17 грудня 2024 року
м. Хмельницький
Справа № 686/23946/23
Провадження № 22-ц/4820/2149/24
Хмельницький апеляційний суд у складі колегії
суддів судової палати з розгляду цивільних справ
Ярмолюка О.І. (суддя-доповідач), Грох Л.М., Янчук Т.О.,
секретар судового засідання Чебан О.М.,
з участю відповідачки ОСОБА_1 ,
представника відповідачки ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю до реєстрації шлюбу та поділ майна подружжя за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2024 року,
встановив:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог і процесуальні дії суду
У вересні 2023 року ОСОБА_3 звернувся до суду з уточненим у подальшому позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
ОСОБА_3 зазначив, що з 29 квітня 2016 року він перебував із ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано за рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 2 листопада 2021 року. За час шлюбу сторони набули автомобіль «Suzuki Vitara S», 2019 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 (далі - автомобіль) і зблокований житловий будинок по АДРЕСА_1 , загальною площею 96,2 кв.м (далі - житловий будинок). Автомобіль і житловий будинок належать сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя, натомість між ними не досягнуто домовленості щодо їх поділу, а відповідачка чинить йому перешкоди у користуванні майном. Сторони визнали, що реальна (ринкова) вартість автомобіля складає 518 000 грн. Оскільки ОСОБА_1 особисто сплатила 236 806 грн по кредитним зобов'язанням за автомобіль, то позивачу слід компенсувати 140 597 грн вартості автомобіля.
За таких обставин ОСОБА_3 просив суд визнати за ним право власності на частки житлового будинку та компенсувати йому 140 597 грн вартості автомобіля, залишивши його у власності ОСОБА_1 .
У грудні 2023 року ОСОБА_3 пред'явив уточнений позов до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю до реєстрації шлюбу.
ОСОБА_3 зазначив, що з липня 2014 року він і ОСОБА_1 проживали разом як чоловік і дружина, а 29 квітня 2016 року вони зареєстрували шлюб. За час проживання однією сім'єю сторони вели спільне господарство (мали спільні витрати, спільний бюджет, спільне харчування, купували майно для спільного користування, приймали участь у витратах на утримання житла, вирішували питання про порядок користування житлом тощо), проводили разом всі свята в колі рідних і друзів. Від спільного проживання у них народилися діти: 4 липня 2016 року - дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - дочка ОСОБА_5 .
За таких обставин ОСОБА_3 просив суд встановити факт проживання його та ОСОБА_1 однією сім'єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу в період з липня 2014 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Суд першої інстанції ухвалою від 31 січня 2024 року об'єднав справи за позовами ОСОБА_3 в одне провадження.
Короткий зміст рішення суду
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2024 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 в порядку поділу майна подружжя грошову компенсацію в розмірі 140 597 грн.
В решті позову відмовлено.
Суд керувався тим, що факт проживання з липня 2014 року до 29 квітня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім'єю, ведення ними спільного господарства, наявність у них спільного бюджету і побуту, існування між ними відносин, притаманних подружжю не доведено належними та допустимими доказами. За договором пайової участі в будівництві №24/05 від 8 травня 2015 року ОСОБА_1 сплатила пайовий внесок на житловий будинок до реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 за рахунок особистих коштів, а тому житловий будинок є її особистою приватною власністю та не підлягає поділу. Автомобіль набутий сторонами за час шлюбу та належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя. На придбання автомобіля ОСОБА_1 витратила 447 365 грн, частина з яких (357 890 грн) є кредитними коштами. Сторони погодили дійсну вартість автомобіля у розмірі 518 000 грн. Оскільки ОСОБА_1 особисто сплатила 236 806 грн на погашення кредитної заборгованості, то в порядку поділу спільного майна автомобіль слід залишити в її власності та стягнути неї на користь ОСОБА_3 140 597 грн вартості транспортного засобу.
Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що факт проживання з липня 2014 року до 29 квітня 2016 року (до дня реєстрації шлюбу) ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу підтверджується зібраними доказами. За час спільного проживання сторони за рахунок спільних коштів профінансували будівництво житлового будинку, внаслідок чого цей будинок належить їм на праві спільної сумісної власності, а їх частки у спільному майні є рівними. Суд першої інстанції не застосував правильно норми чинного законодавства, не дав належної оцінки зібраним доказам і дійшов помилкового висновку про необґрунтованість цих вимог.
Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції
Апеляційна скарга ОСОБА_3 не містить доводів щодо неправильності рішення суду в частині поділу автомобіля, а тому згідно з частиною першою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в апеляційному порядку в цій частині рішення суду не переглядається.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
ОСОБА_1 не подала відзив на апеляційну скаргу.
Щодо розгляду справи апеляційним судом за відсутності позивача та його представниці
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» («Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain», заява №11681/85, рішення від 7 липня 1989 року, пункт 35) зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Апеляційний суд виходить з того, що якщо сторони та/або їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін чи їх представників, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є перешкодою для розгляду справи.
Ухвалою від 5 листопада 2024 року справа була призначена до судового розгляду в суді апеляційної інстанції на 17 грудня 2024 року о 13 годині.
Позивач ОСОБА_3 бере участь у справі безпосередньо, а також через свою представницю адвокатку Трубай І.С.
8 листопада 2024 року позивач ОСОБА_3 та адвокатка Трубай І.С. одержали судову повістку про виклик у судове засідання, про що свідчить довідка про доставку електронного листа (т. 2 а.с. 34). Крім того, направлена на зазначену у справі адресу ОСОБА_3 судова повістка повернулася до суду з відміткою у поштовому повідомленні про відсутність останнього за адресою місця проживання (т. 2 а.с. 39). Тобто позивач і його представниця повідомлені належним чином про дату, час і місце розгляду справи в апеляційному суді у порядку, передбаченому частиною шостою статті 128, частиною п'ятою статті 130 ЦПК України.
Позивач ОСОБА_3 та адвокатка Трубай І.С. звернулися до суду апеляційної інстанції з клопотанням про відкладення розгляду справи посилаючись на погіршення стану здоров'я та тимчасову непрацездатність. Водночас позивач ОСОБА_3 та адвокатка Трубай І.С. не з'явилися в судове засідання.
Оскільки поважність причини неявки позивача та його представниці не підтверджена, вони реалізували своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі, то апеляційний суд вважає за необхідне розглянути справу в даному судовому засіданні. При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що відкладення розгляду справи призведе до порушення строку розгляду апеляційної скарги, визначеного статтею 371 ЦПК України.
2.Мотивувальна частина
Позиція суду апеляційної інстанції
Частиною першою статті 375 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши учасників судового процесу та дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини
З 29 квітня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано за рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 2 листопада 2021 року. Від цього шлюбу сторони мають двоє дітей: дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
8 травня 2015 року між Житлово-Будівельним кооперативом «Ранковий-3» (далі - ЖБК «Ранковий-3») та ОСОБА_6 укладено договір пайової участі в будівництві №24/05 (далі - Договір), за умовами якого ЖБК «Ранковий-3» прийняв, а ОСОБА_6 вступила в асоційовані члени цього кооперативу.
Відповідно до пунктів 1.2, 3.4 Договору ЖБК «Ранковий-3» зобов'язався організувати та забезпечити будівництво житлового комплексу по АДРЕСА_2 , та здачу його в експлуатацію до 30 травня 2015 року, а в подальшому - передачу ОСОБА_6 у власність зблокованого житлового будинку №24 , загальною проектною площею 94,0 кв.м.
У свою чергу ОСОБА_6 зобов'язалася взяти участь у будівництві житлового комплексу з метою отримання у власність цього будинку та сплатити пайовий внесок у встановлені строки (пункти 1.1, 3.3 Договору).
Пунктом 2.1 Договору сторони визначили, що загальний розмір пайового внеску становить 676 800 грн, що еквівалентно 32 664 доларам США на день укладення договору, з розрахунку 7 200 грн за один квадратний метр загальної площі будинку, без внутрішніх оздоблювальних робіт. ОСОБА_6 зобов'язалася сплатити цей внесок у період з 8 травня 2015 року до 8 листопада 2015 року (додаток №1 до Договору).
Протягом 2015 року ОСОБА_6 здійснила платежі за Договором: 8 травня 2015 року - 600 000 грн; 3 червня 2015 року - 13 070 грн; 1 липня 2015 року - 13 032 грн; 5 серпня 2015 року - 13 466 грн; 1 вересня 2015 року - 13 522 грн; 1 жовтня 2015 року - 26 114 грн, - а всього на загальну суму 679 204 грн.
18 березня 2016 року ЖБК «Ранковий-3» закінчив будівництво житлового комплексу та здав його в експлуатацію.
Наказом Управління архітектури та містобудування Хмельницької міської ради від 11 квітня 2016 року №120 «Про зміну адреси зблокованих житлових будинків в місті Хмельницькому» житловому будинку присвоєно адресу: АДРЕСА_1 .
За актом приймання-передачі будинку від 21 жовтня 2016 року ЖБК «Ранковий-3» передав, а ОСОБА_1 прийняла житловий будинок.
21 жовтня 2016 року Хмельницька міська рада зареєструвала право власності ОСОБА_1 на житловий будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 17064102).
Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції
Статтею 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) встановлено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно з частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як передбачено статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що сім'ю можуть створити чоловік і жінка, які не перебувають у шлюбі, однак між ними існують відносини, притаманні подружжю.
Такі відносини характеризуються, зокрема, спільним проживанням, веденням спільного господарства, наявністю у сторін спільного бюджету, проведенням спільних витрат, придбанням майна в інтересах сім'ї, наявністю між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, у зв'язку з чим учасники справи мають довести належними та допустимими доказами обставини, на які вони посилаються, а суд зобов'язаний надати належну оцінку цим доказам.
Верховний Суд у постанові від 23 вересня 2021 року (справа №204/6931/20) зазначив, що встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов'язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.
Водночас у цій постанові Верховний Суд звернув увагу на те, що належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін. (постанова Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі №524/10054/16).
Зібрані докази, зокрема: показання свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 щодо обставин спільного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; рахунки-фактури на придбання будівельних матеріалів, товарні та фіскальні чеки про оплату цих матеріалів (а.с. 187-189, 198); технічний акт виконаних Товариством з обмеженою відповідальністю «Х-CITY» на замовлення ОСОБА_3 робіт із проведення Інтернет за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 185-186); світлини (а.с. 190-197), - об'єктивно та достовірно не вказують на те, що ОСОБА_3 і ОСОБА_1 проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, несли спільні витрати в інтересах сім'ї, а між ними існували відносини, притаманні подружжю.
Водночас свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 спростували факт проживання сторін однією сім'єю до реєстрації шлюбу.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність вимог ОСОБА_3 щодо проживання сторін однією сім'єю до реєстрації шлюбу.
Посилання ОСОБА_3 на доведеність своїх вимог і неналежну оцінку судом досліджених доказів не відповідають фактичним обставинам справи.
Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини першої статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
За змістом частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
В силу частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
За загальним правилом усе майно, яке набуте подружжям за час перебування у шлюбі, є його спільною сумісною власністю.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Для визнання спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Норми чинного законодавства визначають презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Водночас, указана презумпція може бути спростована, тобто один із подружжя вправі заперечити поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Подружжя має право на поділ спільного майна незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу такого майна частки сторін є рівними.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 23 постанови від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Водночас майно, придбане одним із подружжя до шлюбу чи за час шлюбу але за кошти, що належали йому особисто, чи на підставі договору дарування або в порядку спадкування, чи в порядку приватизації житлового приміщення та земельної ділянки є особистою приватною власністю цього подружжя та не підлягає поділу.
Зібрані докази вказують на те, що ОСОБА_1 здійснила фінансування будівництва житлового будинку до реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 . Водночас останній не довів факт свого проживання з ОСОБА_1 однією сім'єю на час внесення нею паю за житловий будинок.
Отже, суд першої інстанції правомірно виходив з того, що житловий будинок є особистою приватною власністю ОСОБА_1 і не підлягає поділу.
Твердження ОСОБА_3 про придбання сторонами житлового будинку за спільні кошти, внаслідок чого цей будинок належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя, не відповідають фактичним обставинам справи та чинним нормам закону.
Суд першої інстанції правильно визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини. Доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права є безпідставними.
Разом із тим, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що право на звернення до суду гарантується чинним законодавством і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси цієї особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, пункт 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, пункт 122, від 30 жовтня 1991 року).
Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, пункт 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, пункт 106).
Отже, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.
Саме таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 вересня 2022 року (справа №908/976/19), яка згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України має враховуватися судами при застосуванні норм права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц зазначила, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника. У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом ІV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (пункти 40-44).
У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (пункт 70).
Отже, позовні вимоги ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю до реєстрації шлюбу не могли бути задоволені не через їх недоведеність, а через обрання позивачем неефективного способу захисту цивільного права.
Суд першої інстанції неправильно визначив підставу для відмови в позові ОСОБА_3 в частині вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю до реєстрації шлюбу, однак ця невідповідність не призвела до неправильного вирішення справи.
З метою уникнення зайвого формалізму суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на вказану обставину та не скасовувати (не змінювати) правильне по суті і справедливе рішення місцевого суду.
3.Висновки суду апеляційної інстанції
Рішення суду першої інстанції ґрунтується на фактичних обставинах справи та відповідає вимогам закону, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись статтями 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 20 грудня 2024 року.
Судді: О.І. Ярмолюк
Л.М. Грох
Т.О. Янчук
Головуючий у першій інстанції - Заворотна О.Л.
Доповідач - Ярмолюк О.І. Категорія 27