19.12.2024 року м.Дніпро Справа № 908/3129/23
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.
секретар судового засідання Жолудєв А.В.
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Масалабова Микити Ігоровича на рішення Господарського суду Запорізької області від 14.02.2024 (суддя Зінченко Н.Г.)
у справі № 908/3129/23
за позовом Фізичної особи-підприємця Масалабова Микити Ігоровича, м. Запоріжжя
до відповідача 1 Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради
до відповідача 2 Комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7»
про визнання відсутності права
До господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява вих. № б/н від 07.10.2023 (вх. № 3420/08-07/23 від 09.10.2023) Фізичної особи-підприємця Масалабова Микити Ігоровича, м. Запоріжжя до Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради, м. Запоріжжя і до Комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7», м. Запоріжжя про визнання відсутності права орендодавця - Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради - та балансоутримувача - Комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7» - на одержання орендної плати від орендаря - Фізичної особи-підприємця Масалабова Микити Ігоровича - на підставі договору оренди нежитлового приміщення № 474/9 від 31.01.2020 в період з 24.02.2022 по 30.09.2022, а також починаючи з 01.01.2023.
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 14.02.2024 в задоволені позову відмовлено повністю.
Не погодившись з вказаним рішенням Фізичною особою-підприємцем Масалабовим Микитою Ігоровичем подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 14.02.2024 у справі № 908/3129/23 та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов висновків, що не відповідають обставинам справи, в результаті неправильного застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
- відповідно до п.11.7. Договору, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього Договору після закінчення його строку протягом одного місяця. Договір вважається продовженим на той самий термін, при умові виконання п. 5.15. Договору, та на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором. Згідно із п. 5.15. Договору, у разі, якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка орендованого Майна була зроблена більш як три роки тому, для продовження Договору оренди провадиться нова оцінка орендованого Майна у встановленому нормативно-правовими актами порядку. Оскільки кінцевий строк дії Договору №474/9 від 31.01.2020р. припадав на 31.12.2022р., оцінка була проведена станом на 31.12.2019р., а додаткова нормативна грошова оцінка в період з 2020 по 2023 рік не проводилась, відповідно Договір №474/9 від 31.01.2020р. не міг бути продовжений;
- Законом України «Про оренду державного та комунального майна» не передбачено такої підстави для продовження дії договору оренди як «мовчазна згода», натомість вимагає від орендаря вчинити юридично значимі дії, а саме, звернутись з заявою про продовження договору не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди, та надати звіт про оцінку майна. Шляхом надсилання орендодавцю відповідної заяви орендар має завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування майном;
- положення постанови Кабінету Міністрів України № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» від 27.05.2022 не можуть застосовуватись до спірних правовідносин, оскільки кінцевий строк дії договору прямо передбачений його п. 11.1 та становить 31 грудня 2022 року. Таким чином, договір припинив свою дію разом з закінченням строку, на який він був укладений. У свою чергу, постанови КМУ не можуть здійснювати втручання у договірні відносини між сторонами, якимось чином впливати на продовження чи скорочення строку дії договорів, в іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda тощо;
- пп. І п. І Постанови КМУ № 634 стосується орендної плати, а не порядку припинення договору за заявою;
- між сторонами існує спір щодо орендної плати, а відтак звернення відповідача до суду із таким позовом, це питання часу. За таких обставин, позивач вважає, що нарахована орендна плата після закінчення строку дії договору 31.12.2022р. є необґрунтованою, а відтак належним способом захисту права позивача, у цьому випадку, є визнання відсутності права на одержання орендної плати.
Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.
Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.
31.05.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача-1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
07.06.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
В судове засідання 19.12.2024 з'явилися представник позивача (апелянта) та відповідача-2. Відповідач-1 явку уповноваженого представника не забезпечив, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини відсутності суд не проінформував.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).
Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, з огляду на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішень суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників відповідача та третьої особи.
Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації учасниками справи принципу змагальності та диспозитивності.
Представник позивача у судовому засіданні 19.12.2024 підтримав доводи, викладені в своїй апеляційній скарзі, просив суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Представник відповідача-2 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягав на необхідності залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 31.01.2020 Департаментом комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради (Орендодавець, відповідач 1 у справі), Комунальним підприємством «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7» (Балансоутримувач, відповідач 2 у справі) та Фізичною особою-підприємцем Масалабовим Микитою Ігоровичем (Орендар, позивач у справі) укладено Договір оренди нерухомого майна № 474/9 (надалі - Договір).
Відповідно до п. 1.1 Договору Орендодавець, Балансоутримувач на підставі витягу з протоколу засідання постійно діючої конкурсної комісії на право оренди об'єктів права комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя від 29.01.2020 № 12 передають, а Оренда приймає в строкове платне користування комунальне майно - нежитлове приміщення № 314 першого поверху (літ А-9) загальною площею 74,3 кв.м. по вул. Звенигородській, 3, що перебуває господарському віданні КП «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7», вартість якого визначена в звіті про незалежну оцінку і становить за висновком про вартість 208 235,00 грн. без ПДВ станом на 31.12.2019.
Майно використовується Орендарем на правах оренди для розміщення торгівельного об'єкту з продажу промислових товарів, що були у використанні. (п. 1.2 Договору)
Пунктом 2.1 Договору встановлено, що Оренда вступає у строкове платне користування комунальним майном з моменту підписання сторонами Договору та акту прийму-передачі майна (Додаток № 2 до Договору).
За змістом пункту 2.4 Договору у разі закінчення строку дії цього Договору або його дострокового розірвання Орендар передає комунальне майно Орендодавцю, Балансоутримувачу одночасно з підписанням Акту приймання-передачі вказаного майна в 10-ти добовий термін у порядку, передбаченому чинними нормативно-правовими актами з цього питання.
Обов'язок по складанню акта приймання-передачі покладається на сторону, яка передає майно іншій стороні за Договором (п. 2.5 Договору)
В п. 11.1 Договору сторонами визначено, що цей Договір укладено строком на 2 роки 11 місяців з 31.01.2020 по 31.12.2022.
Пунктом 11.4 Договору встановлено, що цей Договір може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін цей Договір може бути достроково розірвано за рішенням господарського суду (суду) у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчим актам України. Одностороння відмова від Договору не допускається.
Згідно п. 11.7 Договору у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього Договору після закінчення його строку протягом одного місяця, Договір вважається продовженим на той самий термін, при умові виконання п. 5.1 Договору, та на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором.
Матеріали справи містять Акт прийому-передачі від 31.01.2020, відповідно до якого Департамент комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради, КП «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7» передали, а ФОП Масалабов М.І. прийняв в оренду комунальне майно - нежитлове приміщення № 314 першого поверху (літ А-9) загальною площею 74,3 кв.м. по вул. Звенигородській, 3, що перебуває господарському віданні КП «ВРЕЖО № 7», вартість якого визначена в звіті про незалежну оцінку і становить за висновком про вартість 208235,00 грн. без ПДВ станом на 31.12.2019.
24.04.2020 на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211, Протоколу позачергового засідання місцевої комісії з питань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій м. Запоріжжя від 16.03.2020 № 07, рішення Запорізької міської ради від 25.03.2020 № 42 сторонами була укладена Додаткова угода до Договору оренди від 31.01.2020 № 474/9, якою Орендаря звільнено від сплати орендної плати з 17.03.2020 тимчасово до скасування введених Протоколом обмежувальних заходів щодо забезпечення національної безпеки в умовах спалаху гострої респіраторної хвороби COVID-19. Цією ж угодою Балансоутримувача зобов'язано припинити нарахування орендної плати з 17.03.2020 тимчасово до скасування введених Протоколом обмежувальних заходів. Після скасування обмежувальних заходів введених Протоколом Балансоутримувач відновлює нарахування орендної плати за Договором від 31.01.2020 № 474/9 без попередження про це Орендаря. Датою відновлення нарахування орендної плати є дата, визначена розпорядчим документом відповідного державного органу або органу місцевого самоврядування.
01.05.2022 сторонами була укладена Додаткова угода до Договору оренди від 31.01.2020 № 474/9, якою встановлено, що орендна плата розраховується і спрямовується Орендарем у 100 відсотковому розмірі орендної плати (з додатковим нарахуванням ПДВ) за кожний місяць Балансоутримувачу на його розрахунковий рахунок. Розрахунок орендної плати, у тому числі нарахування ПДВ на суму орендної плати, здійснюється Орендарем самостійно та сплачується щомісячно не пізніше останнього дня місяця наступного за звітним.
Позивач звернувся до суду з позовом у даній справі, в якому поставив вимогу про визнання відсутності права Орендодавця - Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради - та Балансоутримувача - Комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7» - на одержання орендної плати від орендаря - Фізичної особи-підприємця Масалабова Микити Ігоровича - на підставі договору оренди нежитлового приміщення № 474/9 від 31.01.2020 в період з 24.02.2022 по 30.09.2022, а також починаючи з 01.01.2023.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що за відсутності між сторонами спору з приводу стягнення з відповідача орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення № 474/9 від 31.01.2020, обраний позивачем у даній справі спосіб захисту його прав є неефективним і не призведе до відновлення його прав.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
09.10.2023 до господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява вих. № б/н від 07.10.2023 (вх. № 3420/08-07/23 від 09.10.2023) Фізичної особи-підприємця Масалабова Микити Ігоровича, м. Запоріжжя до Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради, м. Запоріжжя і до Комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7», м. Запоріжжя про визнання відсутності права орендодавця - Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради - та балансоутримувача - Комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7» - на одержання орендної плати від орендаря - Фізичної особи-підприємця Масалабова Микити Ігоровича - на підставі договору оренди нежитлового приміщення № 474/9 від 31.01.2020 в період з 24.02.2022 по 30.09.2022, а також починаючи з 01.01.2023.
Мотивуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що оскільки оцінка орендованого майна після 31.12.2019 не проводилася, то в силу умов п., п. 11.1, 5.15 спірного Договору строк його дії спив 31.12.2023. В 2023 році позивач звернувся до Орендодавця і Балансоутримувача щодо повернення орендованого нежитлового приміщення. Проте, відповідачі від складання акту повернення майна із орендного користування ухиляються, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України № 634 від 27.05.2022 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану». Позивач вважає, що внаслідок неправомірної відмови Орендодавця від припинення спірного Договору оренди нерухомого майна та ухилення від прийняття від Орендаря об'єкту оренди, відповідачами неправомірно нараховується позивачу орендна плата, оскільки позивач орендоване нежитлове приміщення не використовує та неодноразово попереджав відповідачі про бажання його повернути.
В обґрунтування своєї позиції по суті спору відповідачі зазначають, що на теперішній час не має погодження на розірвання спірного Договору оренди нежитлового приміщення № 474/9 від 31.01.2020, оскільки у позивача існує заборгованість за цим Договором. При цьому, позивач не підпадає під будь-яку з категорій орендарів, передбачених п.1 постанови Кабінету Міністрів України № 634 від 27.05.2022 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану», а тому відсутні підстави для звільнення його від сплати орендної плати на період введення в Україні воєнного стану. Таким чином, що відсутні як підстави для достроково розірвання спірного Договору № 474/9 від 31.01.2020, так і підстави для звільнення позивача від сплати орендної плати за цим Договором.
Згідно ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 ст. 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
В ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За приписами ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Правовідносини сторін у даній справі виникли на підставі Договору оренди нежитлового приміщення № 474/9 від 31.01.2020.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживча річ). До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Аналогічні положення містить ст. 759 ЦК України, відповідно до якої за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
За змістом ст. 287 ГК України орендодавцями щодо комунального майна є, зокрема, органи, уповноважені місцевими радами управляти майном.
Договір оренди нежитлового приміщення № 474/9 від 31.01.2020 укладено щодо нерухомого майна, що знаходиться в комунальній власності. Отже, відносини щодо оренди цього майна регулюються, крім того, нормами Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
На час укладання Договору діяв Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 № 2269-XII, частина 2 статті 17 якого передбачала, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
03.10.2019 було прийнято Закон України № 157-ІХ Закон України «Про оренду державного та комунального майна», в розділі «Прикінцеві та перехідні положення» якого передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).
При цьому пунктом 5 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 157-IX визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про оренду державного та комунального майна» (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 30, ст. 416 із наступними змінами) з дня введення в дію цього Закону.
Ураховуючи опублікування тексту Закону України № 157-ІХ в офіційному друкованому виданні «Голос України» 26.12.2019, останній набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, отже, з цієї дати підлягають застосуванню його норми (за винятком норм, наведених у розділі «Прикінцеві та перехідні положення»).
Відповідно до п. 10 ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендою є речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.
У ч. 1 ст. 284 ГК України визначені істотні умови договору оренди, однією з яких, зокрема, є строк, на який укладається договір оренди.
Згідно ч. 1 ст. 20 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендар наділяється правом користування майном на строк, визначений договором оренди.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Частиною другою статті 18 Закону від 03.10.2019 за №157-ІХ передбачено, що без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які:
1) укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п'ять років або менше;
2) укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону;
3) укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону;
4) укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством.
Тобто, законодавець надав саме право сторонам договору продовжувати його дію, а не поклав обов'язок на орендодавця продовжувати дію договору.
Умовами п. 11.7 Договору передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього Договору після закінчення його строку протягом одного місяця, Договір вважається продовженим на той самий термін, при умові виконання п. 5.1 Договору, та на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором.
В матеріалах справи вістуні докази того, що будь-яка із сторін Договору скористалася правом заявити про припинення дії Договору після закінчення його строку (31.12.2022) потягом одного місяця.
Статтею 764 ЦК України передбачено, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновлений на строк, який був раніше встановлений договором.
Згідно ч. 4 ст. 284 ГК України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Наведена норма визначає можливість продовження договору оренди на той самий термін і на тих самих умовах. При цьому для такого автоматичного продовження договору оренди передбачена особливість - відсутність заяви (повідомлення) однієї зі сторін про припинення чи зміну умов договору протягом місяця після закінчення терміну його дії.
Суть поновлення договору оренди у розумінні наведених норм полягає у тому, що орендар продовжує користуватися орендованим майном після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує протягом одного місяця після закінчення строку договору у його поновленні. Відсутність такого заперечення може мати прояв у "мовчазній згоді".
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 зазначила, що правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин, наведене у статті 764 ЦК України, спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця як власника майна володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов'язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.
Отже, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення будь-якої із сторін щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється.
Як встановлено судом, з заявою щодо припинення дії Договору № 474/9 від 31.01.2020 позивач вперше звернувся до Орендодавця та Балансоутримувача 01.05.2023, повторно 30.05.2023, проте, вказані листи в матеріалах справи відсутні.
У відповідь на вказані звернення позивача Департамент управління активами Запорізької міської ради листами № 68/01/01/-07/67 від 11.05.2023 і № 953/01/01-07/1712 від 07.07.2023 зазначив, що станом на 01.05.2023 у ФОП Масалабова Микити Ігоровича утворилась заборгованість з орендної плати за Договором оренди від 31.01.2020 № 474/9, що спрямовується до місцевого бюджету та є доходною його частиною, у розмірі 13 033,30 грн. та 129 614,82 грн. на рахунок Балансоутримувача. Отже, на час надання відповіді не має погодження Орендодавця на розірвання спірного Договору, оскільки у позивача існує заборгованість за цим Договором.
В подальшому, позивач звертався до Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради та Комунального підприємства «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7» із листом від 28.07.2023 про підписання акту повернення майна із орендного користування.
Листом від 01.09.2023 № 1849/01/01-07/2931 Департамент управління активами Запорізької міської ради повідомив позивачу, що Департамент не заперечує проти розірвання Договору оренди № 474/9 від 31.01.2020 за умови виконання Орендарем в повному обсязі фінансових зобов'язань, передбачених Договором зокрема, щодо сплати орендної плати, внесків на утримання будинку і споруд та прибудинкової території, комунальних платежів.
Листом від 25.08.2023 № 2398 КП «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7» зазначило, що відсутні як підстави для достроково розірвання Договору № 474/9 від 31.01.2020, так і підстави для звільнення позивача від сплати орендної плати за цим Договором.
Натомість апелянт зазначає, що відповідно до п. 11.7. Договору у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього Договору після закінчення його строку протягом одного місяця. Договір вважається продовженим на той самий термін, при умові виконання п. 5.15. Договору, та на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором. Згідно із п. 5.15. Договору, у разі, якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка орендованого Майна була зроблена більш як три роки тому, для продовження Договору оренди провадиться нова оцінка орендованого Майна у встановленому нормативно-правовими актами порядку. Оскільки кінцевий строк дії Договору №474/9 від 31.01.2020р. припадав на 31.12.2022р., оцінка була проведена станом на 31.12.2019р., а додаткова нормативна грошова оцінка в період з 2020 по 2023 рік не проводилась, відповідно Договір №474/9 від 31.01.2020р. не міг бути продовжений. Законом України «Про оренду державного та комунального майна» не передбачено такої підстави для продовження дії договору оренди як «мовчазна згода», натомість вимагає від орендаря вчинити юридично значимі дії, а саме, звернутись з заявою про продовження договору не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди, та надати звіт про оцінку майна. Шляхом надсилання орендодавцю відповідної заяви орендар має завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування майном. Положення постанови Кабінету Міністрів України № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» від 27.05.2022 не можуть застосовуватись до спірних правовідносин, оскільки кінцевий строк дії договору прямо передбачений його п. 11.1 та становить 31 грудня 2022 року. Таким чином, договір припинив свою дію разом з закінченням строку, на який він був укладений. У свою чергу, постанови КМУ не можуть здійснювати втручання у договірні відносини між сторонами, якимось чином впливати на продовження чи скорочення строку дії договорів, в іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda тощо.
Щодо цього колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що як зазначалось вище договір укладено строком до 31.12.2022.
На підставі ст. 764 ЦК України якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Відповідно до п. 2.4 Договору у разі закінчення строку дії договору або його дострокового розірвання Орендар передає комунальне Майно Орендодавцю, Балансоутримувачу одночасно із підписанням Акту приймання-передачі вказаного Майна в 10-ти добовий термін у порядку, передбаченому чинним нормативно-правовими актами з цього питання.
Згідно п. 2.5 Договору обов'язок по складанню акту приймання-передачі покладається на сторону, яка передає майно іншій стороні за Договором.
Доказів щодо ініціювання передачі майна від Орендаря до Балансоутримувача позивачем суду не надано.
Окрім того, пунктом 11.7 Договору передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього Договору після закінчення його строку протягом одного місяця, Договір вважається продовженим на той самий термін, при умові виконання п. 5.15 Договору, та на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором.
Пунктом 5.15 передбачено у разі, якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка орендованого Майна була зроблена більш як три роки тому, для продовження Договору оренди провадиться нова оцінка орендованого Майна у встановленому нормативно-правовими актами порядку.
Як зазначено у п. 1.1 Договору вартість Майна визначена у звіті про незалежну оцінку і становить за висновком від 31.01.2020 про вартість 20 8235,00 грн без ПДВ станом на 31.12.2019.
Висновок про вартість майна від 31.01.2020 проводиться відповідно до акту оцінки станом на 31.12.2019. При проведенні розрахунку орендної плати застосовується саме висновок про вартість майна, так як затверджений висновок є згодою Орендодавця на встановлену вартість майна для справедливого визначення розміру орендної плати.
Таким чином, затверджений висновок про вартість майна та акт оцінки є невід'ємними частинами, та датою встановлення вартості майна є 31.01.2020.
Слід зауважити, що договір оренди було укладено після затвердження висновку про вартість майна 31.01.2020 і на дату закінчення терміну дії договору 31.12.2022 встановлена вартість майна 31.01.2020 є чинною.
До того ж, непроведення оцінки майна не припиняє автоматично дію Договору.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Наразі відповідними Указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні продовжено і діє до цього часу.
Пунктом 6-1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна» № 157-IX від 03.10.2019 визначено, що під час дії воєнного стану Кабінет Міністрів України може встановити інші правила передачі в оренду державного та комунального майна, ніж ті, що передбачені цим Законом, зокрема щодо продовження договору оренди, щодо запровадження можливості автоматичного продовження договорів оренди, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, на строк до припинення чи скасування та на чотири місяці після припинення чи скасування воєнного стану.
Відповідну постанову № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» було прийнято Кабінетом Міністрів України 27.05.2022 (далі - Постанова КМУ № 634) та вона набрала законної сили 01.06.2022.
Згідно із п. 5 Постанови КМУ № 634 договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.
Пунктом 16 Постанови КМУ № 634 визначено орендодавцям державного та комунального майна забезпечити нарахування орендної плати орендарям згідно з пунктом 1 цієї постанови, а також продовження та припинення договорів оренди відповідно до пункту 5 цієї постанови, починаючи з 24 лютого 2022 року.
Отже, за змістом наведених положень Постанови КМУ № 634 нею встановлено автоматичний порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна з початку ведення в Україні воєнного стану з 24.02.2022, за наступних умов:
- строк дії відповідних договорів завершується у період воєнного стану;
- відсутність повідомлення балансоутримувачем орендаря з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону.
Отже, строк дії Договору оренди згідно вищезазначеної постанови вважається продовженим на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану.
При цьому колегія суддів наголошує, що Договір оренди не могло бути припинено за заявою Орендаря, адже за приписами абз. 2, 3 п. 5 вищезазначеної Постанови КМУ № 634 договори оренди державного та комунального майна в період воєнного стану можуть бути достроково припинені за заявою орендаря, поданою ним орендодавцю на адресу електронної пошти, зазначену в договорі оренди. Заява вважається належно поданою, якщо вона підписана уповноваженою особою орендаря, а її PDF-копія надіслана з електронної адреси орендаря, зазначеної в договорі оренди. Якщо договір не містить інформації про адресу електронної пошти сторін і при цьому майно перебуває на визначеній території, заява про припинення договору подається відповідній обласній військовій адміністрації за місцезнаходженням орендованого майна засобами поштового зв'язку, електронного документообігу або на офіційну електронну адресу. Заява вважається належно поданою, якщо вона підписана уповноваженою особою орендаря та надіслана на адресу обласної військової адміністрації зазначеними в цьому пункті засобами зв'язку. Обласна військова адміністрація вживає заходів для подання заяви орендаря (у тому числі оригінальних примірників документів у разі їх наявності) орендодавцю відразу після появи можливості її подання.
Виходячи з приписів пп. 1 п. 1 вищезазначеної постанови визначеними територіями є, зокрема, Запорізька область в межах Бердянського, Василівського, Мелітопольського, Пологівського районів.
Стосовно посилань позивача на положення пп. 2 п. 1 Постанови КМУ № 634, то як правильно зауважив суд першої інстанції, ці положення стосуються тільки договорів оренди державного майна.
Оскільки місто Запоріжжя не відноситься до визначених територій правові підстави припинення спірного Договору в односторонньому порядку, згідно Постанови КМУ № 634 відсутні.
Про зазначене позивачу повідомлялося листами Департамент управління активами Запорізької міської ради листами № 953/01/01-07/1712 від 07.07.2023 і від 01.09.2023 № 1849/01/01-07/2931.
З огляду на наведені обставини, що мали місце у спірних правовідносинах, та їх правове регулювання, спірний Договір оренди нежитлового приміщення № 474/9 від 31.01.2020 є таким, що продовжився на період дії воєнного стану.
Варто наголосити, що з огляду на згадані вище умови договору та норми чинного законодавства вбачається, що намір Орендаря в припиненні договору полягає не в повідомленні Орендодавця та Балансоутримувача про намір розірвати договір, а в передачі орендованого приміщення з користування за актом приймання-передачі.
Тобто для розірвання договору (за ініціативою Орендаря) Орендарю необхідно було направити пропозицію, щодо наміру розірвати договір оформлену у відповідності до глави 53 ЦК України та передати майно у відповідності до п. 2.4 Договору.
Укладений договір оренди не передбачає право Орендаря на розірвання Договору без згоди Орендодавця, а останній у відповіді на лист Орендаря щодо припинення договору оренди виявив не згоду з припиненням договору в односторонньому порядку, посилаючись на не виконання Орендарем умов договору.
Апеляційний суд вважає за необхідне також зазначити, що згідно ч. 1 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» однією з істотних умов договору оренди є орендна плата з урахуванням її індексації.
За положеннями ч. 1 ст. 286 ГК України, орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Відповідно до ч. 3 ст. 285 ГК України, ч. 3 ст. 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі.
Частиною 1 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором.
Відповідно до ч. 4 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»
Орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності (п. 5.2 Договору).
На підставі п. 3.10 Договору, у випадках закінчення дії Договору або його дострокового припинення орендна плата перераховується орендарем по добу фактичної здачі комунального Майна по Акту приймання-передачі.
Таким чином, якщо позивач вважав, що термін дії Договору закінчився, то у відповідності до п. 2.4 Договору, у 10-ти добовий термін, повинен був передати Майно Орендодавцю, Балансоутримувачу із підписанням Акту приймання-передачі (п. 2.5) та сплатити орендну плату по добу фактичної здачі майна, чого зроблено не було.
Відтак, орендна плата з 31.12.2022 правомірно нараховується по дату фактичної здачі майна.
У відповідності до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Зобов'язання, строк виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події
Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання повинне виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог зазначених Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).
Договір, укладений сторонами з дотримання вимог, необхідних для чинності правочину, у тому числі відповідно до чинних нормативно-правових актів, має обов'язкову силу для сторін. Будучи пов'язаними взаємними правами та обов'язками (зобов'язаннями), сторони не можуть в односторонньому порядку відмовлятись від виконання зобов'язання.
За змістом ч. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили (ч. 1 ст. 617 ЦК України).
Пунктом 1 Постанови № 634 визначений перелік осіб - орендарів, які звільняються від орендної плати державного і комунального майна на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування, але у будь-якому разі до 31.12.2022, за договорами оренди державного і комунального майна, чинними станом на 24.02.2022 або укладеними після цієї дати за результатами аукціонів, що відбулися 24.02.2022 або раніше, звільняються від орендної плати орендарі державного і комунального майна, а саме:
- фізичні особи та фізичні особи - підприємці, які були призвані або прийняті на військову службу після оголошення воєнного стану;
- які використовують майно, розташоване в адміністративно-територіальних одиницях, в межах яких припиняється доступ користувачів до єдиних та державних реєстрів, держателем яких є Міністерство юстиції, в умовах воєнного стану (Донецька область; Запорізька область в межах Бердянського, Василівського, Мелітопольського, Пологівського районів; Луганська область; Миколаївська область в межах Баштанського, Вознесенського районів (крім селищ міського типу Доманівка, Братське, м. Южноукраїнська), Миколаївського району (крім м. Миколаєва); Харківська область в межах Богодухівського району (крім мм. Валків, Богодухова, смт Краснокутськ), Ізюмського району, Куп'янського і Харківського районів (крім м. Мерефи, смт Нова Водолага, м. Харкова), Чугуївського району (крім м. Змієва); Херсонська область; Автономна Республіка Крим; м. Севастополь) (далі - визначені території);
На період воєнного стану, але у будь-якому разі не довше ніж до 30 вересня 2022 р., за договорами оренди державного майна, чинними станом на 24 лютого 2022 р. або укладеними після цієї дати за результатами аукціонів, що відбулися 24 лютого 2022 р. або раніше, звільняються від орендної плати орендарі, які використовують майно, розміщене: на територіях Київської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Запорізької, Миколаївської областей і м. Києва (крім адміністративно-територіальних одиниць на визначених територіях); у закладах культури і освіти, якщо об'єкт оренди було передано в оренду на погодинній основі;
Оскільки, договір оренди укладено на оренду комунального майна, а позивач не підпадає під жодну з категорій орендарів, передбачених п.1 Постанови № 634, підстави для не нарахування орендної плати відсутні.
Як повідомив відповідач-2 та не спростовано позивачем, станом на 14.02.2024 комунальне майно від орендаря за актом приймання-передачі не повернулось.
В свою чергу, апелянтом допускаються непослідовні твердження щодо застосування постанови КМУ № 634 до спірних правовідносин: а саме, якщо питання стосується продовження дії договору, то на його думку постанова протирічить нормам Закону (ЦК та ГК України), а якщо питання стосується нарахування орендної плати, то постанова є основним джерелом регулювання нарахування орендної плати, і виконання умов договору по своєчасності сплати орендної плати є не обов'язковими до виконання та не створює перешкод до надання згоди Орендодавцем на припинення договору.
Апеляційний суд зазначає, що за змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Аналогічні положення містяться й у ч. 2 ст. 20 ГК України.
Тобто захисту підлягає саме порушене право, а не запобігання такому порушенню на майбутнє, адже порушення може і не відбутися.
До господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється (ст. 45 ГПК України). Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Позивач зазначає, що між сторонами існує спір щодо орендної плати, проте відповідач до суду із позовом про стягнення заборгованості не звертався.
Однак навіть у випадку якщо таке звернення буде мати місце, він не позбавлений права заперечувати проти позовних вимог саме у відповідному судовому процесі, посилаючись на відсутність у відповідачів права на одержання орендної плати.
Натомість реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту.
Під способом захисту цивільного права чи інтересу розуміють визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (аналогічний висновок, викладений у п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, у п. 67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.07.2021 у справі № 903/1030/19). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (подібний висновок, викладений в п. 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц та п. 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).
Колегія суддів наголошує, що як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Такий висновок сформульований, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (п. 5.6).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 09.02.2021 у справі №381/622/17, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 28.09.2022 у справі №483/448/20 (пункт 9.64), від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (пункт 55)).
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (п. 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)).
Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98).
Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20.10.2021 у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/190 (пункт 5.6), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати.
Апеляційний суд виходить з того, що позивач, звертаючись до суду з позовною вимогою про визнання відсутнім за відповідачами права на нарахування та стягнення з нього орендної плати за Договором оренди нежитлового приміщення № 474/9 від 31.01.2020, прагне підтвердження судом припинення прав Орендодавця і Балансоутримувача на одержання орендної плати.
Відповідно до ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Таким чином, після закінчення строку дії договору оренди у дату, визначену у договорі, орендар має зобов'язання негайно повернути предмет оренди орендодавцеві. Відповідно, орендар вже не має права користуватися майном, а має обов'язок його повернути негайно.
Враховуючи викладене, відповідно до ст. 785 ЦК України право орендодавця на отримання орендної плати припиняється одночасно з припиненням договору оренди. Орендодавець може звертатися до суду за стягненням заборгованості по орендній платі, лише у випадку, якщо така заборгованість орендаря перед орендодавцем виникла у період дії договору оренди.
Частина 2 статті 16 ЦК України передбачає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 923/364/19 та від 16.06.2020 у справі № 904/1221/19.
Способу захисту у формі визнання факту розірвання договору цивільне законодавство не передбачає, а встановлює в якості такого способу можливість зміни або припинення правовідношення судом (а не визнання судом факту припинення правовідношення, яке відбулося до моменту звернення з позовом до суду), який реалізовується шляхом розірвання чинного договору в судовому порядку, що має інший правовий зміст.
Колегія суддів звертається до подібних за змістом правових висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, Верховного Суду у постановах від 05.02.2020 у справі № 914/393/19, від 28.02.2023 у справі № 909/899/21.
Заявлений у даній справі позов фактично містить у собі вимогу про встановлення судом факту, що має юридичне значення (припинення договору на вимогу орендаря) та не стосується захисту права цивільного.
Вимога про встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, який порушує провадження у справі за позовом, в основі якого правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин.
Відповідний правовий висновок наведений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16.
З огляду на викладене, визнання відсутнім за орендодавцем права на нарахування та стягнення з орендаря орендної плати за договором оренди не є належним та ефективним способом захисту порушених прав особи, яка бажає припинити правовідносини оренди.
Колегія суддів наголошує, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством/договором, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Аналогічний висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 43); постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 31.10.2019 у справі № 916/1134/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 02.04.2020 у справі № 910/7160/19, від 01.07.2021 у справі № 910/7029/20.
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц), відтак, слід погодитися з висновком господарського суду про відмову у позові за цих підстав.
Позивачем не доведено суду, що заявлені у даній справі позовні вимоги сприятимуть відновленню його прав та охоронюваних законом інтересів.
Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і обставини, надав їх належну правову оцінку.
Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом під час перегляду справи в апеляційному порядку не встановлено.
З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ними в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв'язку з чим, відхиляються судом апеляційної інстанції, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування рішення Господарського суду Запорізької області від 14.02.2024 у справі № 908/3129/23.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на скаржника.
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Масалабова Микити Ігоровича на рішення Господарського суду Запорізької області від 14.02.2024 у справі № 908/3129/23 залишити без задоволення.
Рішення Господарського Запорізької області від 14.02.2024 у справі № 908/3129/23 залишити без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Фізичну особу-підприємця Масалабова Микиту Ігоровича.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 07.01.2025
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя Ю.Б. Парусніков
Суддя А.Є. Чередко