"25" грудня 2024 р.
Справа № 642/7046/24
Провадження № 2/642/1869/24
25 грудня 2024 року м. Харків
Ленінський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого - судді Гримайло А. М.,
за участю секретаря Антонян А. М.,
розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Харківської міської ради про визначення частки померлого у праві спільної сумісної власності та визнання права власності в порядку спадкування,
06.11.2024 ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила визначити, що частка померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку, загальною площею 0.1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 становила 1/2 (одну другу) її частину та визнати за нею, ОСОБА_3 , право власності на 1/2 (одну другу) частки земельної ділянки, загальною площею 0.1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після смерті її батька ОСОБА_2 .
В обґрунтування позову зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 22.03.2013 року, серія НОМЕР_1 ; після його смерті відкрилась спадщина на нерухоме майно, а саме: на частку в праві спільної сумісної власності на земельну ділянку, площею 0.1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана земельна ділянка належала позивачці та ОСОБА_2 на праві приватної спільної сумісної власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯД № 065187 від 29.07.2008 року, виданого Управлінням земельних ресурсів у місті Харків. Позивачка є єдиним спадкоємцем за заповітом ОСОБА_2
31 липня 2023 року позивачка звернулася із заявою про прийняття спадщини до Першої Харківської міської державної нотаріальної контори, однак постановою від 31.07.2023 нотаріус відмовив ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з тим, що не виділена (визначена) частка спадкодавця у спільному майні - земельній ділянці, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивачка має право успадкувати та оформити нерухоме майно, що належало за життя її батьку ОСОБА_2 , однак через відмову нотаріуса позбавлена можливості здійснити це в позасудовому порядку.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 07.11.2024 року відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 26.11.2024 закрито підготовче судове засідання та справу призначено до розгляду по суті.
Позивачка у судове засідання не з'явилася, надала до суду заяву, у якій просила розгляд справи проводити за її відсутності, позовні вимоги підтримала у повному обсязі, просила їх задовольнити.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про день та час розгляду справи був повідомлений своєчасно належним чином, причини неявки суду не повідомив, відзиву на позов, заперечень або клопотань до суду не надав, а тому суд вирішує справу за наявними матеріалами, що передбачено частиною восьмою статті 178 ЦПК України.
З цього приводу Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Судом враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось, оскільки розгляд справи проводився за відсутності його учасників.
Суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, взявши до уваги позицію позивача, викладену у позові, за відсутності відзиву, оскільки відповідач своїм правом про заперечення проти позову не скористалася, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Зі свідоцтва про народження НОМЕР_2 , виданого 10.06.1992 Ордівською сільською радою Нововодолазького району Харківської області, вбачається, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є рідною донькою ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .
Згідно з копією паспорту громадянина України НОМЕР_3 , виданого 12.01.2001 Ленінським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 08.10.1969 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Як вбачається з Державних актів на право власності на земельну ділянку від 29.07.2008, виданих на підставі рішення 15 сесії 5 скликання Харківської міської ради від 03.10.2007, № 200/07, власниками земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 (Державний акт ЯД № 065186) та ОСОБА_4 (Державний акт ЯД № 065187).
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_1 , виданим 22.03.2013 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м. Харкову реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції.
Згідно з витягом про реєстрацію спадкової справи від 19.07.2023, виданого Першою Харківською міською державною нотаріальною конторою, спадкова справа № 55032975, заведена 19.09.2013 після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , спадкоємець - ОСОБА_4 .
Як вбачається зі свідоцтва про право на спадщину від 19.07.2023, виданого державним нотаріусом Першої Харківської міської державної нотаріальної контори Грошевою О. Ю., спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , є його дочка - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , у тому числі з урахуванням частки майна, від якої відмовилася спадкоємець за вищезазначеним заповітом, ОСОБА_6 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з: 54/100 (п?ятдесяти чотирьох сотих) часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок літ. "А-1" з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , які належали спадкодавцю на підставі Договору про надання в безстрокове користування земельною ділянкою для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності з числом кімнат від однієї до п?яти включно, посвідченого 14 квітня 1956 року Другою Харківською нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за N? 2-4675, право власності на які зареєстровано Харківським міським бюро технічної інвентаризації 28 листопада 1958 року, номер запису: 27420, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 2752975963120. На земельній ділянці розташований житловий будинок літ. «А-1», загальною площею - (кв.м): 91.6, житловою площею (кв.м): 68.4, літ. "а,а''- прибудова; літ. "a2,а3" ганки; літ. "И", "Л"- сараї; літ. «Д», «Е» - льохи; літ. "В", "Г"- вбиральні; літ. "К"-літня кухня; літ. "3"- навіс; літ. "М" - душ, N? 2-5,7- огорожі. Право власності на 54/100 часток у праві спільної часткової власності на зазначений будинок підлягає державній реєстрації. Спадкова справа № 613/2013, зареєстровано в реєстрі за № 5- 383. (витяг з Державного реєстру речових прав від 19.07.2023).
Постановою державного нотаріуса Першої Харківської міської державної нотаріальної контори Грошевої О. Ю. від 31.07.2023 ОСОБА_1 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - у видачі свідоцтва про право на спадщину на частку в праві спільної сумісної власності на земельну ділянку, площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 6310137200:08:018:0054, після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 батька - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у зв'язку із відсутністю визначення частки спадкодавця у зазначеному майні.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Відповідно до статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Особа вільна у виборі способу способі захисту цивільних прав судом.
Суд, згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.
Згідно з позицією Верхового Суду України, що викладена у постанові Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18.12.2003 року «Про судове рішення у цивільній справі» вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Відповідно до ст. 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
З частин 1, 2, 4 ст. 41 Конституції України вбачається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Як вбачається зі ст. 318 ЦК України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
За вимогами ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Частинами 1, 2 ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 325 ЦК України передбачає, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. (ст. 328 ЦК України).
Відповідно до ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. ( ст. 356 ЦК України).
Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. ( ст. 357 ЦК України).
Як вбачається з ч. ч. 1, 2 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
За вимогами ч. ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Зі ст. 370 ЦК України вбачається, що співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.
За ч. ч. 1, 2 ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Згідно з вимогами ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.
Пунктом 17 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» передбачено, що частка суб'єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини.
Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 22.12.1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності, частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. (ст. 1217 ЦК України).
Згідно зі ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтею 1220 ЦК України встановлено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Відповідно до частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
За вимогами ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд, об'єкта незавершеного будівництва, щодо якого зареєстровано право власності/спеціальне майнове право, переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд, об'єкта незавершеного будівництва, щодо якого зареєстровано право власності/спеціальне майнове право, переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом. (ст. 1225 ЦК України).
Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі. (ст. 1226 ЦК України).
Відповідно до норм ч. 5 ст. 1268 ЦК Українинезалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини та згідно із ч. 3 ст. 1296 ЦКвідсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Положеннями ч. 2 ст.78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частинами 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ немає для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Частинами першою, другою, п'ятою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пунткти 166 - 168).
ЄСПЛ указав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Згідно з висновками Європейського суду з прав людини, зазначеного у рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 № 303А, п. 2958 суд наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Виходячи з наведеного, у суду є всі підстави вважати, що ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , у спільній сумісній власності на земельну ділянку, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , належала 1/2 частка земельної ділянки.
З цих підстав вимоги позивачки ОСОБА_1 про визначення частки померлого ОСОБА_2 , у праві спільної сумісної власності на зазначену земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий № 6310137200:08:018:0054, підлягають задоволенню.
Таким чином, судом встановлено, що до складу спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_2 , входить 1/2 частка спірної земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий № 6310137200:08:018:0054, та єдиним спадкоємцем є позивачка по справі, тобто частка позивача у спадковому майні, що складається з спірної земельної ділянки, становить 1/2 частину.
Оскільки визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, котрий має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, враховуючи те, що нотаріусом відмовлено у вчинені нотаріальної дії щодо видачі позивачці свідоцтва про право на спадщину на частку земельної ділянки після смерті батька за причин відсутності виділу її часток, факт своєчасного звернення до нотаріусу з заявою про прийняття спадщини у строки, визначені ч. 1 ст. 1270 ЦК України, факт прийняття спадщини позивачкою після смерті її батька в органах нотаріату в частині 54/100 частин домоволодіння, про що видано відповідне свідоцтво, суд вважає, що позовна вимога щодо визнання за позивачкою в порядку спадкування за заповітом права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки ґрунтується на вимогах закону та підлягає задоволенню, а тому приходить до висновку про задоволення позову у повному обсязі.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 3, 4, 7, 10, 12, 13, 76, 77, 78, 80, 81, 141, 258, 259, 263, 265 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської міської ради про визначення частки померлого у праві спільної сумісної власності та визнання права власності в порядку спадкування задовольнити у повному обсязі.
Визначити, що частка ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1000 га, кадастровий № 6310137200:08:018:0054, становить 1/2 (одну другу) її частину.
Визнати за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на 1/2 (одну другу) частку земельної ділянки, загальною площею 0,1000 га, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий № 6310137200:08:018:0054, в порядку спадкування за заповітом після смерті її батька ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі проголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 25 грудня 2024 року.
Суддя - А. М. Гримайло