30 грудня 2024 року Справа № 280/8949/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 158-б, м. Запоріжжя, 69057) та Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській область (вул. Набережна Перемоги, буд. 26, м. Дніпро, 49064) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
24.09.2024 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач 1) та Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській область (далі - відповідач 2), в якій позивачка просить суд:
визнати протиправними дії відповідача 2 щодо відмови у призначенні позивачці пенсії на пільгових умовах за віком, згідно з пунктом 2 частини другої статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та скасувати рішення відповідача 2 №083850019102 від 10.07.2024 року;
зобов'язати відповідача 1 призначити та виплачувати позивачці пенсію за віком на пільгових умовах, відповідно до п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», в редакції згідно з рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 справа №1-5/2018 (746/15) від 23.01.2020, із застосуванням середньої заробітної плати в Україні, з якої сплачено страхові внески, обчислені як середній показник за 2021, 2022, 2023 роки, та зарахувавши до пільгового стажу період роботи з 01.03.2002 року по 30.03.2003 року та до страхового стажу періоди роботи з 05.04.1989 по 16.07.1989 року та з 25.01.1996 по 27.05.1996 року, починаючи з 02.07.2024 року.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що спірним рішенням відповідача 2 їй було відмовлено в призначенні пенсії на пільгових умовах за Списком №2 в зв'язку з недоліками наданих позивачкою документів (трудової книжки та довідки про підтвердження пільгового стажу). Вважає, що відповідач протиправно відмовив їй у призначенні пенсії, не зарахувавши до її страхового стажу спірні періоди роботи в зв'язку із недоліками у заповненні трудової книжки та довідки про наявність пільгового стажу. Також зазначає про необхідність застосування до спірних правовідносин п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», в редакції згідно з рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 справа №1-5/2018 (746/15) від 23.01.2020. Просить суд задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою від 30.09.2024 відкрито спрощене позовне провадження у справі. Розгляд справи призначено без виклику сторін.
09.10.2024 засобами системи «Електронний суд» від відповідача 2 до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач 2 зазначив, що за принципом екстериторіальності розгляд заяви позивачки про призначення пенсії здійснений відповідачем 2. Рішенням відповідача 2 від № 083850019102 від 10.07.2024 позивачці відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах. Відповідно до розрахунку стажу (Форма РС-право) загальний стаж позивачки становить 28 років 1 місяць 6 днів; загальний стаж роботи з урахуванням кратності пільгового стажу (список 1) складає 30 років 1 місяць 6 днів; пільговий стаж позивачки за Списком 1 становить 02 роки 11 місяців; пільговий стаж за Списком № 2 - 02 роки 00 місяців 22 дні. Станом на 11.10.2017 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) досягла повних 46 років та не досягла пенсійного віку, встановленого абз. “б» ст. 13 Закону України “Про пенсійне забезпечення» (50 років). На час звернення за призначенням пенсії 02.07.2024 позивачка досягла повних 52 роки та не досягла пенсійного віку, встановленого пунктом 2 частини 2 статті 114 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (55 роки). За доданими документами до страхового стажу відповідно до трудової книжки НОМЕР_1 не зараховано: період з 05.04.1989 по 16.07.1989 (запис в трудовій книжкі № 1), оскільки є наявність виправлення у даті наказу при працевлаштуванні, що є порушенням Інструкції № 162 від 20.06.1974 “Про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях»; період з 25.01.1996 по 27.05.1996 (записи в трудовій книжці № 11-12), оскільки наявні розбіжність між датою звільнення та датою наказу про звільнення (24.01.1996). Крім того, період з 01.03.2002 по 30.03.2003 - не зараховано до пільгового стажу, відповідно до пільгової довідки від 14.05.2024 № 38, виданої ЗДП “Кремнійполімер», оскільки у довідці не зазначено позиції атестованої посади/професії за Списком №2. Зазначає, що відповідно до пункту 2 частини 2 статті 114 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058- ІV (далі - Закон №1058) позивачка набуде право на призначення пенсії на пільгових умова при досягненні 55 років та наявності необхідного страхового стажу. Також зазначає, що прийняття певного рішення в залежності від результатів розгляду поданих заявником документів є дискреційними повноваженнями відповідача. З урахуванням наведеного, а також дискреції пенсійного органу в питаннях призначення пенсії, позивачкою не вірно обрано спосіб захисту права. Просить відмовити у задоволенні позову.
18.10.2024 засобами системи «Електронний суд» від відповідача 1 до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач 1 зазначив, що підставою для призначення пенсії за віком на пільгових умовах є наявність у відповідному списку виробництв, робіт, професій і посад, що дають право на пільгове пенсійне забезпечення, професії (посади), яку обіймає (обіймав) працівник, виробництв, на якому працює (працював), та роботи, яку виконує (виконував); зайнятість на вказаних роботах протягом повного робочого дня, а також підтвердження шкідливих умов праці працівників за результатами атестації робочих місць, а до 21.08.1992 - підтвердження документами відповідних умов праці. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає права працівникові на таку пенсію. До пільгового стажу не зараховано період з 01.03.2002 по 30.03.2003 відповідно до пільгової довідки від 14.05.2024 № 38, виданої ЗДП “Кремнійполімер», оскільки у довідці не зазначено позиції атестованої посади/професії за Списком № 2. Відсутність підтвердження вказаних обставин не породжує виникнення права на зарахування пільгового стажу. Відповідно до наданих документів до страхового стажу не зараховано: період роботи з 05.04.1989 по 16.07.1989, оскільки є наявність виправлення у даті наказу при працевлаштуванні; період роботи з 25.01.1996 по 27.05.1996, оскільки наявна некоректна розбіжність між датою звільнення та датою наказу про звільнення (24.01.1996). Зазначені періоди роботи потребують уточнення. Чинним законодавством передбачено можливість підтвердження спірних періодів роботи у разі відсутності відповідних записів або неправильних чи неточних записів у трудовій книжці, проте, жодних допустимих доказів, передбачених Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637, позивачкою надано не було.
Позивачка при загальному стажі роботи 28 років 1 місяць 6 днів (загальний стаж роботи з урахуванням кратності пільгового стажу (список 1) складає 30 років 1 місяць 6 днів) має всього 4 роки 11 місяців 21 день пільгового стажу (Список № 1 - 02 роки 11 місяців; Список № 2 - 02 роки 00 місяців 22 дні). Пільгового стажу на роботах з шкідливими і важкими умовами праці не достатньо для призначення пенсії на пільгових умовах за Списком № 2 згідно п. 2 ч. 2 ст. 114 Закону №1058. Водночас, позивачка станом на дату звернення з питання призначення пенсії за віком на пільгових умовах в порядку, визначеному Закону №1058, не досягла необхідного пенсійного віку 55 років (вік позивачки 52 роки), тому відсутні законні підстави для призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 2, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 114 цього Закону. Враховуючи вищевикладене, відповідачем 2 правомірно прийнято рішення про відмову в призначенні даного виду пенсії. Відповідно до приписів чинного законодавства у сфері пенсійного забезпечення, для призначення пенсії за віком існує два критерії: досягнення особою віку, визначеного законом; наявність необхідного страхового стажу роботи. Право особи на призначення пенсії на пільгових умовах має бути підтверджене як пенсіонером (особистими документами), так і підприємством, на якому особа працювала на роботах, віднесених до Списків № 1 або № 2. Необхідними умовами для виникнення у особи права на пенсійне забезпечення на пільгових умовах є встановлення факту перебування особи на посаді або виконання нею робіт за Списком № 1 та № 2. Відсутність однієї з вказаних умов є підставою для відмови в призначенні пенсії. Також зазначає, що оскільки пенсія не призначена вимога призначити та виплачувати позивачці пенсію за віком на пільгових умовах, відповідно до п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», в редакції згідно з рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 справа №1-5/2018 (746/15) від 23.01.2020, із застосуванням середньої заробітної плати в Україні, з якої сплачено страхові внески, обчислені як середній показник за 2021, 2022, 2023 роки, заявлена на майбутнє, тому не підлягає задоволенню як передчасна. Крім того, вказує, що позовні вимоги до відповідача 1 заявлені безпідставно та задоволенню не підлягають. Просить відмовити у задоволенні позову.
Розглянувши наявні у справі матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Позивачка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується паспортом громадянина України.
27.09.2023, у віці 51 рік 11 місяців 18 днів, позивачка зверталась до територіального органу Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії за віком, яка за принципом екстериторіальності було розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в Житомирській області. Рішенням ГУ ПФУ в Житомирській області від 04.10.2023 №083850019102 позивачці було відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2, відповідно до ст. 114 Закону №1058 у зв'язку з відсутністю необхідного пільгового стажу. Згідно зазначеного рішення страховий стаж позивачки становив 27 років 11 місяців 21 день, пільговий стаж за Списком №2 відсутній, при цьому до страхового стажу зараховано всі періоди трудової діяльності, до пільгового стажу за Списком №2 не зараховано періоди роботи з 22.12.2021 по 31.11.2022, з 16.12.2022 по 14.01.2023, з 01.02.2023 по 30.06.2023 згідно пільгової довідки №125-280 від 01.08.2023, оскільки відсутній перелік атестованих посад/професій за Списком №2. Також до пільгового стажу за Списком №2 та Списком №1 не зараховано періоди роботи з 01.03.2002 по 30.03.2003, з 15.09.2004 по 02.07.2007, згідно пільгових довідок №59 та 60 від 17.08.2023, оскільки не зазначено позиції атестованих посад/професій за Списками №2 та №1. Згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу зараховано усі періоди. Зазначено, що позивачка матиме право на пенсійну виплату з 10.10.2034 або при набутті необхідного пільгового стажу.
02.07.2024 позивачка звернулася до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону №1058, яка за принципом екстериторіальності була розглянута відповідачем 2. Рішенням відповідача 2 від 10.07.2024 №083850019102 позивачці відмовлено в призначенні пенсії згідно ст. 114 Закону №1058 у зв'язку з відсутністю необхідного пільгового стажу та відповідного віку. В оскаржуваному рішенні відповідачем 2 зазначено, що пільговий стаж позивачки складає - 4 роки 11 місяців 21 день (Список №1 складає 2 роки 11 місяців 0 днів, Список №2 складає 2 роки 0 місяців 22 дні). За доданими документами до пільгового стажу не зараховано: період з 01.03.2002 по 30.03.2003, відповідно до пільгової довідки від 14.05.2024 №38, виданої ЗДП «Кремнійполімер», оскільки у довідці не зазначено позиції атестованої посади/професії за Списком №2 (звернуто увагу на копії атестації робочих місць №160 від 02.07.2020, оскільки дані документи (копії) не завірені належним чином (взято до уваги для розрахунку пільгового стажу)). Загальний стаж становить 28 років 1 місяць 6 днів, а з урахуванням кратності пільгового стажу (Список №1) складає 30 років 1 місяць 6 днів.
За доданими документами до страхового стажу не зараховано:
період з 05.04.1989 по 16.07.1989, оскільки є виправлення у даті наказу про працевлаштування, що є порушенням інструкції №162 від 20.06.1974 «Про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях»;
період з 25.01.1996 по 27.05.1996, оскільки є некоректна розбіжність між датою звільнення та датою наказу про звільнення (24.01.1996).
Зазначено, що для підтвердження періодів з трудової книжки необхідно надати уточнюючі довідки про періоди роботи, видані підприємствами (установами, організаціями правонаступниками, архівними установами), на підставі первинних документів.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача 2, позивачка звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За приписами частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Конституції України).
Пенсійні правовідносини регулюються Законом №1058, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.
Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що відповідачем 2 до пільгового стажу позивачки не зараховано: період з 01.03.2002 по 30.03.2003, відповідно до пільгової довідки від 14.05.2024 №38, виданої ЗДП «Кремнійполімер», оскільки у довідці не зазначено позиції атестованої посади/професії за Списком №2.
А до страхового стажу не зараховано:
період з 05.04.1989 по 16.07.1989, оскільки є виправлення у даті наказу про працевлаштування, що є порушенням інструкції №162 від 20.06.1974 «Про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях»;
період з 25.01.1996 по 27.05.1996, оскільки є некоректна розбіжність між датою звільнення та датою наказу про звільнення (24.01.1996).
При цьому відповідачем 2 визначений загальний трудовий стаж позивачки - 28 років 1 місяць 6 днів, що з урахуванням кратності пільгового стажу складає 30 років 1 місяць 6 днів.
Крім того, в якості підстави для відмови у призначенні пенсії відповідачем 2 зазначено недосягнення позивачкою пенсійного віку.
З питання записів в трудовій книжці позивачки щодо яких відповідачем висловлені зауваження суд зазначає наступне.
З трудової книжки позивачки серії НОМЕР_1 судом встановлено, що в період з 05.04.1989 по 16.07.1989 позивачка проходила практику в Будівельному управлінні «Титанстрой» в якості маляра 2 розряду (записи №1, 2), як підстава для працевлаштування у цьому підприємстві зазначений наказ №77 від 05.04.89, підставою для звільнення - наказ №170 від 16.07.89.
Суд зазначає, що зі змісту оскаржуваного рішення та відзивів відповідачів не можливо встановити в чому саме полягає виправлення у даті наказу про працевлаштування, а суд не наділений компетенцією експерта в питанні встановлення такого факту, при цьому й відповідачами не надано до суду будь-яких експертного висновку, який би доводив факт виправлення дати наказу про прийняття позивачки на роботу (запис №1 в її трудовій книжці).
В період з 25.01.1996 по 27.05.1996 позивачка працювала в Малому державному комунальному підприємстві «ЕЛИСТА» завідуючою складами підприємства (записи №11, 12), як підстава для працевлаштування зазначений наказ №10-К від 25.01.96, підстава для звільнення - наказ №74-К від 24.01.96.
Суд звертає увагу, що з зазначених відомостей трудової книжки чітко вбачаються дати зарахування та звільнення, розбірливо внесені записи про роботу, зазначені номера та дати документів, на підставі яких внесені ці записи, наявні підписи осіб, які заповнювали трудову книжку та печатки підприємств (з яких чітко видно організаційно-правову форму та назву підприємств), що відповідає вимогам Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників.
Проте зазначені періоди не були враховані до страхового стажу позивачки.
З огляду на це суд зазначає, що відповідно до ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 затверджений Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (Порядок №637).
Відповідно до пункту 1 зазначеного Порядку №637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29 липня 1993 року затверджено Інструкцією Про порядок ведення трудових книжок працівників, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за №110 (далі - Інструкція №58)
Пунктом 1.1 Інструкції №58 також встановлено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Відповідно до пункту 2.2 Інструкції №58 до трудової книжки вносяться: відомості про працівника: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження і заохочення: про нагородження державними нагородами України та відзнаками України, заохочення за успіх у роботі та інші заохочення відповідно до чинного законодавства України; відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв'язку з цим винагороди.
Згідно з пунктом 2.4 Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Відповідно до пункту 4.1 Інструкції №58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів. Аналогічна за змістом норма містилась у п. 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, яка була затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20.07.74 №162, яка діяла в Україні станом на дату заповнення трудової книжки позивачки - 16.07.1990.
Щодо зазначених недоліків у записах в трудовій книжці позивачки суд звертає увагу, що працівник не може відповідати за правильність та повноту заповнення трудової книжки, а тому вказані обставини не можуть бути підставою для позбавлення позивачки конституційного права на соціальний захист в частині розрахунку пенсії.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, а отже, й не може впливати на її особисті права.
Таким чином, здійснення записів у трудовій книжці та їх належне оформлення законодавцем покладено на роботодавця, а не на працівника, отже, відповідальність за можливе не вчинення такого запису або його неналежне оформлення не може бути перекладена на працівника та призводити до позбавлення його права на врахування фактично відпрацьованого часу у складі трудового стажу, який враховується для призначення пенсії.
Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах була висловлена Верховним Судом у постановах від 02 лютого 2018 року у справі №677/277/17, від 26 червня 2019 року у справі №423/3762/16-а, від 11 липня 2019 року у справі №683/737/17, від 09 серпня 2019 у справі №654/890/17, від 06 квітня 2022 року у справі №607/7638/17, від 12 вересня 2022 року у справі №569/16691/16-а згідно із якою відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення.
При цьому суд звертає увагу на те, що можливі порушення у заповненні трудової книжки, зазначені відповідачем, не впливають на факт роботи позивачки у спірний період та отримання нею загального трудового стажу.
З наведених підстав суд висновує про необґрунтованість оскаржуваного рішення відповідача в частині неврахування до страхового стажу позивачки періодів її роботи з 05.04.1989 по 16.07.1989 та період з 25.01.1996 по 27.05.1996.
Щодо пільгового стажу позивачки за період з 01.03.2002 по 30.03.2003, відповідно до пільгової довідки від 14.05.2024 №38, виданої ЗДП «Кремнійполімер».
Підставою неврахування цього стажу до пільгового за Списком №2 відповідачем визначене те, що у довідці не зазначено позиції атестованої посади/професії за Списком №2.
З цього приводу суд зазначає, що в довідці від 14.05.2024 №38, виданій ЗДП «Кремнійполімер» чітко визначені: період за який позивачка набула пільговий стаж за Списком №2 - з 01.03.2002 по 30.03.2003 (що становить 1 рік 0 місяців 29 днів); місце роботи - цех №9 з виробництва кремнійорганічних сполук та поварів народного споживання, відділення №4 з виробництва шампуню ЗДП «Кремнійполімер»; робота, яку вона виконувала в цей період - робота по веденню технологічного процесу виробів із пластмас; професія (посада) позивачки - ливарник пластмас; наведений код КП - 2110А010, передбачений в Списку №2 (розділ Х, підрозділ 2), затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.1994 №162.
При цьому суд зазначає, що поняття «позиція» (відсутність визначення якої стало підставою для неврахування довідки №38 відповідачем 2) не вживалось в постанові Кабінету Міністрів України від 11.03.1994 №162, а вперше щодо Списків № 1 та №2 було застосоване в наступній постанові Кабінету Міністрів України від 16.01.2003 №36.
При цьому суд зазначає, що згідно матеріалів справи атестація робочих місць на умови праці, для визначення права на пільгове пенсійне забезпечення за Списками № 1 та №2, була проведена в ЗДП «Кремнійполімер» відповідно до наказу від 13.12.1999 №536.
Відповідно до вимог п. 5 Порядку проведення атестації робочих місць на умови праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.1992 №442, атестація проводиться атестаційною комісією, склад і повноваження якої визначається наказом по підприємству, організації в строки, передбачені колективним договором, але не рідше одного разу на 5 років.
Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на керівника підприємства, організації.
Позачергово атестація проводиться у разі докорінної зміни умов і характеру праці з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, профспілкового комітету, трудового колективу або його виборного органу, органів Державної експертизи умов праці з участю установ санітарно-епідеміологічної служби МОЗ.
Наступна атестація робочих місць на умови праці, для визначення права на пільгове пенсійне забезпечення за Списками № 1 та №2, була проведена в ЗДП «Кремнійполімер» відповідно до наказу від 22.07.2004 №270.
Тобто в проміжку часу від 13.12.1999 по 22.07.2004 ЗДП «Кремнійполімер» не проводив позачергову атестацію робочих місць (докази іншого в матеріалах справи відсутні).
Відповідно на час виконання позивачкою роботи за професією (посадою) ливарник пластмас з 01.03.2002 по 30.03.2003 облік цієї професії (посади) в ЗДП «Кремнійполімер» здійснювався за кодом КП 2110А010 та не повинен був здійснюватися (в період до проведення чергової чи позачергової атестації цього робочого місця) за позицією, визначеною в постанові Кабінету Міністрів України від 16.01.2003 №36.
З наведених підстав суд висновує про необґрунтованість оскаржуваного рішення відповідача в частині неврахування відповідачем 2 довідки від 14.05.2024 №38, виданої ЗДП «Кремнійполімер».
Щодо досягнення чи недосягнення позивачкою пенсійного віку суд зазначає наступне.
У преамбулі Закону України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон №1788-XII) зазначено, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.
Згідно із статтею 2 Закону №1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії: до яких відносяться пенсії за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
За приписами статті 12 Закону №1788-XII право на пенсію за віком мають чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років, жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
Згідно з пунктом «б» статті 13 Закону №1788-XII в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 02 березня 2015 року №213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон №213-VІІІ), на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що затверджений Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах;
жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Статтею 13 Закону №1788-XII було передбачено зменшення пенсійного віку для чоловіків і жінок відносно загального пенсійного віку (60 років для чоловіків і 55 років для жінок) з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 10 років для працівників, зайнятих повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, та на 5 років для працівників, зайнятих повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці; зменшення пенсійного віку та стажу для чоловіків і жінок стосовно загального пенсійного віку з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 5 років.
Отже, за змістом вищенаведеної норми пенсія за віком на пільгових умовах є особливим видом пенсії, яка призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу, залежить від праці такої особи в особливих умовах, певно визначений час, призначення якої має відбуватись при досягненні нижчого пенсійного віку.
У постанові від 18 лютого 2020 року у справі №1840/3344/18 Верховний Суд зазначив, що «пенсія за віком» - це свого роду «державний депозит» (примусовий та індивідуальний) кожної особи, який залежить від праці такої особи, та підлягає безумовному поверненню з боку держави у встановленому розмірі протягом всього життя пенсіонера після досягнення певного віку.
Суд вважає, що зазначений правовий висновок необхідно розповсюдити також і на «пенсії за віком на пільгових умовах».
Законом №213-VІІІ, який набрав чинності з 01 квітня 2015 року, збільшено раніше передбачений пунктом «б» статті 13 Закону №1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 50 років до 55 років.
09 липня 2003 року було ухвалено Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-ІV).
03 жовтня 2017 року Верховною Радою України було ухвалено Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII, яким Закон України від 09 липня 2003 року №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» доповнено розділом XIV-1, який передусім, у контексті предмету спору, містить пункт 2 частини другої статті 114 такого змісту:
2) працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Також зазначена норма передбачає зміст ідентичний пункту «б» статті 13 Закону №1788-XII в редакції Закону України від 2 березня 2015 року №213-VIII щодо підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах.
За конституційним поданням народних депутатів України Закон №213-VIII перевірявся на відповідність Конституції України.
Рішенням Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року у справі №1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII (пункт 1 Рішення №1-р/2020).
Саме це рішення Конституційного Суду України у справі №1-р/2020 покладено в основу позовних вимог (далі - Рішення №1-р/2020).
Позивачка вважає, що після досягненням 50 років вона має право на пенсію на пільгових умовах.
Натомість відповідачі керуються Законом №1058-ІV (в редакції Закону №2148-VIII), за яким пенсійний вік становить 55 років.
Водночас Закон України від 03 жовтня 2017 року №2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», що містить ідентичні правові норми щодо збільшення пенсійного віку, на предмет конституційності не перевірявся.
Згідно із частиною першою статті 92 Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон №2136-VIII) юридичну позицію Конституційний Суд викладає у мотивувальній та/або резолютивній частині рішення, висновку.
Вирішуючи спір, суд бере до уваги, що у рішенні від 23 січня 2020 року Конституційний Суд України зробив висновок щодо неконституційності підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах та визнав неконституційною, зокрема, статтю 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII (пункт 1 Рішення №1-р/2020).
За такого правового регулювання ключовими питаннями справи є:
а) можливість застосування юридичної позиції, що сформована в рішенні Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року №1-р/2020, до пункту 2 частини другої статті 114 Закону України від 09 липня 2003 року №1058-ІV в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2148-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій»;
б) визначення кола осіб при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, на яких поширюється дія суперечливих норм Законів України №1788-ХІI та №1058-IV;
в) нормативне визначення величини показника вікового цензу при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах.
Згідно із статтею 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Конституційний Суд України в рішенні від 08 червня 2016 року у справі №4-рп/2016 зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина друга статті 150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України, пункт 7 рішення №4-рп/2016).
З огляду на вищенаведене, правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана Конституційним Судом України неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акту, в якому вона втілена), не підлягає застосуванню. У такому разі суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Висновок у рішенні Конституційного Суду України у справі №4-рп/2016 зроблений з урахуванням вимог частини 2 статті 150 Конституції України в редакції, чинній на момент прийняття рішення №4-рп/2016, яка є тотожною статті 151-2 Конституції України у редакції на час розгляду справи та статті 8 Конституції України.
Водночас висновок, сформований у пункті 7 рішення №4-рп/2016, застосовується судом з урахуванням обставин справи та вимог статті 151-2 Конституції України.
Згідно із частиною першою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
У пункті 3.1 рішення №1-р/2020 від 23.01.2020 наголошено, що за юридичною позицією Конституційного Суду України верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (абзац другий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини рішення від 27 лютого 2018 року №1-р/2018). Відповідно до змісту статті 8 Конституції України, розвиваючи практику Конституційного Суду України, верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.
Також у пункті 4.4. мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року №1-р/2020 Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б»-«г» статті 54 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213, якими передбачено поетапне підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років для працівників, визначених у вказаних нормах, порушують легітимні очікування таких осіб, а отже, суперечать частині першій статті 8 Конституції України, тобто порушують принцип верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.
У першому пункті резолютивної частини рішення КСУ від 23 січня 2020 року №1-р/2020 визнано неконституційними статтю 13, частину другу статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року №1788-XII в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року №213-VIII.
У контексті предмету спору Конституційним Судом України визнані неконституційними положення щодо підвищення віку виходу на пенсію для пільгових категорій осіб та згідно з пунктом 2 резолютивної частині Рішення КСУ №1-р/2020 зазначені положення втрачають чинність з дня ухвалення цього Рішення (тобто з 23 січня 2020 року).
У пункті третьому резолютивної частини рішення КСУ від 23 січня 2020 року №1-р/2020 викладена юридична позиція щодо порядку виконання цього Рішення, а саме:
застосуванню підлягають положення Закону №1788-XII в редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах.
Згідно із частиною другою статті 8 Закону «Про Конституційний Суд України» з метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який утратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності
У третьому пункті Рішення №1-р/2020 визначено порядок його виконання щодо тих осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року (набрання чинності Законом №213-VIII) на посадах, визначених у вказаних нормах.
Таким чином, Конституційний Суд в Рішенні №1-р/2020 визначив спосіб захисту та відновлення прав осіб, що зазнали їх порушення у зв'язку з ухваленням Закону №213-VIII.
Суд наголошує, що припис акта, визнаний неконституційним Конституційним Судом України із змістовних підстав більше не може бути застосованим під час розгляду справ судами з мотивів його суперечності Конституції України.
Водночас у контексті предмету спору юридична позиція, викладена в Рішенні Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, застосовується також при оцінці змін до Закону №1058-IV, які регламентують спірні правовідносини та рішення відповідача.
У пункті 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України» вказано, що оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Тому, ґрунтуючись на юридичній позиції Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, суд вважає, що ідентична правова норма, яка міститься в Законі України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII, теж не відповідає Конституції України, а тому не підлягає застосуванню.
Водночас суд бере до уваги, що згідно із пунктом 5 статті 62, пунктом 4 частини другої статті 63 Закону №2136-VIII Сенат чи Велика палата закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання буде виявлена втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України, крім випадків, передбачених частиною другою статті 8 цього Закону.
У цьому контексті суд звертає увагу на те, що конституційне подання отримано Конституційним Судом України 08.04.2015, конституційне провадження відкрито ухвалою від 13.01.2016 №1-у/2016. При цьому зміни до Закону України №1058-ІV прийняті 03 жовтня 2017 року Законом №2148-VІІІ.
Отже, враховуючи, що на виконання вимог пункту 5 статті 62, пункту 4 частини другої статті 63 Закону №2136-VIII, Конституційним Судом не було закрито провадження у справі №1-р/2020, відсутні підстави вважати, що у зв'язку із ухваленням Закону №1058-IV у редакції Закону №2148-VIII від 03.10.2017, втратили дію положення Закону №1788-XII в частині регулювання прав на пільгову пенсію у період з 01.04.2015.
Проте положення пункту 2 розділу XV Закону №1058-IV в редакції Закону №2148-VIII від 03.10.2017 перешкоджають таким особам у реалізації права на пенсію на пільгових умовах за Законом №1788-ХІІ в редакції, чинній до внесення змін Законом №213-VII.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейським судом з прав людини напрацьована практика за якою пенсія включається в поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з'ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції.
Так, у рішенні ЄСПЛ від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (заява №10441/06, пункти 41- 43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства.
Водночас юридична природа соціальних виплат, у тому числі пенсій, розглядається ЄСПЛ не лише з позицій права власності, але й пов'язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід'ємними елементами принципу правової держави та верховенства права.
Так, у справі «Суханов та Ільченко проти України» ЄСПЛ зазначив, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (Заява №68385/10 та №71378/10, пункт 35).
Отже, у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути у тому числі «легітимні очікування» та «майнові права» (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява №12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, №10741/84).
Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв і, якщо людина очевидно підходить під ці критерії, це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.
Також практикою Європейського суду з прав людини сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у пункті 61 Рішення «Брумареску проти Румунії» Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (Brumarescu v. the Romania, заява №28342/95). У пункті 109 справи «Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови» суд зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. the Moldova, заява №45701/99).
Отже, неправомірне позбавлення особи пенсії не узгоджується з принципом правової визначеності.
Щодо звуження прав на отримання пенсії суд зазначає наступне.
Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка висловлена у рішенні від 04 червня 2019 року №2-р/2019 (пункти 3.1 та 3.2 мотивувальної частини) до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави; гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.
Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012).
За будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової частини конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011.
У справі «Трегубенко проти України» (заява №61333/00, пункт 53) суд вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Таким чином, позбавлення права на пенсію або звуження обсягу цього права має здійснюватися на підставі принципу верховенства права (закону, який не повинен суперечити принципам верховенства права має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм).
З аналізу вищенаведених норм, позиції Конституційного Суду України та практики Європейського суду з прав людини беззастережно вбачається, що збільшення пенсійного віку для отримання пенсії на пільгових умовах для осіб, які відпрацювали в особливих умовах, набули на момент підвищення пенсійного віку необхідний стаж, який передбачав право на пільгову пенсію, є звуженням цього права.
Згідно із частиною 4 статті 7 КАС України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Отже, відповідно до вищевикладеного, суд зазначає, що до категорії осіб, на яких поширюється дія Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, і відповідно мають право на пенсію за віком на пільгових умовах за положеннями Закону №1788-ХІІ після 23.01.2020 (набрання чинності Рішення КСУ №1-р/2020) належать особи, які працювали до 01.04.2015, були зайняті повний робочий день на роботах із шкідливими і важкими умовами праці, мали стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до 01.04.2015, та досягли віку, визначеного цією статтею, на момент звернення до Пенсійного фонду за призначенням пенсії.
Щодо правомірності дій та рішення відповідачів суд зазначає наступне.
Згідно із статтею 10 Закону №1788-XII пенсійне забезпечення відповідно до цього Закону здійснюється органами Пенсійного фонду України.
Частиною першою статті 58 Закону №1058-IV визначено, що Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом, соціальні та інші виплати, передбачені законодавством України, та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду. Пенсійний фонд є самоврядною неприбутковою організацією і здійснює свою діяльність на підставі статуту, який затверджується його правлінням.
Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 23 липня 2014 року №280 (далі - Положення №280), передбачено, що Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
У частині виплати пенсій Положенням №280 передбачено виконання таких основних завдань Пенсійного фонду України:
реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
внесення пропозицій Міністрові соціальної політики щодо забезпечення формування державної політики із зазначених питань;
виконання інших завдань, визначених законом.
Також для виконання вказаних завдань на Пенсійний фонд України покладаються повноваження, зокрема, призначення (перерахунку, поновлення) і виплати пенсій.
Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через утворені в установленому порядку територіальні органи - Управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління (далі - управління Фонду), на які відповідно до Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління (затверджене Постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року №28-2), покладається, зокрема: призначення (здійснення перерахунку) і виплата пенсії, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інших виплат відповідно до законодавства.
Отже, відповідно до покладених завдань і функцій Пенсійний фонд України та його територіальні органи є суб'єктами владних повноважень у сфері загальнообов'язкового пенсійного забезпечення.
Відповідно до статті 6 Основного закону державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
У контексті вимог статей 6, 8, 22, 46, 1512 Конституції України, рішення Конституційного Суду України у справі №1-р/2020 щодо порушень частини першої статті 8 Конституції України внаслідок підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи мають враховуватись всіма суб'єктами владних повноважень.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак, суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року у справі №520/15025/16-а сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
У контексті предмету спору, Європейським судом з прав людини сформовано підхід щодо застосування принципу «належного урядування».
Так, в рішенні від 20 травня 2010 року у справі «Лелас проти Хорватії» (заява №55555/08) ЄСПЛ наголосив, що «держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу» (пункт 74).
Отже, принцип «належного урядування» без сумніву є дотичним і до означених пенсійних спорів. Адже особа-пенсіонер чи майбутній пенсіонер, як приватна особа, не має у своєму розпорядженні ані державного апарату, ані владних функцій. Зоною відповідальності саме держави є те, щоб пенсії при призначені були правомірно нараховані та своєчасно поновлені й виплачені. І всі помилки та прорахунки в цій сфері є саме помилками, які могли з'явитись лише як наслідок порушення принципу «неналежного урядування».
За таких обставин та правового регулювання суд вважає, що відповідач 2 не застосував більш сприятливий закон, який передбачає право позивачки на обумовлену попередньою роботою пільгову пенсію, проте застосував закон, який позбавляє зазначеного права, отже діяв всупереч вимог верховенства права.
Аналогічна правова позиція викладена в рішенні ВЕРХОВНОГО СУДУ у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21.04.2021 по ЗРАЗКОВІЙ СПРАВІ №360/3611/20 (адміністративне провадження №Пз/9901/32/20), яка врахована судом при розгляді даної справи.
Також ВЕРХОВНИЙ СУД у зазначеному рішенні вказав ознаки ТИПОВОЇ справи, а саме:
Це рішення суду є зразковим для справ, у яких предметом спору є оскарження дій територіального органу Пенсійного фонду України щодо вирішення питання про призначення пенсії на пільгових умовах, для працівників, зайнятих повний робочий день на роботах із шкідливими і важкими умовами праці.
Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
а) позивач - особа, яка:
звернулась до Пенсійного фонду за призначенням пенсії після 23.01.2020 з підстав, визначених статтею 13 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення»;
на момент звернення досягла: чоловіки - 55 років, жінки - 50 років;
набула стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення»;
б) відповідачем є орган Пенсійного фонду України, уповноважений на вирішення питання про призначення пенсії.
Отже, справа що розглядається, є типовою.
Відповідно до ч.3 ст.291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Постановою ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ від 03.11.2021 по справі №360/3611/20 змінено мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 квітня 2021 року, а в решті - залишено без змін.
В мотивувальній частині своєї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зміни до Закону №1058-IV (зокрема щодо доповнення його статтею 114) внесено Законом №2148-VIII від 3 жовтня 2017 року, тобто раніше ухвалення КСУ Рішення №1-р/2020 від 23 січня 2020 року. Тому відсутні підстави стверджувати про повторне запровадження правового регулювання, яке КСУ раніше визнав неконституційним. При цьому рішення КСУ про визнання неконституційними та втрату чинності положеннями одного закону не тягне втрату чинності положеннями іншого закону, який не був предметом конституційного контролю.
Велика Палата Верховного Суду не вважає можливим надавати оцінку положенням Закону №1058-IV щодо їх відповідності чи невідповідності Конституції України в межах цієї справи, оскільки, як зазначено вище, у цій справі застосуванню підлягають норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону №1058-IV.
Разом з тим, суд зазначає, що саме лише досягнення 50-річного віку не є достатньою підставою для призначення пенсії на пільгових умовах. Іншою умовою для призначення такої пенсії є наявність не менше 20 років страхового стажу (у позивачки - більше 30 років) з яких не менше 10 років на роботах із шкідливими і важкими умовами праці за Списком № 2.
В даному випадку, навіть за умови додавання до стажу роботи позивачки за Списком №2 періоду, визначеного у довідці від 14.05.2024 №38, виданій ЗДП «Кремнійполімер» (1 рік 0 місяців 29 днів), пільговий стаж позивачки становить менше ніж 10 років (тобто менше ніж половину від 20 років стажу на роботах за Списками 1 та 2).
Враховуючи викладене суд вважає позовні вимоги, в частині, визнання протиправним та скасування рішення відповідача 2 про відмову у призначенні пенсії такими, що підлягають задоволенню.
При цьому, з урахуванням обставин даної справи, суд зазначає, що протиправним є саме рішення відповідача 2, а не дії.
Разом з тим суд зазначає, що завданням адміністративного суду є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень та їх відповідності правовим актам вищої юридичної сили. Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Тому завданням адміністративного суду є саме контроль за легітимністю прийняття рішень.
Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 10.09.2019 у справі №818/985/18 та від 26.12.2019 у справі №810/637/18.
Статтею 58 Закону №1058-IV визначено, що Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, тобто Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії.
Верховним Судом у постанові від 07.03.2018 у справі №233/2084/17 зазначено, що вирішення питання призначення пенсії є виключною компетенцією Пенсійного фонду, а тому належним способом захисту прав позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії на пільгових умовах, а не зобов'язання відповідача призначити пенсію, оскільки відповідачем ще не вирішено питання щодо зарахування стажу позивача, з урахуванням даного рішення суду.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 24 вересня 2020 року у справі №361/1348/17,
Як зазначено в пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, засіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
За приписами частини 3 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування індивідуального акту суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Згідно з частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивачки, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача 2 повторно розглянути заяву позивачки від 02.07.2024 про призначення пенсії за віком, з урахуванням висновків суду.
При цьому суд звертає увагу позивачки, що її заяву про призначення пенсії розглянув відповідач 2, в зв'язку з чим, слід зобов'язати саме відповідача 2 повторно розглянути заяву позивачки.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Питання щодо розподілу судових витрат врегульовані ст.139 КАС України.
При зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір в розмірі 1211,20 грн.
Судовий збір, сплачений позивачкою, стягується відповідно до вимог ст. 139 КАС України на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, яким прийнято протиправне рішення про відмову у призначенні пенсії за віком, а саме - відповідача 2.
Інші судові витрати позивачкою до стягнення не заявлялись.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 158-б, м. Запоріжжя, 69057) та Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській область (вул. Набережна Перемоги, буд. 26, м. Дніпро, 49064) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській область від 10.07.2024 за №083850019102 про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській область повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.07.2024 про призначення пенсії за віком, з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачену суму судового збору в розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 (двадцять) копійок за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано «30» грудня 2024 року.
Суддя Р.В. Кисіль