Справа № 229/796/24
Провадження № 2/229/915/2024
(заочне)
24 грудня 2024 р. м. Дружківка, Донецької області
Дружківський міський суд Донецької області в складі:
головуючого судді Медінцевої Н.М.,
з участю секретаря судового засідання Мельничук І. М.,
без участі сторін
розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дружківка Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до держави Російська Федерація про відшкодування моральної шкоди за спричинену військовою агресією Російської Федерації проти України, -
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до держави Російська Федерація про відшкодування моральної шкоди у розмірі 6 750 000 грн., що на день подання позову згідно із офіційним курсом НБУ становить 180 000 доларів США.
Свої вимоги обгрунтували таким. У власності позивачів знаходилася квартира за адресою: АДРЕСА_1 ., що також було місцем їх проживання. Також у власності позивача ОСОБА_3 знаходилась квартира за адресою АДРЕСА_2 . Дана нерухомість розташована в районі проведення воєнних (бойових) дій, а з грудня 2022 року, внаслідок ворожого бомбардування, артилерійського обстрілу зі сторони російських військ зазначеній нерухомості завдано майнової шкоди. Через початок активних бойових дій в районі м. Бахмут в березні 2022 року родина залишила своє постійне місце проживання та виїхала у більш безпечне місце. Позивачі є громадянами України, які перебувають під тимчасовим захистом у Чеській Республіці, м. Злін, вул. U Zimniho stadionu, буд. 1760. До початку воєнної агресії з боку РФ, як повноправні громадяни своєї країни, мали налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання у місті Бахмуті Донецької області за вищевказаною адресою та змусили родину переїхати до Чехії, залишити житло у Бахмуті, змінивши власний побут та спосіб життя.
Квартира, в якій мешкали позивачі та яка знаходиться у власності позивачки ОСОБА_3 у м. Бахмут Донецької області у теперішній час не пригодні для проживання, як і все місто Бахмут, внаслідок військової агресії РФ та руйнування об'єктів права власності й багатьох інших об'єктів. Надати будь-які акти оцінки заподіяної шкоди (руйнування будинку чи квартири) внаслідок протиправних дій відповідача не уявляється можливим, оскільки на час вимушеного переселення із вказаного будинку складання документів юридичного характеру не було можливим. Підтвердження руйнування нерухомості позивачі отримали з відкритих джерел. Наразі дійсну вартість нерухомого майна встановити не уявляється можливим, оскільки державою Україна тимчасово втрачено контроль над містом Бахмут, яке знаходиться на час звернення до суду в тимчасовій окупації відповідачем. До початку військової агресії вартість аналогічного об'єкту нерухомості в м. Бахмут Донецької області складала суму еквівалентну 100000 дол. США. Пояснюється така вартість розміром будинку, якістю забудівлі, сучасним ремонтом, місцем розташування у центральному районі міста, обладнанням сучасною електронікою тощо.
Позивач ОСОБА_1 внаслідок військової агресії РФ проти України втратив можливість повноцінно отримувати вищу освіту у Національному юридичному університеті ім. Я. Мудрого.
Разом з тим, у позивачів погіршилося самопочуття , що негативно позначилося на іх стосунках з оточуючими, на звичайному способі життя, призвело до порушення їх нормальних життєвих зв'язків. Внаслідок окупації вони не можуть приїхати на свою малу батьківщину до м. Бахмут Донецької області, оскільки відразу будуть піддані катуванню та нелюдському поводженню російськими загарбниками з можливим незаконним позбавленням волі на тривалий термін, що завдаватиме їм моральних страждань та болю.
Вимоги позивачів про стягнення з відповідача суми завданих збитків є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення їх порушених прав.
Ухвалою Дружківського міського суду Донецької області від 01 липня 2024 року у справі відкрито провадження за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
За змістом п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Ухвалою суду від 15 липня 2024 року закрито підготовче провадження та справа призначена до судового розгляду по суті.
Позивачі у судове засідання не з'явилися, про місце і час розгляду справи повідомлені належним чином. В матеріалах справи міститься заява про розгляд справи за їх відсутності.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про місце і час розгляду справи повідомлений належним чином.
Представник відповідача не скористався процесуальним правом подачі відзиву на позовну заяву у встановлений строк, а також доказів, на підтвердження своїх заперечень. Про розгляд справи повідомлявся і шляхом розміщення оголошення на офіційному веб сайті Судової Влади України.
За таких обставин суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних та доказів, заочно у відповідності до вимог ст.ст. 280-281 ЦПК України, проти чого представник позивача не заперечує.
На підставі ст. 247 ч.2 ЦПК України справа розглянута за відсутності сторін без фіксування судового засідання технічними засобами.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні правовідносини.
Згідно з ч. 1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до положень ч. 1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно з абз. 5 ст.55 Конституції України «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом» кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно з вимогами ч. 1 ст.23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до положень п. 9 ч. 2 ст.16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до ч. 3 ст.12, ч. 1 ст.13 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбаченому цим Кодексом випадках.
Згідно з ч. 1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За наведеним у ст.1 Закону України “Про оборону України» визначенням, збройна агресія - застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п'ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п'ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.
Силові дії російської федераціїї, що тривають з 20 лютого 2014 року є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року.
02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від російської федераціїї негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-ІХ).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федераціїї проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433». Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Отже, загальновідомими та такими, що у відповідності до ч. 3 ст.82 ЦПК України не потребують доказування, є обставини того, що збройна агресія російської федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення збройними силами російської федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням російської федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і російською федерацією про статус та умови перебування чорноморського флоту російської федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин. Друга фаза збройної агресії російської федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації, озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (7 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року). Третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації, зокрема, військовослужбовців НОМЕР_1 окремої мотострілецької бригади, 76-ї та НОМЕР_2 дивізій повітряно-десантних військ збройних сил російської федерації. Заподіяння регулярних збройних сил російської федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: "За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)". Четверта фаза збройної агресії розпочалася 24 лютого 2022 року повномасштабним вторгненням агресора на суверенну територію України.
Станом на день ухвалення цього рішення Україна залишається об'єктом збройної військової агресії з боку РФ, яку остання здійснює.
Судом встановлено, що позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є громадянами України, які народилися в Донецької області та зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 .
'Позивачці ОСОБА_3 на праві власності належить квартира номер АДРЕСА_4 відповідно до договору купівлі-продажу від 06.01.2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Артемівського міського нотаріального округу Донецької області, зареєстрованого у реєстрі за № 49.
Згідно довідки №2286 від 24.01.2024 р. позивач ОСОБА_1 є студентом 01-22-15 групи 2 курсу першого (бакалаврського) рівня вищої освіти факультету прокуратури Національного юридичного університету ім. Я. Мудрого за спеціальністю 081 "Право", денної форми навчання. Що також підтверджується посвідченням серія НОМЕР_3 .
Згідно штампів у закордонних паспортах позивач ОСОБА_2 перебуває у Чеська Республіка з 01.07.2022 р., позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають у Чеська Республіка з 26.06.2023р.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22 грудня 2022 року( з подальшими змінами) затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, до яких, зокрема, належить м. Бахмут Донецької області.
Позивачі до матеріалів справи долучили фотоматеріали з яких вбачається зруйноване місто Бахмут не пригодне для життя.
Обстеження зруйнованого житла позивачів не проводилося в зв'язку із проведенням на території міста Бахмут Донецької області активних бойових дій та подальшої окупації міста російською федерацією.
Такі обставини змусили позивачів покинути житло, у зв'язку з чим вони втратили право користування останнім, налагоджений побут, сталі довготривалі соціальні зв'язки.
В результаті збройної агресії РФ проти України та вимушеного переселення з тимчасово окупованої території Донецької області України позивачі зазнали моральних страждань. Завдана моральна шкода обумовлена зокрема триваючими душевними стражданнями, що викликані позбавленням звичного ритму життя та налагодженого побуту, неможливістю користуватися належним їй на праві власності житлом та вести повноцінне життя, пристосуванням до нових життєвих умов та відновленням прийнятого для себе рівня життя, пошуком житла та фінансів, перебуванням у пригніченому стані, зниженням життєвого тонусу і погіршення загального самопочуття.
Відповідно до ст. 28 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
РФ, здійснивши збройну агресію щодо України, окупувавши частину території України, порушила чисельну кількість міжнародних норм та правил, в тому числі норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією.
Частиною ч. 1 ст. 79 Закону України “Про міжнародне приватне право» встановлено судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено ч. 4ст. 79 Закону України “Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України “Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної з цих Конвенцій, однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року по справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Отже, з наведеного можна дійти висновку про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин, є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Преамбулою Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Преамбулою Закону України “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «a», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування російською федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії російської федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії російської федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
РФ припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Окрім того, відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Таким чином, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров'я людини, а також нанесення шкоди її майну.
Отже, судовий імунітет РФ не підлягає застосуванню з огляду на порушення РФ державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням РФ своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, що охороняються судовим імунітетом, а тому держава РФ є належним відповідачем у даній справі.
Звернення позивача до Українського Суду із позовом до РФ про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією росії проти України є можливим засобом захисту права.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 року по справі № 760/17232/20-ц.
Відповідно до ч. 1,4 ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з ч. 1,2 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч. 1, 3 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст.321 ЦК України ).
Положеннями ч. ч. 1, 3 ст.386 ЦК України , передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Отже, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації РФ окремих територій Української держави, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на державу, що здійснює окупацію (РФ), а держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди.
Додатково суд враховує, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (ч. 3 ст.124 Конституції України). Таким чином, суд виходить з того, що у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Згідно з вимогами ч. 2 ст.23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч. 3 ст.23 ЦК України якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
За змістом ч. 1 ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішення, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди “ під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди “передбачено, що обов'язковому з'ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19.
За нормою ч. 9 ст. 5 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію.
Так, матеріалами справи доведено, що позивачі внаслідок збройної агресії РФ проти України були вимушені покинути житло, яке належить їм на праві приватної власності, було місцем їх проживання та на теперішній час зруйновано і знаходиться на тимчасово окупованій території, та виїхати до іншої країни з метою прихистку. Внаслідок чого, позивачі відчувають душевний біль та страждання, не можуть приїхати на свою малу батьківщину до м. Бахмут, відчувають почуття безпорадності та розчарування через неможливість проживати на рідній землі, спілкуватися з близькими та не можуть вільно користуватися та розпоряджатися своєю приватною власністю. Позивач ОСОБА_1 втратив можливість повноцінно отримувати вищу освіту.
Пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди “ передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих внаслідок збройної агресії РФ.
Отже, суд приходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог по цій справі у повному обсязі.
Вирішуючи питання про розмір завданої позивачеві моральної шкоди, суд виходить із того, що на сьогодні не існує будь-якого сталого алгоритму визначення розміру моральної шкоди. Виходячи з характеру протиправних дій і їх наслідків для позивача, оцінюючи усі чинники завданої моральної шкоди, виходячи із морально-правових норм справедливості, розумності й добросовісності, суд приходить до висновку, що з відповідача на користь позивачів слід стягнути моральну шкоду у сумі 6 750 000 грн, що еквівалентно 180 000 дол. США за офіційним курсом НБУ на день подачі позову, а саме на користь позивача ОСОБА_2 моральну шкоду у сумі 2 250 000 грн., що еквівалентно 60 000 дол. США, на користь позивача ОСОБА_1 моральну шкоду у сумі 2 250 000 грн., що еквівалентно 60 000 дол. США, на користь позивача ОСОБА_3 моральну шкоду у сумі 2 250 000 грн., що еквівалентно 60 000 дол. США.
Вирішуючи питання стосовно розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
За змістом п.п. 1 п. ч. 2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою підлягає сплаті судовий збір у розмірі 1 відсотку ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Враховуючи ціну позову ставка судового збору по цій справі становить 14 990,67 грн.
Водночас, згідно з п. 22 ч. 1 ст 5 Закону України “Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах за позовами до держави-агресора РФ про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до ч. 1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 6 ст.141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
З огляду на викладене, суд вбачає підстави для стягнення з відповідача на користь держави судового збору у сумі 14 990,67 грн.
Керуючись ст. 28 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, ст.ст. 41,55, 124,129 Конституції України, ст. ст. 16,23,317,319,321,386,1167 ЦК України, Законом України “Про міжнародне приватне право», Законом України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»,Законом України “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», Порядком визначення шкоди та збитків, завданих внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 , п.п. 3, 5, 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди “ ст.ст.12,13,79,81,89,133,141, 247,259,263,264-265,273,354 ЦПК України , суд,
Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до держави Російська Федерація про відшкодування моральної шкоди за спричинену військовою агресією Російської Федерації проти України, задовольнити повністю.
Стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_5 , який фактично проживає, за адресою: АДРЕСА_6 моральну шкоду у розмірі 2 250 000 (два мільйони двісті п'ятдесят тисяч) грн., що еквівалентно 60 000 (шістдесят тисяч) доларів США.
Стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_5 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_5 , який фактично проживає, за адресою: АДРЕСА_6 моральну шкоду у розмірі 2 250 000 (два мільйони двісті п'ятдесят тисяч) грн., що еквівалентно 60 000 (шістдесят тисяч) доларів США.
Стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_6 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_5 , який фактично проживає, за адресою: АДРЕСА_6 моральну шкоду у розмірі 2 250 000 (два мільйони двісті п'ятдесят тисяч) грн., що еквівалентно 60 000 (шістдесят тисяч) доларів США.
Стягнути з держави Російська Федерація на користь Держави Україна судовий збір у розмірі 14 990 ( чотирнадцять тисяч дев'ятсот дев'яносто ) грн. 67 коп
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Позивач має право оскаржити заочне рішення.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана позивачем до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя : Н.М. Медінцева