Справа № 530/1954/24
2/530/105/25
08.01.2025 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Тараненко Т.І.,представника позивача, адвоката Омельченка М.О., розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду в м. Зіньків цивільну справу за позовом
ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ; ОСОБА_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ; третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні позивача: Українська універсальна біржа, місце знаходження: м. Полтава, вул. Шевченка, 52, Полтавської області про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна таким, що відбувся і дійсним та визнання права власності на нерухоме майно, -
Позивач, ОСОБА_1 звернулася в Зіньківський районний суд Полтавської області з позовом до ОСОБА_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ; ОСОБА_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ; третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні позивача: Українська універсальна біржа, місце знаходження: м. Полтава, вул. Шевченка, 52, Полтавської області про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна таким, що відбувся і дійсним та визнання права власності на нерухоме майно.
У судове засідання учасники справи: позивач ОСОБА_1 не з»явилася, з'явився її представник, адвокат Омельченко М.О. позовні вимоги підтримав, просив їх задовільнити, відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилися, надіслали до суду заяви про визнання позову та розгляд справи за їх відсутності.
Третя особа: представник Української універсальної біржі не з'явився, належним чином повідомлений.
Суд, заслухавши думку представника позивача адвоката Омельченка М.О., зачитавши заяву позивача, заяви відповідачів про визнання позовних вимог, дослідивши наявні матеріали справи, приходить до висновку.
Згідно ч.3 ст.200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем. Згідно ч.4 цієї статті, ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі, зокрема, визнання позову, проводиться в порядку, встановленому статтями 206, 207 цього Кодексу.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.
Відповідно до статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову, суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Оскільки відповідачі визнали позовні вимоги і вони знайшли своє повне підтвердження в судовому засіданні, суд приймає вказане визнання позову, оскільки такі дії відповідача не суперечать закону та не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, тому, відповідно до вимог ст. 206 ЦПК України, суд вважає, що вказані позовні вимоги є цілком доведеними, обґрунтованими і підлягають задоволенню у вказаному обсязі.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обовязковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов"язковою для суду.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.
Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 “Про судове рішення у цивільній справі», - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.
Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
В судовому засіданні було встановлено, що 18 травня 2001 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , як члени товарної біржі, діючи через брокерську контору №1 ПП “НМЦ», як продавці з однієї сторони і ОСОБА_1 , як член товарної біржі, діючи через брокерську контору №51 ТОВ “Євротрейд Лтд», як покупець, з другої сторони, згідно біржових торгів на Українській універсальній біржі уклали договір № Н-28 купівлі- продажу нерухомого майна, а саме: будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.9).
Договір купівлі - продажу № Н-28 було оформлено на Українській універсальній біржі м. Полтава та зареєстровано в реєстрову книгу за № 15 під № 2480 від 25.05.2001 року у колективному підприємстві Полтавське бюро технічної інвентаризації “Інвентаризатор». Вказаний договір нотаріально не посвідчувався, так як на час оформлення договору нотаріальне посвідчення його було не обов'язковим.
Позивачка ОСОБА_1 стала постійно володіти даним житловим будинком , проживати в ньому і вважала, що має право власності на дане нерухоме майно.
У серпні 2024 року позивач вирішила розпорядитися вище зазначеним нерухомим майном.
З цією метою вона звернулася за консультацією і правовою допомогою до адвоката. При зверненні ОСОБА_1 надала вищевказаний договір купівлі-продажу жилого будинку, як правовстановлюючий документ, на підставі якого вона володіє даним нерухомим майном. Оглянувши договір Н-28 купівлі-продажу жилого будинку від 18.05.2021 року, укладений на Українській універсальній біржі і зареєстрований на ім'я ОСОБА_1 в КП Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор», було виявлено, що він суперечить вимогам статті 657 Цивільного кодексу України.
Враховуючи вищевикладене за захистом своїх прав та інтересів позивач звернулася з позовом до суду та просила ухвалити рішення, яким договір № Н-28 купівлі-будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 18 травня 2001 року на Українській універсальній біржі між членом біржі ОСОБА_1 , що діяла через брокера брокерської контори № 51 ТОВ» Євротрейд Лтд», як покупцем, та членами біржі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , що діяли через брокера брокерської контори № 1 ПП “НМЦ», як продавцями, дійсним та визнати за нею право власності на вищезазначений житловий будинок.
Згідно з ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися з усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.
В ст. 328 ЦК України зазначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
В ч. 1 ст. 334 ЦК України зазначено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Нормами ч. 1ст. 82 ЦПК України визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
На звернення позивача до Приватного підприємства Полтавське бюро технічної інвентаризації "Інвентаризатор" було виготовлено технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , який складається з позначених у технічному паспорті на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами наступними літерами: житловий будинок літ. А-1, гараж літ. Б, сарай літ. б, літня кухня літ. В, в, погріб літ. в1, вбиральня літ. Г, сарай літ. Д, колодязь літ. К, водопровід літ. L, огорожа № 6 (а.с.10-14).
Дослідивши матеріали справи судом встановлено, що доводи позивача належним чином обґрунтовані доказами, які досліджені судом, ніким не оспорюються та не заперечуються, а також визнаються самими відповідачами по справі, а тому сумніви щодо достовірності цих обставин відсутні.
Відповідно до ч.ч. 1, 3ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Відповідно ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Договір купівлі продажу житлового будинку /квартири/ або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, що встановлено ст. 657 ЦК України.
Відповідно до ст. 334 ЦК України, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Нормами ст. 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Відповідачі як проти обставин укладення договору про купівлю - продаж будинку так і проти того, що фактично така купівля - продаж відбулася не заперечують, а тому суд не знаходить підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до п.24Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009р. № 2, у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з'ясування і дослідження інших обставин справи.
Згідно з ст. 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Відповідно до ст. 316 ЦК України "правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею..."..
Відповідно до змісту ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.
Рішення Європейського суду є офіційною формою роз'яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв'язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
З огляду на вищевикладене вбачається, що положення ч.1 ст.1268 ЦК України стосовно захисту права власності повністю відповідає захисту права власності, яке гарантується ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що у відповідності до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «Пайн Велів Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.
Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов'язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).
Визнання за позивачем права власності на нерухоме майно не порушує прав, свобод та інтересів інших осіб.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії суб'єкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання - пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Згідно з ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин справи та доказів, що подані на підтвердження позовних вимог, із врахуванням визнання відповідачем позову, що не порушує прав та інтересів інших осіб, є підстави для задоволення позову.
За змістом ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.
Позивач судові витрати покладає на себе.
Суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства ухвалюючи рішення на основі повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні та керуючись ч. 4 ст. 3, ч.3 ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", ст.16, ст. 220,328,334, 376, 392 Цивільного кодексу України 1,2,4,7, 8,12,13,19, 30,206,228-229, 258, 263-268, 354, 430 ЦПК , ЗУ "Про судовий збір" суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ; ОСОБА_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ; третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні позивача: Українська універсальна біржа, місце знаходження: м.Полтава, вул.Шевченка, 52, Полтавської області про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна таким, що відбувся і дійсним та визнання права власності на нерухоме майно - задоволити.
Визнати договір купівлі-продажу № Н-28 від 18 травня 2001 року будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 (після перейменування : АДРЕСА_1 ), укладений на Українській універсальній біржі між членом біржі ОСОБА_1 , що діяла через брокера брокерської контори № 51 ТОВ “Євротрейд Лтд», як покупцем та членами біржі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , що діяли через брокера брокерської контори № 1, ПП “НМЦ», як продавцями - дійсним.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 право власності на житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , який складається з позначених у технічному паспорті на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами наступними літерами: житловий будинок літ. А-1, гараж літ. Б, сарай літ. б, літня кухня літ. В, в, погріб літ. в1, вбиральня літ. Г, сарай літ. Д, колодязь літ. К, водопровід літ. L, огорожа № 6 .
Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду через Зіньківський районний суд протягом 30 днів з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Написано власноручно.
Суддя Зіньківського районного суду
Полтавської області С.Р. Должко