Номер провадження: 22-ц/813/5044/24
Справа № 947/14492/23
Головуючий у першій інстанції Коваленко О.Б.
Доповідач Лозко Ю. П.
05.11.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 березня 2024 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності та визнання права власності,
встановив:
У травні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, у якому просив:
- встановити факт того, що він та відповідачка ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_3 ) проживали однією сім'єю як чоловік та жінка без шлюбу з червня 2008 року до 18 березня 2013 року;
- визнати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 107,6 кв.м, житловою площею 37,2 кв.м; машиномісце АДРЕСА_2 , загальною площею 32,5 кв.м; машиномісце № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 19,5 кв.м спільним сумісним майном сторін;
- визнати за ним право власності на 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 107,6 кв.м, житловою площею 37,2 кв.м;
- визнати за ним право власності на 1/2 частку машиномісця № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 32,5 кв.м та на 1/2 частку машиномісця № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 19,5 кв.м.
Позов обґрунтовано такими обставинами.
У період із червня 2008 року по 19 березня 2013 року сторони проживали спільно як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу у орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_4 . .
У листопаді 2008 року сторони обвінчались, мають спільних дітей: ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В період спільного проживання сторін ОСОБА_1 за власні кошти, одержані із заробітної плати, пенсії та заощаджень, придбав нерухоме майно: два машиномісця №№ НОМЕР_2 , НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_3 та квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , у якій сторони почали проживати у березні 2013 року, при цьому право власності на яке було зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_6 , у подальшому за його кошти в квартирі було зроблено ремонт.
У вказаний період відповідачка не працювала, не мала своїх власних коштів на придбання спірного майна.
Позивач зазначив, що з початку спільного проживання сторони відносились один до одного як чоловік та дружина, між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, виникли взаємні права та обов'язки подружжя. Сторони були пов'язані спільним побутом, вели спільний бюджет, спільно планували витрати на потреби сім'ї, спільно піклувалися про дітей.
З 19 березня 2013 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27.04.2023 № 947/940/23.
На день звернення до суду з цим позовом ОСОБА_1 та неповнолітні сини сторін проживають у спірній квартирі АДРЕСА_1 , а відповідачка разом з донькою проживають в Румунії.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 07 березня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на обставини, якими обґрутовано позов, незаконність рішення суду, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 березня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
За доводами апеляційної скарги, помилковим є висновок суду про недоведеність ним підстав позову, та рішення суду належним чином не мотивоване, оскільки не містить посилань на докази, на підставі яких судом встановлені обставини справи та докази, які судом не взято до уваги та мотиви їх відхилення, зокрема пояснення свідків, надані позивачем письмові докази та спільні фотографії сторін.
Скаржник також зауважує, що відповідачкою не було надано суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження своїх заперечень проти позовних вимог, водночас надані ним докази повністю спростовують твердження відповідачки та підтверджують викладені ним у позові обставини.
Крім того, ОСОБА_1 наполягає на тому, що вчинення ним дій, спрямованих на відновлення спірної квартири, яка була пошкоджена, внаслідок терористичної атаки рф додатково підкреслює його ставлення до такого майна, як до свого, чому суд першої інстанції не дав жодної оцінки. Також скаржник зауважує, що у нього не має іншого житла, крім вказаної спірної квартири.
Щодо спірних машиномісць №57 та 92, ОСОБА_1 зазначає, що оскільки право власності на такі за відповідачкою було зареєстровано після укладення між сторонами шлюбу, то на такі розповсюджується режим спільного сумісного майна подружжя.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, просить залишити без змін рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 березня 2024 року, як законне та обґрунтоване.
У судовому засіданні представник скаржника адвокат Селезньова Т.В. підтримала доводи та вимоги апеляційної скарги, представник відповідачки адвокат Кучерява Т.Ю. заперечувала проти доводів скаржника, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників сторін за доводами апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Отже предметом апеляційного перегляду є рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 червня 2023 року у частині щодо встановлення факту спільного проживання сторін однією сім'єю та поділу спільного майна подружжя.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження обставин якими обґрунтовується позов, щодо його спільного проживання з відповідачкою саме як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, ведення спільного бюджету, господарства та побуту, спільної праці, у період з червня 2008 року до 18 березня 2013 року, та придбання майна в інтересах сім'ї за спільні кошти.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з огляду на таке.
Як убачається з матеріалів справи відповідачка (дошлюбне прізвище ОСОБА_7 ) на підставі договорів від 30.09.2008 № 213/ЦП та від 19.01.2009 № 57п/ЦП, 92п/ЦП інвестування будівництва шляхом купівлі-продажу цінних паперів в процесі розміщення набула право власності квартиру АДРЕСА_1 та на машиномісця №№ НОМЕР_2 , НОМЕР_1 у цьому ж будинку.
Сторони є батьками неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
З 19 березня 2013 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2023 року.
Отже нерухоме майно щодо якого між сторонами виник спір зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_2 до реєстрації шлюбу із позивачем ОСОБА_1 .
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац перший частини другої статті 3 СК України).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
Тлумачення вказаних норм з урахуванням принципу розумності, свідчить, що статтею 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов'язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України.
Законодавець визначив у статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім'єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з них вони були набуті.
Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток жінки та чоловіка, може здійснюватися на підставі: (а) договору жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; (б) рішення суду при наявності спору між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2023 року у справі N 463/11211/19 (провадження N 61-1214св23) зазначено, що для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки.
Подібний правовий висновок викладений і у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі N 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі N 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі N 199/3941/20.
Згідно ч.2 ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суд від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц.
Отже посилаючись на те, що в період з червня 2008 року по 19 березня 2013 року сторони спільно проживали як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу, позивач мав довести суду ці обставини належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, відповідно до вимог ст.ст. 77-80 ЦПК України, а саме, факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між ними взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Разом з цим обсяг наданих позивачем доказів на підтвердження вказаних обставин, не дає підстав для висновку, що між сторонами, починаючи з червня 2008 року по 19 березня 2013 року існували відносини характерні та притаманні для подружжя.
Крім того, зважаючи на розподіл процесуальних функцій сторін у справі колегія суддів відхиляє, як безпідставні посилання скаржника про недоведеність відповідачкою ОСОБА_2 походження коштів, витрачених на придбання спірного нерухомого майна, оскільки саме на позивача, який заявив вимоги про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, покладено обов'язок доведення підстав позову, відповідно до вимог ст.ст. 12, 77-80 ЦПК України.
Щодо належності показів свідків як доказів, обставин, що входять у предмет доказування у цій справі, колегія суддів звертає увагу на те, що свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 повідомляли суду обставини, які не свідчать про обставини, що входять до предмету доказування у цій справі, а саме існування між сторонам в період з червня 2008 року по 19 березня 2013 року відносин притаманних подружжю: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.
При цьому факт місця реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ані головною, ані обов'язковою ознакою наявності фактичного шлюбу. Так само факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не може бути встановлений лише показаннями свідків та наявністю спільних фотографій за відсутності інших доказів.
Окрім того, факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання коштів на рахунок самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі N 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі N 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі N 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі N 694/1540/20).
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі N 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі N 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі N 199/3941/20.
Зважаючи на викладене, колегія суддів відхиляє посилання скаржника про надання ним в якості належних доказів у справі спільні фотографії сторін, на підтвердження підстав його позову.
Отже, за наявних у справі доказів, відсутні підстави вважати встановленими та доведеними факти наявності у сторін в період з червня 2008 року по 19 березня 2013 року сталих сімейних стосунків, притаманних для подружжя, зокрема, наявності спільного бюджету, ведення спільного господарства, проведення спільних витрат та придбання майна саме в інтересах сім'ї.
Щодо посилань скаржника на проведення у спірному нерухомому майні ремонту у зв'язку із пошкодженням такого внаслідок воєнної агресії рф, колегія суддів зауважує, що відношення особи до майна, як до свого, однак, не є юридичним фактом, із яким чинне законодавство пов'язує виникнення у нього права власності.
Також колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що у цій справі питання про його виселення із квартири АДРЕСА_1 не вирішувалось, а відтак відхиляє посилання в якості доводів апеляційної скарги про відсутність у нього іншого нерухомого майна, як такі, що не стосуються предмету позову.
Отже, за відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, колегія суддів виснує, що відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України, вважати вказане майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою, а відповідно і вирішувати питання щодо його поділу.
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" №2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржником норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Підсумовуючи наведене вище, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими висновки суду про відмову в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 з підстав, наведених в оскаржуваному рішенні.
Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.
Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення судом справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, з мотивів наведених у скарзі.
У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Повний текст постанови складено 11 листопада 2024 року.
Головуючий Ю.П.Лозко
Судді В.В. Кострицький
М.В. Назарова