстрації транспортного засобу відповідно до Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року №1388. Актом приватного виконавця від 13 грудня 2021 року зафіксовано у ході виконавчого провадження виконавцем витребувано у ОСОБА_3 та передано на користь ОСОБА_2 автомобіль (транспортний засіб) Hyindai Accent 2012р.в. синього кольору кузов № НОМЕР_2 , пробіг за спідометром 67 790 км, без номерних знаків, технічного паспорту, які ОСОБА_3 передати відмовилася. Мотивує свою незгоду з позовом тим, що у ході розгляду справи №520/14802/16-ц встановлено недобросовісність як власника ОСОБА_1 , так і набувача ОСОБА_3 , що стало підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу даного транспортного засобу, а позовні вимоги у даній справі вважає передчасними, оскільки для припинення права власності ОСОБА_1 необхідно набути останнім таке право власності.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2023 року у задоволенні заяви адвоката Радіонова Олександра Леонідовича в інтересах відповідачки ОСОБА_2 від 13 березня 2023 року про закриття провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу - відмовлено.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2023 року залучено до участі у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 .
06 листопада 2023 року ОСОБА_3 надала суду заяву, у якій просила виключити її зі складу третіх осіб, пославшись на те, що автомобіль вибув з її володіння на користь ОСОБА_2 ..
У судовому засіданні від 29 листопада 2023 року адвокат Зозулянський Дмитро Олександрович в інтересах ОСОБА_1 підтримав позовні вимоги.
Адвокат Радіонов Олександр Леонідович в інтересах відповідачки ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги не визнали, просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю з огляду на те, що позивач ОСОБА_1 ухиляється від проведення державної реєстрації транспортного засобу, ігнорує прохання адресовані йому щодо оформлення права власності на транспортний засіб, ОСОБА_3 , у свою чергу, ніяк не реагує і не віддає державні номерні знаки на автомобіль та свідоцтво про державну реєстрацію на автомобіль, які є обов'язковими для проведення державної реєстрації транспортного засобу згідно із Порядком №1388.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу з ОСОБА_2 - відмовлено.
В апеляційній скарзі адвокат Зозулянський Дмитро Олександрович в інтересах позивача ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити в нове судове рішення, яким виділити ОСОБА_1 належну йому на праві власності частку у спільному неподільному майні подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом стягнення на його користь з ОСОБА_2 грошової компенсації за 1/2 частку автомобіля марки «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 у розмірі 11 8592 та у зв'язку із цим припинити належне ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку у праві спільної власності на автомобіль «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , стягнути з відповідачки на користь позивача судові витрати, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
В ході розгляду справи в суді апеляційної інстанції від відповідачки ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу.
Третій особі - ОСОБА_3 , копія ухвали про відкриття апеляційного провадження надсилалась єдину відмову суду адресу місця її проживання, однак вся надіслана судова кореспонденція повернулась до суду із довідкою поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».
Згідно із ч. 1 ст. 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім'ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Таким чином, оскільки копія ухвали про відкриття апеляційного провадження направлялась на єдину відому суду адресу місця реєстрації третьої особи ОСОБА_3 та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення учасників справи про розгляд даної справи в апеляційному суді в порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Вказані особливості встановлюються у ст. 369 ЦПК України, а саме відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 274 ЦПК України, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.
Згідно із частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. В такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі та відзив адвоката ОСОБА_4 в інтересах відповідачки ОСОБА_2 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга адвоката Зозулянського Дмитра Олександровича в інтересах позивача ОСОБА_1 підлягає задоволенню за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (стаття 65 СК України).
У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Згідно статті 60, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Відповідно до частини другої статті 70 ЦК України, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частини перша, друга, четверта статті 71 СК України).
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Судом першої інстанції встановлено, щорішенням Київського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2019 року у цивільній справі №520/14802/16-ц, залишеного без змін постановою Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково: - визнано транспортний засіб «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку транспортного засобу «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 як на об'єкт спільного майна подружжя, залишивши за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку даного транспортного засобу. Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 07.07.2016 за №2110/04/5141/2016, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , щодо купівлі-продажу транспортного засобу «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 . Витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 транспортний засіб «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 . Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики укладеного 26 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, яке є об'єктом спільної сумісної власності та визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину рухового майна вартістю 68 486,80 грн, до складу якого відноситься: меблі до прихожої кімнати, диван кутовий, пральна машина, телевізор «Самсунг Смарт ТВ», газова плита та витяжка, морозильна камера, килимове покриття, ноутбук «Ассер», ноутбук «Леново»; визнання грошових коштів у розмірі 34 640 грн, витрачених на ремонт квартири за адресою: АДРЕСА_1 , об'єктом спільної сумісної власності та стягнення компенсацію витрачених на ремонт квартири грошових коштів у розмірі 17 121,70 грн. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання укладеного договору позики від 26.04.2012 дійсним та стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованості на загальну суму 261 481,31 грн, як складається з 160 000 грн, основного боргу, 14 364 грн, як 3% річних за затримку виконання грошового зобов'язання та 87 117,31 грн інфляційних витрат. Судові витрати у загальному розмірі 5 073,42 грн понесені ОСОБА_2 підлягають стягненню на її користь в рівних частках: з ОСОБА_1 у розмірі 2 536, 71 грн, та з ОСОБА_3 у розмірі 2 536,71 грн. Вказане рішення залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року.
На виконання рішення Київського районного суду м. Одеси №520/14802/16-ц, та відповідно до акту приватного виконавця від 13.12.2021 в ході проведення виконавчих дій виконавцем було витребувано у ОСОБА_3 та передано на користь ОСОБА_2 .. Згідно акту приватного виконавця від 13.12.2021 встановлено відсутність номерних знаків, технічного паспорту, які ОСОБА_3 передати відмовилася.
Згідно відповіді Територіального сервісного центру МВС №5142 від 01.03.2023 за №31/15/5142-6АЗ на запит адвоката Радіонова О.Л. відомо - станом на 01 березня 2023 року згідно ЄДР ТЗ МВС власником автомобіля значиться ОСОБА_3 .
Відповідно до частини першої статті 328, частини четвертої статті 334 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Згідно статті 34 Закону України «Про дорожній рух» реєстрація транспортних засобів здійснюється відповідними підрозділами Міністерства внутрішніх справ України, а порядок установлюється Кабінетом Міністрів України.
Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів затверджено постановою КМ України від 07 вересня 1998 року №1388 (надалі - Порядок). Цим Порядком встановлюється єдина на території України процедура державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів (далі - транспортні засоби), присвоєння буквено-цифрової комбінації номерних знаків з їх видачею або без такої, оформлення і видачі реєстраційних документів та/або їх формування в електронній формі.
Відповідно до п. 2 Порядку визначено - порядок є обов'язковим для всіх юридичних та фізичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх. Представники власників транспортних засобів виконують обов'язки та реалізують права таких власників у межах наданих їм повноважень.
Згідно п. 6 Порядку - транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами в сервісних центрах МВС або через центри надання адміністративних послуг. Транспортні засоби, що належать декільком фізичним або юридичним особам (співвласникам), за їх письмовою заявою реєструються за однією з таких осіб.
Серед долучених до справи доказів наданих сторонами відсутні належні і допустимі докази того, що автомобіль зареєстрований на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу, а також будь-які належні та допустимі докази проведення державної реєстрації права власності за позивачем чи відповідачем на виконання рішення Київського районного суду м. Одеси у справі №520/14802/16-ц. При цьому, акт приватного виконавця від 13.12.2021 про перехід права власності саме на відповідачку ОСОБА_2 або на позивача ОСОБА_1 згідно рішення Київського районного суду м. Одеси у справі №520/14802/16-ц не свідчить.
В той самий час, позивач ОСОБА_1 поставив питання про виділ частки у спільному майні транспортний засіб «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , який на момент розгляду справи зареєстрований за на ОСОБА_3 . Відтак, позивачем не наведено будь-яких переконливих доказів наявності у його власності, або у власності відповідачки спірного автомобіля, а надана відповідь з територіального сервісного центру МВС №5142 не свідчить про наявність у власності сторін спірного автомобіля.
Відтак, для виникнення права власності та державної реєстрації на спірний автомобіль необхідно заява співвласників, що передбачено Порядком. Сама по собі передача транспортного засобу не свідчить про виникнення прав на нього.
Аналогічні висновки зроблено в постанові Верховного Суду Касаційного цивільного суду у постанові від 30 жовтня 2019 року по справі №683/2694/16-ц.
Результат тлумачення приватно-правових норм, тобто діяльності зі з'ясування їхнього змісту (сенсу), має бути розумним. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вже звертав увагу на те, що загальні засади (принципи) цивільного права зокрема справедливість, добросовісність та розумність є фундаментальними, й інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту цих засад (принципів). Останні мають пряму дію, а тому їх слід ураховувати, здійснюючи, зокрема, тлумачення приписів актів цивільного законодавства (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі №520/1185/16-ц).
Проте, колегія суддів не може погодиться з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 та його представником, адвокатом Зозулянським Дмитро Олександровичем, доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що спірний автомобіль «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , належить сторонам у справі на праві спільної сумісної власності подружжя, згідно із актом приватного виконавця Долинського М.М.. від 13 грудня 2021 року на виконання рішення суду транспортний засіб «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 переданий відповідачці ОСОБА_2 .. Тому він має право на виділ належну йому на праві власності частку у спільному неподільному майні подружжя шляхом стягнення на його користь із ОСОБА_2 грошової компенсації за 1/2 частки спірного автомобіля у розмірі 118 592, 57 та припинення належного йому права власності на 1/2 частку у праві спільної власності на вказаний автомобіль.
Й навпаки, ні відповідачем ОСОБА_2 , ні її представником, адвокатом Радіоновим Олександром Леонідовичем, не надано будь-яких належних допустимих доказів на спростування підстав позову та не спростовано вартість спірного автомобіля, яка визначена звітом №0911/2018 про оцінку транспортного засобу від 13.12.2021 ринкова вартість транспортного засобу «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , в розмірі 237 185, 14 грн.
Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі №127/7029/15 (провадження №61-9018сво18) зробив наступний правовий висновок: «як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
З урахуванням наведеного та відступаючи від правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі №201/14044/16-ц, провадження №61-189ск17, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно».
У постанові від 15 листопада 2018 року у справі №128/1761/15 (провадження №61-2121св18) Верховний Суд також виходив з того, що «під час розгляду справи відповідач не довів суду, що відчуження спільного автомобіля було здійснено за згодою відповідача, зокрема за наявності її письмової згоди, а кошти від його реалізації були використані на потреби сім'ї.
У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Позивач обрала спосіб захисту своїх прав шляхом стягнення на свою користь вартості належної їй частки спільного майна, що узгоджується з положеннями частини другої статті 16 ЦК України.
Встановивши вказані вище обставини, з урахуванням наведених норм, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що спірний автомобіль входить до складу спільного майна подружжя та оскільки відповідач порушив майнові права позивача на належну їй частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль, відчужив це майно без згоди останньої та використав кошти на власні потреби, дійшов обґрунтованого висновку, що ці права підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відчужувача належної їй частки від вартості цього автомобіля, яка, згідно з актом товарознавчої експертизи по оцінці колісних транспортних засобів від 24.06.2016 складає 191 581 грн».
Аналогічний висновк зроблений Верховний Суд у постанові від 07 листопада 2018 року №761/7775/15 (провадження №61-4420св18).
У пунктах 58-60 постанови від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (провадження №14-182цс21) Велика Палата Верховного Суду зробила наступний правовий висновок: «Велика Палата Верховного Суду вище виснувала, що частини четверта та п'ята статті 71 СК України не передбачають обов'язкову згоду відповідача на присудження позивачеві грошової компенсації замість частки останнього у праві спільної сумісної власності на майно, а також не передбачають обов'язкове внесення відповідачем на депозитний рахунок суду грошової компенсації у спорах, у яких про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності й отримання компенсації на свою користь просить позивач.
Якщо за позовом одного із подружжя (який відмовляється від його частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ на користь відповідача - іншого із подружжя - та просить стягнути відповідну грошову компенсацію за таку частку) суд визначить кожному з подружжя ідеальні частки у цьому майні, бо відповідач не погодився на присудження грошової компенсації позивачеві та не вніс відповідну суму на депозитний рахунок, таке судове рішення не буде ефективним для захисту прав та інтересів позивача як співвласника. Залишення неподільної речі у спільній власності не позбавить того із подружжя, хто фактично користується річчю, можливості це робити надалі. Але інший із подружжя, який формально залишається співвласником, усупереч частинам першій і сьомій статті 41 Конституції України за відсутності окремої домовленості фактично позбавляється можливості такого користування, впливу на долю речі, а також грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.
Зрештою, якби відповідач був згідний виплатити позивачеві компенсацію за частку останнього у праві спільної сумісної власності подружжя, а позивач погоджувався її прийняти замість належної йому частки, то для реалізації такої домовленості непотрібне внесення відповідачем коштів на депозитний рахунок суду. Він може виплатити ці кошти іншому співвласнику у позасудовому порядку».
Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що для виникнення права власності та державної реєстрації на спірний автомобіль необхідно заява співвласників, що передбачено Порядком, а сама по собі передача транспортного засобу не свідчить про виникнення прав на нього.
Встановлено, що спіний автомобіль, що належав подружжям на праві спільної сумісної вланості, був відчужен позивачем проти волі іншого подружжя, відповідачки ОСОБА_2 ..
Згідно акту приватного виконавця Долинського М.М. від 13.12.2021 на виконання рішення суду транспортний засіб «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 переданий відповідачці ОСОБА_2 ..
Таким чином, у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно, що помилково не враховано судом першої інстанції.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Верховного Суду України, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, дійшла висновку про те, що порушено право позивача підлягають судовому захисту шляхом виділу належну йому на праві власності частку у спільному неподільному майні подружжя шляхом стягнення на його користь із ОСОБА_2 грошової компенсації за 1/2 частки спірного автомобіля у розмірі 118 592, 57 грн та припинення належного йому права власності на 1/2 частку у праві спільної власності на вказаний автомобіль.
Тому, позовні вимоги ОСОБА_1 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статті 65, 70, 71 СК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу адвоката Зозулянського Дмитра Олександровича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов адвоката Зозулянського Дмитра Олександровича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_3 , про виділ належної на праві власності частки у спільному неподільному майні подружжя шляхом стягнення компенсації грошової компенсації 1/2 частки автомобіля задовольнити повному обсязі.
Виділити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , належну йому на праві власності частку у спільному неподільному майні подружжя - автомобіля марки «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , шляхом стягнення з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , грошової компенсації за 1/2 частку автомобіля марки «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 , у розмірі 118 592, 57 грн.
Припинити належне ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , право власності на 1/2 частку у праві спільної власності на автомобіль «Hyundai Accent», 2012 року випуску, кузов НОМЕР_1 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
А.І. Дришлюк