22 листопада 2024 рокуСправа №160/25228/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Тулянцевої І.В.
розглянувши у місті Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
18 вересня 2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду засобами поштового зв'язку надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому позивач просить:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови у зарахуванні до стажу роботи ОСОБА_1 періоди роботи з 09.07.1990 по 05.11.1990 та 05.11.1990 по 29.09.2003 в Житлово-експлуатаційній конторі №18;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зарахувати стаж роботи ОСОБА_1 у періоди роботи з 09.07.1990 по 05.11.1990 та 05.11.1990 по 29.09.2003 в Житлово-експлуатаційній конторі №18.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач є пенсіонером, перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV. Після призначення пенсії вона дізналась про те, що пенсійним органом не було враховано до загального страхового стажу періоди роботи з 09.07.1990 р. по 05.11.1990 р. та 05.11.1990 р. по 29.09.2003 р. в Житлово-експлуатаційній конторі №18. 11.07.2024 року позивач звернулася із заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо пенсійного забезпечення. Листом від 01.08.2024 року №43337-31331/Д-01/8-0400/24 Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повідомило про те, що до страхового стажу неможливо зарахувати, згідно записів трудової книжки період роботи в Житлово-експлуатаційній конторі №18: з 09.07.1990 по 05.11.1990, оскільки запис про переведення на інше підприємство не завірено печаткою підприємства та підписом керівника або уповноваженої ним особи: з 05.11.1990 по 29.09.2003, оскільки відсутній запис про прийняття на роботу та про звільнення з роботи не завірено печаткою відділу кадрів, а також згідно даних, наявних в Реєстрі, відомості про нарахування заробітної плати (доходу) та сплату страхових внесків ЖЕК №18 за 1998-2003 роки відсутні. На думку позивача, оскільки в неї наявні записи щодо вищезазначених періодів роботи в трудовій книжці, яка є основним документом для підтвердження стажу роботи, а отже має право на зарахування цих періодів до загального страхового стажу роботи. Позивач вважає протиправними дії відповідача та такими, що порушують її права, тому звернулася до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 23 вересня 2024 року відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Цією ж ухвалою відповідачу було надано строк для подання відзиву на позов (у разі заперечення проти позову) протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання копії цієї ухвали, разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача. Витребувано у Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, належним чином завірену копію матеріалів пенсійної справи ОСОБА_1 .
Копію ухвали про відкриття провадження у справі отримано представником відповідача - 23.09.2024 року, про що в матеріалах справи міститься довідка про доставку електронного листа.
10 жовтня 2024 року до суду через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на позовну заяву, в якому відповідач пред'явлений позов не визнав та заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що позивач отримує пенсію за віком, обчислену відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV. Відповідно до листа про розгляд звернення № 43337-31331/Д-01/8-0400/24 від 01.08.2024 до страхового стажу неможливо зарахувати, згідно записів трудової книжки, періоди роботи в Житлово-експлуатаційній конторі № 18: з 09.07.1990 по 05.11.1990, оскільки запис про переведення на інше підприємство не завірено печаткою підприємства та підписом керівника або уповноваженої ним особи та період з 05.11.1990 по 29.09.2003, оскільки відсутній запис про прийняття на роботу та запис про звільнення з роботи не завірено печаткою відділу кадрів. Відповідно до вищезазначеного листа про розгляд звернення, згідно даних, наявних в Реєстрі, відомості про нарахування позивачу заробітної плати (доходу) та сплату страхових внесків ЖЕК № 18 за 1998-2003 роки відсутні. За відсутності документів про наявний стаж роботи і неможливості одержання їх внаслідок ліквідації підприємства або відсутності архівних даних, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника. Отже, до страхового стажу неможливо зарахувати, згідно записів трудової книжки, періоди роботи в Житлово-експлуатаційній конторі № 18. Також на виконання ухвали суду від 23.09.2024 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області було надано належним чином завірену копію матеріалів пенсійної справи ОСОБА_1 .
Дослідивши матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV.
11 липня 2024 року позивачка звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою з питання пенсійного забезпечення.
01 серпня 2024 року Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області листом №43337-31331/Д-01/8-0400/24 повідомило про те, що позивач отримує пенсію за віком, обчислену відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV. Згідно із Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Записи про прийняття та звільнення з роботи повинні проводитись у відповідності із вимогами Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників від 29.07.1993 № 58, а також раніше діючої Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях від 20.06.1974 № 162. До страхового стажу неможливо зарахувати, згідно записів трудової книжки, періоди роботи в Житлово-експлуатаційній контоpi № 18: з 09.07.1990 по 05.11.1990, оскільки запис про переведення на інше підприємство не завірено печаткою підприємства та підписом керівника або уповноваженої ним особи; з 05.11.1990 по 29.09.2003, оскільки відсутній запис про прийняття на роботу та запис про звільнення з роботи не завірено печаткою відділу кадрів. Згідно даних, наявних в Реєстрі, відомості про нарахування заробітної плати (доходу) та сплату страхових внесків ЖЕК № 18 за 1998-2003 роки відсутні. За відсутності документів про наявний стаж роботи і неможливості одержання їх внаслідок ліквідації підприємства або відсутності архівних даних, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо не зарахування періодів роботи з 09.07.1990 р. по 05.11.1990 р. та 05.11.1990 р. по 29.09.2003 р. згідно трудової книжки до загального страхового стажу роботи, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зважає на таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
За приписами пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Згідно із преамбулою Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003р. № 1058-IV (далі - Закон №1058-IV) цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
За приписами ч. 1 ст. 9 Закону №1058-IV відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Частина 1 статті 24 Закону № 1058-IV визначає, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (ч. 2 ст. 24 Закону № 1058-IV).
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом (ч. 4 ст. 24 Закону № 1058-IV).
Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII (далі Закон № 1788-ХІІ) основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Зазначеним нормам відповідає пункту 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній визначено Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року №637 (далі - Порядок № 637), відповідно до якого основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Пунктом 3 Порядку №637 передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Отже, законодавець чітко визначив, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка і саме за відсутності такої або відповідних записів у ній, стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами, що також визначено і Порядком №637.
Так, судом досліджено трудову книжку позивача серії НОМЕР_1 , що видана 02.09.1982 року та встановлено, що ОСОБА_1 в спірний період працювала згідно із записами №№13-19 (далі мовою оригіналу):
-09.07.1990 - принята дворником (приказ №238 п.1 от 09.07.1990 г.) (запис №13);
-15.11.1990 - переведена в ОЖКХ Красногвардейского р-на дворником на новые условия оплаты труда (приказ №264 от 05.11.1990 г.) (запис №14);
-в связи с реорганизацией ОЖКХ переименована в ЖХК (запис №15);
-26.04.1996 - уволена по ст. 40 п. 4 КЗОТ Украины (приказ №38 от 26.04.1996 г.) (запис №16);
-запись №16 об увольнении считать ошибочной и недействительной (приказ №38 п.5);
-05.06.2002 - на основании решения Красногвардейского РАК №04052092Ю0030473 от 05.06.2002 г. ЖЭК-18 переименован в КП ЖРЭП (запис №17);
-01.04.2003 - переведена на должность рабочего по комплексной уборке домов и придомовых территорий 2 разряда (приказ №21-ок от 01.04.2003 г.) (запис №18);
-29.09.2003 - уволена по собственному желанию ст. 38 КЗОТ Украины (приказ №72-к от 29.09.2003 г.) (запис №19);
Таким чином, спір з приводу зарахування вказаних періодів до страхового стажу виник лише у зв'язку з тим, що запис про переведення на інше підприємство не завірено печаткою підприємства та підписом керівника або уповноваженої ним особи, а також відсутній запис про прийняття на роботу та запис про звільнення з роботи не завірено печаткою відділу кадрів.
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що самі лише формальні неточності у документах, в тому числі записи, оформлені неналежним чином, за загальним правилом, не можуть бути підставою для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.
Також згідно трудової книжки позивача вбачається, що фактично вона прийнята в Житлово-експлуатаційну контору №18 - 09.07.1990 року, а звільнена 29.09.2003 року. Запис №16 трудової книжки, про звільнення позивача внесено помилково, що підтверджується відповідним записом, який завірено печаткою підприємства та поставлено підпис відповідального робітника підприємства, тобто оскільки звільнення позивача відбулося 29.09.2003 року, а не 26.04.1996 року, то відповідно відсутній запис про прийняття на роботу, таким чином посилання відповідача на недоліки трудової книжки є необґрунтованими.
Суд зазначає, що на момент заповнення трудової книжки в спірних записах, порядок ведення трудових книжок працівників регулювався Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженою постановою Державного Комітету СРСР з праці і соціальних питань від 20.06.1974 №162 (далі- Інструкція №162), яка втратила чинність на підставі Наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993 «Про затвердження Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників».
Відповідно до пункту 1.1 Інструкції №162 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робочих і службовців.
Згідно пункту 2.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженої постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 №162 (далі - Інструкція) (аналогічна норма є в Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затверджений наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993) до трудової книжки вносяться: відомості про працівника: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення.
Усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
У разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також про нагородження та заохочення тощо, виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Власник або уповноважений ним орган за новим місцем роботи зобов'язаний надати працівнику в цьому необхідну допомогу.
Пунктами 2.25 та 2.26 Інструкції № 162 визначено, що записи про причини звільнення у трудовій книжці повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт закону.
Запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 - дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається на підставі чого внесено запис, наказ (розпорядження), його дата і номер. Днем звільнення вважається останній день роботи.
Відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 № 301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб'єкта господарювання.
За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Суд зазначає, що наявні в трудовій книжці недоліки свідчать лише про неналежне заповнення трудової книжки роботодавцем та жодним чином не впливають на факт перебування позивача із вказаним підприємством у трудових відносинах.
Таким чином, допущені роботодавцями помилки в належному оформленні записів у трудовій книжці, не можуть слугувати підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист. Недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а відтак, не повинно впливати на її особисті права.
Абзацами першим та другим пункту 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня1993 року № 637 (далі - Порядок № 637), визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Відповідно до абзацу першого пункту 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження стажу роботи приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Суд зазначає, що позивач має відповідні записи у трудовій книжці щодо спірних періодів роботи і ці записи є належними та допустимими доказами підтвердження трудового (страхового) стажу, а такі підстави як «запис про переведення на інше підприємство не завірено печаткою підприємства та підписом керівника або уповноваженої ним особи, а також відсутній запис про прийняття на роботу та запис про звільнення з роботи не завірено печаткою відділу кадрів» не може бути підставою для виключення спірних періодів роботи з трудового стажу позивача, оскільки працівник не може відповідати за неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки, а також іншої документації з вини адміністрації підприємства, і як наслідок не може позбавляти його конституційного права на соціальний захист, а тому суд вважає, що вказані періоди роботи з 09.07.1990 р. по 05.11.1990 р. та 05.11.1990 р. по 29.09.2003 р. протиправно не зараховано відповідачем до страхового стажу.
Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2018 року в справі № 677/277/17 висловлено правову позицію, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а отже, й не може впливати на його особисті права.
Слід також урахувати, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.
Аналогічну позицію викладено в постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року в справі № 754/14898/15-а.
З вищенаведених мотивів щодо покладення відповідальності за неналежне ведення трудових книжок на особу, яка допустила такі порушення, а не на робітника, а також зважаючи, що вказані записи містять всю необхідну інформацію про період зайнятості позивача на вказаних підприємствах, характер виконуваної ним роботи, не може бути підставою для відмови в зарахуванні таких періодів роботи позивача до його страхового стажу.
Під час розгляду справи по суті, відповідачем не надано до суду жодного доказу на підтвердження того, що записи у трудовій книжці позивача є недійсними та недостовірними.
Верховним Судом у постанові від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а викладено правову позицію, відповідно до якої, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини підприємства не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань нарахування/призначення пенсії.
Щодо посилання відповідача про відсутність в Реєстрі відомостей про нарахування заробітної плати (доходу) та сплату страхових внесків ЖЕК № 18 за 1998-2003 роки, суд зазначає наступне.
Обчислення страхових внесків застрахованих осіб, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески. Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків.
Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Відповідно до ст.106 Закону №1058 відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.
Аналіз наведених приписів законодавства свідчить про те, що обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника, та вказані внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника таких внесків.
Позивач не може нести відповідальність у вигляді позбавлення права на включення періоду роботи з 1998 року по 2003 до страхового стажу за порушення, вчинене работодавцем, оскільки згідно із Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» відповідальність за несплату страхових внесків несе страхувальник.
Аналогічні висновки неодноразово висловлювалися Верховним судом, зокрема, у постановах від 27.03.2018 року у справі № 208/6680/16-а (2а/208/245/16), від 04.09.2018 року у справі № 482/434/17, від 25.11.2019 року у справі №242/2088/17.
Таким чином, періоди роботи з 09.07.1990 р. по 04.11.1990 р. та з 05.11.1990 р. по 29.09.2003 р. підлягають зарахуванню до страхового стажу позивача.
Щодо вимоги позивача про стягнення судових витрат за надання правничої допомоги у розмірі 15000,00 грн., суд зазначає наступне.
Так, за змістом приписів ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Частинами 1 та 2 статті 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п'ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Як зазначалося вище, за правилами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев'ята статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).
Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Судом встановлено, що на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу останнім надано Договір про надання правової допомоги №65/24 від 06.09.2024 року, Акт про надані послуги №1/24 від 13.09.2024 року до Договору №65/24 від 06.09.2024 року, ордер серії АЕ №1317271 від 13.09.2024 року, платіжна інструкція №TS 206412 від 12.09.2024 року.
Зважаючи на наведене, позивач просить суд стягнути з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн.
Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України 05.07.2012 № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закону № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 Закону № 5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону №5076-VI).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 30 Закону №5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Так, при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі № 826/1216/16.
Як вище було зазначено, на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу останнім надано Договір про надання правової допомоги №65/24 від 06.09.2024 року, Акт про надані послуги №1/24 від 13.09.2024 року до Договору №65/24 від 06.09.2024 року, ордер серії АЕ №1317271 від 13.09.2024 року, платіжна інструкція №TS 206412 від 12.09.2024 року.
Так, за умовами Договору про надання правової допомоги №65/24 від 06.09.2024 року, укладеного між Адвокатом Карасір Анною Ігорівною та Клієнтом ОСОБА_1 (далі - Договір) предметом договору (п.1.1 Договору) є надання Адвокатом усіма законними методами та способами правової допомоги Клієнту з приводу представництва та захисту його інтересів у судах загальної юрисдикції, адміністративних та господарських судах всіх інстанцій, здійснення захисту під час досудового слідства тощо.
Відповідно до розділу 2 Договору: Адвокат зобов'язується надати правову допомогу, в тому числі, за окремими дорученнями Клієнта (п.2.1.1 Договору); запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, в усіх структурних підрозділах регіонального сервісного центру МВС України у Дніпропетровській обл., а від громадян за їх згодою.
Згідно із п. 3.1 Договору вартість правової допомоги (гонорар) визначається сторонами в сумі 15 000 грн.
Пунктом 4 Договору передбачений термін дії Договору, а саме: до 31 грудня 2025 року.
13 вересня 2024 року між Сторонами було складено Акт про надані послуги №1/24 від 13.09.2024 року до Договору №65/24 від 06.09.2024 року (далі - Акт) яким передбачений перелік наданих юридичних послуг, а саме: підготовка позовної заяви про стягнення заборгованості - 2 години - 5000 грн.; вивчення матеріалів - 1 година - 2500 грн.; збирання доказів - 2 години - 5000 грн.; консультації - 1 година - 2500 грн.
12 вересня 2024 року ОСОБА_1 згідно платіжної інструкції №TS 206412 сплатила на рахунок Адвоката 15 003,80 грн.
Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в даній адміністративній справі, судом враховано наступне.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц.
Відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Суд зазначає, що дана справа не викликає складності у правовому розумінні, та є справою незначної складності, відповідно до вимог п.10 ч.6 ст.12 КАС України, а також на наявність установленої практики з вирішення цієї категорії спорів.
Справа розглянута у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), є нескладною. У судових засіданнях адвокат участі не брав.
Також слід зазначити, що надання консультації усної (письмової) з вивченням документів, ознайомлення з матеріалами справи з наданим пакетом документів, опрацювання, систематизація інформації та документів, робота з нормативними документами, формування та узгодження правової позиції і поданих до пенсійних органів документів, аналіз судової практики у подібних правовідносин, підготовка позову як документу не входить до складових надання правничої допомоги, безпосередньо пов'язаною з розглядом справи в суді, а є правничою допомогою, наданою під час досудового врегулювання спору, а також є складовими етапу складання позовної заяви.
Суд також наголошує, що відповідно до частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.
При цьому також необхідно враховувати, що Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Як уже зазначалось вище, при розгляді даної справи суд, оцінивши судові та інші витрати, понесені позивачем, їх обґрунтованість та розумність, дійшов висновку, що підтвердженими належними та допустимими в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України доказами є витрати позивача на професійну правничу допомогу саме у сумі 1500 грн. (складання позовної заяви).
Аналіз положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Верховний Суд у додатковій постанові від 05.09.2019 у справі №826/841/17 зазначив, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених збитків, але і у певному сенсі має спонукати суб'єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Таким чином, з огляду на часткову доведеність представником позивача розміру фактично понесених витрат на правничу допомогу та недоведеність відповідачем обставин понесення позивачем розміру витрат у меншому розмірі, суд доходить висновку про часткове задоволення вимоги позивача про розподіл між сторонами судових витрат та про наявність підстав для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, які позивач поніс у зв'язку із розглядом справи, шляхом стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судових витрат на професійну правничу допомогу у сумі 1500,00 грн.
У стягненні решти витрат на професійну правничу допомогу у сумі 13500,00 грн., про відшкодування якої просив представник позивача, слід відмовити у зв'язку із не наданням належних доказів їх співмірності, а також того, що вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги частково знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є частково обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про задоволення адміністративного позову.
З урахуванням положень частини 1 статті 139 КАС України понесені позивачем судові витрати на оплату судового збору підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 9, 72-90, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (місцезнаходження: 49094, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови у зарахуванні до стажу роботи ОСОБА_1 періоди роботи з 09.07.1990 по 04.11.1990 та з 05.11.1990 по 29.09.2003 в Житлово-експлуатаційній конторі №18.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427) зарахувати до страхового стажу роботи ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) періоди роботи з 09.07.1990 по 04.11.1990 та з 05.11.1990 по 29.09.2003 в Житлово-експлуатаційній конторі №18.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (місцезнаходження: 49094, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26, код ЄДРПОУ 21910427) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок), а також витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1500 грн. (одна тисяча п'ятсот гривень 00 копійок).
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.В. Тулянцева