09.12.2024 Справа № 756/318/23
Унікальний № 756/318/23
Провадження № 2/756/325/24
03 грудня 2024 року Оболонський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді Яценко Н.О.,
за участю секретаря Омельчук М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про встановлення факту спільного проживання, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя, -
В січні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовними вимогами до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано судді Яценко Н.О.
Ухвалою від 27.01.2023 року позивачу надано строк на усунення недоліків.
Ухвалою від 21.02.2023 року відкрито провадження по справі.
Ухвалою від 12.06.2023 сторонам надано строк на примирення та провадження по справі зупинено.
Ухвалою від 04.07.2023 року провадження по справі поновлено.
Ухвалою від 04.07.2023 року забезпечено позов та ухвалою від 04.07.2023 зупинено провадження до 11.08.2023 року.
Постановою Київського апеляційного суду від 27.09.2023 року ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 04.07.2023 року залишено без змін.
Ухвалою від 06.11.2023 року поновлено провадження по справі та призначено підготовче засідання по справі.
Від позивача ОСОБА_1 через адвоката Степаненко Г.О. надійшла заява про зміну предмету позову відповідно до якої позивач посилається на те, що з відповідачем ОСОБА_2 з листопада 1997 року по вересень 2004 року проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а саме: з листопада 1997 по серпень 2000 року спільно проживали у батьків позивачки за адресою: АДРЕСА_1 ; з серпня 2000 року по березень 2005 року спільно проживали в квартирі бабусі позивачки за адресою: АДРЕСА_2 .
01.10.2004 року сторонами було укладено шлюб.
З березня 2005 року сторони проживали в квартирі АДРЕСА_3 .
Від шлюбу сторони мають неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Під час спільного проживання до реєстрації шлюбу та в шлюбі сторонами було придбано наступне майно: квартиру АДРЕСА_3 , 1/3 частину квартири АДРЕСА_4 , автомобіль Мітсубісі, д.н. НОМЕР_1 .
Проживаючи разом мали на меті придбання власного житла для своєї сім'ї в зв'язку з чим було укладено договір інвестування житла. Вже на момент укладення відповідачем 11.07.2002 року договору інвестування будівництва житлового будинку та до моменту отримання відповідачем 02.04.2004 року свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_3 спільно проживали, робили заощадження, вели спільне господарство і спільно здійснювали фінансування будівництва, що підтверджується квитанціями, які заповнені як позивачкою так і відповідачем. Після отримання свідоцтва про право власності на квартиру позивачка майже одноосібно і за власний кошт займалась ремонтом квартири, вела підрахунки, проводила розрахунки з майстрами і робітниками, які цей ремонт здійснювали, займалась прибиранням меблів та облаштуванням квартири, що підтверджується записами в щоденниках, які вела позивачка, квитанціями і чеками. Також матеріально допомогали батьки позивачки, які давали в борг кошти, яких не вистачало на ремонт квартири.
Крім того, після закінчення ремонту та переїзду до квартири АДРЕСА_3 позивачка була у даній квартирі зареєстрована, а відповідач залишився зареєстрованим у квартирі АДРЕСА_4 , вважає, що це свідчить про те, що кв. АДРЕСА_3 була придбана на спільні кошти сторін в результаті їх спільного проживання та спільної праці.
Однак, стосунки між сторонами погіршилися і у вересні 2022 року позивач разом з дочкою вимушено виїхали з квартири АДРЕСА_3 .
Посилаючись на ч.1 ст.17 Закону України «Про власність», який діяв до 01.01.2004 року, ст.60, 69,70, 71, 74 СК України, ст. 364 ЦК України, ст. 315 ЦПК України просить суд розірвати шлюб між подружжям ОСОБА_4 , зареєстрований 01.10.2004 року відділом реєстрації актів цивільного стану Подільського РУЮ у м.Києві, актовий запис № 763; встановити факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з листопада 1997 року по 30 вересня 2004 року; визнати квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; в порядку поділу спільного майна подружжя: визнати за ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_3 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частину квартири АДРЕСА_4 ; виділити автомобіль Мітсубісі д.н. НОМЕР_1 у власність ОСОБА_2 , стягнувши з останнього на користь ОСОБА_1 148 000 грн. замість її частки у праві спільної сумісної власності на це майно. Стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір в розмірі 14 050 грн. та витрати на професійну правничу допомогу 20 000 грн.
Від відповідача надійшов відзив на позов в якому він заперечував проти позову з урахуванням змінених позовних вимог. Зазначав, що у заявлений позивачем період (з листопада 1997 р. по 30.09.2004 р.) з позивачкою спільно не проживав, спільного господарства не вів, спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків притаманних подружжю не було, ніякого майна в цей період спільно з позивачкою не придбавав.
У вказаний період проживав в квартирі за адресою: АДРЕСА_5 . Додані позивачкою фотографії та відео не можуть бути єдиною підставою встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. (Висновок Верховного Суду викладений у постанові від 12.12.2019 у справі № 466/3769/16 та Висновок Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).
В своєму відзиві також посилається на те, що квартира АДРЕСА_6 набута ним у власність до шлюбу в результаті оплатного правочину за рахунок належних йому особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, тому вважає вказану квартиру особистою приватною власністю.
Також зазначав, що починаючи з липня 2020 року і на даний час спірний транспортний засіб перебуває у постійному володінні та користуванні позивачки. Де він наразі перебуває та в якому технічному стані йому не відомо, лише приходять штрафи про порушення позивачкою ПДР в різних районах міста, який вимушений сплачувати.
Не погоджується на такий поділ, за яким компенсацію вартості автомобія має бути стягнуто саме з нього, не погоджується із заявленим розміром вартості такої частки, яка нічим не обгрунтована та визначена самостійно позивачем як половина вартості авто, розміщеному невідомо коли в оголошенні в мережі Інтернет, до того ж відмінного від спірного, зокрема модифікацією.
Заперечував і щодо вимоги про визнання за позивачем частини квартири АДРЕСА_4 , оскільки зазначена квартира на праві власності належала його батьку - ОСОБА_5 , яку останній набув як член ЖБК «Квазар-2» для проживання з сім'єю, на що вказує ордер № 045064 від 17.07.1984, довідка ЖБК «Квазар-2» від 25.06.1999 та свідоцтво про право власності серії НОМЕР_2 від 18.08.1999 р.
Після смерті батька в 1997 р. та в подальшому смерті матері в 2012 р., він та його брат ОСОБА_6 в 2013 р. успадкували квартиру на підставі судового рішення, згодом належну брату частину квартири в 2015 році викупив. Тому вважає, що вищевказана квартири на підставі п.2 ч.1 ст.57 СК України є його особистою приватною власністю та не підлягає поділу. Просив відмовити у задоволенні позову та стягненні витрат на правову допомогу, вважаючи, що вони є завищеними.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 11.03.2024 року шлюб між подружжям ОСОБА_4 розірвано.
Від позивача надійшла відповідь на відзив в якому вона посилалася на те, що посилання відповідача на договір інвестування будівництва житлового будинку, акт прийому-передачі, додаткова угода, свідоцтво про право власності та реєстраційний напис не доводить, що квартира АДРЕСА_6 є особистою власністю ОСОБА_2 . Також зазначала, що відповідачем надано докази про його дохід за період з 01.01.2000 по 01.07.2003 який становив загалом 38 517 грн. Тобто, трирічний дохід відповідача майже в чотири рази менший ніж ним було сплачено за квартиру, в зв'язку з чим його твердження, що квартиру придбав за власні кошти не відповідають дійсності.
Окрім того, автомобіль є річчю неподільною, а тому не може бути поділений по частині за кожним і позивач надає свою згоду на отримання компенсації від відповідача. В своєму відзиві відповідач сам вказує, що частину квартири яка належала його брату була придбана ним у період шлюбу з ОСОБА_1 , а тому на неї розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя. Просила позов задовольнити.
Від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив позивача в яких вважав квартири особистою власністю та посилався на те, що запропонований позивачкою спосіб поділу автомобіля є несправедливим, оскільки тривале перебування у її користуванні вказує на його зношеність, потреби в ремонті та у зв'язку з цим затратах.
Щодо посилань представника позивача на ст.17 Закону України «Про власність», зауважував, що у заявлений позивачем період сторони у зареєстрованому шлюбі не перебували, позивачка не була членом його сім'ї у розумінні приписів ст.6, 12, 13, 22, 95, 96 КпШС (чинних на той період), оскільки за змістом наведених норм закону поняттям «члени сім'ї» охоплювалося коло осіб, які мали кровний зв'язок, або ж їхні взаємовідносини виникали внаслідок встановлення опіки (піклування), усиновлення.
08.04.2024 року судом по справі закінчено проведення підготовчого засідання.
В судових засіданнях позивач з представником позовні вимоги підтримували та просили задовольнити, з обставин викладених у позові.
Відповідач з представником в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували з обставин викладених у відзиві та просили відмовити в задоволенні позову.
Вислухавши пояснення сторін та їх представників, свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , дослідивши письмові докази по справі, оглянувши відео надане стороною позивача, суд доходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 01.10.2004 року сторони зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 11.03.2024 року.
В період шлюбу народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Як доводить суду сторона позивача, в період спільного проживання без реєстрації шлюбу нею спільно з відповідачем була придбана квартира АДРЕСА_3 .
Відповідно до статті 22 КпШС України, статті 16 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу.
З 01 січня 2004 року почав діяти СК України, яким врегульовано право спільної сумісної власності осіб, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Оскільки СК України від 01 січня 2004 року зворотної сили не має, то він поширюється на правовідносини, які виникли після набрання ним чинності.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. При цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднанні в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.
За змістом наведених норм спільною сумісною власністю є лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), та майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1
статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»
в редакції, чинній на час сплати коштів за спірне нерухоме майно).
Майно, набуте до 01 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої
статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.
Вказаний висновок узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року в справі
№ 6-135цс13 та від 23 вересня 2015 року в справі № 6-1026цс15.
Обґрунтовуючи заявлені у справі вимоги, позивач вказувала, що з листопада 1997 року по 30.09.2004 року року проживала разом відповідачем вели спільне господарство, мали спільний бюджет.Факт спільного проживання з відповідачем позивач доводить поясненнями свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , відеоматеріалом та фотоматеріалом (а.с.65-85 т.2), заповненими нею квитанціями про оплату проінвестованої квартири.
Відповідач в свою чергу спростовував доводи позивача щодо спільного проживання, ведення спільного господарства поясненнями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , а також відповідач посилався на те, що позивачка в 1999 р. перебувала в стосунках з іншим чоловіком та надав суду фотокартки (а.с. 149-150 т.2)
Як зазначено у вищевказаному правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
Норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року, тобто до правовідносин, що виникли між сторонами суд не може застосувати ст.3, 74 СК України, на яку в тому числі посилається позивач та просить суд встановити факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з листопада 1997 р. по ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому суд зазначає, що в період з 01.01.2004 року по 30.09.2004 позивач не доводить, що придбавалося майно, яке б було предметом спору між сторонами.
Як убачається з матеріалів справи 11.07.2002 року між ЗАТ «Трест Київміськбуд-1» та ОСОБА_2 укладено договір № 31130 інвестування будівництва житлового будинку квартири АДРЕСА_7 . За умовами договору інвестор зобов'язується забезпечити відповідне фінансування об'єкту інвестування та прийняти його у свою власність для особистого проживання на умовах цього договору. (а.с. 11-12 т.2) П.3.1 договору сторони передбачили надходження коштів за об'єкт інвестування до 16.07.2002 р., до 16.10.2002 р., до 16.01.2003 р., до 17.03.2003 р.
З наданих суду копій квитанцій убачається, що платником за договором інвестування є ОСОБА_2 , яким 15.07.2002 р. сплачено 41280 грн., 04.10.2002 р. - 32 100 грн., 13.03.2003 р. - 31112 грн., 14.01.2003 - 32100 грн. загальна сума - 136 592 грн. (а.с. 13-14 т.2)
Відповідно до акту прийому передачі квартири від 10.03.2004 року кв. АДРЕСА_8 передана інвестору ОСОБА_2 (а.с.115 т.2)
Відповідно до додаткової угоди № 1 до договору 31130 інвестування будівництва житлового будинку від 11.07.2002 року остаточна сума інвестицій вищевказаної квартири 136800 грн. (а.с. 116 т.2), які сплачено ОСОБА_2 , що підтверджено довідкою забудовника. (а.с. 117 т.2)
02.04.2004 р. на ім'я ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_3 та право власності зареєстровано в БТІ 07.04.2004 р. (а.с. 12-13 т.1)
На момент придбання спірної квартири сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі.
Відповідно до ст.2 КпШС УРСР, який діяв на час інвестування спірної квартири цей Кодекс встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті і майнові відносини, які виникають в сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану.
Стаття 13 ЦПК України встановлює, що суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до уваги докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Суд вважає, що позивачем не доведено факт внесення її особистого майнового вкладу
у придбання квартири АДРЕСА_3 . Позивач не надала належних доказів, що у період з листопада 1997 року до 30.09.2024 року вона отримувала які-небудь доходи, а також не надала суду належних доказів на підтвердження того, що вона брала участь у придбанні вищевказаної квартири. Надана суду копія трудової книжки позивача не доводить ту обставину, що позивач приймала участь у інвестуванні квартири. Надані позивачем суду рахунки-фактури про закупівлю будівельних матеріалів та меблів датовані 2004-2005 роками. (а.с.15-31 т.2)
Надані позивачем розрахунки щодо будівельних робіт (а.с.32-41 т.2) на думку суду взагалі не є належними доказами по справі.
Також слід зазначити, що у кв. АДРЕСА_3 позивач зареєстрована з 29.04.2005 р.
Суд вважає, що квартира АДРЕСА_3 ) є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .
Враховуючи вищевикладене суд відмовляє у задоволенні вимог про встановлення факту спільного проживання, визнання квартири АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю. Вказану квартиру позивач просила розділити між сторонами в порядку поділу спільного майна подружжя, однак на час її придбання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не мали статусу подружжя, а тому дана квартира не може бути розподілена як спільне майно подружжя, а тому суд, також, відмовляє у її поділі між сторонами.
Однак суд, погоджується з доводами позивача стосовно того, що автомобіль Мітсубісі, д.н. НОМЕР_1 та 1/3 частина квартири АДРЕСА_4 , що придбана за договором купівлі-продажу від 12.09.2015 р. є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 .
Як убачається з рішення Подільського районного суду міста Києва від 05.04.2013 року по справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_6 до Київської міської ради, третя особа: четверта Київська державна нотаріальна контора про визнання права власності в порядку спадкування позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом після ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 на 1/3 частини квартири АДРЕСА_4 ; визнано за ОСОБА_2 , право власності в порядку спадкування за законом після ОСОБА_15 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 на 1/3 частини квартири АДРЕСА_4 ; визнано за ОСОБА_6 право власності в порядку спадкування за законом після ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 на 1/3 частини квартири АДРЕСА_4 . (а.с.113-114 т.1)
Відповідно до договору купівлі-продажу частки квартири від 12.09.2015 року ОСОБА_2 купив у ОСОБА_6 за згодою дружини ОСОБА_1 1/3 частку квартири АДРЕСА_4 . (а.с. 14-15).
Відповідно до Конституції України, засади регулювання шлюбу і сім'ї визначаються виключно законами України.
Рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями СК України та ЦК України.
Зі змісту нормативних положень глав 7 та 8 Сімейного кодексу України, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст.ст.60-63,68 СК України, за приписами яких будь-яке майно (крім речей індивідуального користування та речей, які виключені з цивільного обороту), набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження цим майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості Сімейний кодекс України містить винятки із загального правила. Зокрема, відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України, яка кореспондує з п.п.24, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття - спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям в їх сукупності. Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 07.09.2016 року у справі №6-801цс16 та від 05.04.2017 року у справі №6-399цс17.
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 57 СК України свідчить, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти таке майно є особистою приватною власністю
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Суд вважає, що доводи відповідача про те, що придбана 1/3 частка квартири за договором купівлі-продажу частки квартири від 12.09.2015 року є його особистою власністю не доведена належними та допустимими доказами, а тому у суду є всі підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частину квартири АДРЕСА_4 .
З наданих суду доказів убачається, що сторони придбали в період шлюбу автомобіль Мітсубісі д.н. НОМЕР_3 , що зареєстрований на ім'я відповідача. (а.с.19 т.1).
Як доводив суду відповідач вищевказаний автомобіль перебуває у користуванні позивачки і він не погоджується щодо його розподілу у спосіб визначений позивачем ОСОБА_1 , а також не погоджується з вартістю вказаною позивачкою.
Разом з тим, відповідач не запропонував свого поділу автомобіля між сторонами, як і не надав суду доказів на спростування вартості автомобіля, який позивач визначила за результатами оцінки авізо (а.с.50 т.1),а тому враховуючи те, що автомобіль є річчю неподільною, а також з урахуванням того, що позивачка надала згоду на отримання компенсації частини вартості спірного автомобіля, суд вважає можливим виділити в порядку поділу майна подружжя ОСОБА_4 автомобіль Мітсубісі д.н. НОМЕР_3 у власність ОСОБА_2 та відповідно стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в порядку компенсації частини вартості вказаного автомобіля в розмірі 148 000 грн.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Разом із тим чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Як убачається з матеріалів справи відповідно до змісту заяви про зміну предмету позову позивач просила суд стягнути витрати на правничу допомогу 20 000 грн., також позивач надала суду попередній розрахунок витрат, які вона понесла (а.с. 7-8 т.2), договір про надання правової допомоги від 22.06.2023 року (а.с.53-58 т.2), квитанцію (а.с.59 т.2), ордер та свідоцтво адвоката (а.с. 60-61 т.2)
Водночас за змістом ч.4 ст.137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (наданих послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При встановленні гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
А отже, судом має братися до уваги досвід адвоката у подібних справах, обсяг, якість та характер наданих послуг та чи відповідають вони ціні в розмірі 20000 грн.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Як зазначалося вище, позовні вимоги задоволено частково.
Враховуючи положення ст. 141 ЦПК України, та зважаючи на часткове задоволення позовних вимог, виходячи з обсягу фактично наданих послуг, з урахуванням пропорційності розміру задоволених позовних вимог, суд вважає доцільним стягнути з відповідача на користь позивача витрати за надання правової допомоги в сумі 5000 грн., що є обґрунтованим і пропорційним до предмета спору та задоволених вимог.
Відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір в сумі 387,98 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст.12, 13, 76-89, 133,141, 263-265 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.
В порядку поділу спільного майна подружжя:
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частину квартири АДРЕСА_4 .
Виділити автомобіль марки «Mitsubishi Lancer» червоного кольору, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 у порядку поділу майна подружжя ОСОБА_4 у власність ОСОБА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 148 000 (сто сорок вісім тисяч) грн. в порядку компенсації 1/2 частини вартості автомобіля марки «Mitsubishi Lancer» червоного кольору, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 387 (триста вісімдесят сім) грн. 98 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п'ять тисяч) грн.
В задоволенні решти вимог відмовити.
Позивач ОСОБА_1 - РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації АДРЕСА_9 , місце проживання АДРЕСА_10 .
Відповідач ОСОБА_2 - РНОКПП НОМЕР_5 , місце реєстрації АДРЕСА_5 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 09.12.2024 року.
Суддя Н.О. Яценко