06.01.25
22-ц/812/107/25
Провадження № 22-ц/812/107/25
іменем України
06 січня 2025 року м. Миколаїв
справа № 472/742/24
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Лівінського І.В.,
суддів: Тищук Н.О., Шаманської Н.О.,
із секретарем судового засідання Богуславською О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу
ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Бурлака Сергієм Анатолійовичем,
на ухвалу Веселинівського районного суду Миколаївської області, постановлену 28 жовтня 2024 року під головуванням судді Тустановського А.О. в приміщенні цього ж суду, повний текст судового рішення складений того ж дня, у цивільній справі
за позовом
ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,
1.Описова частина
Короткий зміст вимог позовної заяви
У липні 2024 року ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Бурлака С.А. звернувся із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Позивач зазначав, що згідно з копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , виданого 15 січня 2014 року Будинком укладання шлюбів міста Самарканд Республіки Узбекистан, 19 серпня 1995 року ОСОБА_1 уклав шлюб із ОСОБА_2 , про що в книзі записів актів про укладення шлюбу в цей день зроблений відповідний актовий запис за № 502.
З 2018 року позивач має посвідку на проживання в Україні та зареєстрований на території Миколаївської області з 2015 року за адресою: АДРЕСА_1 .
Шлюб укладений між сторонами як громадянами Республіки Узбекистан за законами цієї ж держави.
Посилаючись на різницю характерів, відсутність між ними взаєморозуміння щодо ведення господарства і сімейних відносин, відсутність довіри, на те, що подружні відносини між ними уже більше десяти років не підтримуються та спільне господарство не ведеться, а також на те, що відповідачка не розуміє та не хоче розуміти сутність проблем, які виникають у позивача, відповідачка не здатна підтримувати нормальну атмосферу в сім'ї, на втрату почуття любові один до одного, подальше спільне життя та збереження шлюбу не можливе, всі спроби примирення не принесли жодних результатів, позивач просив суд розірвати шлюб між громадянином Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та громадянкою Узбекистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований 19 серпня 1995 року Будинком укладання шлюбів міста Самарканд Республіки Узбекистан, актовий запис № 502.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Веселинівського районного суду Миколаївської області від 28 жовтня 2024 року провадження у цивільній справі № 472/742/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України. Крім того, позивачу роз'яснена можливість звернення до суду з позовом щодо розірвання шлюбу до компетентного органу Республіки Узбекистан.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що згідно із нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» та Договору між Україною і Республікою Узбекистан про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах, розгляд вимог позивача про розірвання шлюбу за його місцем проживання в Україні, який укладено уповноваженими органами іншої держави, та при цьому сторони є громадянами іншої Договірної Сторони, не може бути предметом розгляду в суді на території України.
Вищевикладене свідчить про те, що вимоги по розірвання шлюбу повинні бути пред'явлені до компетентного суду Республіки Узбекистан і розгляду судами України не підлягають.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі представник позивача - адвокат Бурлака С.А., посилаючись на незаконність, необґрунтованість, несправедливість, необ'єктивність, безпідставність вказаної ухвали суду, на невідповідність висновків суду обставинам справи, на те, що суд першої інстанції не дослідив всі матеріали справи, судом не була застосована належним чином Конституція України та норми міжнародного права, суд припустився до невірного трактування та надмірного формалізму при трактуванні національного та міжнародного законодавства, на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати ухвалу Веселинівського районного суду Миколаївської області від 28 жовтня 2024 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначав, що суд першої інстанції обмежив право позивача на своєчасний доступ до суду, не захистив належним чином порушені права позивача, який є інвалідом загального захворювання другої групи.
Представник позивача зазначає, що підставою для подання цієї позовної заяви стало те, що позивач намагається захистити своє право на вільний шлюб, і тим більше позивач, який є інвалідом загального захворювання має право на забезпечення соціального захисту від держави Україна у зв'язку із частковою втратою працездатності та в інших випадках, передбачених законом, яке також пов'язане з розірванням його шлюбу з відповідачкою.
Апелянт посилається, зокрема, на положення статті 26 Конституції України, згідно із якою іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами та свободами, а також несуть такі самі обв'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Однак, на думку апелянта, суд першої інстанції дійшов незаконного висновку про закриття провадження.
Апелянт зазначає, що принцип законного судді нерозривно пов'язаний з правом особи на повноважний, компетентний суд. Відповідно до статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. Відповідно до статті 28 ЦПК України, якщо відповідач на момент розірвання шлюбу проживає за межами України, позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.
В положенні частини 1 статті 28 Договору між Україною і Республікою Узбекистан про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах, ратифікованого 05 листопада 1998 року зазначено, що у справах про розірвання шлюбу застосовується законодавство Договірної сторони, громадянами якої є подружжя на момент подання заяви.
На думку апелянта, суд першої інстанції зобов'язаний був, керуючись статтями 13, 8, 9, 26 Конституції України, положеннями частини 1 статті 28 Договору між Україною і Республікою Узбекистан про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах, ратифікованого 05 листопада 1998 року, статтями 496, 497 ЦПК України та статтями 8, 16, 60, 63, 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» розглянути дану цивільну справу за правом держави, громадянином якої сторони є (право Республіки Узбекистану) або застосувати норми українського права.
На думку апелянта, з метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Однак суддя місцевого суду не звернувся в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України, та не намагався залучити експертів.
Апелянт посилається на те, що згідно з частиною 4 статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право», якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України.
Представник позивача вказує, що виходячи зі змісту міжнародних договорів України про правовому допомогу, право вибору суду однієї з Договірних держав належить тому з подружжя, хто бажає ініціювати судовий процес щодо розлучення і зробить це раніше за іншого з подружжя.
Основою вибору позивачем «найбільш зручного суду» з вирішенням справи про розірвання шлюбу є вирішення питання про те, суд якої держави забезпечить оптимальні умови для захисту його прав та законних інтересів, а отже є найбільш сприятливим і зручним для розгляду його справи.
Зазначає, що процедура розірвання шлюбу та відповідні правові наслідки такого розірвання визначаються правом, що діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу. В свою чергу правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання. При цьому, на думку апелянта, важливою умовою є те, що хоча б один з подружжя продовжує проживати у цій державі. В іншому випадку дані правовідносин регулюються правом, із яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.
Вважає, що виходячи з положень частини 4 статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право», суд може застосувати до даних правовідносин норми Сімейного кодексу України.
При цьому представник позивача звертає увагу на те, що хоча законодавством і передбачені спеціальні процедури, які дозволяють суду встановити зміст норм права іноземної держави, що регулюють такі правовідносини, однак, як показує практика, українські суди у більшості подібних справ застосовують саме норми українського права. При цьому представник позивача просив не застосовувати іноземне право, у зв'язку із неможливістю встановлення змісту норм права Республіки Узбекистан та розглядати дану справу, керуючись правом України. Судове рішення по цій справі матиме юридичну силу в інших юрисдикціях та автоматично визнане у встановленому законом порядку , тому що між державами Україна та Узбекистан є відповідні договірні відносини, які ратифіковані Україною.
Апелянт зазначає, що оскільки позивачу видана Тимчасова посвідка на проживання, що є підставою для законного перебування позивача на території України відповідно до положень статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», є людиною з інвалідністю другої групи та за станом свого здоров'я не може виїхати до Республіки Узбекистан для участі у судовому процесі про розлучення, а також через військові дії в Україні, з Республікою Узбекистан відсутнє пряме транспортне сполучення, а тому вважає, що суд першої інстанції зобов'язаний був прийняти справу до розгляду по суті.
Узагальненні доводи інших учасників справи
Відзиву на вказану апеляційну скаргу не надійшло.
Згідно з частиною 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У судове засідання апеляційного суду позивач та відповідач не з'явилися. Про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи від сторін не надходило, а тому їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Від представника позивача надійшло клопотання, в якому він просить розглядати справу без участі позивача та його представника, вимоги апеляційної скарги підтримав.
Переглянувши справу за наявними в ній доказами, та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла такого.
2. Мотивувальна частина
Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
Згідно зі статтею 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надано Верховною Радою України.
У міжнародному праві категорія "підсудність" застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.
Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог статей 2, 497 ЦПК України повинні керуватися нормами Закону України "Про міжнародне приватне право" та нормами відповідних міжнародних договорів.
Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (пункт 3 частини першої статті 1, статті 75-77 Закону).
У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
Відповідно до статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.
Таким чином, суди, вирішуючи питання про належність справи до їх компетенції, зобов'язані з'ясувати, в судах якої країни відповідно до міжнародних зобов'язань України підлягає розгляду справа з міжнародним елементом.
Положеннями статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:
1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77цього Закону;
2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;
3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;
4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;
5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;
6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;
7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;
8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;
9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;
10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;
11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;
12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду із позовом до відповідачки із вимогою про розірвання шлюбу, який укладено на території Республіки Узбекистан. Сторони у справі є громадянами Республіки Узбекистан, про що позивач та представник позивача не заперечують та зазначають у позовній заяві та апеляційній скарзі.
Оскільки сторони є громадянами іншої держави, процесуальні питання пов'язані з вирішення даного спору регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право».
Відповідно до вимог частини 1 статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право», особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.
Положеннями статей 60, 63 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлено, що припинення шлюбу та правові наслідки його припинення визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу.
Правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, тобто правом тієї держави, громадянами якої вони є одночасно, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі.
Оскільки справи про розірвання іноземних шлюбів є різновидом справ з «іноземним» елементом (стаття 1 Закону України «Про міжнародне приватне право»), то вони регулюються насамперед міжнародними договорами України. Основним видом таких міжнародних договорів є двосторонні договори України про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах.
Між Україною і Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 року був підписаний Договір про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах, який ратифікований Законом № 238-ХIV від 05 листопада 1998 року, яким врегульований порядок вирішення справ в галузі сімейного права, зокрема, розірвання шлюбу.
Відповідно до положення частини 1 статті 28 вказаного Договору, у справах про розірвання шлюбу застосовується законодавство Договірної сторони, громадянами якої є подружжя на момент подання заяви.
Отже, встановивши, що сторони є громадянами Республіки Узбекистан, шлюб між ними укладений на території Республіки Узбекистан, крім того, останнім спільним місцем проживання подружжя була Республіка Узбекистан, і відповідачка продовжує мешкати в Республіці Узбекистан, та враховуючи, що норми міжнародного права не передбачають, що національні суди можуть приймати до свого провадження і розглядати справи про розірвання шлюбу, який зареєстрований на території іншої країни та між громадянами іншої держави, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позов належить пред'являти до компетентного суду Республіки Узбекистан і не підлягає розгляду судами України.
Доводи апеляційної скарги про те, що до спірних правовідносин може застосовуватись законодавство України, є неспроможними з наведених вище підстав.
Відповідно до частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України, якщо провадження закривається з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про закриття провадження у справі, оскільки такі вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства України.
Посилання апеляційної скарги на статтю 28 ЦПК України, а саме, щодо визначення підсудності у цій справі за вибором позивача, є необґрунтованими, оскільки вимоги статті 28 ЦПК України можуть застосовуватись лише до правовідносин, які мають вирішуватись за законодавством України.
Водночас, як зазначалось вище, до спірних правовідносин у даній справі має застосуватись законодавство Республіки Узбекистан.
Доводи апеляційної скарги щодо обмеження права позивача на справедливий судовий розгляд, передбачений частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є безпідставними.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine, № 29458/04, № 29465/04, § 24) вказав, що фраза «установленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Отже, враховуючи норми ЦПК України та компетенційну складову у понятті «судом, установленим законом», колегія суддів вважає, що використання судом повноважень, не передбачених чинним процесуальним законодавством, є недопустимим.
З огляду на вказане, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в даному випадку вимоги позивача про розірвання шлюбу, між громадянами Республіки Узбекистан, не можуть бути предметом розгляду в суді на території України, оскільки такий не є «судом, установленим законом».
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а тому ухвала суду підлягає залишенню без зміни відповідно до положень статті 375 ЦПК України.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Бурлака Сергієм Анатолійовичем, залишити без задоволення, а ухвалу Веселинівського районного суду Миколаївської області від 28 жовтня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за правилами, передбаченими статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
ГоловуючийІ.В. Лівінський
СуддіН.О. Тищук
Н.О. Шаманська
Повне судове рішення складене 06 січня 2025 року.