Справа №523/19999/24
Провадження №1-кс/523/3801/24
30 грудня 2024 року м. Одеса
Слідчий суддя Суворовського районного суду міста Одеси ОСОБА_1 , за участю секретаря ОСОБА_2 , клопотання адвоката ОСОБА_3 діючого в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про арешт майна по матеріалах кримінального провадження №12024162490001859 від 03.12.2024 року,
З клопотання встановлено, що Слідчим відділенням відділу поліції №3 Одеського районного управління поліції №1 ГУНП в Одеській області проводиться досудове розслідування по кримінальному провадженню за № 12024162490001859 від 03.12.2024 розпочатого за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України.
Відомості до ЄРДР були внесені у зв'язку з вчиненням відносно ОСОБА_4 та ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, за наступних обставин:
ОСОБА_4 на протязі багатьох років був знайомим з ОСОБА_6 , з яким були дружні та ділові відносини. Також з ОСОБА_6 та його дітьми Дула знайома і донька ОСОБА_4 - ОСОБА_7 . ОСОБА_6 у зв'язку з веденням бізнесу неодноразово позичав у ОСОБА_4 гроші, та частково повертав їх у визначений ними термін.
Наприкінці 2018 року ОСОБА_6 у зв'язку зі скрутним матеріальним становищем, так як до нього звернулись з вимогами багато кредиторів запропонував ОСОБА_4 зайняти йому грошові кошти для вирішення проблем з нерухомим майном яке перебувало в заставі на ряді об'єктів, на що останній погодився.
Так, на протязі .2019 року було проведено ряд зустрічей, під час яких ОСОБА_4 з ОСОБА_6 домовились про позику грошей яка буде забезпечена іпотечним договором, та про те, що в разі неповернення майна він здійснить дії щодо звернення стягнення на майно.
22 січня 2020 року ОСОБА_8 (Позикодавець) перебуваючи за адресою Одесса, ул. Академика Заболотного, 57/2а, кафе «Сканді», уклала із ОСОБА_6 (Позичальник) договір позики, згідно пункту 1 якого Позикодавець передав, а Позичальник прийняв у власність 244 000,00 гривень (двісті сорок чотири тисячі гривень 00 копійок), що на момент укладення цього договору становить 10 000,00 (десять тисяч) доларів СІЛА 00 центів.
Цього ж дня, після підписання договору позики, ОСОБА_8 уклала із ОСОБА_9 (Іпотекодавець), від імені якої діяв ОСОБА_6 , яка є майновим поручителем ОСОБА_6 (Боржник, Представник Іпотекодавця), іпотечний договір.
Згідно пункту 1.5 іпотечного договору в забезпечення виконання власних зобов'язань за договором позики Іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (надалі по Договору - Предмет іпотеки визначається також як Майно), що є власністю Іпотекодавця. а саме: житлове домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , (надалі «Будинок» або «Нерухомість»), Загальна площа житлового домоволодіння 156,9 кв.м, житлова площа 90,5 кв.м. Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 572973951101; земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (два дріб один, два дріб два), загальною площею 0,0973 га, кадастровий номер 5110137500:29:004:0018, надану для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), категорія земель: землі житлової та громадської забудови. Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 740366251101.
Окрім цього аналогічні договори позики та іпотечні договори були укладені за об'єктами нерухомості за наступними адресами: АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 .
Після укладення зазначеного, договору позики та іпотечного договору ОСОБА_6 ще неодноразово позичав гроші як у ОСОБА_4 так і ОСОБА_8 , що підтверджується розписками про отримання в позику грошей від 18.03.2020 р. на 40000 доларів СІНА, 22.09.2020 р. на 80000 доларів США, 22.04.2021 р. на 140000 доларів СІНА.
У відповідності до домовленостей, ОСОБА_6 після отримання додаткових грошей мав укласти додатковий договір позики грошей до договору від 22.01.2020 року який було б забезпечено вищезазначеним нерухомим майном у відповідності до іпотечного договору, але станом на момент звернення таких дій не виконав, гроші не повернув.
Впродовж наступних років після укладення зазначених договорів позики грошей та іпотечного договору ОСОБА_4 періодично спілкувався з ОСОБА_6 , дзвонив йому та питав, щодо дати укладення додаткового договору позики. У свою чергу, ОСОБА_6 повідомляв, що йому ще необхідний деякий час на вирішення особистих проблем та запевняв, що домовленість у силі, в подальшому ОСОБА_6 повідомив, що додаткових угод укладати він не збирається та повертати нічого не буде, при цьому зазначивши, що всі розписки написані ним він буде визнавати підробленими.
Через деякий час ОСОБА_6 взагалі перестав брати від ОСОБА_4 слухавку та заблокував номери телефону.
Таким чином, ОСОБА_6 незаконно шляхом обману заволодів грошовими коштами ОСОБА_4 у розмірі 270 000 (двісті сімдесят тисяч) доларів США, чим було завдано майнової шкоди Позивачу.
Прокурором було надіслано заперечення щодо задоволення клопотання про арешт майна.
Дослідивши клопотання та додані до нього матеріали, які обґрунтовують доводи клопотання, приходжу до висновку, що в задоволенні клопотання необхідно відмовити з наступних підстав.
В судове засідання для обґрунтування клопотання заявник не прибув.
Правові підстави для арешту майна в контексті положень закону, якими керувався слідчий суддя при вирішенні питання про арешт майна.
Крім того, встановлено, що ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 14.11.2023 справа №522/4763/23 задоволено позовну заяву ОСОБА_6 про визнання припиненими зобов'язання по договору позики від 22.01.2020 та визнання припиненою іпотеку за іпотечним договором від 22.01.2020 у зв'язку із повним виконанням зобов'язань по договору позики. Предметом вказаного іпотечного договору є майно, відносно якого цивільним позивачем ініціюється питання про накладення арешту. Рішенням Одеського апеляційного суду від 26.11.2024 рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14.11.2023 залишено без змін
Відповідно до ч. 3 ст. 132 КПК України застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, дізнавач, прокурор не доведе, що:
1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, дізнавача, прокурора;
3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, дізнавач, прокурор звертається із клопотанням.
Відповідно до ст.170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження. Слідчий, прокурор повинні вжити необхідних заходів з метою виявлення та розшуку майна, на яке може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, зокрема шляхом витребування необхідної інформації у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб.
Арешт майна допускається з метою забезпечення:
1) збереження речових доказів;
2) спеціальної конфіскації;
3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи;
4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Частиною 2 ст. 173 КПК України встановлено, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати правову підставу арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні.
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.
Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.
Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов'язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польщі» від 22.06.2004р.).
У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним.
Згідно з ч.1 ст.173 КПК України, слідчий суддя, суд відмовляє у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 цього Кодексу.
При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти відповідно до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та обґрунтованого рішення слідчий суддя згідно зі ст.ст. 94, 132, 173 КПК України повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.
Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки, згідно ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.
У кожному конкретному кримінальному провадженні слідчий суддя, застосовуючи вид обтяження, в даному випадку арешт майна, має неухильно дотримуватись вимог закону. При накладенні арешту на майно слідчий суддя має обов'язково переконатися в наявності доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення. При цьому закон не вимагає аби вони були повними та достатніми на даній стадії кримінального провадження, однак вони мають бути такими, щоб слідчий суддя був впевнений у тому, що дані докази можуть дати підстави для пред'явлення обґрунтованої підозри у вчиненні того чи іншого злочину. Крім того, наявність доказів у кримінальному провадженні має давати слідчому судді впевненість в тому, що в даному кримінальному провадженні необхідно накласти вид обмеження з метою уникнення негативних наслідків.
Згідно ч.1 ст.318 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод, який ратифікований Верховною Радою України 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи вищевикладене, вивчивши клопотання з додатками до нього, в сукупності встановлених слідчим суддею фактичних обставин свідчить про наявність цивільно-правових відносин, які регулюються нормами цивільного права. В наданих суду матеріалах справи відсутні докази існування обґрунтованої підозри щодо вчинення особою кримінального правопорушення, що виключає можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження, на які розповсюджується дія цивільного судочинства, що і обумовлює висновок суду щодо неможливості задоволення клопотання
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.131-132, 170-173, 376 КПК України, -
В задоволенні клопотання адвоката ОСОБА_3 діючого в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про арешт майна по матеріалах кримінального провадження №12024162490001859 від 03.12.2024 року - відмовити.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Одеського апеляційного суду протягом п'яти днів з дня її оголошення.
Слідчий суддя ОСОБА_1