печерський районний суд міста києва
Справа № 757/205/23-ц
пр. 2-4017/24
12 листопада 2024 року
Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Хайнацького Є.С.,
при секретарі судового засідання - Сміян А.Ю.,
за участю:
позивача: не з'явився,
представника відповідача: не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування та судами, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України (далі - відповідач, ДКСУ), в якому просить відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету моральну шкоду в розмірі 1 500 000,00 грн., завдану позивачу процесуальними діями Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві (далі - ТУ ДБР, розташоване у м. Миколаєві), Заводського районного суду м. Миколаєва та Миколаївського апеляційного суду у кримінальному провадженні № 42018160690000004 від 16.01.2018 року, що порушили його право на доступ до суду та на «ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження» (ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), незаконність яких підтверджується тим, що вони мають ознаки тяжкого злочину, передбаченого ч. 4 ст. 382 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та ознаки кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 356 та ч. 2 ст. 364 КК України, що в свою чергу підриває принцип верховенства права, зазначений у ст. 8 Конституції України.
Позов обґрунтовано тим, що Заводський районний суд м. Миколаєва та Миколаївський апеляційний суд процесуальними рішеннями в кримінальному провадженні № 42018160690000004 від 16.01.2018 року порушили права позивача, зазначені в ч. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, умисно не виконали рішення ЄСПЛ у справі «Делькур проти Бельгії» від 17.01.1970 року та у справі «Гофман проти Німеччини» від 11.10.2001 року щодо права особи на доступ до суду; рішення ЄСПЛ від 13.01.2011 року у справі «Михалкова та інші проти України» та від 07.02.2017 року у справі «Лашманкін та інші проти Росії», якими визначено, що за ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держава зобов'язана гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції, що вимагає наявності ефективного засобу «правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження» (ст. 13 Конвенції); рішення Конституційного Суду України від 17.06.2019 року № 4-р(ІІ)/2020 у справі № 3-180/2018(1644/18) щодо гарантій, регламентованих ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, про забезпечення ефективного доступу до судів; рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003, де відзначено: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцєію або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основололожних свобод (стаття 13).
Однак, умисне невиконання службовою особою рішень ЄСПЛ, Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку конституційного Суду України є ознаками тяжкого злочину, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України.
В результаті зазначеного, Територіальне управління ДБР, розташоване у м. Миколаєві, Заводський районний суд м. Миколаєва та Миколаївський апеляційний суд процесуальними діями та рішеннями у кримінальному провадженні № 42018160690000004 завдали позивачу моральної шкоди.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 09.01.2023 року у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Київського апеляційного судуу від 23 серпня 2023 року ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 09.01.2023 року скасовано, направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 19.09.2023 року відкрито провадження в порядку загального позовного провадження у вищевказаній цивільній справі та призначено підготовче засідання у справі на 24.01.2024 року.
16.01.2024 року представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому останній просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, який обґрунтований тим, що вимоги позивача є безпідставними, оскільки позивачем не наведено доводів на підтвердження моральних страждань; не враховано, що відповідачем у справі про відшкодування шкоди має бути держава України, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Таким чином, позивач помилково визначив ДКСУ відповідачем у справі. Позивачем не надано належних допустимих доказів, які б свідчили про протиправність або незаконність дій уповноважених осіб ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві, або зазначених суддів по відношенню до позивача. Також необґрунтована вимога щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 500 000,00 грн.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 24.01.2024 року відкладено підготовче засідання на 23.04.2023 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 23.04.2024 року відкладено підготовче засідання на 08.08.2024 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 08.08.2024 року відкладено підготовче засідання на 12.11.2024 року.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 08.08.2024 року закрито підготовче провадження у цивільній справі та призначено цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі ДКСУ про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування та судами на 12.11.2024 року
Позивач у судове засідання не з'явився; про день, час, місце розгляду справи повідомлений належним чином; просив розгляд справи здійснювати без його участі та задовольнити позов в повному обсязі.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився; про день, час, місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки невідомі.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Судом встановлено, що ухвалою від 17.05.2022 року у справі № 487/6219/19 (№ 1-кс/487/159/22) скасовано постанову слідчого Першого слідчого відділу Територіального управління ДБР у м. Миколаєві від 30.09.2021 року про закриття кримінального провадження № 42018160690000004 від 16.01.2018 року.
Станом на 26.08.2022 року ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві, здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42018160690000004 від 16.01.2018 року.
Ухвалою від 23.09.2022 року у справі № 487/6219/19 відмовлено у відкритті провадження за скаргою позивача на бездіяльність директора ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві.
Позивач звернувся зі скаргою до апеляційного суду на ухвалу від 23.09.2022 року у справі № 487/6219/19, однак суд апеляційної інстанції залишив апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу від 23.09.2022 року у справі № 487/6219/19 без змін.
ОСОБА_1 просив суд відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету моральну шкоду у розмірі 1 500 000,00 грн., завдану йому діями ТДУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві, Заводського районного суду м. Миколаєва та Миколаївського апеляційного суду, які відмовили, як зазначає позивач, у праві на доступ до суду та на "ефективний засіб правового захисту в Національному органі» (ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України, визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК України, судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно.
Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Статтею 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Казначейство діє відповідно до повноважень та компетенції, визначених, зокрема, Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215.
Відповідно до пункту 2 Положення, Казначейство у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства, а також дорученнями Кабінету Міністрів України і Міністра фінансів.
Згідно з Положенням, Казначейство є юридичною особою, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням та не несе відповідальності за дії органів державної влади.
Тобто, Казначейство виступає від власного імені, самостійно відповідає за власними зобов'язаннями і є окремим учасником цивільних відносин відповідно до ч. 1 ст.2 ЦК України.
Так, згідно з ч. 2 ст. 176 ЦК України, юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.
Відповідно до ст. 25 Бюджетного кодексу України, Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Отже, єдиною підставою залучення Казначейства до участі у справі, є те, що згідно з Положенням та відповідно до статті 25 Бюджетного кодексу України Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду.
Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК України, кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин.
Так, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (ч. 1 ст. 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної владну межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 170 ЦК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (ч. 2 ст. 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (ч. 4 ст. 58 ЦПК України).
Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зазвичай орган, діями якого завдано шкоду.
Пунктом 10-1 Постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.
Отже, належним відповідачем у цій справі є держава, яка повинна брати участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади, дії якого призвели до завдання позивачу шкоди.
Проте, позивачем помилково визначено Казначейство єдиним відповідачем, яке відповідно до законодавства є органом, який здійснює лише списання коштів з державного бюджету за рішенням суду.
З позовної заяви вбачається, що суб'єктами спірних правовідносин є Миколаївський апеляційний суд та Заводський районний суд м. Миколаєва, які є юридичними особами, наділені цивільною правоздатністю і дієздатністю, можуть бути позивачем та відповідачем у суді.
В позовній заяві позивач безпідставно стверджує, що моральна шкода була завдана йому внаслідок неправомірних дій, так як позивач не надає доказів протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності Державної казначейської служби України по відношенню до позивача.
Вказане в сукупності свідчить, що Державна казначейська служби України не являється органом державної влади, яким завдано шкоду позивачу та як наслідок залучення Держави Україна в особі Державної казначейської служби України у якості відповідача у даній справі є необґрунтованим та безпідставним.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17 зазначає, що встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
За таких обставин судом встановлено, що позовні вимоги пред'явлено до неналежного відповідача - Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.
Так, в позовній заяви позивач зазначає, що моральна шкода, завдана, на його думку, незаконними діями ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві та рішеннями суддів Миколаївського апеляційного суду, Заводського районного суду м. Миколаєва.
Особливості відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, встановлені ст. 1176 ЦК України.
Відповідно до ч. 5 ст. 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
З урахуванням наведеного умовою відшкодування фізичній особі за рахунок держави моральної шкоди, завданої внаслідок постановлення судом незаконного рішення є одночасна наявність декількох юридичних фактів: заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, рішення суду у визначеному законом порядку повинно бути визнане незаконним, у діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, повинен бути встановлений склад кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Як вбачається з позовної заяви відсутні рішення, які б свідчили про неправомірні дії суддів Заводського районного суду м. Миколаєва та Миколаївського апеляційного суду.
Крім того, відповідно до ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Законодавство дає особі можливість повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.
Аналогічну позицію висловлено у п. 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв із таким предметом.
Як вбачається з позовної заяви, рішення суддів Заводського районного суду м. Миколаєва та Миколаївського апеляційного суду не скасовані. Отже, у визначеному законом порядку незаконними не визнані.
Таким чином, у позивача відсутні підстави для відшкодування шкоди, заподіяної, на його думку, внаслідок постановлення процесуального рішення суду.
Що стосується вимог позивача про стягнення моральної шкоди, суд виходить з наступного.
За загальним правилом, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина 1 статті 23 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до пункту третього постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Згідно пункту п'ятого зазначеної постанови Пленуму обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають:
1) наявність такої шкоди;
2) протиправність діяння її заподіювана;
3) наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана;
4) вини останнього в її заподіянні.
Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характер), за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій чи бездіяльності цього органу чи його посадових або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями чи бездіяльністю і заподіяною шкодою.
Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає цивільну відповідальність за заподіяну шкоду.
Саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди (її розмір), протиправність (незаконність) поведінки органу державної влади та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою полягає в тому, що протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав; шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки.
В постанові Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» зазначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.
Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов'язковою умовою настання відповідальності.
Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.
Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями.
Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювана, а викликана якимись іншими обставинами.
Зазначена позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі справи № 920/31/18 та від 08.05.2018 у справі № 920/316/17.
Отже, в даному випадку необхідною умовою для притягнення відповідача до відповідальності у вигляді стягнення моральної шкоди є доведення позивачем перед судом факту протиправної поведінки відповідача, наявність самої моральної шкоди, її розмір та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог ст. ст. 27, 28, 29, 30 ЦПК України, засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування.
Встановлені обставини свідчать, що позивачем не доведено факту протиправності дій або бездіяльності Державної казначейської служби України, внаслідок чого порушено права позивача.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).
У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відшкодування моральної шкоди за своєю природою є санкцією за порушення прав особи, які були виявлені та доведені. В цьому випадку порушення прав позивача не доведено у встановленому порядку за результатами розгляду справи, а відтак на основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Керуючись ст. ст. 124, 129 Конституції України, ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. ст. 16, 22, 23, 176, 1166, 1167, 1174, 1176 ЦК України, ст. 25 Бюджетного кодексу України, ст. ст. 12, 27-30, 48, 58, 81, 89, 141, 208, 209, 211, 263,264,273 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування та судами, - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційні скарги на рішення подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено та підписано суддею 22.11.2024 року.
Суддя Є.С. Хайнацький