20 грудня 2024 року № 320/37202/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в м. Києві у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянки ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Державної казначейської служби України та Верховного Суду про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась громадянка ОСОБА_1 з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить:
-визнати протиправною бездіяльність Верховного Суду України, Державної казначейської служби України та Верховного Суду щодо невиплати суддівської винагороди та вихідної допомоги;
-стягнути з Верховного Суду заборгованість у розмірі 10 662 143,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправною бездіяльністю відповідача щодо невиплати позивачці суддівської винагороди та вихідної допомоги у розмірі 10 662 143,00грн.
Відповідачами Верховним Судом України та Верховним Судом до суду подані відзиви на позовну заяву, відповідно до яких проти задоволення позовних вимог заперечують повністю.
Державною казначейською службою України пояснень щодо заявлених позовних вимог до суду не подано.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.11.2023 відкрито провадження в адміністративній справі в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справі по суті у судовому засіданні.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.11.2024 судом прийнято рішення про розгляд справи у порядку письмового провадження.
Судом встановлено, що гр. ОСОБА_1 працювала суддею з 07.07.1980 та має судовий стаж понад 39 років.
Постановою Верховної Ради України від 15.12.2005 №3217-ІV ОСОБА_1 обрана суддею Верховного Суду України.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 06.08.2019 №2028/0/15-19 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду України у відставку» звільнено ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду України у зв'язку з поданням заяви про відставку (досягнення суддею 65 років).
Наказом в.о. голови Верховного Суду України В.І. Гуменюка від 16.08.2019 №183-к ОСОБА_1 виключено зі складу Верховного Суду України у зв'язку з поданням заяви про відставку.
У позовній заяві позивачка стверджує, що при звільнені у строки, встановлені ст. 116 КЗпП України, Верховний Суд України не провів з нею остаточного розрахунку та не виплатив всі належні суми суддівської винагороди та вихідної допомоги.
Листом від 23.09.2021 №1-433/0/8-21 Верховний Суд України повідомив, що за період з 01.07.2018 по 06.08.2019 позивачці була нарахована суддівська винагорода у розмірі 1 789 081,87грн. та вихідна допомога у розмірі 463 831, 20грн., однак вказані суми не були виплачені з причин відмови Державною казначейською службою України опрацювати платіжні документи для виплати заробітної плати та перерахунку податків та зборів. Станом на 16.09.2019 борг з виплати суддівської винагороди та вихідної ОСОБА_1 складає 2 252 913,07грн.
Листом від 28.07.2022 №1-164/0/8-22 Верховний Суд України повідомив, що у зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України рішень №2-р/2020 від 18.02.2020 та №4-р/2020 від 11.03.2020 та рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Гуменюк та інші проти України» від 22.07.2021 фінансово-економічним управлінням було проведено розрахунок належної позивачці до виплати суддівської винагороди та вихідної допомоги відповідно до норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VІІІ за період з жовтня 2016 року по серпень 2019 року, розмір якої становить 11 411 025,16 грн.
Судом встановлено, що у серпні 2022 року Державна казначейська служба України у м. Києві перерахувала на картковий рахунок позиваки 748 882, 34 грн належної їй при звільненні суддівської винагороди та вихідної допомоги.
Позивачка, вважаючи протиправною бездіяльність відповідачів щодо невиплати суддівської винагороди у розмірі 10 662 143 грн., звернулася до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканість суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Стаття 130 Конституції України передбачає, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Станом на час виникнення спірних правовідносин організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначав Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі по тексту - Закон №1402-VIII).
Згідно із пунктом 8 частини 5 статті 48 Закону № 1402-VIII незалежність судді забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.
Як визначено статтею 135 вказаного Закону, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року (пункт 3 частини третьої статті 135).
За наявності стажу роботи більше 35 років суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 80 відсотків посадового окладу (частина п'ята статті 135).
Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації, зокрема, якщо відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду (частина восьма статті 135).
У відповідності до приписів підпункту "в" підпункту 1 пункту 24 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Як вбачається з матеріалів справи, а саме з листів Верховного Суду України від 28.07.2022 №1-164/0/8-22 та від 15.10.2020 №186/0/21-20, суддівська винагорода позивача з урахуванням рішень Конституційного Суду України №2-р/2020 від 18.02.2020, №4-р/2020 від 11.03.2020 та рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Гуменюк та інші проти України» від 22.07.2021 за період з жовтня 2016 року по серпень 2019 року становила 11 411 025,16 грн. з розрахунку посадового окладу у розмірі 197 063, 00 грн., доплати за вислугу років у розмірі 157 650, 40 грн. та доплати за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі 19 706, 30 грн.
Представник Верховного Суду зазначив, що дані довідки підписані неуповноваженими особами, а саме в.о. голови суду Гуменюком В.І. та заступником головного бухгалтера Н.І. Осейковою, які не входили до складу ліквідаційної комісії з припинення суду, а тому на його думку викликають сумнів.
Суд звертає увагу, що при цьому представником Верховного Суду розмір невиплаченої суми суддівської винагороди під сумнів не ставиться, за умови застосування для її розрахунку зазначених позивачкою рішень КСУ та ЄСПЛ
Отже, розмір невиплаченої суми суддівської винагороди у розмірі 10 662 143,00 грн сторонами не заперечується.
Відповідно до змісту рішення від 18.02.2020, прийнятого у справі №1-15/2018(4086/16), Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходив із наступного.
У Конституції України визначено, що Україна є демократична, правова держава (стаття 1); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на п основі і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8).
Визначальною властивістю судової влади в демократичній правовій державі є її самостійність, що означає її інституційну відокремленість від органів законодавчої та виконавчої влади, неприпустимість впливу останніх на виконання суддями їх професійних функцій, у тому числі й у спосіб не обумовленої суспільними прагненнями законодавчої реорганізації, зміни системи судоустрою. Належно виконувати свою конституційну функцію щодо здійснення правосуддя в Україні (частина перша статті 124 Конституції України) може лише незалежна, позаполітична судова влада, складовою якої є закріплені Конституцією України суди.
Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у своїх висновках висловила позиції стосовно того, що під час прийняття нової конституції її перехідні положення не повинні використовуватися як спосіб припинення повноважень осіб, обраних чи призначених за раніше чинною конституцією; звільнення всіх суддів, крім виключних випадків, таких як порушення конституційної тяглости, не відповідає європейським стандартам та принципу верховенства права; замінити всіх суддів неможливо без шкоди для безперервності відправлення правосуддя (пункт 111 Висновку щодо Закону CLXII 2011 року про правовий статус та винагороду суддів та Закону CLXI 2011 року про організацію та адміністрування судів Угорщини від 16-17 березня 2012 року, пункт 37 Висновку щодо проекту змін до Конституції України в частині правосуддя від 23-24 жовтня 2015 року).
Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України (третє речення абзацу четвертого пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року № 7-зп). Таким чином, Верховна Рада України, приймаючи закони України на виконання відповідних норм Конституції України, повинна дотримуватись конституційно визначених меж, зокрема тих, що стосуються статусу, організації, функціонування, діяльності як відповідних органів, так і їх посадових осіб.
Конституційний Суд України вважає, що органи державної влади, закріплені в Конституції України, мають особливий статус конституційних органів, тому ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону України у порядку, передбаченому його розділом XIII Внесення змін до Конституції України.
Конституційний Суд України виходить з того, що при внесенні змін до Конституції України має бути забезпечений принцип інституційної безперервності, який означає, що органи державної влади, встановлені Основним Законом України, продовжують функціонувати в інтересах Українського народу та реалізовувати свої повноваження, виконувати завдання і функції, визначені у Конституції України, незалежно від цих змін, якщо тільки цими змінами не передбачено істотну (докорінну) зміну їх конституційного статусу, у тому числі їх ліквідацію.
У Конституції України до внесення змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VІІІ (далі - Закон № 1401) було передбачено, що Верховний Суд України має статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції (частина друга статті 125). Після набрання чинності Законом №1401, яким внесено зміни до Конституції України, Верховний Суд набув статусу найвищого суду у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Основного Закону України).
Системний аналіз положень Конституції України дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що вилучення слова України - власної назви держави - із словесної конструкції Верховний Суд України не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.
За своєю юридичною природою найвища інстанція судової гілки влади має забезпечувати єдність та сталість судової практики всіх судів, які входять до системи судоустрою України, а тому її конституційний статус полягає у безперервності здійснення повноважень від часу прийняття Основного Закону України. Законом № 1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20.01.2016 № І-в/2016, від 30.01.2016 № 2-в/2016.
Таким чином, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом №1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова України - власної назви держави - із словесної конструкції Верховний Суд України.
Конституційний Суд України вважає, що Закон № 1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом № 1401 продовжує діяти під назвою Верховний Суд.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Конституції України); незалежність і недоторканість суддів гарантуються Конституцією і законами України (частина перша статті 126 Конституції України).
Згідно з положеннями підпункту 4 пункту 161 розділу XV "Перехідні положення" Основного Закону України "відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом".
Конституційний Суд України зазначає, що вказані положення Основного Закону України мають загальний характер. Тому положення Конституції України, що стосуються, в тому числі, проходження оцінювання суддів, повинні бути деталізовані в законі і враховувати систему взаємопов'язаних норм Конституції України, зокрема її статей 125, 126, 128. Оскільки Верховний Суд - конституційний орган, до його суддів повинен бути встановлений особливий порядок регулювання їх діяльності.
Конституційний Суд України наголошує, що оскільки судді Верховного Суду України є суддями найвищого суду, закріпленого у Конституції України, враховуючи незмінність їх статусу, законодавець має передбачити спеціальну процедуру та критерії оцінювання цих суддів.
У підсумку, порівняльний аналіз положень Конституції України до та після внесення до неї змін Законом № 1401, приписів Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI зі змінами та Закону № 1402 дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду.
Також Конституційний Суд України зауважує, що перейменування закріпленого в Конституції України органу - Верховного Суду України - не може відбуватися без переведення суддів Верховного Суду України на посади суддів Верховного Суду, оскільки немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду, а вилучення слова України - власної назви держави - з словесної конструкції Верховний Суд України не може бути підставою для звільнення всіх суддів Верховного Суду України або їх переведення до іншого суду, тим більше суду нижчої інстанції.
Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду. Відтак, фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.
Крім того, 22.11.2021 набуло статусу остаточного рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Гуменюк та інші проти України» (заява №11423/19, заявником по якому також була позивачка ОСОБА_1 ), яким констатовано, що законодавчі зміни 2016 року та їх подальша імплементація призвели до порушення прав суддів Верховного Суду України, у тому числі і прав позивачки як заявниці, що гарантовані статтею 8 Конвенції.
Отже, при визначенні розміру суддівської винагороди позивачки застосуванню підлягали положення статті 135 з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII.
З підстав викладеного твердження представника Верховного Суду України, що лист Верховного Суду України від 28.07.2022 №1-164/0/8-22 щодо проведення перерахунку суддівської винагороди позивачки та довідка від 15.10.2020 №186/0/21-20 про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці підписані неуповноваженими особами Верховного Суду України, є безпідставними.
За приписами статті 1 Закону України «Про оплату праці», частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу.
Стаття 115 Кодексу законів про працю України та стаття 24 Закону України 24.03.1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачають, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника. Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки.
Згідно ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
В Європейській соціальній хартії від 03.05.1996 визначені обов'язкові зобов'язання Сторін щодо праці, зокрема, Сторони зобов'язуються: ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає; забезпечувати функціонування працівників (пункти 2, 3 статті 1 частини II); визнати право працівників на винагороду, яка забезпечує їм і їхнім сім'ям достатній життєвий рівень; дозволити відрахування із заробітної плати тільки на умовах і в розмірах, передбачених національними законами (пункти 1, 5 статті 4 частини II); забезпечити працюючим жінкам відпустку до і після пологів загальною тривалістю не менше 14 тижнів та оплатити таку відпустку (пункт 1 статті 8 частини II); у відповідності до національного законодавства і практики забезпечити ефективне здійснення прав працівників на отримання інформації про економічний і фінансовий стан підприємства, на якому вони працюють (стаття 18 частина II); захистити та забезпечити права працівників у разі банкрутства їхнього роботодавця тією чи іншою установою-гарантом або будь-яким іншим ефективним засобом захисту (стаття 25 частина II); забезпечити можливість обом батькам отримувати відпустку по догляду за дитиною, тривалість та умови якої мають визначатися національним законодавством (пункт 2 статті 27 частини II).
Конституційний Суд України в абзаці 3 підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29.01.2008 р. № 2-pп/2008 зазначає, що право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.
В абзацах 3, 7, 8 підпункті 2.1. пункті 2 мотивувальної частини Рішення від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття заробітна плата і оплата праці, які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Відповідно, Конституційний Суд України в пункті 1 резолютивної частини Рішення від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 вирішив положення частини 2 статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР Про оплату праці розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
У преамбулі Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» наголошено, що Закон визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати.
Конституційний Суд України в своїх висновках виходить з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень, що визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці.
Одним із заходів державного регулювання оплати праці є встановлення мінімальної заробітної плати, розмір якої відповідно до статті 9 Закону України від 24.03.1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці» визначається з урахуванням потреб працівників та їх сімей, вартісної величини достатнього для забезпечення нормального функціонування організму працездатної людини, збереження її здоров'я набору продуктів харчування, мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості, а також загального рівня середньої заробітної плати, продуктивності праці та рівня зайнятості.
Міністерством фінансів України в листі від 11 травня 2023 року зазначено, що у законах про Державний бюджет України на 2018-2023 роки передбачено норму, згідно з якою утримання суддів ВСУ та працівників його апарату здійснюється в межах бюджетних призначень, передбачених Верховному Суду; питання визначення обсягу видатків на сплату суддівської винагороди суддям ВСУ належить до компетенції Верховного Суду.
Згідно ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» до законодавчого врегулювання питання функціонування Верховного Суду України утримання суддів Верховного Суду України та працівників його апарату здійснюється в межах бюджетних призначень, передбачених Верховному Суду.
З урахуванням зазначеного після здійснення Верховним Судом України перерахунку суддівської винагороди та перерахунку вихідної допомоги при звільненні обов'язок виплатити перераховану суддівську винагороду, заборгованість із суддівської винагороди, вихідну допомогу при звільненні виникає саме у Верховного Суду, оскільки останній отримує бюджетні асигнування для забезпечення діяльності Верховного Суду України.
Як вбачається з матеріалів справи, Верховний Суд України здійснив перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 , що підтверджується листом від 28.07.2022 №1-164/0/8-22, а тому її виплату повинен здійснити Верховний Суд.
Щодо визнання протиправною бездіяльності відповідачів, суд зазначає, що дана вимога не підлягає задоволенню, оскільки станом на час звільнення позивачки (06.08.2019) та проведення з нею розрахунків відповідачі діяли в межах та спосіб, що були визначені чинним на той час законодавством.
Суд також зауважує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень означає, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36 від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Так, у рішенні від 10.02.2010 р. у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Водночас, у рішенні від 27.09.2010 р. у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" зазначено, що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
На підставі викладеного позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню шляхом стягнення з Верховного Суду на її користь заборгованості із заробітної плати (суддівської винагороди) та вихідної допомоги при звільненні за період з жовтня 2016 року по серпень 2019 року у розмірі 10 662 143 грн.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ст. 76, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов підлягає частковому задоволенню.
У зв'язку із тим, що позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати розподілу не підлягають.
В частині клопотання щодо стягнення з Верховного Суду витрат з надання правової допомоги у розмірі 60 500,00грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Згідно з частинами 1 - 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди досліджують на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Так, на підтвердження здійснення адвокатських послуг адвокатом Браславською Людмилою Зіновіївною надано до суду копію Ордеру на надання правничої (правової) допомоги Серія ВВ №1038254, Договір №0312/20/02/2024 від 20.02.2024 про надання правничої допомоги, Додаткову угоду №1 до Договору №0312/20/02/2024 від 20.02.2024 та Акт №6 від 23.10.2024 прийому-передачі виконаних робіт за договором №0312/20/02/2024 про надання правничої допомоги від 20.02.2024 по справі №320/37202/23.
З Акту №6 від 23.10.2024 прийому-передачі виконаних робіт за договором №0312/20/02/2024 про надання правничої допомоги від 20.02.2024 по справі №320/37202/23 вбачається, що правнича допомога у розмірі 60 500грн., складається із:
подання заяви від 20.02.2024 про внесення до електронного суду - 0.5год. - 500,00грн.;
подання заяви від 20.02.2024 про ознайомлення з матеріалами справи - 0.5год, - 500,00грн.;
ознайомлення з матеріалами справи від 01.03.2024 - 1 год. - 1000,00грн. + час проїзду 2год. - 2000,00грн.;
заява про залучення до участі у справі ВС від 06.03.2024 - 2год. - 2000,00грн.;
судове засідання від 06.03.2024 - 5000,00грн. + час проїзду 2 год. - 2000,00грн.;
позовна заява - 10год. - 10 000,00грн.;
відправка позовної заяви сторонам (х урахуванням копіювання в 3-х екз.) - 2 год. - 2000,00грн.;
подання позовної заяви до канцелярії суду - 2год. - 2000,00грн.;
08.04.2024 судове засідання (не відбулось), час проїзду - 2год. - 2000,00грн.;
відповідь на відзив від 29.04.2024 - 2год. - 2000,00грн. +відправка сторонам та подання безпосередньо до суду - 2 год. - 2000,00грн.;
клопотання від 03.06.2024 №5 (з врахуванням відправки та підписання електронним підписом) - 0.5год - 500.00грн.;
відповідь на відзив Верховного Суду від 23.06.2024 (з урахуванням відправки через електронний суд) - 3год. - 3000,00грн.;
судове засідання від 26.06.2024 - 5000,00грн. +час проїзду - 2год. - 2000,00грн.;
пояснення від 25.09.2024 (з врахуванням відправки через електронний суд) - 3год. - 3000,00грн.;
судове засідання від 30.09.2024 - 5000,00грн. + час проїзду - 2год. - 2000,00грн.;
судове засідання від 04.11.2024 - 5000,00грн. + час проїзду - 2год. - 2000,00грн.
Оцінюючи обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, суд звертає увагу, що розмір витрат на правову допомогу, який підлягає розподілу не є обґрунтованим та підлягає зменшенню, оскільки є завищеним з огляду на те, що підготовка самої позовної заяви не потребує значних зусиль. Крім того, доказів до позову на підтвердження правової позиції чи інших доказів, які б потребували часу для їх збирання до позову додано не було.
Отже, аналізуючи надані докази, враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, суд приходить до висновку щодо можливості задовольнити клопотання про стягнення витрат на правову допомогу частково.
За висновком суду належною до стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Верховного Суду сумою судових витрат на професійну правову допомогу є 3 000,00 гривень.
Керуючись ст. ст. 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 заборгованість із суддівської винагороди та вихідної допомоги при звільненні за період з жовтня 2016 року по серпень 2019 року у розмірі 10 662 143 грн. (десять мільйонів шістсот шістдесят дві тисячі сто сорок три гривні).
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Верховного Суду витрати на професійну правову допомогу у розмірі 3000 (три тисячі) грн 00 коп.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лапій С.М.