Справа № 454/4405/23 Головуючий у 1 інстанції: Адамович М. Я.
Провадження № 22-ц/811/1397/24 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
27 грудня 2024 року м. Львів
Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 21 березня 2024 року (повний текст рішення складено 01 квітня 2024 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди,
в жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з нього на користь позивача:
- 19 968 грн 67 коп. на відшкодування майнової шкоди, завданої злочином;
- 130 000 грн 00 коп. на відшкодування моральної шкоди, завданої злочином;
- судові витрати у справі: 20 000 грн 00 коп. на правничу допомогу у цивільній справі; 10 000 грн 00 коп. за правничу допомогу при розгляді позову у суді першої інстанції та 3 000 грн 00 коп. за правничу допомогу як цивільному позивачу у розгляді кримінальної справи в суді апеляційної інстанції.
Позов мотивовано тим, що 01 липня 2020 року біля 22.35 год. в м. Соснівка по вул. Шептицького, біля будинку № 2 під час конфлікту з позивачем, який виник на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, маючи умисел на спричинення тілесних ушкоджень, усвідомлюючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання ОСОБА_2 умисно наніс позивачу удари правою рукою в область щелепи, після чого він впав на землю, а ОСОБА_2 продовжуючи свій протиправний умисел, наніс удар правою ногою в ліву ногу позивача, чим спричинив закриту черепно-мозкову травму у вигляді струсу головного мозку, підшкірну гематому, садно на повіку лівого ока, а також травматичні переломи коронки 1-го зуба на верхній щелепі справ та 1, 2, 3 зубів на верхній щелепі зліва та садно в ділянці лівого колінного суглобу. За ступенем тяжкості тілесні ушкодження відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я. Вироком Сокальського районного суду Львівської області від 14 березня 2023 року ОСОБА_2 визнано винним за частиною другою статті 125 та частиною першою статті 296 КК України та призначено покарання у вигляді 2 років обмеження волі із звільненням від відбування покарання зі встановленням іспитового строку 1 рік 6 місяців. Цивільний позов задоволено частково. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 18 липня 2023 року вирок Сокальського районного суду скасовано та кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 закрито на підставі пункту 1 частини другої статті 284 КПК України. У зв'язку з тим, що вирок Сокальського суду був скасований і, відповідно, скасовано рішення в частині цивільного позову, позивач змушений звертатись з даним позовом. Даним кримінальним порушенням йому заподіяну майнову шкоду в розмірі 19 968 грн 67 коп., яку він поніс у зв'язку з лікуванням. Також, йому було заподіяно моральну шкоду, яка полягає у тому, що він зазнав болю внаслідок побиття в громадському місці, особливо болю, який він відчув та відчуває внаслідок пошкодження зубів, через, що не міг тривалий час їсти, порушення звичайного укладу життя. Він був змушений займатися відновленням здоров'я на стаціонарному та амбулаторному лікуванні, а не займатися роботою. Був істотно порушений його нормальний спосіб життя. В громадському місці було принижено честь, гідність та ділову репутацію позивача серед мешканців міста та співробітників, через що він відчував ніяковість серед колег, підлеглих і керівництва по роботі. За таку ситуацію він був змушений переносити душевні страждання і переживання перед членами сім'ї. Заподіяну йому моральну шкоду оцінює в 130 000 грн 00 коп. Крім цього вказує, що ним понесені витрати на правничу допомогу у розмірі 13 000 грн., які він поніс при розгляді позову за цим же предметом спору у кримінальному провадженні в суді першої та апеляційної інстанції.
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 21 березня 2024 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 19 968 грн 67коп. матеріальної шкоди, завданої злочином.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 30 000 грн 00 коп. моральної шкоди.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10 000 грн 00 коп. витрат на правову допомогу.
Стягнуто з ОСОБА_2 в користь держави 1 073 грн 60 коп. судового збору.
В задоволені решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в травні 2024 року апеляційну скаргу, в якій просить змінити рішення Сокальського районного суду Львівської області від 21 березня 2024 року в частині часткового задоволення позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, задовольнивши її повністю, та перерозподілити судові витрати, в тому числі, витрати, понесені ним в межах кримінального провадження.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд в оскаржуваному рішенні не мотивував висновків щодо зменшення розміру відшкодування моральної шкоди, у порівнянні із розміром, визначеним вироком суду, який відповідачем в цій частині в апеляційному порядку не оскаржувався. За наведених обставин суд не мав підстав для зменшення розміру моральної шкоди, проте мав би її збільшити, з огляду на обґрунтування пред'явленого позову в порядку цивільного судочинства. Заявник погоджується з розміром стягнених з відповідача витрат на правничу допомогу в цивільній справі в розмірі 10 000 грн 00 коп., проте категорично не погоджується з відмовою у стягненні таких витрат, понесених ним в межах кримінальної справи, адже місцевий суд в цій частині дійшов невірних висновків, вказавши, що названі витрати можуть бути стягнуті як судові, а не як збитки, проте у їх стягненні відмовив. В даному випадку суд мав виходити з положень частини дев'ятої статті 141 ЦПК України.
Аналіз змісту апеляційної скарги свідчить, що рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, завданої злочином, позивачем в апеляційному порядку не оскаржується, в поданій апеляційній скарзі позивач просить рішення суду в цій частині залишити без змін.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення.
Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною другою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 367 ЦПК України).
Судом встановлено, що вироком Сокальського районного суду Львівської області від 14 березня 2023 року ОСОБА_2 визнано винним за статтею 125 частиною другою та статтею 296 частиною першою КК України та призначено покарання за статтею 125 частиною дркгою КК України у вигляді 1 (одного) року обмеження волі та за статтею 296 частиною першою КК України у вигляді 2 (двох) років обмеження волі.
На підставі статті 70 частини першої КК України призначено остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим та остаточно призначено ОСОБА_2 покарання у вигляді 2 (двох) років обмеження волі.
На підставі статті 75 КК України звільнено ОСОБА_2 від відбування призначеного йому судом покарання у вигляді обмеження волі та встановлено іспитовий строк 1 (один ) рік 6 (шість) місяців.
На підставі статті 76 КК України покладено на ОСОБА_2 обов'язки періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання чи роботи.
Цивільний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення майнової та моральної шкоди задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_3 майнову шкоду заподіяну злочином в розмірі 19 968 грн 67 коп., моральну шкоду заподіяну злочином в сумі 40 000 грн 00 коп. та понесені судові витрати на правничу допомогу в сумі 10 000 грн 00 коп.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 18 липня 2023 року апеляційні скарги захисника ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , представників потерпілого - адвокатів Бордюка М. Й., Савки Р. І. задоволено частково.
Вирок Сокальського районного суду Львівської області від 14 березня 2023 року щодо ОСОБА_2 скасовано.
На підставі статті 49 КК України звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за частиною другою статті 125, частиною першою статті 296 КК України у зв'язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 за частиною другою статті 125, частиною першою статті 296 КК України закрито на підставі пункту 1 частини другої статрті 284 КПК України.
Аналіз судових рішень у даній справі, оприлюднених в ЄДРСР свідчить, що такі в касаційному порядку не оскаржувались.
Згідно з частиною шостою статті 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання (статті 15, 16 ЦК України).
Шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону (частина перша статті 1177 ЦК України).
Відповідно до положень статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).
Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі №216/3521/16-ц (провадження N 14-714цс19)).
У постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року у справі №372/2085/16-ц (провадження № 61-18385св19) зазначено, що: «під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти висновку про те, що моральна шкода підлягає відшкодуванню за наявності у діях особи, яка заподіяла таку шкоду складу цивільного правопорушення, елементами якого є заподіяна шкода, встановлення факту протиправної поведінки такої особи, наявності причинного зв'язку між ними та вини заподіювача шкоди».
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц).
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).
Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20(провадження № 61-1132св22)).
Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення», саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Формулювання виключного переліку обставин, які мають істотне значення для визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди, аж ніяк не означатиме збільшення для позивачки такого розміру до заявленого у позові. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв'язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21)).
Аналіз положень статей 11, 23 та 1167 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди(див. постанову Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі №757/33629/19 (провадження № 61-18237св20), постанову від 01 грудня 2021 року у справі № 308/14232/18 (провадження № 61-10961св20)).
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів (частина перша статті 1168 ЦК України).
Інститут звільнення від кримінальної відповідальності не означає декриміналізації діяння, а звільняє конкретних осіб від відповідальності за злочин, що ними було вчинено.
Отже, звільнення від кримінальної відповідальності не означає виправдання особи чи визнання її невинуватою. У такому випадку КК України виходить із встановлення факту вчинення особою кримінально-караного діяння, тому вказані підстави звільнення від кримінальної відповідальності є нереабілітуючими. У в такому разі потерпілий не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про відшкодування заподіяної злочином шкоди в порядку цивільного судочинства.
Відповідний висновок Верховний Суд виклав у постановах, від 14 лютого 2018 року в справі № 398/571/15 (провадження № 61-2505 св 18),від 17 листопада 2020 року в справі № 333/6733/16-к (провадження № 51-4179км20), від 17 серпня 2022 року в справі № 346/4425/18 (провадження № 61-7008св21).
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2023 року в справі № 367/6377/17 (провадження № 61-975св23).
Аналогічної позиції дотримується і Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду, що відображено в його постановах від 24 травня 2018 року у справі № 531/2332/14-к (провадження № 51-3007км18) та від 16 серпня 2021 року у справі № 644/7193/17 (провадження № 51-2271км21).
Аналогічні висновки щодо подібного правозастосування викладені в постановах Верховного Суду від 15 січня 2019 року у справі № 185/442/16-к (провадження № 51-7731км18), від 15 травня 2019 року у справі № 617/609/15-к (провадження № 51-9166км18), від 19 листопада 2019 року у справі № 345/2618/16-к (провадження № 51-1491км19), від 10 червня 2021 року у справі № 640/11750/17 (провадження № 51-6089км20), від 11 листопада 2020 року у справі № 455/229/17 (провадження № 51-3298км20), від 27 травня 2021 року у справі № 577/977/19 (провадження № 51 5576км20).
У справі, що переглядається кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 було закрито не з причин відсутності події або складу злочину, а саме у зв'язку із закінченням строків давності, що є нереабілітуючими обставинами. Тому звільнення від кримінальної відповідальності за статтею 49 КК України не звільняє особу від обов'язку відшкодувати заподіяну кримінальним правопорушенням шкоду, в тому числі моральну шкоду.
Суд першої інстанції, встановивши вину відповідача у вчиненні кримінального правопорушення, яка підтверджується ухвалою Львівського апеляційного суду від 18 липня 2023 року, дійшов правильного висновку про наявність підстав для покладення на ОСОБА_2 відповідальності за спричинену шкоду позивачу.
Встановивши, що відповідачем спричинено позивачу майнову шкоду, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що також має бути відшкодована і моральна шкода, співмірно, відповідно до встановлених обставин справи.
Щодо розміру моральної шкоди, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення такої в розмірі 30 000,00 грн, і такий розмір, на думку суду, за обставинами даної справи, відповідає вимогам розумності та справедливості та не призводить до збагачення позивача, і не може вважатися непомірним для відповідача.
Проте з таким розміром відшкодування моральної шкоди, колегія суддів погодитись не може виходячи з такого.
З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди, насамперед першої та апеляційної інстанції, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
Врахувавши, обстановку вчинення злочину, особу обвинуваченого та потерпілого, кваліфікацію дій обвинуваченого, час вчинення ним злочину (чотири роки тому), непроведення добровільного відшкодування позивачу (потерпілому) як майнової, так і моральної шкоди, завданої злочином до сьогоднішнього часу, ймовірну глибину та тривалість моральних (душевних та фізичних) страждань, яких зазнав позивач внаслідок ушкодження здоров'я (а саме зубів), тривалість лікування, що потягли вимушені зміни у його життєвих відносинах, а також розмір моральної шкоди (40 000 грн 00 коп.), стягнутої судом під час кримінального провадження за цивільним позовом, який в подальшому залишений без розгляду, з урахуванням вимог розумності і справедливості, колегія суддів вважає, що розмір стягнутої судом першої інстанції моральної шкоди підлягає зміні, шляхом його збільшення до 50 000 грн 00 коп.
Відтак, доводи апеляційної скарги позивача у цій частині знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду.
Щодо процесуальних витрат у кримінальній справі.
Статтею 127 КПК України визначено, що підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення. Шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.
Особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (частина перша статті 128 КПК України).
Згідно з положеннями частини п'ятої-сьомої статті 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Відмова у позові в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства позбавляє цивільного позивача права пред'являти той же позов у кримінальному провадженні. Особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.
За приписами статті 129 КПК України ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому. У разі встановлення відсутності події кримінального правопорушення суд відмовляє в позові. У разі виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, а також у випадках, передбачених частиною першою статті 326 цього Кодексу, суд залишає позов без розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 118 КПК процесуальні витрати складаються із витрат на правничу допомогу.
Так, процесуальні витрати це передбачені кримінальним процесуальним законом затрати, які виникають та пов'язані зі здійсненням кримінального провадження, понесені органами досудового розслідування, прокуратури і суду та іншими учасниками кримінального провадження. Умовно їх можна поділити на: витрати, які учасник кримінального провадження несе самостійно та витрати, які здійснюються за рахунок Державного бюджету України.
Компенсація процесуальних витрат особам, які залучаються у кримінальне провадження, перш за все є важливою гарантією повноти встановлення обставин справи, забезпечує реалізацію принципу безпосередності дослідження показань, речей і документів, захищає права осіб, що здійснюють у кримінальному судочинстві покладені на них процесуальні обов'язки.
В основі механізму відшкодування процесуальних витрат лежать правовідносини між суб'єктами, що в різних процесуальних статусах залучаються у провадження та несуть у зв'язку з цим витрати, і посадовими особами та органами, які зобов'язані компенсувати зазначені витрати за рахунок публічних або приватних коштів.
При цьому питання розподілу таких витрат повинно вирішуватися індивідуально у кожному кримінальному провадженні з урахуванням всіх обставин їх виникнення, підстав завершення кримінального провадження та судового розгляду.
Питання щодо процесуальних витрат суд вирішує з додержанням правил, визначених у главі 8 КПК України.
Частиною другою статті 120 КПК України передбачено, що витрати, пов'язані з оплатою допомоги представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які надають правову допомогу за договором, несе відповідно потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, юридична особа, щодо якої здійснюється провадження.
У разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати (частина перша статті 124 КПК України).
Статтею 126 КПК України визначено, що суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою. Сторони кримінального провадження, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі мають право оскаржити судове рішення щодо процесуальних витрат, якщо це стосується їхніх інтересів.
З аналізу положень кримінального процесуального закону, які регулюють питання розподілу та стягнення процесуальних витрат, слідує, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати, а на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта. При цьому суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою.
Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку. Судове рішення, у якому слідчий суддя, суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали (частина перша, друга статті 369 КПК України).
Згідно з пунктом 13 частини першої статті 368 КПК України ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання: на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі.
Наведена норма узгоджується з положеннями пункт 2 частини четвертої статті 374 КПК України, котрою врегульовано вимоги до змісту вироку.
Вимоги до змісту ухвали містяться в статті 372 КПК України.
Згідно з частиною першою статті 418 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 3 частини першої статті 407 цього Кодексу, суд апеляційної інстанції ухвалює вирок. Будь-яке інше рішення суд апеляційної інстанції приймає у формі ухвали.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 419 КПК України ухвала суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням, зокрема, розподілу процесуальних витрат.
У пункті 6.19. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справа № 925/1196/18 (провадження № 12-153гс19), якою керувався суд при ухваленні рішенні, зазначено, що за висновками Великої Палати Верховного Суду процесуальні витрати, понесені у судовому провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову; такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством (пункт 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц (провадження № 14-400цс18), пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19), пункт 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19)).
Близький за змістом висновок про те, що вимога про стягнення процесуальних витрат повинна розглядатися в порядку КПК України, і ці витрати не вважаються збитками у розумінні статті 22 ЦК України, міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 478/2586/16-ц (провадження № 14-155цс19).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц (провадження № 14-400цс18) викладено такий висновок щодо застосування норм права:
«43. Суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою (частина перша статті 126 КПК України). Ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання, зокрема, про те, на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі (пункт 13 частини першої статті 368 КПК України).
44. Сторони кримінального провадження, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі мають право оскаржити судове рішення щодо процесуальних витрат, якщо це стосується їхніх інтересів (частина друга статті 126 КПК України).
45. Питання про розподіл процесуальних витрат за результатами судового розгляду у кримінальному провадженні вирішується, у тій справі, в якій вони були понесені, за правилами КПК України. Якщо це питання не було вирішене судом, сторони кримінального провадження, свідок, експерт, спеціаліст і перекладач мають можливість оскаржити в цій частині ухвалене у справі судове рішення в апеляційному та касаційному порядку. А тому такі витрати не можуть бути стягнуті з обвинуваченого за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 598/1781/17 (провадження № 13-47кс20) викладено такий висновок щодо застосування норм права:
«КПК України не обмежує процесуальну форму вирішення питання щодо розподілу процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком.
Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, у тому числі й в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.
Невирішення питання про розподіл процесуальних витрат не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, оскільки не є істотним порушенням вимог КПК та не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості і призначення покарання.
Вирішення питання про розподіл процесуальних витрат полягає у висновку суду про стягнення або відмову у стягненні певної грошової суми, яка є процесуальними витратами у розумінні КПК. Залишення клопотання учасника провадження про розподіл процесуальних витрат без розгляду не є вирішенням судом питання про розподіл процесуальних витрат. Це питання може вирішити відповідно до положень ч. 5 ст. 534 КПК України суд, який виніс рішення без вирішення питання про розподіл процесуальних витрат».
Тобто, Великою Палатою Верховного Суду вказано на необхідність вирішення питання щодо процесуальних витрат у різних за процесуальною формою судових рішеннях, однак не визначено, які саме витрати необхідно стягувати з особи, кримінальне провадження відносно якої закрито у зв'язку зі звільненням її від кримінальної відповідальності, а які відносити на рахунок держави.
Об'єднаною палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 12 вересня 2022 року у справі № 203/241/17 (провадження №51-4251кмо21) сформульовано висновок щодо застосування норм права, відповідно до якого: «Якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі положень ст. 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності, процесуальні витрати, понесені органом досудового розслідування та пов'язані зі здійсненням кримінального провадження, у тому числі й витрати на проведення експертизи, не стягуються з особи, кримінальне провадження щодо якої закрито на цій підставі, а відносяться на рахунок держави, окрім витрат, пов'язаних, зокрема, із залученням експерта стороною захисту».
Узагальнено позиції Верховного Суду можна сформулювати таким чином:
- питання про розподіл процесуальних витрат має бути вирішено при ухваленні будь-якого рішення, яким закінчується розгляд справи, у тому числі рішенні про звільнення від кримінальної відповідальності;
- процесуальні витрати не можуть бути відшкодовані в порядку цивільного судочинства і, таким чином, правила частини сьомої статті 128 КПК України, які дають можливість пред'явити позов у разі залишення його без розгляду, не поширюються на процесуальні витрати;
- витрати органів досудового розслідування не можуть бути стягнуті з особи, звільненої від відповідальності.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 02 грудня 2024 року у справі № 686/1699/20 (провадження № 51-2680кмо23) зазначено, що:
«23. Об'єднана палата зазначає, що презумпція невинуватості стосується лише кримінальної відповідальності особи і не поширюється на її цивільну відповідальність, яка не завжди пов'язана з винуватістю у вчиненні злочину. Відповідальність за шкоду, спричинену джерелом підвищеної небезпеки, не обов'язково зумовлена винуватістю володільця такого джерела у вчиненні злочину, передбаченого статтею 286 КК, або іншими положеннями кримінального закону. Також звільнення від відповідальності у зв'язку із заподіянням шкоди в стані крайньої необхідності не звільняє від цивільної відповідальності за завдану шкоду.
24. Таким чином, цивільна відповідальність, у тому числі, обов'язок компенсації процесуальних витрат, не порушує презумпцію невинуватості особи у вчиненні злочину, оскільки не свідчить про визнання її винуватою у вчиненні злочину або поводження з нею як з особою, винуватою у вчиненні злочину.
26. Також суд зазначає, що рішення про стягнення витрат приймається одночасно з рішенням про звільнення її від кримінальної відповідальності. Таким чином, не можна сказати, що стягнення відбувається після того, як він втратив статус обвинуваченого. Крім того, зміна статусу обвинуваченої особи на інший її статус не завжди перешкоджає стягненню з неї процесуальних витрат, наприклад, коли при залишенні в силі обвинувального вироку апеляційним судом обвинувачений стає засудженим. Аналогічно, зміна обвинуваченим статусу в разі звільнення його від кримінальної відповідальності також не може бути перешкодою для стягнення витрат.
28. Також в розвиток свого висновку в постанові від 12 вересня 2022 року, Об'єднана палата вважає, що крім витрат на залучення експерта стороною захисту, з особи, звільненої від кримінальної відповідальності, можуть бути стягнуті також і витрати, понесені потерпілим у зв'язку з кримінальним провадженням, яке закінчилося звільненням від відповідальності.
29. Оскільки обвинувачена особа, у якої є можливість звільнення від кримінальної відповідальності, має прийняти усвідомлене рішення, чи скористатися таким правом, йому в порядку частин другої та третьої статті 285 КПК має бути роз'яснена, крім іншого, можливість стягнення з нього процесуальних витрат.
У цій постанові також викладено такий висновок щодо застосування норм права: «Якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК, процесуальні витрати потерпілого можуть бути стягнені з такої особи в порядку, передбаченому частиною першою статті 124 КПК України. Можливість стягнення процесуальних витрат має бути роз'яснена обвинуваченому при роз'ясненні йому права на звільнення від кримінальної відповідальності і права заперечувати проти закриття кримінального провадження відповідно до частин другої та третьої статті 285 КПК України ».
Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України», заява № 55339/07),
З огляду на зазначене, позивач не позбавлений на даний час можливості звернутись за вирішенням питання стягнення на його користь з відповідача процесуальних витрат (витрат на правничу допомогу, надану в суді першої та апеляційної інстанції), понесених ним у кримінальній справі, в порядку кримінального судочинства, зокрема в порядку виконання судових рішень, передбаченому КПК України.
Близький за змістом висновок викладено в постанові Верховного Суду від 18 грудня 2024 року у справі № 607/14298/20 (провадження № 51-3578км23)
У той час, як вирішення цього питання за правилами цивільного судочинства в порядку позовного провадження слід розглядати як розгляд справи неналежним судом у розумінні положень Конвенції.
Таким чином, суд першої інстанції в цілому дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення витрат на правничу допомогу при розгляді позову у суді першої інстанції та на правничу допомогу як цивільному позивачу у розгляді кримінальної справи в суді апеляційної інстанції, проте помилився щодо мотивів такої відмови.
Відтак, оскаржуване рішення в цій частині слід змінити шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу у цивільній справі.
Кожен має право на професійну правничу допомогу (частина перша статті 59 Конституції України).
За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначають лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).
Одним із принципів цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, зокрема у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Водночас процесуальне законодавство передбачає критерії, які потрібно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу в судовому спорі. Так, за змістом частин першої та третьої статті 133 і частини другої статті 141 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу є одним з видів судових витрат, які розподіляють між сторонами залежно від результатів вирішення судової справи.
Частиною другою статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, до яких відносять зокрема, витрати на професійну правничу допомогу покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини першої-третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі, гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частина четверта цієї статті передбачає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною п'ятою цієї статті Кодексу визначено, що якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми.
Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) обґрунтованість, 4) розумність і співмірність їх розміру відповідно до ціни позову, а також з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи, а також значення справи для сторін.
Принцип змагальності під час вирішення цього питання знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21.
Водночас у частинах третій - п'ятій, дев'ятій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.
Наведені висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.
У постановах від 19 лютого 2022 року у справі № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.
Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.
Саме такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22.
Згідно з пунктом 9 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Подана позовна заява містить попередній (орієнтовний) розрахунок очікуваних витрат на правничу допомогу у розмірі 20 000 грн 00 коп., які позивач просив стягнути з відповідача.
До позовної заяви додано клопотання про допуск до участі у справі як представника позивача адвоката Бордюка М. Й., з яким укладено договір на представництво інтересів, який додається до цього клопотання, зі змісту якого убачається, що такий укладений між позивачем та адвокатом Бордюком М. Й. 16 лютого 2021 року на представництво інтересів ОСОБА_1 як потерпілого і цивільного позивача у справі про обвинувачення ОСОБА_2 за частиною другою статті 125, частиною першою статті 296 КК України, по якій ОСОБА_1 визнаний потерпілим. Також позивачем долучено копію ордера на надання правничої (правової) допомоги від 22 березня 2021 року, виданого адвокатом Бордюком М. Й. на представництвом інтересів ОСОБА_1 на підставі договору №21/06/16-1 від 16 лютого 2021 року у Сокальському районному суді, Львівському апеляційному суді, який засвідчений підписом та скріплений печаткою адвоката Бордюка М. Й.
25 січня 2024 року позивач подав заяву, до якої додав копії платіжних інструкцій від 07 листопада 2023 року та від 11 листопада 2023 року про перерахування на рахунок ТОВ «Юридичний центр захисту прав власників» по 5 000 грн 00 коп. оплати за надані послуги згідно договору про правову допомогу. Зі змісту цієї заяви убачається, що це оплата половини заявленого у позовній заяві розміру витрат на правничу допомогу. Також зазначено, що відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України інші докази понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу будуть подані протягом 5 днів після рішення суду.
Оскаржуване рішення ухвалено 21 березня 2024 року, докази понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу протягом 5 днів після його ухвалення до суду першої інстанції не подано.
Відповідач не скористався правом подати клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу.
Вирішуючи питання про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції взявши до уваги час, який адвокат Бордюк М. Й. витратив на підготовку матеріалів та пояснень; тривалість розгляду і складність справи та долучені платіжні інструкції, дійшов висновку про те, що такі підлягають стягненню у розмірі 10 000 грн 00 коп.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна з огляду на таке.
В матеріалах справи відсутні як договір про надання правничої допомоги саме у цивільній справі, який би містив умови щодо гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, так і докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.
Також в матеріалах справи відсутній примірник договору, який зазначений в ордері від 22 березня 2021 року.
Щодо платіжних інструкцій, то з них не убачається по якому договору здійснено оплату і така проведена на користь ТОВ «Юридичний центр захисту прав власників», докази виникнення з яким відносин з позивачем в матеріалах справи також відсутні.
Також, з огляду на часткове задоволення позовних вимог, невірними є висновки суду про стягнення цих витрат у задоволеному розмірі, а не в розмірі, пропорційному до задоволених позовних вимог.
Тому оскаржуване рішення щодо стягнення витрат на правничу допомогу неможливо визнати законним та обґрунтованим, адже таке ухвалено з порушенням норм процесуального права.
Касаційний цивільний суд вже неодноразово звертав увагу, що принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв'язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (див. постанову Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 (провадження № 61-4060св23), постанову Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц (провадження № 61-9060св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23), пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року в справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24)).
Однак, з урахуванням принципу заборони повороту до гіршого, враховуючи, що відповідачем рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржується, як і не оскаржується в цій частині позивачем, відсутності підстав для виходу за межі доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів залишає рішення суду в цій частині без змін.
Щодо судового збору.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання як розподілити між сторонами судові витрати (пункт 6 частини першої статті 264 ЦПК України).
У резолютивній частині рішення зазначається розподіл судових витрат (пункт 2 частини п'ятої статті 265 ЦПК України).
Відповідно до частини першої, другої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Розподіл судових витрат між сторонами здійснюється на підставі положень статті 141 ЦПК України.
Відповідно до частини першої, другої цієї статті Кодексу судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).
Пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Таким чином, позивач був звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду з вказаним позовом. Водночас, звільнення позивача від сплати судового збору не означає, що відповідач не має відшкодувати витрати, пов'язані з розглядом справи. Змінюється лише спосіб компенсації цих витрат. При цьому, розподіл таких витрат здійснюється у відповідності до вимог процесуального закону.
Зі змісту позовної заяви убачається, що позивачем заявлено дві вимоги, а саме про відшкодування майнової шкоди та відшкодування моральної шкоди.
При цьому, вимога про відшкодування моральної шкоди, визначена у грошовому вимірі, є майновою вимогою, а, отже, судовий збір підлягає стягненню як за вимогу майнового характеру (див. постанова Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 761/11472/15-ц (провадження №61-23674св18)).
Тобто позивачем заявлено дві вимоги майнового характеру.
Згідно з пунктами 1 та 10 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.
Отже, у разі подання позову, який містить декілька самостійних вимог майнового характеру, судовий збір сплачується, виходячи з загальної ціни позову. При цьому судовий збір може бути сплачений окремо за кожною вимогою або загальною сумою за всіма позовними вимогами.
Частиною першою статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтею 141 ЦПК України, суд першої інстанції вирішуючи питання розподілу судових витрат, зокрема, судового збору та стягуючи з відповідача в користь держави 1 073 грн 60 коп. допустив порушення норм процесуального права, адже стягнув судовий збір лише за одну вимогу немайнового характеру, яка позивачем не заявлена.
Відтак, до стягнення, пропорційно задоволеним позовним вимогам, підлягає судовий збір в розмірі 699 грн 60 коп. (19 968,67+130 000,00х1%=1 499,69)х(69 968,67х100,00/149 968,67= 46,65%)=699,60).
Пунктами 1 та 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно частини другої статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Враховуючи, що доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду, оскаржуване рішення в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди слід змінити, шляхом збільшення її розміру, в частині вирішення позовних вимог про стягнення процесуальних витрат у кримінальній справі змінити у спосіб викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а також скасувати з ухваленням нового в частині вирішення питання про стягнення судового. В решті рішення суду слід залишити без змін.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме те, що рішення суду змінено в частині розміру відшкодування моральної шкоди та в частині стягнення судового збору, в решті рішення суду змінено лише в мотивувальній частині, в іншій частині залишено без змін, в порядку розподілу судових витрат, які пов'язані з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір, пропорційно задоволеним позовним вимогам про відшкодування моральної шкоди у розмірі 749 грн 97 коп. (130 000,00х1%х1,5=1 950,00)х(50 000,00х100,00/130 000,00= 38,46%)=749,97).
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 21 березня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 30 000 (тридцяти тисяч) грн 00 коп. моральної шкоди змінити, збільшивши суму стягнення такої до 50 000 (п'ятдесяти тисяч) грн 00 коп.
Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 21 березня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10 000 грн 00 коп. витрат на правничу допомогу при розгляді позову у суді першої інстанції та 3 000 грн 00 коп. на правничу допомогу як цивільному позивачу у розгляді кримінальної справи в суді апеляційної інстанції змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в цій частині в редакції даної постанови.
Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 21 березня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_2 в користь держави 1 073 (однієї тисячі сімдесяти трьох) грн 60 коп. судового збору скасувати, ухвали в цій частині нове рішення.
Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави 699 (шістсот дев'яносто дев'ять) 60 коп. судового збору за розгляд справи судом першої інстанції.
В решті рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави 749 (сімсот сорок дев'ять) грн 97 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 31 грудня 2024 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич