Номер провадження: 22-ц/813/5721/24
Справа № 501/4103/23
Головуючий у першій інстанції Петрюченко М.І.
Доповідач Заїкін А. П.
19.12.2024 року м. Одеса
Єдиний унікальний номер судової справи: 501/4103/23
Номер провадження: 22-ц/813/5721/24
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі:
- головуючого судді - Заїкіна А.П. (суддя-доповідач),
- суддів: - Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,
за участю секретаря судового засідання - Губара Д.В.,
учасники справи:
- позивач - ОСОБА_1 ,
- відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину про відмову від прийняття спадщини недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області, ухвалене у складі судді Петрюченко М.І. о 15 годині 21 хвилині 24 квітня 2024 року,
встановив:
2. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, в якому просить визнати недійсним вчинений ним правочин про відмову від прийняття спадщини за законом після смерті матері - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 ..
ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги тим, що його відмова від прийняття спадщини після смерті матері була подана ним під впливом обману з боку брата і на цій підставі він оскаржує її в судовому порядку.
Позивач стверджує у позові, що за життя батьків він допомагав їм побудувати житловий будинок літера «Б». Усі правовстановлюючі документи були оформлені на ім'я батька, який склав заповіт на ім'я позивача. Батько помер через три роки після складання заповіту. Позивач звернувся до нотаріуса про прийняття спадщини, який відмовив йому у видачі свідоцтва про право позивача на спадщину, тому позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 01.08.2013 по справі №501/1306/13-ц за позивачем було визнано право власності на спадкові житловий будинок літера «Б» та відповідну земельну ділянку.
Після смерті матері, відповідач подав до суду позов про визнання його права власності на спадкове майно, не охоплене заповітом батька та вказав, що він згодний із заповітом батька та судовим рішенням по справі №501/1306/13-ц, яке на той час набрало законної сили.
У державного нотаріуса позивач отримав роз'яснення? що оскільки судове рішення від 01.08.2013 набрало законної сили, відмова позивача від прийняття спадщини після смерті матері жодного ризику втрати належної позивачу спадщини за заповітом батька не має. Позивач погодився та написав заяву про відмову від спадщини на користь відповідача.
Позивач вказує у позові, що відповідач, продовжуючи ініціювання спору по цивільній справі за його позовною заявою від 25.12.2013, зловживав його довірою, отримавши від нього відмову від прийняття спадщини після смерті матері, заволодів спадковим майном на суму - 3 503 833 грн.. Рішенням апеляційного суду від 19.05.2014 задоволено апеляційну скаргу відповідача, скасовано судове рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 01.08.2013.
Позивач, посилається на те, що відповідач зважаючи на вказані обставини, шляхом обману заволодів нерухомим спадковим майном (а. с. 2 - 14).
Позиція учасників справи в суді першої інстанції
ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву просить суд відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що до позову не надано жодного доказу, що ним здійснювався вплив на позивача та його обман при складанні ним заяви про відмову від спадщини.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області (справа №501/2869/14-ц) у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28.10.2016 апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Постановою Верховного суду від 04.04.2018 касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Відповідач вказує у відзиві, що 06.06.2014 при зверненні до суду з позовом про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною, позивач вважав, що відповідач на нього здійснював тиск. Наразі, через 10 років після відмови у прийнятті спадщини він вважає, що відповідач ввів його в оману. Відповідач вважає, що поведінка позивача є недобросовісною (а. с. 98 - 99).
Відповідач звернувся до суду із заявою про застосування строку позовної давності (а. с. 100 -101).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 24.04.2024 відмовлено у задоволенні вищевказаного позову ОСОБА_1 ..
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів обставин, які б свідчили про ведення його в оману відповідачем, згідно зі ст. 230 ЦК України. Не довів самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
У заяві про відмову від прийняття спадщини позивач зазначив, що розуміє значення своїх дій, розуміє обставини, які мають для нього істотне значення. Без впливу насильства з боку інших осіб, за своєю справжньою волею відмовляється від прийняття спадщини.
Суд застосовує наслідки пропуску строку позовної давності, про застосування яких було заявлено відповідачем (а. с. 138 - 145).
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 24.04.2024 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Поновити строк позовної давності.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апелянт обґрунтовує вимоги апеляційної скарги тим, що рішення ухвалене при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права та неправильному застосуванні норм матеріального права.
Апелянт посилається на те, що: 1) судом першої інстанції надано невірну оцінку фактичним обставинам справи та неповно досліджено докази; 2) помилковими є посилання суду на недоведеність вчинення дій внаслідок помилки, оскільки позивач посилався на те, що заяву про відмову від спадщини було здійснено внаслідок обману; 3) суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про виклик свідків; 4) помилковими є посилання суду на те, що позивач мав право на відкликання заяви про відмову від спадщини, протягом часу на прийняття спадщини; 5) позивач не звертався до суду із заявою про поновлення строку позовної давності, оскільки вважав, що звернення з попереднім позовом перервало строк позовної давності (а. с. 147 - 162).
Рух справи в суді апеляційної інстанції
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 24.05.2024 року апеляційну скаргу залишено без руху (а. с. 170 - 170 зворотна сторона).
На виконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху апелянтом подано до суду заяву, якою усунуто зазначені в ухвалі недоліки.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17.07.2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 24 квітня 2024 року (а. с. 180 - 180 зворотна сторона).
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17.07.2024 року призначено справу до розгляду в приміщенні Одеського апеляційного суду (а. с. 181).
У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином. ОСОБА_2 надав заяву про розгляд справи за його відсудності.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатню наявність у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, заслухавши думку учасників, які прийняли участь в судовому засіданні, про можливість розгляду справи за відсутності інших учасників, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її інших учасників.
3. Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення учасників, які прийняли участь в судовому засіданні, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин
ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є батьками - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ..
ОСОБА_4 помер - ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а. с. 17).
ОСОБА_3 померла - ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а. с. 18).
ОСОБА_4 за життя склав заповіт від 19.03.2009, яким заповів на випадок своєї смерті житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою - АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, площею - 0,0324 га., яка розташована за адресою - АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , що підтверджується копією заповіту (а. с. 19).
Після смерті ОСОБА_3 , ОСОБА_1 29.11.2013 звернувся до Іллічівської міської державної нотаріальної контори із заявою про відмову від прийняття спадщини після смерті матері на користь ОСОБА_2 , що підтверджується копією заяви (а. с. 84 - 85).
Приватний нотаріус Слава Р.К. листом від 26.09.2012 відмовила ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку (а. с. 20).
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 01.08.2013 (справа №501/1206/13-ц_ встановлено факт родинних відносин між ОСОБА_1 та його батьком ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Визнано на ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку та житловий будинок (літ Б) АДРЕСА_1 (а. с. 22 - 25).
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом від 25.12.2013 до ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин та визнання права власності на спадкове майно, що підтверджується копією позовної заяви (а.с.26-29).
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 10.02.2014 по справі №501/6447/13-ц позовні вимоги ОСОБА_2 залишено без розгляду (а. с. 30).
ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 01.08.2013, що підтверджується копією апеляційної скарги (а. с. 31 - 33).
Рішенням апеляційного суду Одеської області по справі №501/1306/13-ц скасовано рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 01.08.2013 в частині визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування на земельну ділянку та житловий будинок літера «Б» (а. с. 38 - 42).
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 25.04.2016 (справа №501/2869/14-ц) відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини з підстав знаходження у тяжкому емоційному стані після смерті батьків, під натиском та погрозами брата ОСОБА_2 (а. с. 44 - 48).
Ухвалою апеляційного суду Одеської області (справа №501/2869/14-ц) рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 25.04.2016 залишено без змін (а. с. 49 - 53).
Постановою Верховного суду від 04.04.2018 залишено без змін рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 25.04.2016 та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 28.10.2018 (а. с. 54 - 59).
Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився/не погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтями 5, 12, 13, 81, 83 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується з вищезазначеними висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із частинами першою, третьою, четвертою та п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи із змісту статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
За правилом частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Аналіз статті 230 ЦК України дає підстави для висновку, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема, умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).
Отже, відповідно до положень ст. 230 ЦК України, саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинна довести наявність умислу в діях іншої сторони оспорюваного правочину.
Колегія суддів звертає увагу, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявності правових підстав, визначених статтею 230 ЦК України, для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки надані позивачем докази достовірно та достатньо не вказують на те, що заява про відмову від прийняття спадщини вчинена внаслідок обману позивача з боку відповідача.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 19, 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Зазначене узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
В постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц викладено правовий висновок про те, що за змістом статті 230 ЦК України правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
Як зазначено в постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 489/3570/16-ц аналіз статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).
В постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 910/18600/19 вказано, що при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначав, що у державного нотаріуса він отримав роз'яснення, що оскільки судове рішення від 01.08.2013 набрало законної сили, відмова позивача від прийняття спадщини після смерті матері жодного ризику втрати належної позивачу спадщини за заповітом батька не має. Позивач погодився та написав заяву про відмову від спадщини на користь відповідача.
Позивач вказує у позові, що відповідач, продовжуючи ініціювання спору по цивільній справі за його позовною заявою від 25.12.2013, зловживав його довірою. Отримавши від нього відмову від прийняття спадщини після смерті матері, заволодів спадковим майном та рішенням апеляційного суду від 19.05.2014 задоволено апеляційну скаргу відповідача. Скасовано рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 01.08.2013.
Колегія суддів звертає увагу, що заява про відмову від прийняття спадщини є одностороннім правочином.
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ч. 5 ст. 1273 ЦК України відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
Відповідно до оскаржуваної заяви ОСОБА_1 від 29.11.2013 про відмову в прийнятті спадщини, у ній чітко вказано, що він, «усвідомлюючи значення своїх дій та маючи можливість керувати ними, розуміючи обставини, що мають для нього істотне значення, без впливу насильства (фізичного чи психічного тиску) з боку інших, за своєю справжнєю волею цією заявою відмовляється від належного йому спадкового майна за законом, яке залишилось після смерті його матері - ОСОБА_3 , на користь сина померлої ОСОБА_2 .
Йому відомо, що згідно п.5 ст.1273 ЦПК його відмова від прийняття спадщини є безумовною та беззастережною, але може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Зміст ст.ст.1258, 1268, 1273, 1274, 1275, 1280, 1282 Цивільного кодексу України, йому державним нотаріусом роз'яснено».
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце тоді, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою аби правочин було вчинено. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді настати не можуть. Усі ці обставини (наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману) повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, тоді вважається, що наявна помилка. Має бути встановлений причинно-наслідковий зв'язок між обманом та вчиненням правочину. Тільки той обман дозволяє оспорити правочин, який вплинув на рішення сторони вчинити цей правочин. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману іншу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину відповідно до статті 230 ЦК України (постанова Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі № 910/15715/19).
Колегія суддів вважає, що позивачем не доведено наявності умислу в діях відповідача щодо введення його в оману.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що недоведеними є доводи позивача про введення відповідачем позивача оману при складанні ним заяви про відмову від спадщини.
Вірними є висновки суду першої інстанції, що позивач не довів обставин, які б свідчили про ведення його в оману відповідачем згідно зі ст.230 ЦК України, не довів самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
Тому висновки суду першої інстанції, з якими погоджується суд апеляційної інстанції, про відсутність передбачених статтею 230 ЦК України підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані, а наданим суду доказам дана належна правова оцінка.
Щодо посилання суду на пропуск строку позовної давності.
Суд першої інстанції у своєму рішенні зазначив, що позивач пропустив без поважних причин строк на звернення до суду з даним позовом.
Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).
Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.
Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права.
Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Відповідно до п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки.
Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити в їх задоволенні в зв'язку з пропуском строку позовної давності.
У випадку недоведеності позову суд відмовляє в його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.
Оскільки у задоволенні позову треба відмовити у зв'язку з його безпідставністю, тому посилання суду першої інстанції на ст. 261 ЦК України підлягають виключенню з мотивувальної частини рішення.
Інші доводи апеляційної скарги не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки ґрунтуються на власному тлумаченні апелянтом норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновком суду першої інстанцій щодо встановлених обставин справи.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є частково доведеними, а тому вона підлягає частковому задоволенню.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги змінює судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права.
Згідно із ч. 4 ст. 376 ЦПК України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Оскільки висновки суду першої інстанції в частині застосування строку позовної давності не в повній мірі відповідають правовідносинам, які виникли між сторонами, колегія суддів вважає, що мотивувальна частина рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на ст. 261 ЦК України.
В решті рішення необхідно залишити без змін.
Порядок та строк касаційного оскарження
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).
4. Резолютивна частина
Керуючись ст. ст. 367,368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський
апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 24 квітня 2024 року - змінити. Виключити з мотивувальної частини рішення посилання суду щодо застосування строків позовної давності.
В решті рішення - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складений 30 грудня 2024 року.
Головуючий: А. П. Заїкін
Судді: С. О. Погорєлова
О. М. Таварткіладзе