07 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/22040/24 пров. № А/857/29331/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
Головуючого судді Сеника Р.П.,
суддів Онишкевича Т.В. , Судової-Хомюк Н.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2024 у справі № 380/22040/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,-
суддя в 1-й інстанції Брильовський Р.М.,
дата постановлення ухвали 07.11.2024,
місце ухвалення рішення не зазначено,
дата складання повного тексту рішення не зазначено, -
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , у якій просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2016 по 04.04.2019 (включно) року в повному обсязі;
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не врахування січня 2008 року, як місяця за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) в період з 01.12.2016 по 28.02.2018;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.12.2016 по 28.02.2018, із застосуванням січня 2008 року, як місяця за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця);
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення, розрахованої відповідно до приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078, за період з березня 2018 року по квітень 2019 року включно;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату належної ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення, розраховану відповідно до приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, за період з березня 2018 року по квітень 2019 року включно.
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату належної ОСОБА_1 основних, додаткових та одноразових видів грошового забезпечення, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової служби та звільненням із неї, із застосуванням індексації грошового забезпечення, розраховану відповідно до приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, за період з березня 2018 року по квітень 2019 включно
Ухвалою від 07.11.2024 у задоволенні заяви про поновлення строку звернення до суду - відмовлено; визнано неповажними причини пропуску строку звернення позивача до суду; позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - повернуто позивачу.
Не погоджуючись із вказаною ухвалою, таку оскаржив позивач, подавши на неї апеляційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
Зазначає, що позивач звільнений зі служби в той період коли редакція ст. 233 КЗпП не передбачала строкових обмежень на звернення до суду за захистом своїх прав. Відтак, застосування ст. 233 КЗпП у редакції, яка діє з 19.07.2022 до даних правовідносин матиме наслідок протиправного надання їй зворотної дії у часі, що суперечить ст. 58 Конституції України. Тому, враховуючи заявлений період з 01.12.2016 по 04.04.2019 (включно), суд першої інстанції, застосовуючи нині чинну редакцію КЗпП, яка діє з 19.07.2022, протиправно в порушення ст. 58 Конституції України, надав їй зворотну дію у часі.
Апелянт просив скасувати ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 07.11.2024 в справі №380/22040/24 про повернення позовної заяви та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до приписів ч. 2 ст. 312 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), розгляд апеляційної скарги здійснюється без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції ухвалою від 30.10.2024 дану позовну заяву залишено без руху з наданням позивачу строку для усунення виявлених судом недоліків позовної заяви протягом 10 (десяти) днів з вручення (отримання) копії ухвали шляхом подання до суду клопотання (заяви) про поновлення строку звернення до суду з цим позовом та доказів поважності причин його пропуску.
05.11.2024 від позивача надійшла заяв про поновлення пропущеного строку у справі №380/22040/24, в якій зазначив, що Законом України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)». Отже, до з 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Просить клопотання про поновлення строку звернення до суду задовольнити.
Повертаючи позовну заяву позивачу відповідно до ухвали від 07.11.2024, суд першої інстанції виходив з того, що той факт, що із заявою щодо з'ясування правильності нарахування спірної індексації позивач звернулась до відповідача у 30.01.2024 не змінює часу, з якого вона повинна була могла міг дізнатись про порушення своїх прав.
Зазначена дата свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду, а є лише фактично штучно створеною новою часовою передумовою звернення з позовом до суду.
Будь-яких належних і допустимих доказів, які б підтверджували об'єктивну неможливість звернутися до суду із цим позовом в період з 01.12.2016 по 04.04.2019 не надано.
Позивачем не було наведено жодних обґрунтованих причин і не подано доказів, які б підтверджували реальну відсутність у неї можливості підготувати та подати позовну заяву у строк, встановлений Законом.
Львівський окружний адміністративний суд відповідно до вимог статей 12-2 та 26 Закону України від 12.05.2015 №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон №389-VIII) не припиняв, не призупиняв своєї діяльності та продовжував здійснювати правосуддя після запровадження в Україні з 24.02.2022 воєнного стану.
Вказане в сукупності дає підстави стверджувати про відсутність обставин, які б об'єктивно унеможливили звернення позивача чи його представника до суду за захистом прав протягом визначеного законом строку.
Проходження представником позивача військової служби та сам факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення позивача до суду у передбачені Кодексом адміністративного судочинства Україні строки, не може вказувати на наявність об'єктивних причин та перешкод для своєчасної подачі позовної заяви.
Суд не встановив переконливих фактичних обставин, які б свідчили про дійсні істотні перешкоди чи труднощі для своєчасного звернення позивача до суду за захистом своїх прав, тому не визнає поважними вказані позивачем причини пропуску строку звернення до суду з даним позовом.
Скорочення строків здійснення окремих процесуальних дій не звужує змісту та обсягу конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (абзац дев'ятий десятий підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011).
Ураховуючи вказані обставини, суддя дійшов висновку про наявність підстав для повернення позивачу позовної заяви з усіма доданими до неї документами на підставі п. 1 ч. 4 ст. 169 КАС України.
Розглядаючи апеляційну скаргу по суті, суд апеляційної інстанції керується таким.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП, у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15.10.2013 №8-рп/2013 і №9- рп/2013.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 КЗпП викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19.07.2022 КЗпП не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп і від 05.04.2001№ 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09.02.1999 №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05.04.2001 № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 № 2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 №8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі "Kopecky проти Словаччини" від 28.09.2004, заява № 44912/98).
Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.
При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 зазначила, що щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19.07.2022 застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Аналогічна правова позиція міститься також в постанові Верховного Суду від 08.08.2024 у справі №380/29686/23 та в постанові Верховного Суду від 12.09.2024 у справі №380/6701/24.
Так, позивачем визначено спірний період не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення з 01.12.2016 по 04.04.2019, під час якого, частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
З огляду на вказане, суд приймає до уваги доводи позивача в апеляційній скарзі про те, що його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.
З наведеного слідує, що вказаний позов подано з дотриманням установленого законом строку звернення до суду.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Таким чином, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позовної заяви , у зв'язку з чим ухвала суду на підставі ст. 320 КАС України підлягає скасуванню, з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст.ст. 241, 243, 308, 311, 312, 315, 320, 321, 322, 325 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2024 року у справі №380/22040/24 про повернення позовної заяви скасувати, а справу №380/22040/24 направити для продовження розгляду до Львівського окружного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Р. П. Сеник
судді Т. В. Онишкевич
Н. М. Судова-Хомюк