30 грудня 2024 рокуЛьвівСправа № 260/300/24 пров. № А/857/12449/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Ніколіна В. В., Пліша М. А.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2024 року у справі №260/300/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,-
суддя в 1-й інстанції - Калинич Я. М.,
дата ухвалення рішення - 12 квітня 2024 року,
місце ухвалення рішення - м. Ужгород,
дата складання повного тексту рішення - не зазначено,
Позивач - ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, в якому просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати їй призначеної пенсії за віком починаючи з 07 жовтня 2009 року по 10 вересня 2021 року та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області здійснити нарахування та виплату призначеної пенсії за віком ОСОБА_1 починаючи з 07 жовтня 2009 року по 10 вересня 2021 року.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2024 року позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 призначеної пенсії за віком починаючи з 07 жовтня 2009 року по 10 вересня 2021 року. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком починаючи з 07 жовтня 2009 року по 10 вересня 2021 року.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що Порядком №22-1 визначено чіткий алгоритм дій щодо подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії, однак позивач із заявою про поновлення пенсії не зверталася, а на підставі заяви про призначення пенсії рішенням пенсійного органу призначено пенсії по віку з 10 вересня 2021 року з дотриманням статті 45 Закону №1058-ІV. Крім того, зазначає про дискреційні повноваження пенсійного органу щодо призначення, перерахунку та виплати пенсії. Звертає увагу на строки позовної давності, визначені у ст.122 КАС України. З врахуванням наведеного просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Відзив на апеляційну скаргу позивачем поданий не був. Відповідно до ч.4 ст.304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Закарпатській області, як отримувач пенсії, та такій з 06 січня 1990 року призначено пенсію за віком, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 12 червня 1990 року та протоколу призначення пенсії №1/15 від 12 лютого 1990 року.
У жовтні 1990 року ОСОБА_1 виїхала з України на проживання до США.
Відповідно до поданої 10 вересня 2021 року заяви, такій було поновлено виплату пенсії, що сторонами не заперечується.
08 червня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою про нарахування та виплату пенсії за період з 07 жовтня 2009 року по 10 вересня 2021 року.
Відповідач листом №6212-6182/М-02/8-0700/23 від 04 серпня 2023 року відмовив ОСОБА_1 у виплаті пенсії за вказаний період, посилаючись на п.1 ст. 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та зазначено, що згідно з електронною базою даних пенсія за віком позивачці призначена з 10 вересня 2021 року з дотриманням ст. 45 зазначеного вище Закону. Нарахування сум пенсії та виплати коштів за минулий період не проводилось.
Не погодившись із такою бездіяльністю відповідача, позивач через свого представника звернулася у суд із цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту поновлення конституційного права на виплату пенсії, тобто після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009, позивач, як громадянин України, має право на виплату призначеної їй пенсії, а тому з метою належного захисту прав позивача необхідно зобов'язати пенсійний орган здійснити нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію з 07 жовтня 2009 року по 10 вересня 2021 року.
Такий висновок суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з ч.3 ст.23 Загальної декларації прав людини, п.4 ч.1 Європейської Соціальної хартії та ч.3 ст.46 Конституції України кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.
Ст.1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV (далі-Закон №1058) передбачає, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
За змістом ч.3 ст.4 Закону №1058-IV виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерел формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Відповідно до ст.5 Закону №1058-IV дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Таким чином, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) є Закон №1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Згідно зі ст.47 Закону №1058-VI пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.
Право на отримання пенсії є конституційною гарантією. Суми пенсії є власністю позивача, оскільки з його заробітної плати протягом трудової діяльності здійснювалися утримання (страхові внески) з метою подальшої їх виплати у вигляді пенсії при досягненні особою пенсійного віку та набуття страхового трудового стажу.
Стаття 46 Закону №1058-VI регулює правовідносини, що виникають під час виплати пенсії за минулий час: нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми недоотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрат.
Підстави припинення та поновлення виплати пенсії врегульовано статтею 49 Закону №1058-IV.
За змістом ч.3 ст.2 Протоколу №4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Частина 2 ст.2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" передбачає, що реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.
З системного аналізу наведених вище правових норм суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що особа, проживаючи в США, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України. Крім того, виходячи із правової та соціальної природи пенсійного забезпечення, право громадянина на призначення пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Закарпатській області як отримувач пенсії та такій з 06 січня 1990 року було призначено пенсію за віком, однак виплата пенсії була припинена у зв'язку з виїздом позивача за кордон.
У вересні 2021 року ОСОБА_1 було поновлено виплату пенсії на підставі її заяви, і цей факт сторонами не заперечується.
Крім того, 08 червня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою про нарахування та виплату пенсії за період з 07 жовтня 2009 року по 10 вересня 2021 року, разом з тим, відповідач відмовив ОСОБА_1 у виплаті пенсії за вказаний період, що підтверджується листом №6212-6182/М-02/8-0700/23 від 04 серпня 2023 року.
Відповідно до ст.51 Закону №1058-VI у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 пункт 2 частини 1 статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
У Рішенні №25-рп/2009 зазначено, що оскаржуваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Пічкур проти України, яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
Згідно з ч.2 ст.49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому статтею 46 цього Закону.
Отже, законодавцем було чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
З дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009, тобто з 07 жовтня 2009 року щодо неконституційності положень п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління Пенсійного фонду України було зобов'язано відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Таким чином, з врахуванням наведеного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач, як громадянин України, має право на виплату призначеної їй пенсії. Підстави для поновлення конституційного права на виплату пенсії виникли після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009.
Крім того, суд першої інстанції правильно зауважив, що відсутність встановленого Кабінетом Міністрів України механізму виплати нарахованих сум пенсій не звільняє державу в особі уповноваженого органу Пенсійного фонду України від обов'язку здійснити таку виплату та не може позбавляти права особи на отримання належних їй сум пенсій, а тому обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим.
Щодо доводів пенсійного органу про застосування строків давності, то колегія суддів не приймає такі до уваги, оскільки своєчасна невиплата пенсії позивачу відбулася не з її вини, а тому відновлення виплати пенсії за наявності відповідних підстав має проводитися з дати ухвалення рішення Конституційним Судом України від 7 жовтня 2009 року у справі №25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.
Колегія суддів зазначає, що право на пенсію підпадає під сферу дії статті 1 Протоколу першого Конвенції, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України, Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" гарантує всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 11 травня 2022 року у справі №540/1429/21, від 18 травня 2022 року у справі №160/5259/20, від 24 липня 2023 року у справі №280/6637/22.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з моменту поновлення конституційного права на виплату пенсії, тобто після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009, позивач, як громадянин України, має право на виплату призначеної їй пенсії, а тому з метою належного захисту прав позивача необхідно зобов'язати пенсійний орган здійснити нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію з 07 жовтня 2009 року по 10 вересня 2021 року.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про підставність позовних вимог, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст.242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2024 року у справі №260/300/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді В. В. Ніколін
М. А. Пліш
Повне судове рішення складено 30 грудня 2024 року.