печерський районний суд міста києва
Справа № 757/57728/24-к
09 грудня 2024 року
Слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва ОСОБА_1 ,
при секретарі: ОСОБА_2 ,
за участю:
прокурора: ОСОБА_3 ,
захисника - адвоката: ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві клопотання старшого слідчого Другого слідчого відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, ОСОБА_5 , погоджене прокурором відділу Київської обласної прокуратури ОСОБА_6 , про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Луганськ, Луганської області, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, у кримінальному провадженні № 42023110000000258 від 14.08.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, -
Cлідчий Другого слідчого відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, ОСОБА_5 , за погодженням прокурора відділу Київської обласної прокуратури ОСОБА_6 , звернувся до слідчого судді з клопотанням про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Луганськ, Луганської області, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, у кримінальному провадженні № 42023110000000258 від 14.08.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.
В обґрунтування клопотання прокурор зазначає, що Другим слідчим відділом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42023110000000258 від 14.08.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.
24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об'єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об'єднаних Націй (далі - ООН).
До складу ООН входять Україна, російська федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.
Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН усі Члени вказаної організації утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Декларацією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 року № 36/103 про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та обмеження їх суверенітету; від 24 жовтня 1970 року № 2625 (XXV), що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; від 16 грудня 1970 року № 2734 (XXV), що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), що містить визначення агресії, установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов'язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
Крім того, у статтях 1-5 Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX) серед іншого визначено, що свідченням акту агресії є:
- застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави;
- застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту ООН.
Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:
- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;
- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
- напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави;
*застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
*дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
*засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам.
Жодні міркування будь-якого характеру, з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії.
Крім того, принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також в Заключному Акті наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який підписаний СРСР, правонаступником якого є російська федерація.
У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі - Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом територія України є неподільною та недоторканною.
Незалежність України визнали держави світу, серед яких і російська федерація.
Згідно з пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні своє зобов'язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов'язалися утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
Відповідно до пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, що укладений між державами СНД, серед яких є Україна та російська федерація, держави підтвердили непорушність існуючих кордонів один одного та зобов'язалися виступати проти будь-яких дій, що підривають їхню непорушність, а також вирішувати усі суперечки, що виникають з питань кордонів і територій, тільки мирними засобами. Держави також зобов'язалися не підтримувати на території інших держав-учасниць сепаратистські рухи, а також сепаратистські режими, якщо такі виникнуть; не встановлювати з ними політичних, економічних та інших зв'язків; не допускати використання ними територій і комунікацій держав-учасниць Співдружності; не надавати їм економічної, фінансової, військової та іншої допомоги.
31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань згідно із Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та російська федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року № 13/98-ВР та Федеральним Законом російської федерації від 2 березня 1999 року № 42-ФЗ). Відповідно до статей 2-3 зазначеного Договору російська федерація зобов'язалася поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та зобов'язалася будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою, у тому числі економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та російською федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований російською федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької і Луганської областей належить до території України.
Статтями 1-2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Упродовж 2013 року у зв'язку з демократичними процесами, які відбувалися на території України, у представників влади рф та службових осіб із числа керівництва збройних сил рф, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, виник злочинний умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які були розцінені представниками влади і збройних сил рф як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам рф, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці України з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту рф на території України - в АР Крим та м. Севастополі.
Свою злочинну мету співучасники із числа представників влади та збройних сил рф вирішили досягти шляхом розв'язання та ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців збройних сил рф, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території АР Крим і м. Севастополя, а також залучення до виконання злочинного плану інших осіб, у тому числі громадян України та рф, створення і фінансування не передбачених законом збройних формувань та вчинення інших злочинів.
При цьому вони усвідомлювали, що такі протиправні дії призведуть до порушення суверенітету і територіальної цілісності України, незаконної зміни меж її території та державного кордону, заподіяння значних матеріальних збитків та інших тяжких наслідків, передбачали і прагнули їх настання.
З метою реалізації вказаного умислу впродовж 2013 року на території рф службові особи Генерального штабу збройних сил російської федерації на виконання наказів та під безпосереднім керівництвом представників влади та службових осіб збройних сил рф, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, розробили злочинний план, яким передбачалося досягнення військово-політичних цілей рф, які, на думку співучасників, були прямо пов'язані з необхідністю незаконної окупації та подальшої анексії АР Крим, м. Севастополя та південно-східних регіонів України та, поряд із застосуванням політичних, дипломатичних, економічних та інформаційних заходів, використанням протестного потенціалу населення південно-східних регіонів України для організації сепаратистських референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.
Так, починаючи з 20 лютого 2014 року, для реалізації вищезазначеного умислу, з метою блокування та захоплення адміністративних будівель і ключових об'єктів військової та цивільної інфраструктури для забезпечення військової окупації та подальшої анексії рф території АР Крим і м. Севастополя, усупереч вимогам пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року, пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, статей 2, 3 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією, принципів Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, а також всупереч вимогам частини четвертої статті 2 Статуту ООН, Декларації Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та декларацій, затверджених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН № 2131 (XX) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету, № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, № 2734 (XXV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, № 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року, що містить визначення агресії, статей 1, 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, статей 1, 2, 68 Конституції України, на територію суверенної держави Україна, а саме АР Крим і м. Севастополь, здійснено вторгнення військовим, морським та повітряним транспортом окремих підрозділів збройних сил рф.
У подальшому представниками влади рф вчинено ряд дій, унаслідок чого здійснено окупацію частини території України - Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, та спробу легітимізувати вказані дії.
Також представниками влади і зс рф вчинялися дії щодо зміни меж території та державного кордону України на решті території держави.
Так, указаними особами організовувалися та проводилися у березні -квітні 2014 року антиурядові протестні акції, найбільш масові з яких - у Луганській, Донецькій, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській областях. Основою їх метою було поширення сепаратистських проросійських гасел та здійснення силового захоплення адміністративних будівель органів державної влади для подальшої організації незаконних референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.
З метою гарантованого досягнення указаних цілей та створення видимості того, що в Україні триває внутрішній конфлікт, представники влади та збройних сил рф вирішили створити на її території терористичні організації, які поряд з основною функцією - здійснення терористичної діяльності повинні створити враження діяльності в межах Донецької та Луганської областей опозиційних сил, які нібито від імені та за цілковитої підтримки місцевого населення відстоюють їх право на самовизначення та незалежність, що прямо суперечить Конституції України і нормам міжнародного права.
Так, під безпосереднім керівництвом та контролем не встановлених на цей час представників влади та збройних сил рф 7 квітня 2014 року на території Донецької області України створено терористичну організацію «Донецька народна республіка» (далі - «ДНР»), а 27 квітня 2014 року на території Луганської області України - терористичну організацію «Луганська народна республіка» (далі - «ЛНР»), у складі яких утворені незаконні збройні формування.
Контроль та координація діяльності цих терористичних організацій, як і їх фінансове та матеріальне забезпечення, у тому числі зброєю, боєприпасами, військовою технікою, здійснюється представниками влади та збройних сил рф.
Основними завданнями учасників указаних терористичних організацій є насильницьке повалення конституційного ладу, захоплення державної влади в Україні, зміна меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, шляхом застосування зброї, вчинення терористичних актів - здійснення вибухів, підпалів та інших дій, які створюють небезпеку для життя та здоров'я людини, загрозу заподіяння значної майнової шкоди та настання інших тяжких наслідків.
Ураховуючи викладене, «Донецька народна республіка» і «Луганська народна республіка» є стійкими об'єднаннями невизначеної кількості осіб (більше трьох), створені з метою здійснення терористичної діяльності, у межах яких здійснено розподіл функцій, встановлено правила поведінки, обов'язкові для цих осіб під час підготовки і вчинення терористичних актів, а тому відповідно до ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є терористичними організаціями.
7 квітня 2014 року за поданням керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України, погодженим із Головою Служби безпеки України, на території Донецької і Луганської областей розпочато проведення антитерористичної операції (далі - АТО).
13 квітня 2014 року через посилення сепаратистських виступів та захоплення державних установ на сході України виконувач обов'язків Президента України Указом від 14 квітня 2014 року № 405/2014 затвердив Рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» та Україною розпочато на території Донецької і Луганської областей широкомасштабну АТО із залученням Збройних Сил України та інших військових формувань.
Визнання Верховною Радою України «Донецької народної республіки» і «Луганської народної республіки» терористичними організаціями, як і численні злочини, вчинені їх представниками, знайшли своє відображення у Заяві Верховної Ради України «Про трагічну загибель людей внаслідок терористичного акту над територією України», схваленій постановою Верховної Ради України від 22 липня 2014 року № 1596-VII, Заяві Верховної Ради України «Щодо протидії поширенню підтримуваного російською федерацією міжнародного тероризму», схваленій постановою Верховної Ради України від 22 липня 2014 року № 1597-VII, Зверненні Верховної Ради України до Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, національних парламентів держав - членів ЄЄ, США, Канади, Японії та Австралії щодо масового розстрілу людей під Волновахою в Україні, затвердженому постановою Верховної Ради України від 14 січня 2015 року № 106-VIII, Заяві Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», схваленій постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII.
Отже, Верховною Радою України як єдиним законодавчим органом державної влади констатовано віднесення «ДНР» і «ЛНР» до терористичних організацій, а відповідних осіб, які забезпечують їх функціонування, як учасників терористичної організації.
Керівники терористичних організацій «Донецька народна республіка» і «Луганська народна республіка» за сприяння та координації представників влади рф провели фіктивні референдуми про відокремлення Донецької і Луганської областей від України та проголошення їх незалежними «державами».
Незаконні збройні формування терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР», іррегулярні збройні формування рф та військовослужбовці збройних сил рф чинять збройний опір Україні у відновленні територіальної цілісності та забезпеченні правопорядку, при цьому учасники політичного блоку вказаних терористичних організацій, за підтримки та сприяння представників влади РФ, під виглядом органів державної влади створили окупаційні адміністрації російської федерації, які забезпечують подальшу окупацію та здійснюють управління вказаними територіями на місцевому рівні.
З огляду на викладене між державами рф та Україна з 20 лютого 2014 року триває збройний конфлікт міжнародного характеру.
Частиною другою статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 № 1207-VІІ констатовано, що тимчасова окупація території України розпочалася 19 лютого 2014 року.
Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 № 1207-VII визначено, що збройна агресія російської федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств російської федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності, а 24 лютого 2022 року переросла в повномасштабне збройне вторгнення на суверенну територію України; російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони російської федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам російської федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих російською федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації російської федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні російській федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
Продовжуючи реалізацію злочинного плану, з метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання своєї агресії перед громадянами російської федерації та світовою спільнотою 21 лютого 2022 року рф визнано «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку» незалежними державами.
22 лютого 2022 року Президент російської федерації, реалізуючи злочинний план, направив до ради федерації звернення про використання збройних сил рф за межами рф, яке було задоволено.
24 лютого 2022 року о 5 годині Президент російської федерації оголосив про рішення розпочати «військову операцію» в Україні.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому продовжено та який діє до сьогоднішнього часу.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 (в редакції від 07.05.2022, далі за текстом - Закон №1207-VII), тимчасово окупована російською федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Тимчасова окупація російською федерацією територій України, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, незалежно від її тривалості, є незаконною і не створює для російської федерації жодних територіальних прав.
Крім того, відповідно до п. 6 ст. 11 Закону: окупаційна адміністрація російської федерації - сукупність державних органів і структур російської федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних російській федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, в тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб'єктів адміністративних послуг.
А також, згідно з п. 7 ст. 11 Закону: тимчасово окупована російською федерацією територія України - це частини території України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або: в межах яких збройні формування російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації російської федерації.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Федерального закону російської федерації "Про поліцію" поліція є складовою частиною єдиної централізованої системи федерального органу виконавчої влади у сфері внутрішніх справ.
Згідно п. 12 ч. 1 ст. 2 Федерального закону російської федерації "Про поліцію" одним із напрямків діяльності поліції є здійснення експертно-криміналістичної діяльності.
Достовірно знаючи про вищевказані обставини, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , будучи громадянином України, достеменно знаючи про факт окупації території Луганської області збройними силами російської федерації, знаючи, що суверенітет України поширюється на всю її територію, що Україна є унітарною державою, а її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною, будучи обізнаним про те, що місто Луганськ та Луганська область є невід'ємною складовою частиною України, перебуваючи у невстановленому досудовим розслідуванням місці та у не встановлений досудовим розслідуванням час, але не пізніше 01.03.2024, будучи обізнаним із діяльністю НДЕКЦ в Луганській області, оскільки є колишнім експертом сектору досліджень зброї та трасологічних досліджень відділу криміналістичних досліджень науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при ГУМВС України в Луганській області, діючи умисно, усвідомлюючи суспільну небезпеку своїх дій, діючи всупереч інтересам держави Україна, її суверенітету та територіальній цілісності, підтримуючи агресію російської федерації на території України, погодився на пропозицію представників держави-агресора - російської федераціїта добровільно зайняв посаду експерта в структурному підрозділі незаконного правоохоронного органу «Експертно-криміналістичному центрі МВС у Луганській Народній Республіці», створеного окупаційною владою.
21.11.2024 ОСОБА_7 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.
Відомості про те, що підозрюваний виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, та/або відомості про оголошення підозрюваного в міжнародний розшук.
ОСОБА_7 обґрунтовано підозрюється у вчиненні особливо тяжкого злочину, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п'ятнадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п'ятнадцяти років та з конфіскацією майна або без такої.
Відтак виникла необхідність у обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно ч. 4 ст. 107 КПК України, під час розгляду клопотання здійснювалось фіксування судового процесу за допомогою технічних засобів.
В судовому засіданні прокурор підтримав клопотання з викладених у ньому підстав та просив його задовольнити.
Захисник в судовому засіданні щодо задоволення клопотання заперечував, просив відмовити.
Вислухавши пояснення прокурора, захисника, дослідивши матеріали клопотання, слідчий суддя дійшов висновку, що клопотання підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Слідчим суддею встановлено, що Другим слідчим відділом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42023110000000258 від 14.08.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.
21.11.2024 ОСОБА_7 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.
Обставини, що дають підстави підозрювати ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, достатньо доведені доказами наявними в матеріалах досудового розслідування, а саме:
- протоколом допиту свідка ОСОБА_8 ;
- протоколом пред'явлення особи для впізнання за участі свідка ОСОБА_8 ;
- протоколом огляду за участі свідка ОСОБА_8 ;
- протоколом допиту свідка ОСОБА_9
- протоколом пред'явлення особи для впізнання за участі свідка ОСОБА_9
- протоколом огляду за участі свідка ОСОБА_9 ;
? а також іншими доказами в їх сукупності, які доводять факт вчинення злочину.
Відомості про те, що підозрюваний виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, та/або відомості про оголошення підозрюваного в міжнародний розшук.
ОСОБА_7 обґрунтовано підозрюється у вчиненні особливо тяжкого злочину, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п'ятнадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п'ятнадцяти років та з конфіскацією майна або без такої.
Підозрюваний неодноразово викликався прокурором для особистого отримання повідомлення про підозру, допиту в якості підозрюваного та участі в інших процесуальних діях, однак останній на виклик прокурора не з'явився.
У зв'язку з тим, що підозрюваний ОСОБА_7 перебуває на тимчасово окупованій території України та не з'являється без поважних причин на виклик прокурора, останній 02.12.2024 органом досудового розслідування оголошений в розшук.
Розшук в рамках кримінального провадження доручено працівникам ДВБ НП України.
Як визначено у ч. 1 ст. 193 КПК України, розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу здійснюється за участю прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, крім випадків, передбачених частиною шостою цієї статті.
Відповідно до ч. 6 ст. 193 КПК України слідчий суддя, суд може розглянути клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та обрати такий запобіжний захід за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, лише у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених статтею 177 цього Кодексу, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений оголошений у міжнародний розшук.
Зважаючи на викладене, слідчий суддя дійшов висновку про наявність правових підстав, з якими закон пов'язує можливість вирішення питання про обрання особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в порядку ч. 6 ст. 193 КПК України.
Згідно ч. 1 ст. 194 КПК України, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Вирішуючи питання про застосування підозрюваному запобіжного заходу слідчий суддя враховує не тільки положення, передбачені в КПК України, а й вимоги пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, згідно з якими обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливо лише в передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення.
Поняття «обґрунтована підозра» не визначене у національному законодавстві України, тому, виходячи з положень ч. 5 ст. 9 КПК України та позиції Європейського суду з прав людини, відображеної у п. 175 рішення від 21.04.2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30.08.1990 року), також вимога розумної підозри передбачає наявність доказів, які об'єктивно зв'язують підозрюваного з певним злочином і вони не повинні бути достатніми, щоб забезпечити засудження, але мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування або висунення звинувачення (рішення у справі «Мюррей проти Об'єднаного Королівства» від 28.10.1994 року, «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30.08.1990 року).
Таким чином, слідчий суддя на даному етапі провадження не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема, оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для визнання особи винною чи невинною у вчиненні злочину. Слідчий суддя на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів повинен визначити лише чи є причетність особи до вчинення злочину вірогідною та достатньою для застосування щодо особи обмежувальних заходів.
Так, слідчий суддя вважає, що ОСОБА_7 , обґрунтовано підозрюється у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, що є особливо тяжким злочином. Обґрунтованість підозри підтверджується зібраними у кримінальному провадженні доказами.
Згідно ст. 177 КПК України, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Так, на даний час є достатньо доказів, що ОСОБА_7 , перебуваючи на волі, ухиляється від органу досудового розслідування та не виконує процесуальні рішення слідчого, прокурора, тобто в його діях фактично реалізувався - ризик переховування.
В обґрунтування цього сторона обвинувачення вказує на такі обставини: переховування у даний час від органу досудового розслідування на тимчасово окупованій території Луганської області, у зв'язку з чим, постановою слідчого від 02.12.2024 підозрюваного оголошено у державний розшук, який доручено оперативним підрозділам Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України.
З огляду на викладене, підозрюваний ОСОБА_7 , який підозрюється у вчиненні особливо тяжкого злочину, активно переховується від органу досудового розслідування, що зумовлює підвищені ризики невиконання покладених на нього процесуальних обов'язків з метою уникнення власної кримінальної відповідальності.
Слід також взяти до уваги і сьогоднішню стадію провадження, де досудове розслідування не закінчено, триває збирання доказів. Зокрема, з огляду на дані про особу ОСОБА_7 , останній має можливості незаконного впливу на свідків, інших учасників процесу, які на даний час в межах досудового розслідування не допитані і відповідно їх показання не досліджені - ризик незаконного впливу на інших учасників кримінального провадження.
Враховуючи значний обсяг процесуальних дій, які необхідно провести з підозрюваним, у слідства є достатні підстави вважати, що ОСОБА_7 , перебуваючи на волі, зможе ухилятися від їх проведення шляхом неявок до слідчого, тим самим перешкоджаючи проведенню всебічного та об'єктивного розслідування у розумний строк - ризик перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином.
Необхідно також врахувати, що з 2014 року триває війна росії проти України, в ході якої представниками влади рф здійснена окупація частини території України - Луганської області, та спроба легітимізувати указані дії. В тимчасово окупованих територіях Луганської області під виглядом органів державної влади створені окупаційні адміністрації російської федерації, які забезпечують подальшу окупацію та здійснюють управління указаними територіями на місцевому рівні. У свою чергу, ОСОБА_7 сприяє функціонуванню незаконно створених окупаційних органів рф на окупованій території України, зміцненню окупаційної влади рф та недопущення контролю України над цією територією до моменту її фактичного затримання - ризик продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється особа.
Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.
Як визначено у ст. 178 КПК України, при вирішення питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, слідчий суддя на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов'язаний в сукупності оцінити тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі, дані про особу підозрюваного, розмір майнової шкоди, в заподіянні якої підозрюється особа.
Згідно п. 4 ч. 2 ст. 183 КПК України, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як до раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчинені злочину, за яким законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років.
Вирішуючи клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, слідчий суддя, відповідно до ст.ст. 177, 178 КПК України, враховує тяжкість покарань, інкримінованих підозрюваному, факт перешкоджання досудовому розслідуванню, вік та стан здоров'я підозрюваного, розмір майнової шкоди, та вважає наявними підстави для обрання ОСОБА_7 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для запобігання його подальшим спробам переховуватися від органів досудового розслідування та суду.
Питання щодо доведеності вини ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень та правильності кваліфікації його дій, слідчим суддею при розгляді клопотання не вирішувались, оскільки підлягають дослідженню при проведенні досудового розслідування та під час розгляду справи по суті.
Враховуючи викладене, керуючись ст. 29 Конституції України, ст.ст. 177, 178, 183, 193, 194, 532, 534 Кримінального процесуального кодексу України, -
Клопотання старшого слідчого Другого слідчого відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, ОСОБА_5 , погоджене прокурором відділу Київської обласної прокуратури ОСОБА_6 , про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Луганськ, Луганської області, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, у кримінальному провадженні № 42023110000000258 від 14.08.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, - задовольнити.
Обрати відносно ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Луганськ, Луганської області, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, у кримінальному провадженні № 42023110000000258 від 14.08.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
Після затримання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не пізніше як через 48 годин з часу доставки до місця кримінального провадження забезпечити його доставку до слідчого судді Печерського районного суду м. Києва для вирішення питання про застосування обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш м'який запобіжний захід.
Ухвала слідчого судді підлягає негайному виконанню після її оголошення.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом п'яти днів з дня її оголошення.
Слідчий суддя ОСОБА_1