Справа №:755/8195/24
Провадження №: 2/755/443/25
"06" січня 2025 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді - Гаврилової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (квартирою),-
Позивач ОСОБА_1 через представника - адвоката Ліндаєва О.С. звернулась до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (квартирою).
Згідно заявлених вимог, представник позивача просить суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Вимоги позову обґрунтовані тим, що 28.04.2004 на підставі Розпорядження Дніпровської РДА від 05.12.2000 № 1013, Дніпровською РДА ОСОБА_1 було видано ордер на жиле приміщення жилою площею 29,0 кв м, що складається із двох кімнат у квартирі по АДРЕСА_2 . Серед осіб, яким надавалось право зайняти дану квартиру для проживання значяться: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (син) та ОСОБА_5 (дочка). Позивач фактично проживає у вказаній квартирі. 17.09.2006 ОСОБА_4 уклав шлюб із ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась донька ОСОБА_3 . За згодою позивача у вказаній квартирі було зареєстровано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які проживали в цій квартирі. 12.02.2016 шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було розірвано, у зв'язку з чим відповідачі виїхали з квартири АДРЕСА_1 . Місце проживання відповідачів на даний час невідоме, витрати по утриманню житла не несуть. З огляду на викладене, посилаючись на ст. 71,72 ЖК України позивач просить визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 21 червня 2024 року відкрито провадження в даній цивільній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. (а.с.60-61)
15 липня 2024 відповідачем ОСОБА_2 була направлена до суду відповідь на позовну заяву, яка по суті є відзивом на позовну заяву, в якому відповідач ОСОБА_2 просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог та зазначає, що не заперечує факту її та доньки реєстрації у спірному житлі. При цьому зазначає, що позивач в цій квартирі не проживає та повідомляє, що в 2014 році ОСОБА_4 незаконно вигнав відповідача з донькою із квартири, оскільки в нього з'явилась інша жінка. Наразі відповідач та її донька не мають іншого місця проживання та реєстрації. Відповідач до відповідних органів за даними фактами не зверталась. Відповідач категорично заперечує щодо визнання доньки ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою, оскільки вона є неповнолітньою та має право бути зареєстрована разом із батьками. Також відповідач зазначає, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 15.06.2023 у справі № 755/3003/23 підтверджено факт утримання нею спірного житла. (а.с.64-66)
16 серпня 2024 року представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Ліндаєвим О.С. була направлена до суду відповідь на відзив, в якій представник просить суд задовольнити позов у повному обсязі, наводить обґрунтування аналогічне викладеному в позовній заяві та зазначає, що заборгованість позивача по оплаті за житлово-комунальні послуги погашена. Вказує на те, що наведені відповідачем доводи з приводу не проживання позивача в спірній квартирі не відповідають дійсності. Натомість відповідач з донькою в квартирі не проживають. При цьому відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження викладених нею обставин щодо того, що її вигнав з квартири син позивача. (а.с. 92-96)
Згідно вимог ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Положеннями ст.174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
У відповідності до ч.8 ст.279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.
Таким чином, розглянувши подані сторонами документи, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що надані докази та повідомлені обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, є достатніми для прийняття рішення у справі в порядку спрощеного позовного провадження, як це передбачено ст. 279 ЦПК України.
Суд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику у судове засідання сторін, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Судом установлено, що на підставі розпорядження Дніпровської РДА від 05.12.2000 № 1013 видано ордер на жиле приміщення (номер не ідентифікується) серія Б від 28.04.2004, ОСОБА_1 з сім'єю з трьох осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (син) та ОСОБА_5 (дочка) на право зайняття жилого приміщення жилою площею 29,0 кв.м., яке складається з 2 кімнат в ізольованій квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . (а.с. 10)
Відповідно до витягу № 108478066 від 05.03.2024 року з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_2 , станом на 05.03.2024, зареєстровано 5 осіб з наступними датами: ІНФОРМАЦІЯ_2 (дата реєстрації 20.06.1991); ІНФОРМАЦІЯ_3 (дата реєстрації 20.06.1991); ІНФОРМАЦІЯ_1 (дата реєстрації 01.03.2007); ІНФОРМАЦІЯ_4 (дата реєстрації 16.01.2009) та ІНФОРМАЦІЯ_5 (дата реєстрації 13.03.2020). (а.с. 15)
Також факт реєстрації відповідачів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_2 , підтверджується відомостями відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дніпровської РДА (а.с. 23, 24).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки (частина друга статті 64 ЖК України).
У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
З Акту від 15.08.2022, складеного сусідами: ОСОБА_6 яка мешкає за адресою: АДРЕСА_3 , та ОСОБА_7 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_4 , підписи яких засвідчені начальником ЖЕД 404 Найдьоновою І.А., вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дійсно фактично не проживають з 2016 року по сьогодення (дату складання акту) за адресою: АДРЕСА_5 (без зазначення номера квартири), але зареєстровані. (а.с. 14)
Відповідачем не заперечується факт її та доньки не проживання в спірній квартирі з 2014 року, проте стверджується, що їх вигнав з квартири ОСОБА_4 .
Як роз'яснено у п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року за № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк. Відповідно до ст.107 ЖК наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. Разом з тим належить враховувати, що згідно п.5 ст.71 ЖК (в редакції Закону від 18 грудня 1991 р. інваліди, влаштовані в будинки-інтернати або інші установи соціальної допомоги, мають право на збереження за ними жилої площі протягом 12 місяців. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 3 ст. 77 ЦПК України визначено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. (ст. 76 ЦПК України)
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст. 80 ЦПК України)
Суд не приймає як належний доказ не проживання відповідачів за адресою: АДРЕСА_2 , наданий позивачем акт від 15.08.2022, адже у цьому акті не вказаний номер квартири в якій, за доводами позивача, відповідачі не проживають.
Разом із тим, відповідачем ОСОБА_2 стверджується, що її разом з донькою ОСОБА_3 у 2014 році вигнав ОСОБА_4 .
Проте, жодного доказу в розумінні ст. 76-80 ЦПК України на підтвердження неправомірної поведінки ОСОБА_4 щодо відповідачів з приводу користування житлом, відповідачем не надано. Отже за матеріалами справи відсутні докази поважності причин не проживання відповідача в спірній квартирі.
При цьому, суд враховує, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 15.06.2023 по справі № 755/3003/23 було стягнуто заборгованість за житлового комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_2 з ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «Євро-реконструкція». (а.с. 67-74)
Так, у рішенні Дніпровського районного суду м. Києва від 15.06.2023 по справі № 755/3003/23 зазначено: «На спростування заявлених вимог, відповідач ОСОБА_2 посилається на наступне, що вона з 16 січня 2009 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , однак не є власником нерухомого майна та з 2014 року не проживає за місцем реєстрації та не користується послугами, які надає Товариство з обмеженою відповідальністю «ЄВРО-РЕКОНСТРУКЦІЯ», тому відсутнє зобов'язання здійснювати оплату житлово-комунальних послуг, які надаються до кв. АДРЕСА_1 ». (а.с. 68)
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, вбачається послідовність тверджень відповідача ОСОБА_2 стосовно того, що вона не проживає у квартирі АДРЕСА_1 з 2014 року, що становить більше аніж 6 місяців, а тому позовні вимоги в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог в частині визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 , суд зазначає наступне.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку.
Наведений правовий висновок узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі №337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання і факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом, суд відхиляє як безпідставні доводи позивача про те, що строк, протягом якого ОСОБА_3 не проживала у спірній квартирі і який дає підстави для визнання її такою, що втратила право користування нею, почав свій відлік з 2016 року, адже на той час їй виповнилось 9 років, вона не могла самостійно вирішувати, з ким із батьків їй проживати та не могла проживати в такому віці сама. Вказаний відповідач і на час розгляду справи судом не досягла повноліття.
Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Таким чином, вирішення позовних вимог про втрату права користування житловим приміщенням неповнолітнім відповідачем ОСОБА_3 залежить від з'ясування обставин втрати/збереження права користування житловим приміщенням батьками дитини. Право користування квартирою неповнолітньої дитини є похідними від права на це житло батька або матері.
Аналогічні висновки містяться і у постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі №520/7767/19, від 08 листопада 2023 року у справі №496/4525/17.
Як встановлено судом, у спірній квартирі також зареєстровано місце проживання батька дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Мати дитини - ОСОБА_2 фактично визнала той факт, що вона не проживає у спірному житлі з 2014 року, відповідно підстав для подальшого збереження за нею права користування квартирою немає. Однак, батько дитини ОСОБА_4 з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 на час розгляду справи судом, не знятий, сторонами не заперечується факт його проживання і цій квартирі, отже неповнолітня ОСОБА_3 має право користування квартирою разом з одним із своїх батьків.
Більше того, матеріали справи не містять доказів того, що у власності чи правомірному користуванні неповнолітня ОСОБА_3 є інше житло.
Відтак, строк, визначений ст. 71 ЖК, може мати відлік лише після повноліття відповідача. Тому доводи позивача, щодо не проживання неповнолітньої ОСОБА_3 в спірній квартирі з 2016 року, не заслуговують на увагу, адже дитина самостійно в силу закону не могла обирати своє місце проживання чи проживати самостійно в спірній квартирі.
Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що неповнолітня ОСОБА_3 та/ або її маір ОСОБА_2 набули право власності на нерухоме майно або його частину, або право постійного користування іншим житлом.
Таким чином, враховуючи, що неповнолітня ОСОБА_3 не має жодного іншого житла, визнання її такою, що втратила право користування житлом, тобто позбавлення її єдиного легітимного житла, право на яке набуто у встановленому законом порядку, буде непропорційним та надмірним тягарем для останньої, що, відповідно, є порушенням принципів застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Підсумовуючи викладене вище та беручи до уваги, що батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, суд не вбачає визначених законом підстав для визнання неповнолітньої ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірною квартирою, а тому позов до вказаного відповідача задоволенню не підлягає.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Також суд застосовує висновок Верховного Суду, зазначений у постанові від 09.12.2020 у справі № 209/2642/18, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення; при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Закон покладає обов'язок доказування на сторони у справі.
В силу положень ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З'ясувавши всі обставини справи, дослідивши наявні в ній докази, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (квартирою), а саме в частині вимог до відповідача ОСОБА_2 .
Питання щодо судових витрат суд вирішує на підставі положень ст.141 ЦПК України і в зв'язку з задоволенням позовних вимог частково, судові витрати, понесені позивачем, підлягають відшкодуванню відповідачем ОСОБА_2 відповідно до пропорційності задоволених позовних вимог в розмірі 1 211,20 грн.
На підставі викладеного та керуючись Законом України «Про охорону дитинства», Конвенцією «Про права дитини» від 20.11.1989 року, статтями 9, 71, 72 ЖК Української РСР, статтею 160 Сімейного кодексу України, статтями 25, 26, 29 Цивільного кодексу України, статтями 2, 4, 10, 12, 13, 76-83, 89, 141, 258, 259, 263-265, 274, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місця проживання: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстроване місця проживання: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ), в інтересах якої діє ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (квартирою) - задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Суддя: