Справа № 569/16720/24
1-кс/569/35/25
09 січня 2025 року м. Рівне
Слідчий суддя Рівненського міського суду Рівненської області ОСОБА_1 , при секретарі судового засідання ОСОБА_2 , з участю прокурора ОСОБА_3 , представника власника майна адвоката ОСОБА_4 , представника Рівненської міської ради ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду клопотання адвоката ОСОБА_4 в інтересах власника майна ОСОБА_6 про скасування арешту майна, -
Адвокат ОСОБА_4 в інтересах власника майна ОСОБА_6 звернувся до суду із вказаним клопотанням у якому просить скасувати арешт майна, накладений ухвалою слідчого судді Рівненського міського суду Рівненської області від 30.10.2024 у межах кримінального провадження №12024181010001297 від 21.05.20254, а саме на приміщення загальною площею 7 м2, яке знаходиться за адресою: м. Рівне, Проспект Миру, 13.
Представник власника майна адвокат ОСОБА_4 в судовому засідання просив клопотання задоволити з підстав викладених у ньому.
Прокурор в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні клопотання за безпідставністю, оскільки вказане арештоване майно, являється матеріальним об'єктом, що зберегло на собі сліди вчиненого злочину та відповідає вимогам речових доказів, передбачених статтею 98 КПК України. Досудове розслідування даного кримінального провадження на даний час триває, вказане арештоване майно необхідне для з'ясування всіх обставин вчинення кримінального правопорушення, з метою збереження речових доказів, проведення необхідних судових експертиз, а скасування арешту може призвести до зникнення, втрати або пошкодження майна, що було об'єктом кримінально протиправних дій, або настання інших наслідків, які можуть перешкодити у кримінальному провадженні.
Представник Рівненської міської ради в судовому засіданні підтримав думку прокурора і просив відмовити у задоволенні клопотання.
Заслухавши учасників судового розгляду, всебічно та повно дослідивши клопотання та додані до нього матеріали, слідчий суддя приходить до наступного висновку.
Згідно з п. 7 ч. 2 ст. 131 КПК України, арешт майна є одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження. У відповідності до п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Згідно із ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Згідно ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Згідно з вимогами ч. 3 ст.170 КПК України, у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Положеннями ст. ст. 94, 132, 173 КПК України визначено, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя повинен врахувати правову підставу для арешту майна, можливість використання майна, як доказу у кримінальному провадженні або застосування щодо нього спеціальної конфіскації, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для підозрюваного, третіх осіб.
Згідно ч. 1 ст. 98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Судом встановлено, що Рівненським РУП ГУНП в Рівненській області проводиться досудове розслідування кримінального провадження №12024181010001297 від 21.05.2024, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України.
За результатами розгляду клопотання слідчого, ухвалою слідчого судді Рівненського міського суду Рівненської області від 30 жовтня 2024 року накладено арешт на майно, а саме на приміщення загальною площею 7 м2, що знаходиться на проспекті Миру 13 у м. Рівне та, відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, належить ОСОБА_6 на праві приватної власності, позбавивши можливості власника (користувача) або інших осіб відчужувати, розпоряджатись чи користуватись приміщенням до прийняття процесуального рішення у вищезазначеному кримінальному провадженні.
Підставою для арешту вищевказаного майна стало необхідність збереження речового доказу з метою повного, всебічного та неупередженого проведення слідчих (розшукових) дій, що в свою чергу може позбавити можливості встановлення істини у кримінальному провадженні.
Так, з досліджених судом матеріалів вбачається, що до ч/ч Рівненського РУП ГУНП в Рівненській області надійшли матеріали Рівненської окружної прокуратури про те, що у відповідності до територіальної юрисдикції згідно з вимогами кримінально процесуального законодавства, інформацію Управління державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Рівненської міської ради про те, що 25.04.2024р. виявлено, що у дворі багатоквартирного будинку за адресою: м. Рівне, проспект Миру 13, здійснено прибудову нежитлового приміщення з металопластикових конструкцій в результаті чого до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України у вигляді самовільного будівництва будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці.
Відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна ОСОБА_6 на праві особистої приватної власності належить цільна частка об'єкту нерухомого майна, який знаходиться на проспекті Миру, 13 у м. Рівне.
У рамках вказаного кримінального провадження ОСОБА_6 про підозру не оголошено.
Відповідно до Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 03 червня 2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», а саме частиною 3 пункту 1 зазначено, що за наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, у тому числі й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок.
Крім того, відповідно до практики Європейського суду, для того, щоб втручання в право власності вважалося допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та вимогами дотримання основних прав особи (рішення у справі АГОСІ проти Об'єднаного Королівства). Іншими словами, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.
У справі Раймондо проти Італії (Raimondo v. Italy, рішення 24.01.1994), в яких заявники скаржилася на контроль за використанням власності в зв'язку з провадженням кримінального розслідування, не знайшовши у цьому випадку порушення ст.1 протоколу №1, Суд відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне користування власність після закінчення відповідних розслідувань (п.35).
Відповідно до п. 14 Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження від 07.02.2014 року за результатами аналізу судової практики застосування слідчими суддями такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна встановлено, що слідчі судді мають враховувати співрозмірність обмеження права власності.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.
У відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини, в справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 р., для з"ясування наявності порушення цього положення ЄСПЛ має встановити, чи було забезпечено справедливу рівновагу між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід"ємним принципом всієї Конвенції, що відбито в структурі ст. 1 Протоколу №1 Європейської конвенції з прав людини.
Під час судового розгляду встановлено недостатність одного лише посилання слідчого на те, що майно є речовим доказом по даній справі, а тому таке майно підлягає арешту.
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях в тому числі щодо України констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна із сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов"язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами ( див. п. 46 рішення у справі " Устименко проти України", п.п. 51,52 рішення у справі " Рябих проти Росії", п. 31 рішення у справі " Марушин проти Росії", п. 61 рішення у справі "Брумареску проти Румунії").
Основною метою ст. 1 Першого протоколу до конвенції є запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини ( рішення у справах Sperrong and Lonnroth v Sweden» від 23.09.82, «новоселець кий проти України» від 11.03.2003, «Федоренко проти України» від 1.06.2006).
Таким чином, особу може бути позбавлено власності лише в інтересах суспільства на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. При цьому при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.
Як встановлено в ході судового розгляду, відповідно до договору про поділ майна, що є у спільній частковій власності, 25.11.2008р. ОСОБА_6 отримала у власність цілу ідеальну частку нежитлового приміщення, площею 134, 1 м2.
Згідно технічного паспорту вищевказаного об'єкту нерухомого майна вбачається, що приміщення належного ОСОБА_6 магазину являється самостійним об'єктом нерухомого майна площею 134, 1 м2.
На даний час вищенаведені правовстановлюючі документи жодним чином не скасовані в установленому чинним законодавством порядку, а відтак, вищенаведені міркування про те, що вказаний об'єкт нерухомого майна являється предметом кримінального правопорушення та одержаний внаслідок вчинення останнього являються безпідставними та необґрунтованими жодними належними та допустимими доказами, що в свою чергу спростовує відповідність вказаного матеріального об'єкту критеріями речових доказів.
ОСОБА_6 впродовж останніх 16 років являється власником вищевказаного приміщення магазину та здійснює законну господарську діяльність у вигляді надання останнього в довгострокову оренду, що підтверджується договором оренди нежитлового приміщення від 01.09.2024р., укладеного з ФОП ОСОБА_7 .
При цьому, відповідно до рішення про державну реєстрацію потужностей, копії декларації відповідності матеріально - технічної бази суб'єкта господарювання вимогам законодавства та копії акту №908/1 від 08.10.2024р. ФОП ОСОБА_7 заплановано отримання державного мікрогранту на здійснення власної господарської діяльності у вищезазначеному приміщенні ОСОБА_6 , яке остання надає в оренду.
Вищенаведені обставини у своїй сукупності об'єктивно свідчать про те, що з моменту реєстрації відповідного кримінального провадження та довгострокового здійснення правоохоронним органами досудового розслідування ОСОБА_6 не вчинялось, не вчиняються і не вчинятимуться жодні дії спрямовані на відчуження та/або приховування, псування чи пошкодження належного їй майна, а таке суворе процесуальне обмеження як арешт із забороною користування останнім зумовлює виключно негативні господарські наслідки як у власній діяльності, так і у діяльності ФОП ОСОБА_7 , як внутрішньо переміщеної особи, яка й надалі планує займатися вільною підприємницькою діяльністю та сплачувати податки, зокрема, й на потреби безпеки та оборони нашої держави у такий надскладний час.
Разом з тим, згідно наявної у матеріалах відповіді ГУ Держгеокадастру у Рівненській області від 04.12.2024р. вбачається, що використання земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на якій знаходиться частина приміщення магазину ОСОБА_6 площею 0,0007 га, без правовстановлюючих документів не відноситься до порушень, визначених ст. 211 ЗК України, що виключає можливість розрахувати розмір шкоди.
Департаментом муніципальної варти у своєму листі від 26.11.2024р. повідомлено про те, що спірна прибудова являється конструктивною частиною об'єкта нерухомого майна, належного ОСОБА_6 .
А відтак, по сьогоднішній день незрозумілим в цілому являється той факт, що всупереч вищезазначених доводів цілісності окремого об'єкту нерухомого майна ОСОБА_6 , як титульного власника приміщення площею 134, 1 м2, слідчим суддею з необґрунтованих міркувань було накладено арешт лише на одне окреме приміщення, площею 7 м2, позаяк, останнє не являється окремим об'єктом речових прав в цілому.
Таким чином, із урахуванням наведеного, зважаючи на тривалість здійснення досудового розслідування та відсутність повідомлення будь - якій особі про підозру у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України, слідчий суддя вважає, що представником власника майна в судовому засіданні доведено, що в подальшому застосуванні заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту майна відпала потреба.
Безпідставне обмеження права власності у вигляді накладення арешту на майно шляхом заборони його користування не є співрозмірним із завданнями кримінального провадження та порушує основоположні права власників майна, які визначені Конституцією України та чинним законодавством України.
Відповідно до положень статті 174 КПК України, підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.
Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
На підставі вище викладеного, враховуючи норми Конституції України, ЦК України, Постанови Пленуму Верховного Суду України від 03 червня 2016 року №5 "Про судову практику в справах про зняття арешту з майна", дослідивши надані матеріали, слідчий суддя вважає, що клопотання підлягає до часткового задоволення, оскільки часткове повернення арештованого майна його власнику не зашкодить подальшому досудовому розслідуванню і проведенню інших процесуальних дій та не вплине на правильність прийнятого судом рішення.
Відповідно до висновку про застосування норми права, який міститься в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 19 лютого 2019 року в справі № 569/17036/118 (провадження № 51-598 кмо 19), ухвала слідчого судді про повне або часткове скасування арешту майна, постановлена за правилами ст. 174 КПК, не підлягає апеляційному оскарженню.
Така ж позиція об'єднаної палати щодо вказаних правовідносин у даному кримінальному провадженні узгоджується з висновком про застосування норми права, який міститься в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 24.05.2024 в справі №712/191/23 (провадження №51-3208кмо 23).
За таких обставин, ухвали слідчого судді про повне або часткове скасування арешту майна та про відмову в скасуванні арешту майна, постановлені в порядку ст. 174 КПК, апеляційному оскарженню не підлягають. При цьому відмова у скасуванні арешту майна не позбавляє особу права звернутися до суду з повторним клопотанням про скасування арешту майна в порядку ст. 174 КПК України як на досудовому розслідуванні, так і під час судового провадження.
Керуючись ст. 174 КПК України, слідчий суддя,-
Клопотання адвоката ОСОБА_4 в інтересах власника майна ОСОБА_6 про скасування арешту майна - задоволити частково.
Скасувати арешт майна, накладений ухвалою слідчого судді Рівненського міського суду Рівненської області від 30.10.2024 у межах кримінального провадження №12024181010001297 від 21.05.2024, а саме на приміщення загальною площею 7 м2, яке знаходиться за адресою: м. Рівне, Проспект Миру, 13, шляхом скасування заборони ОСОБА_6 користування вказаним приміщенням до прийняття кінцевого рішення по кримінальному провадженні, залишивши заборону його відчуження та розпорядження.
Ухвала оскарженню не підлягає, заперечення проти неї можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді.
Слідчий суддя -