23 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 274/1326/23
провадження № 51-5550ск24
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 07 серпня 2024 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 09 грудня 2024 року щодо
ОСОБА_5 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Бердичева Житомирської області, громадянина України, пенсіонера, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.
Зміст судових рішень та встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 07 серпня 2024 року ОСОБА_5 засуджено за ч. 2 ст. 286КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
Ухвалено обчислювати початок строку відбування призначеного основного покарання з дня приведення вироку до виконання.
Цивільні позови потерпілих задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 та ОСОБА_7 по 50000 грн кожному моральної шкоди.
Судом визнано винуватим та засуджено ОСОБА_5 за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України за обставин детально викладених у вироку.
Як встановлено судом, 27 грудня 2022 року приблизно о 09 год 50 хв. ОСОБА_5 , керуючи технічно справним автомобілем марки «BMW 316», д.н.з. НОМЕР_1 , який відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу належить його дружині ОСОБА_8 , рухався по автомобільній дорозі «Шепетівка - Чуднів - Бердичів» у напрямку м. Чуднова Житомирської області.
Рухаючись на 109 км указаної автомобільної дороги, поблизу населеного пункту с. Скраглівка Бердичівського району Житомирської області, ОСОБА_5 , порушуючи вимоги пунктів 1.10, 10.1, 11.3, 14.2 (в) Правил дорожнього руху України (далі - ПДР), під час здійснення обгону автомобіля марки «ВАЗ-2107», д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_9 , який рухався у попутному напрямку, не переконавшись, що смуга зустрічного руху вільна від транспортних засобів, змінив напрямок руху ліворуч у наслідок чого допустив зіткнення з автомобілем марки «Chevrolet Aveo», д.н.з. НОМЕР_3 , під керуванням ОСОБА_10 , який рухався по вказаній автомобільній дорозі у напрямку м. Бердичева.
Унаслідок зіткнення автомобіль марки «BMW 316» неконтрольовано змінив напрямок руху та виїхав на смугу руху по якій у цей час рухався автомобіль марки «ВАЗ-2107», обгін якого здійснював водій ОСОБА_5 . У зв'язку з цим, автомобіль марки «ВАЗ-2107» знаходячись на відстані, на якій його водій не мав технічної можливості уникнути контакту, допустив зіткнення з боковою частиною автомобіля «BMW 316».
Указане зіткнення призвело до неконтрольованої зміни напрямку руху автомобіля «ВАЗ-2107» у зв'язку із чим відбувся його виїзд за межі проїзної частини на узбіччя та подальше зіткнення з деревами.
Внаслідок даної дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) водій автомобіля марки «Chevrolet Aveo» ОСОБА_10 отримав тілесні ушкодження, які належать до категорії тяжких тілесних ушкоджень та знаходяться у прямому причинному зв'язку із смертю останього, а пасажири автомобіля марки «ВАЗ-2107» ОСОБА_7 та ОСОБА_6 отримали тілесні ушкодження, які належить до тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості, що не є небезпечними для життя, але призвели до тривалого розладу здоров'я.
Порушення водієм ОСОБА_5 вимог ПДР України знаходиться у прямому причинно-наслідковому зв'язку із створенням аварійної обстановки, виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди та її наслідками.
Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 09 грудня 2024 року вирок суду першої інстанції залишено без змін.
Вимоги касаційної скарги, узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій ОСОБА_5 , посилається на невідповідність призначеного йому покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та його особі внаслідок суворості. Просить змінити вирок та ухвалу і призначити ОСОБА_5 основне покарання у межах санкції ч. 2 ст. 286 КК України та звільнити його від відбування покарання з випробуванням відповідно до положень ст. 75 КК України, без застосування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. В обґрунтування своїх вимог автор скарги зауважує, що судом у повній мірі не враховано дані про особу винного, його позитивну характеристику, а також те, що останній повністю відшкодував шкоду потерпілим: ОСОБА_11 ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Крім того вказує, що суд, при визначенні покарання засудженому, хоча і зазначив, що ОСОБА_5 є пенсіонером, проте не зважив на те, що його вік складає неповних 78 років, він є інвалідом другої групи і йому протипоказана фізична праця, також він позбавлений можливості самостійно пересуватися без сторонньої допомоги.
Мотиви Суду
Розглянувши доводи касаційної скарги, дослідивши долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів вважає, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає.
Висновки суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення та правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 286 КК України у касаційній скарзі не оспорюються.
Доводи касаційної скарги про невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості є безпідставними з огляду на таке.
За приписами ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом видом і розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке би мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема, ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Згідно зі статтями 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з принципів співмірності та індивідуалізації, це покарання за своїм видом і розміром повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують та обтяжують.
Норми закону України про кримінальну відповідальність наділяють суд правом вибору у визначених законом межах заходу примусу певного виду і розміру. Названа функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки передбачає вибір однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності і потребує взяття до уваги й оцінки відповідно до визначених законом орієнтирів усіх конкретних обставин справи, без урахування яких обрана міра покарання не може вважатися справедливою.
Справедливість покарання має визначатися з урахуванням інтересів усіх суб'єктів кримінально-правових відносин, а також інших осіб з погляду підвищення рівня їх безпеки шляхом запобігання вчиненню нових злочинів і надання підстав правомірно очікувати відповідну протиправному діянню реакцію держави, що є важливим чинником юридичної захищеності людини.
При призначенні покарання за відповідною частиною ст. 286 КК України суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання, та особу винного.
У кожному випадку призначення покарання за ст. 286 КК України необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК України), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду.
Відповідно до ст. 3 Конституції України - людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
З доданих до касаційної скарги копій судових рішень убачається, що суд першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_5 урахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України, є тяжким злочином, його суспільну небезпечність, обставини даного конкретного кримінального провадження та дані про особу ОСОБА_5 , якийраніше не судимий, за місцем проживання характеризується посередньо, з сусідами не конфліктує та не зловживає спиртними напоями, не притягувався до адміністративної відповідальності, внаслідок ДТП також отримав значні тілесні ушкодження, є пенсіонером.
Обставиною, що пом'якшує покарання, суд визнав часткове, добровільне відшкодування завданого збитку.
Обставин, що обтяжують покарання, відповідно до ст. 67 КК України, судом не встановлено.
Урахувавши зазначені обставини в їх сукупності, тяжкість наслідків, що настали від дій ОСОБА_5 , зваживши на санкцію закону та думку учасників провадження, щодо визначення міри покарання, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про необхідність призначення останньому покарання у виді реального позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами.
Враховуючи, що ОСОБА_5 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, має похилий вік, позитивні характеристики, частково, добровільно відшкодовував завдані збитки, вчинив злочин з необережності, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про необхідність призначення ОСОБА_5 основного покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, тобто у мінімальному розмірі, визначеному санкцією ч. 2 ст. 286 КК України, і таке своє рішення належним чином умотивував.
З урахуванням наведеного, суд слушно зазначив, що саме таке покарання буде відповідати принципам справедливості, індивідуалізації призначення покарання та сприятиме виправленню засудженого й попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень та буде таким, що відповідатиме вимогам ст. 65 КК України.
Підстав для звільнення від відбування покарання з випробуванням, у відповідності до вимог ст. 75 КК України до засудженого суд не знайшов, у зв'язку з відсутністю передумов, за яких указана правова норма може бути застосована.
Вирок суду першої інстанції відповідає вимогам статей 370, 374 КПК України.
Суд апеляційної інстанції розглянув кримінальне провадження у межах апеляційної скарги захисника ОСОБА_4 , належним чином перевірив викладені у ній доводи, які у частині призначення основного покарання із застосуванням ст. 75 КК України та без застосування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, є аналогічними доводам касаційної скарги. При цьому суд визнав їх безпідставними та належним чином умотивував своє рішення, зазначивши підстави, з яких апеляційну скаргу у цій частині визнано необґрунтованою, погодившись із висновком суду першої інстанції про те, що призначене ОСОБА_5 покарання є необхідним та достатнім для його виправлення і попередження вчинення ним нових злочинів, та відповідає вимогам ст. 65 КК України.
Апеляційний суд, виходячи з конкретних обставин учинення кримінального правопорушення, його наслідків, даних про особу винного, його ставлення до вчиненого, думки потерпілих, які наполягали на суворому покаранні та відсутність щирого каяття засудженого, зазначив про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_5 від відбування основного покарання з випробуванням. При цьому, суд другої інстанції врахував і висновки місцевого суду про те, що засуджений, навіть після проведення судового розгляду й дослідження беззаперечних доказів продовжував наполягати на своїй невинуватості та намагався перекласти свою вину на іншого учасника дорожньо-транспортної пригоди.
Крім того, суд апеляційної інстанції слушно зазначив, що порушення вимог ПДР України, допущені засудженим ОСОБА_5 , знаходяться у прямому причинному зв'язку з дорожньо-транспортною пригодою та її наслідками, а саме смертю потерпілого ОСОБА_10 та заподіянням потерпілим ОСОБА_7 та ОСОБА_6 тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості, а тому, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до обвинуваченого додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, оскільки його застосування у даному випадку повністю відповідає його меті щодо виправлення обвинуваченого та попередження нових злочинів.
Також апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що часткове відшкодування потерпілим завданої шкоди не спростовує правильність прийнятого судом першої інстанції рішення щодо призначеного ОСОБА_5 покарання.
Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України є законною, обґрунтованою і вмотивованою.
Отже, враховуючи наведене, Суд вважає, що основне та додаткове покарання, призначене місцевим судом засудженому і залишене без зміни судом апеляційної інстанції, є справедливим, необхідним та достатнім для його виправлення, попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень. Підстав вважати призначене ОСОБА_5 основне покарання явно несправедливим внаслідок суворості та можливості застосування положень ст. 75 КК України за доводами касаційної скарги захисника та матеріалами провадження не встановлено.
Таким чином, з касаційної скарги та наданих до неї копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги та призначення ОСОБА_5 основного покарання із застосуванням ст. 75 КК України і без додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами немає, у зв'язку з чим у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити захиснику ОСОБА_4 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на вирок Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 07 серпня 2024 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 09 грудня 2024 року щодо ОСОБА_5 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3