Справа № 560/13326/24
іменем України
30 грудня 2024 рокум. Хмельницький
Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Козачок І.С. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання відмови протиправною та зобов'язання прийняти рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" у зв'язку з самостійним вихованням та утриманням дитини до 18 років.
В обґрунтування позову зазначає, що має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», однак відповідач протиправно відмовив у її наданні, не зважаючи на те, що позивачем подані усі необхідні для цього документи.
ІНФОРМАЦІЯ_2 просить відмовити у задоволенні позову. Посилається на те, що позивач не надав документи, які підтверджують, що він самостійно виховує та утримує дитину. Вказує на те, що при зверненні із заявою ОСОБА_1 не надав жодного документу, який би зміг підтвердити підставу, передбачену п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", в свою чергу визначення місця проживання дитини не є таким доказом, тому позивачу було відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" у зв'язку з самостійним вихованням та утриманням дитини до 18 років.
Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження.
Дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд встановив таке.
ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою від 27.08.2024 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.4 ч.1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (у зв'язку з самостійним вихованням та утриманням дитини до 18 років).
До заяви позивач додав копії паспорта, довідки про РНОКПП, військово-обліковий документ, свідоцтво про народження дитини 11.10.2007, рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, витяг з реєстру територіальної громади.
03.09.2024 повідомленням № 9/925 за підписом ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 позивача інформовано, що за результатами розгляду його заяви протоколом від 03.09.2024 №45 ухвалене рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Причиною відмови є те, що не підтверджено документально жодну із підстав, передбачених п. 4 ч.1 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", тоді як визначення місця проживання дитини з батьком такою підставою не є.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні регулюються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII (далі - Закон України №3543-XII.
Відповідно до ст.1 Закону №3543-XII мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Згідно зі ст. 22 Закону України №3543-XII під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Статтею 23 даного Закону визначено перелік військовослужбовців, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації та яким може бути надана відстрочка від військової служби.
Особами, що мають право на відстрочку від призову під час мобілізації відповідно до п. 4 ч. 1 статті 23 Закону України №3543-XII, є, зокрема, військовозобов'язані (в редакції Закону на момент виникнення спірних правовідносин), жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
18.05.2024 набрав чинності Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 (далі - Порядок №560, з подальшими змінами).
Відповідно до пунктів 56, 57 Порядку №560 відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Згідно з пунктом 58 Порядку №560 за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5.
Відповідно до пункту 60 Порядку №560 комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.
Комісія зобов'язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади. На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом. Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв'язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення. У разі позитивного рішення військовозобов'язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6. У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов'язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку. До ухвалення комісією рішення військовозобов'язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Статтею 141 Сімейного кодексу України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу. Частинами першою, п'ятою статті 150 Сімейного кодексу України встановлено, що батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.
Відповідно до частини першої статті 151 Сімейного кодексу України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
Порядок вирішення батьками питань щодо виховання дитини визначений статтею 157 Сімейного кодексу України. Відповідно до частин першої-третьої статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Абзацом першим частини четвертої статті 157 Сімейного кодексу України передбачено, що батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. При цьому, згідно з частинами першою, другою статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Отже, Сімейним кодексом України чітко передбачено, що мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають (перебували) вони в шлюбі між собою. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, а також утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Зміст вказаних норм також свідчить про те, що проживання батьків окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей з одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дітей, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини (дітей).
У постанові від 13.06.2018 за результатами розгляду справи №822/2446/17 Верховний Суд вказав на те, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з одним з батьків, не доводить факт відсутності участі іншої особи (матері/батька) у вихованні дитини. Це означає, що розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо, і як наслідок визначення місця проживання дитини із батьком, не є обставинами, що підтверджують факт самостійного виховання/утримання батьком дитини, отже зазначене не є підставою для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у розумінні п. 4 ч. 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Позивач разом із заявою про відстрочку від призову не надав інших належних доказів/документів, які підтверджують відсутність участі матері у вихованні та утриманні неповнолітньої дитини, не навів обставини, підтверджені належними доказами, які свідчать про об'єктивні причини, за яких мати дитини не бере ніякої участі у вихованні/утриманні дитини та/або докази позбавлення матері дитини батьківських прав.
Водночас, позивач не позбавлений можливості повторно звернутись до відповідача з приводу вказаного питання, належним чином обґрунтувавши підстави заяви, та надавши необхідні докази, що підтверджують те, що мати дитини у дійсності не бере жодної участі у її вихованні та утриманні.
Згідно з ч. 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оскільки відповідач довів обґрунтованість рішення за заявою позивача і судом не встановлено протилежне, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у задоволенні адміністративного позову - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складене 30 грудня 2024 року
Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 )
Відповідач:ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ - НОМЕР_2 )
Головуючий суддя І.С. Козачок