Номер провадження: 22-ц/813/3206/24
Справа № 522/2188/23
Головуючий у першій інстанції Федчишена Т. Ю.
Доповідач Лозко Ю. П.
10.12.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Кострицького В.В., Карташова О.Ю.
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах якої діє представник-адвокат Вовк Олександр Євгенович
на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2023 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
встановив:
01 лютого 2020 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним вище позовом, у якому, просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом за адресою: квартира АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтований тим, що сторони з 13 березня 2020 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
12 травня 2022 року позивачка ОСОБА_1 за договором дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Орзіх В. М. за реєстровим № 192, набула право власності на 585/1000 частки квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 12 травня 2022 року.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 січня 2023 року шлюб між сторонами розірвано.
Позивачка зазначає, що відповідач у вказаній вище квартирі лише зареєстрований, проте в ній не проживає більше року та має інше місце проживання, тому його реєстрація призводить до обмеження її права власності, чинить їй перешкоди у здійсненні правомочностей власника, вона несе додаткові витрати з утримання квартири, сплати комунальних та інших послуг.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі, ОСОБА_1 в інтересах якої діє представник-адвокат Вовк О.Є., просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд безпідставно відхилив заяву відповідача про визнання ним позову, пославшись на те, що підпис на відповідній заяві виконано іншою особою. Водночас, відповідач визнав підстави позову. Крім того, поза увагою суду залишилось і те, що її вимоги обґрунтовуються не лише з підстав передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК України, а і ч.2 ст. 406 ЦК України.
У судовому засіданні представник скаржниці адвокат Вовк О.Є. підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги.
Відповідач ОСОБА_2 будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи у судове засідання не з'явився, заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи не подавав, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника скаржниці за доводами апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення не у повній мірі відповідає вказаним вимогам.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що між датою набуття позивачкою права власності на 585/1000 частки квартири АДРЕСА_1 та датою її звернення до суду із цим позовом до відповідача ОСОБА_2 минуло менше року, а отже визначений ч. 2 ст. 405 ЦК України строк не сплив, тому вважав, що відсутні підстави для визнання останнього таким, що втратив право користування вказаним житловим приміщенням.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , водночас зауважує про таке.
Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи, сторони з 13 березня 2020 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
12 травня 2022 року позивачка за договором дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Орзіх В. М. за реєстровим № 192, набула право власності на 585/1000 частки квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 12 травня 2022 року.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 січня 2023 року шлюб між сторонами розірвано.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Право на житло є одним з фундаментальних прав людини, гарантованих не тільки Конституцією України, а і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), має велике економічне і соціальне значення, а тому суд при вирішенні спору, пов'язаного з правами на житло, зобов'язаний встановити не тільки законність втручання у право на повагу до житла та його мету, а також необхідність такого втручання в демократичному суспільстві.
Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі гарантується, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання "вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав" (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1990 року у справі Пауелл і Рейнер проти Сполученого Королівства). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року в справі Гіллоу проти Сполученого Королівства), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року в справі Ларкос проти Кіпру).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
За встановленими у цій справі обставинами, позивачкою ОСОБА_1 , як співвласницею квартири АДРЕСА_1 , заявлено вимоги про визнання відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування цим житловим приміщенням, з метою його зняття з реєстраційного обліку за вказаною адресою, оскільки позивачка несе додаткові витрати з утримання квартири, сплати комунальних та інших послуг.
Стосовно того, що рішення суду необхідно їй для вирішення питання зняття з реєстраційного обліку відповідача наголосила ОСОБА_1 і у апеляційній скарзі.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (у редакції, чинній на час звернення з позовом) зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням.
Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК України).
Тобто, вимога про зобов'язання зняти з реєстраційного обліку осіб є похідною від задоволення судом позовної вимоги про виселення осіб.
Втім з 01 грудня 2021 року набув чинності Закон України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" (далі - Закон № 1871-IX), який регулює відносини у сфері надання публічних послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 18 Закону № 1871-IX зняття повнолітньої особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється, зокрема, за заявою власника житла.
Постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 256 затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування) (далі - Порядок).
Цей Порядок визначає механізм здійснення декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування), а також встановлює форми необхідних для цього документів.
Згідно з пунктом 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265, підставою зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за заявою власника житла є подання останнім заяви установленої форми згідно з додатком 6.
Пунктом 61 Порядку передбачено, що у разі звернення до органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) разом із заявою власника житла про зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) власник житла подає: документ, що посвідчує особу (у разі особистого звернення); документ, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається.
Результат аналізу наведених норм дає підстави для висновку, що зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла без згоди на те зареєстрованої особи.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 26 січня 2024 року у справі № 161/5576/23 та від 08 травня 2024 року у справі № 127/21333/22.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до пункту 4 Розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1871-IX місце проживання (перебування) особи, зареєстроване до дня набрання чинності цим Законом, обліковується в реєстрі територіальної громади, знімається з реєстрації/скасовується у порядку, встановленому для зняття/скасування зняття з реєстрації місця проживання, визначеного цим законом.
Водночас, колегія суддів зауважує, що суд має розглядати спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, чим спір по суті буде вичерпано, або в їх задоволенні може бути відмовлено. Суд повинен ухвалювати рішення, яким вичерпувати конфлікт між сторонами.
Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18.
Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).
Ураховуючи норми національного законодавства, чинні на день ухвалення оскаржуваного рішення, позовна вимога про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням у цій справі, є неефективним способом захисту порушеного права, адже зняття з реєстрації місця проживання особи відбувається в позасудовому (адміністративному) порядку, відповідно до Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні", за заявою власника житла.
Крім того, в матеріалах справи відсутні докази, що позивачка зверталась до органу реєстрації або центру надання адміністративних послуг з заявою про зняття відповідача з зареєстрованого місця проживання і їй було відмовлено у цьому.
Зважаючи на вказане, колегія суддів виснує про обрання позивачкою неправильного способу захисту своїх прав.
Щодо доводів скаржниці про залишення судом поза увагою визнання відповідачем у суді першої інстанції позову, а у апеляційному суді - апеляційної скарги, колегія суддів заважує, про таке.
Відповідно до положень абз. 2 ч. 4 ст. 364 ЦПК України визнання апеляційної скарги іншою стороною враховується судом апеляційної інстанції у частині наявності або відсутності фактів, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Зважаючи на викладене, та ураховуючи обрання позивачкою неефективного способу захисту своїх прав та законних інтересів, колегія суддів виснує, що визнання ОСОБА_2 позовних вимог ОСОБА_1 не є визначальним для вирішення справи по суті.
Такі обставини суд першої інстанції залишив поза увагою, при цьому дійшов правильного висновку про відмову у задоволення позову ОСОБА_1 , але помилився щодо мотивів такої відмови.
Інші доводи апеляційної скарги правильного висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 не спростовують.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на наведене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, а оскаржуване рішення суду потрібно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови шляхом.
Керуючись ст.ст.367, 374,376, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Повний текст постанови складено 16 грудня 2024 року.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
О.Ю. Карташов