СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 759/16524/24
пр. № 2-а/759/194/24
27 листопада 2024 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді - Журибеда О.М.
за участю секретаря - Хвостенко О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності,-
09.08.2024 р. ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду м.Києва з вищезазначеним позовом у якому просить визнати протиправною та скасувати Постанову №1652 від 06.08.2024 р. у справі про адміністративне правопорушення, якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 25500, 00 грн.
Позов мотивований тим, що на думку позивача відповідачем 27.07.2024 року безпідставно складено протокол про адміністративне правопорушення №1858 за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та інкримінований склад правопорушення визначено як порушення обов'язку встановленого ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» здійснивши правопорушення під час дії правового режиму особливого періоду». Позивач був фактично позбавлений права розгляду справи про адміністративне правопорушення Вказує, що оскаржувана постанова були прийнята в умовах не з'ясування та не встановлення наступних обставин: чи винен позивач у вчиненні інкримінованого правопорушення; чи підлягає позивач адміністративній відповідальності; чи є обюставина відстрочки від призову під час мобілізації. Вважає, що відповідач не з'ясуваши всіх обставин справи, здійснив грубе порушення положень ст.ст. 277-2,, 278, 279, 280 КУпАП, оскільки 12.12.2023 року позивач звернувся із письмовою заявою із зазначенням про те, що останній має право на відстрочку від призову під час мобілізації на підставі абз. 16 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та ч. 4 ст. 35 Конституції України та надав докази, які засвідчують існування вказаних обставин, однак, відповідач всупереч положенням діючого законодавства відомвив позивачу у визнанні права на відстрочку від призову під час мобілізації.
Ухвалою суду від 16.08.2024 року розгляд справи призначено в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін. Ухвалою суду відповідачу надано встановлений законом строк для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, надано строк для направлення відзиву на позовну заяву.
Відзив на позов матеріали справи не містять.
Згідно ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Всилухавши учасників процесу, жослідивши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні правовідносини.
Судом встановлено, що згідно повістки команди № НОМЕР_1 , ОСОБА_1 наказано з'явитись 27.07.2024 року о 08 год. 00 хв. за адресою відповідача: АДРЕСА_1 (а.с. 12).
Згідно повідомлення Начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Києві ОСОБА_3, на виконання Указу Президента України №05/2022 від 24.02.2022 року військовозобов'язаний ОСОБА_1 який працює на Вашому підприємстві 27.07.2024 року призивається на військову службу до лав ЗСУ (а.с. 12).
24.07.2024 року ОСОБА_1 подано до Начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Києві заяву про застосування ч. 4 ст. 35 КУ як норму прямої дії, а саем оскільки виконання віськового обов'язку суперечить його релігійним переконанням, виконання вказаного обов'язку замінити альтернативною (невійськовою) службою (а.с. 15-19). Згідно довідки релігійної організації «Релігійний центр свідків Єгови в Україні» від 15.09.2023 року №5168, ОСОБА_1 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні. (а.с. 20).
27.07.2024 року щодо позивача ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, відповідно до якого 27.07.2024 року о 08 год. 36 хв. в АДРЕСА_1 , встановлено, що громадянин ОСОБА_1 , з'явився по повістці 27.07.2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 але їхати в частину відмовився. Військовозобов'язаний оповіщений 19.07.2024 року належним чином під особистий підпис. Своїми діями ОСОБА_1 порушив обов'язок встановлений ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах. Таким чином встановлено, що військовозобов'язаний ОСОБА_1 , порушив законодавство про мобілізацію під час дії правового режму особливого періоду (а.с. 11).
06.08.2024 року тимчасово виконуючим обов'язки начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковником ОСОБА_2 винесено постанову №1652 у справі про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП у зв'язку з порушенням обов'язком встановленим ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час дії правового режиму особливого періоду (а.с. 10).
Позивач, вважаючи протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 та не погоджуючись із прийнятою постановою, звернувся до суду з даним позовом.
До спірних правовідносин суд застосовує наступні положення законодавства та робить висновки по суті спору.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст. 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положення ст. 35 Основного закону України кореспондуються з положеннями статті 9 "Свобода думки, совісті і релігії" Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Так, відповідно до п. 1 ст. 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Зі змісту п. 2 ст. 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з положеннями ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 N 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений і Верховна Рада України щоразу їх затверджувала відповідними законами та діє станом на дату прийняття рішення у даній справі.
Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 N 65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 N 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
У відповідності зі ч. 1 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.92 N 2232-XII (далі - Закон N 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною 1 статті 1 Закону N 2232-XII передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону N 2232-XII військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Згідно ч. 2 ст. 1 Закону N 2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Статтею 3 Закону N 2232-XII передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України" ;Про Збройні Сили України" ;Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно ч. 1 ст. 15 Закону N 2232-XII на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.93 N 3543-XII (далі - Закон N 3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону N 3543-XII).
Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону N 3543-XII з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Статтею 23 Закону N 3543-XII встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Позивач посилається на те, що він є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови України та як свідок Єгови бере участь у проповідуванні доброї новини, а тому він належить до "інших військовозобов'язаних або окремої категорії громадян", які на підставі абз. 16 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підтримку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації та має право на заміну військової служби альтернативною.
Надаючи оцінку зазначеним вище доводам, суд зазначає, що п. 4 ст. 1 Закону N 2232-XII визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.91 N 1975-XII (далі Закон N 1975-XII).
Відповідно до ст. 1 Закону N 1975-XII альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно ст. 2 Закону N 1975-XII право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону N 1975-XII визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону N 1975-XII).
Відповідно до ст. 5 Закону N 1975-XII альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
10.11.99 постановою Кабінету Міністрів України за N 2066 (далі Положення № 2066) затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно п. п. 2, 3 Положення № 2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Отже, із системного аналізу вказаних норм вбачається, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.
Тобто, у даному випадку, позивач є мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не призваний на строкову військову службу, яка дає право на заміну такої служби альтернативною.
Суд звертає увагу на те, що Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена.
При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
За змістом ч. 1 ст. 1 Закону альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби на яку призивають громадян зазначених у ст. 15 Закону України від 25.03.92 N 2232-XII "Про військовий обов'язок та військову службу" (далі - Закон N 2232-XII), віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон не передбачає.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Ст. 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Таким чином, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку з захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону N 2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
Відповідно до ст. 2 Закону N 2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно зі ст. 17 Закону України від 06.12.91 N 1932-XII "Про оборону України" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі -також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Враховуючи те, що позивач являється мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, у спірному випадку, на думку суду, ОСОБА_1 не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу.
Між цим, суд також зазначає, що Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби- в умовах воєнного стану.
Окрім цього, Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові № 601/2491/22 від 13.06.2024 р., які, у відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Слід також зазначити, що згідно з положеннями ч. 3. ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи, беручи до уваги норми чинного законодавства, суд приходить до висновку, що позивач будучи військовозобов'язаним підлягав призову на військову службу під час мобілізації, а тому, приймаючи постанову №1652 у справі про адміністративне правопорушення за ч.3 ст.210-1 КУпАП ІНФОРМАЦІЯ_3 діяв у відповідності до вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для визнання постанови протиправною та її скасування.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 9, 77, 139, 242-246, 262, 286 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.М. Журибеда