Провадження № 22-ц/803/235/25 Справа № 184/92/24 Суддя у 1-й інстанції - Томаш В.І. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
06 січня 2025 року м.Кривий Ріг
справа № 184/92/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця»
розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на рішення Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 02 травня 2024 року, яке ухвалено суддею Томаш В.І. у м. Покров Дніпропетровської області, та повне судове рішення складено 02 травня 2024 року,
В січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (надалі - АТ «Українська залізниця») про стягнення недоплаченої частки заробітної плати (недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення).
Позовну заяву мотивовано тим, що позивач ОСОБА_1 по даний час працює на підприємстві відповідача у Апостолівській дистанції сигналізації та зв'язку Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» старшим електромеханіком дільниці.
За період з 2017-2021 роки позивачу ОСОБА_1 надавалась щорічна графікова тарифна відпустка.
З цього приводу позивач звертався кожного разу при наданні відпустки з особистою заявою до керівника з проханням надати матеріальну допомогу на оздоровлення відповідно до п.3.1.5 Колективного договору Криворізького локомотивного депо на 2011-2012 роки, який є чинним по цей час, яка повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
Відповідач не попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці. В порушення умов Колективного договору не надавалась матеріальна допомога на оздоровлення позивачу в розмірі мінімальної заробітної плати по Україні.
Сума недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 2017 по 2021 становить 2 816 грн.
Рішенням Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 02 травня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник позивача просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог позивача, посилаючись на порушення судом норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що предметом спору є порушення відповідачем п.3.1.12. Колективного договору, а не спір про систему оплати праці, що було предметом розгляду Верховного Суду у справі № 501/4788/21, на яку послався суд відмовивши у позові. Порушення його прав є довготривалим та підлягає судовому захисту.
У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ «Українська залізниця» просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу представника позивача - залишити без задоволення.
Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки, станом на момент подання апеляційної скарги, ціна позову складала менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 працює на посаді старшого електромеханіка дільниці в Апостолівській дистанції сигналізації та зв'язку Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».
Згідно п.3.1.5 Колективного договору Криворізького локомотивного депо на 2011-2012 роки реєстраційний номер 60/11 від 24 жовтня 2011 року, матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40 відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
Відповідно до п.1.4 Колективного договору встановлено, що зміни і доповнення до колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників депо, вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва депо і профспілкових комітетів, а всі інші - на конференції трудового колективу депо.
У періоди з 31 липня 2017 року по 13 серпня 2017 року, з 20 серпня 2018 року по 03 вересня 2018 року, з 28 жовтня 2019 року по 10 листопада 2019 року, з 28 грудня 2020 року по 12 січня 2021 року, з 22 грудня 2021 року по 06 січня 2022 року позивачу надавались щорічні тарифні відпустки. Позивачу була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення: 2017 рік - 2 549 грн, 2018 рік - 3 440 грн, 2019 рік - 3 784 грн, 2020 рік - 3 784 грн, 2021 рік - 5 723 грн.
Згідно з наданою відповідачем довідкою про нараховану ОСОБА_1 матеріальну допомогу до відпустки в липні 2017 року позивачу виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі - 2 549 грн, у серпні 2018 року - 3 440 грн, у жовтні 2019 року - 3 784 грн., в грудні 2020 року - 3 784 грн., в грудні 2021 року - 5 723 грн.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що з прийняттям Закону №1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата. Аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 01 січня відповідного календарного року (пункти 75, 76 постанови). Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 501/4788/21, зазначивши що з набранням чинності Закону України № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року обчислення місячної тарифної ставки позивача із застосуванням в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати стало недопустимим в силу імперативного припису закону. Відтак, починаючи з 01 січня 2017 року на виконання вимог Закону №1774-VIII від 06 грудня 2016 року, АТ «Українська залізниця» було зобов'язано застосовувати розрахункову величину у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, замість мінімальної заробітної плати. Отже не зважаючи на положення пункту п.3.1.12. Колективного договору, відповідач правомірно здійснював виплату матеріальної допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 з використанням базового показника - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом у відповідний період.
Однак, колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 9 КЗпП України, умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.
Стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Як встановлено ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
З аналізу у сукупності ст. ст. 22, 58 Конституції України, ст. 9 КЗпП України належить прийти до висновку, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотньої сили.
Стаття 9 КЗпП України не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагає судової процедури визнання їх недійсними.
Згідно ст. 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до ст.13 КЗпП України та ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами.
Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов'язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.
Згідно ст.18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов'язковими для роботодавця та працівника.
Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 працює на посаді старшого електромеханіка дільниці в Апостолівській дистанції сигналізації та зв'язку Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».
Відповідно до п.3.1.12. Колективного договору на 2012 рік, схваленого конференцією трудового колективу П'ятихатської дистанції колії 28 березня 2012 року, дії якого продовжені відповідними постановами на 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 роки, адміністрація зобов'язується при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги (а.с.10-11).
01 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774 - VIII від 06 грудня 2016 року, згідно п.3,5 розділу ІІ якого, установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1 600 грн. Установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно умов вказаного закону, мінімальна заробітна плата перестала бути розрахунковою величиною при визначенні розмірів заробітної плати та інших виплат, в тому числі вона не могла бути застосована як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторони, які укладали такі договори мали б привести їх до норм вказаного закону протягом 3 місяців.
Однак, стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Проаналізувавши у сукупності положення ст.ст.22,58 Конституції України, статті 9 КЗпП України, можна зробити висновок, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотної сили.
Тобто, прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» №1774-УІІІ від 06 грудня 2016 року не створює юридичних наслідків щодо застосування п.3.1.12. Колективного договору в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається, в даному випадку, Колективним договором, п.3.1.12. якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
Будь-яких доказів того, що відповідачем у визначеному законом та колективним договором порядку, виконано вимоги вказаного закону щодо укладення чи приведення існуючих колективних договорів чи угод у відповідність із цим Законом, протягом трьох місяців, чи в подальшому, відповідачем суду не надано. Разом з тим, враховуючи положення Галузевої угоди, прийняття державних норм з рівнем гарантій нижче, ніж передбачено угодою, має наслідком продовження дії саме норм угоди, до закінчення терміну її чинності.
З матеріалів справи вбачається, що з 31 липня 2017 року по 13 серпня 2017 року, з 20 серпня 2018 року по 03 вересня 2018 року, з 28 жовтня 2019 року по 10 листопада 2019 року, з 28 грудня 2020 року по 12 січня 2021 року, з 22 грудня 2021 року по 06 січня 2022 року позивачу ОСОБА_1 надавалися щорічні відпустки.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200 грн. Надаючи позивачу матеріальну допомогу до відпустки в 2017 році в розмірі 2 549 грн, замість розміру мінімальної заробітної плати, фактично відповідачем погіршено становище працівника, оскільки в даному випадку значно зменшується розмір матеріальної допомоги, яка згідно умов колективного договору підлягала виплати при отриманні відпустки та мала складати мінімальну заробітну плату по Україні на момент виплати допомоги. Беручи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що недоплаченою позивачу є сума 651 грн. (3 200 - 2 549 = 651).
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2018 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 723 грн. Надаючи позивачу матеріальну допомогу до відпустки в 2018 році в розмірі 3 440 грн, замість розміру мінімальної заробітної плати, фактично відповідачем погіршено становище працівника, оскільки в даному випадку значно зменшується розмір матеріальної допомоги, яка згідно умов колективного договору підлягала виплати при отриманні відпустки та мала складати мінімальну заробітну плату по Україні на момент виплати допомоги. Беручи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що недоплаченою позивачу є сума 283 грн. (3 423 - 3 440 = 285).
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2019 рік» мінімальна заробітна плата по Україні з 01 січня 2020 року була встановлена на рівні 4 173 грн., а позивачу надано матеріальну допомогу в розмірі 3 784 грн., відповідно недоплаченою є сума 389 грн. (4 173 - 3 784 = 389).
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» мінімальна заробітна плата по Україні з 01 січня 2020 року була встановлена на рівні 4723 грн., а позивачу надано матеріальну допомогу в розмірі 3 784 грн., відповідно недоплаченою є сума 939 грн. (4723 - 2627 = 939).
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік» мінімальна заробітна плата по Україні з 01 січня 2021 року встановлена на рівні 6000 грн., а позивачу надано матеріальну допомогу в розмірі 5 723 грн., відповідно недоплаченою є сума 277 грн. (6000 - 5 723 = 277).
Отже, за вказаний період відповідач недоплатив позивачці матеріальну допомогу в розмірі 2 539 грн (651 + 283 + 389 + 939+277).
Слід зазначити, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці.
Питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається, в даному випадку, колективним договором, п. 3.1.14 якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40 % відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
За змістом ст.2 Закону України «Про оплату праці», до складу заробітної плати крім основної та додаткової, входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати.
Матеріальна допомога на оздоровлення, що надається до щорічної відпустки, є систематичною матеріальною допомогою. Це визначає пункт 2.3.3. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Госкомстату від 13 січня 2004 року № 5. Таку допомогу виплачують робітникам певних категорій: на оздоровлення; через екологічний стан регіону. Матеріальна допомога на оздоровлення належить до заохочувальних та компенсаційних виплат, що належать до фонду оплати праці.
Щодо строків позовної давності слід зазначити наступне.
Матеріальна допомога на оздоровлення, що надається до щорічної відпустки, є систематичною матеріальною допомогою. Це визначає пункт 2.3.3. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Госкомстату від 13 січня 2004 року № 5. Таку допомогу виплачують робітникам певних категорій: на оздоровлення; через екологічний стан регіону. Матеріальна допомога на оздоровлення належить до заохочувальних та компенсаційних виплат, що належать до фонду оплати праці.
Аналіз наведених положень законодавства дає суду підстави дійти висновку про те, що матеріальна допомога входить до структури заробітної плати, а отже до позовних вимог щодо спірних правовідносин застосовуються скорочені строки позовної давності, встановлені нормами ст.233 КЗпП України.
Так, відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України, в редакції, яка була чинною до 19 липня 2022 року, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно з ч.1 ст.233 КЗпП України (із змінами, внесеними Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22 та від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21.
Отже, строки звернення позивача до суду за вирішенням трудового спору не було пропущено, оскільки з вимогою про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за період за період з 2017 року по 2021 року позивач має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.
З урахуванням наведенного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для застосування до вказаного спору строків позовної давності і відмови з цих підстав у задоволенні позовних вимог позивача.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про неправомірність дій відповідача щодо невиплати частини матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі 2 539 грн, отже, позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за період часу за 2017 рік по 2021 рік у розмірі 2 539 грн, є доведеними належними доказами у справі та обґрунтованими.
У зв'язку з чим колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу.
Відповідно до пунктів 3 та 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального права, а також невідповідністю висновків суду обставинам справи, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
За частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до положень статті 141 ЦПК України з відповідача на користь держави, так як позивач при поданні позову до суду першої інстанції та при поданні апеляційної скарги був звільнений від сплати судового збору, підлягає стягненню судовий збір у сумі 3028 грн (1211,20 грн (за подання позовної заяви) + 1816,80 грн (за подання апеляційної скарги)).
Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_2 , задовольнити.
Рішення Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 02 травня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченої частки заробітної плати задовольнити частково.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 суму недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за період часу за 2017 рік по 2021 рік, у розмірі 2 539 (дві тисячі п'ятсот тридцять д'евять) грн.
В іншій частині в задволенні позовних вимог відмовити.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815) на користь держави судовий збір в розмірі 3 028 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повне рішення суду складено 06 січня 2025 року.
Головуючий:
Судді: